— Тобі ця стара хата взагалі не потрібна! — Ілля мало не торкнувся паперами Ольжиного обличчя. — У тебе все є! А мені треба якось жити, свою справу піднімати!
Ольга повільно поставила пакунки на підлогу. З одного викотилося яблуко й зупинилося біля братової ноги. Він навіть не нахилився.
— Іллю, відійди. Хто ці люди?
У вітальні двоє незнайомців фотографували вікна й перемовлялися, показуючи щось у телефоні.
— Не твоя справа.
— Це мамина квартира.
Брат усміхнувся.
— Уже ні.
З кухні вийшла мати. Стиснула край фартуха так, що побіліли пальці.
— Олю… Тільки не починай, добре?
— Що не починай, мамо?
— Я подарувала квартиру Іллюші. Місяць тому.
Ольга перевела погляд із матері на брата.
— Місяць тому?
— Так, — відповів за матір Ілля. — Тепер я власник. Усе офіційно.
— Мамо, ми ж із тобою щотижня бачимося. Ти могла сказати.
— А що б ти сказала? Почала б відмовляти…
— Тобто ти знала, що я запитаю, де ти житимеш?
— Тут вона житиме! — перебив Ілля. — Ніхто її не виганяє. Не роби трагедії.
Ольга показала на чоловіків у кімнаті.
— А ці люди навіщо?
— Оцінюють. Маю право.
Вона подивилася на матір. Та відвернулася.
— Продукти принесла? — Ілля кивнув на пакунки. — Дякую. Залишай і йди. У нас справи.
Ольга ще мить постояла, чекаючи, що мама скаже хоч щось. Хоча б: «Не розмовляй так із сестрою».
Але мати мовчала.
— Зрозуміло, — сказала Ольга.
У машині вона довго не могла вставити ключ у замок запалювання. Руки тремтіли.
На передньому сидінні лежав конверт із записом до маминого лікаря. Ольга домовлялася про цей прийом два тижні. Відпросилася з роботи, щоб відвезти. А ще сьогодні вони мали всі разом обідати в неї вдома.
Вона відсунула конверт.
— Тільки не плач, — прошепотіла сама собі. — Ну не тут.
Та сльози вже котилися.
Не через квартиру.
Через те, що вона знову стояла з простягнутими до матері руками, а та дивилася повз неї — на Іллю.
Так було завжди.
— Мамо, подивися, що я намалювала!
— Потім, Олечко. Братик плаче. Погойдай його, а я вечерю дороблю.
— А потім почитаєш зі мною?
— Ти ж уже велика. Сама можеш.
У вісім років вона була великою. У дванадцять — розумною, тому мусила поступитися. У сімнадцять — сильною, тому мала впоратися без допомоги.
А Ілля залишався маленьким навіть тоді, коли став на голову вищим за матір.
Ольга вступила на бюджет, ночами підробляла, вчилася рахувати чужі гроші й берегти власні. Ілля кидав навчання, сварився з роботодавцями й повертався додому зі словами:
— Там самі дурні. Я на них горбатитися не збираюся.
Мати ставила перед ним тарілку.
— Знайдеш щось краще, синочку. Поїж.
Коли він розбив позичену сусідову машину, Ольга застала маму над зошитом із боргами.
— Це що?
— Треба віддати за ремонт.
— Йому треба віддати.
— Олю, в нього ж немає грошей.
— То нехай заробляє!
Мати підняла заплакані очі.
— Тобі легко говорити. У тебе все виходить.
— Мамо, воно не саме виходить! Я працюю!
— Не кричи. Йому й так важко.
Зрештою Ольга позичила гроші. Але вперше поклала перед братом аркуш.
— Напиши, скільки взяв і коли повернеш.
— Ти що, рідній людині не довіряєш?
— Якщо збираєшся повернути, то в чому проблема?
Він написав. Потім писав ще. На «останній борг», на «обладнання», на «один шанс, який більше не повториться».
Ольга зберігала розписки. Не тому, що хотіла судитися. Просто в роботі й у житті давно звикла: домовленість має бути не лише на словах.
Телефон задзвонив, коли вона нарешті витерла щоки.
— Олю, ви де? — запитав Андрій. — Діти вже тричі питали, коли бабуся приїде.
Вона ковтнула повітря.
— Не приїде.
— Що сталося?
— Мама подарувала квартиру Іллі. А він… Він сказав залишити продукти й іти.
Чоловік помовчав.
— Ти зараз за кермом?
— Стою.
— Добре. Посиди, заспокойся. А тоді їдь додому.
— Андрію, мені не потрібна та квартира.
— Я знаю.
— Просто вона місяць зі мною говорила. Просила купити ліки, записати до лікаря. А про це — ні слова.
— Олю…
— Ніби я чужа.
— Ти не чужа. Тебе просто привчили бути зручною.
Вона притиснула долоню до очей.
— Я так більше не хочу.
— То не треба. Приїжджай. На тебе тут чекають.
Перед тим як рушити, Ольга ще раз глянула на вікна четвертого поверху. Потім відкрила телефон і замовила інформацію про право власності на квартиру.
Ілля не брехав.
Увечері вона зателефонувала матері.
— Ти там досі зареєстрована?
— Так. А що?
— У договорі є умова, що ти можеш жити там до кінця життя?
— Я не знаю, доню. Іллюша сказав, що все буде, як раніше.
— Мамо, я питаю про документ.
На тому кінці стало тихо.
— Не знаю.
Ольга заплющила очі.
— Знайди свій примірник. Я хочу його побачити.
— Ти все-таки образилася…
— Так, мамо. Образилася. Але зараз я не про себе питаю.
За кілька днів мати подзвонила сама.
— Олю… Приїдь.
Від цього голосу Ольга одразу підвелася з робочого крісла.
— Що сталося?
— Він кричить. Я вже не можу…
— Ілля?
— Хоче гроші під квартиру взяти. На якісь товари. Каже, за два місяці поверне.
— Ти щось підписала?
— Ще ні.
— Що означає «ще»?
Мати схлипнула.
— Тут чоловік сидить. Привіз папери. Кажуть, треба, щоб я знялася з реєстрації… Або згоду дала. Я не розумію, Олю. Ілля каже, я йому все життя ламаю.
У слухавці пролунав братів голос:
— Знову сестрі скаржишся? Давай сюди телефон!
— Мамо, слухай мене, — швидко сказала Ольга. — Нічого не підписуй. Ніде. Я їду.
— Тільки ти на нього не кричи…
Ольга на мить завмерла.
— Мамо. Тобі страшно, а ти досі просиш берегти його?
Відповіді не було. Тільки плач.
Двері квартири виявилися незамкненими.
— Та чого ти боїшся?! — кричав Ілля з кімнати. — Один підпис! Я тобі пояснюю вже годину!
— Я хочу прочитати…
— Що ти там прочитаєш? Ти хоч щось у цьому розумієш?
Ольга зайшла у вітальню.
Мати сиділа на краєчку крісла. Ілля стояв перед нею з ручкою. На дивані примостився один із тих чоловіків, що фотографували квартиру.
— Відійди від мами, — сказала Ольга.
Ілля різко обернувся.
— А тебе хто кликав?
— Вона. Відійди.
— Ми без тебе розберемося!
— Не схоже.
Ольга забрала зі столу папери. Чоловік на дивані випростався.
— Перепрошую, це документи нашої компанії.
— Тоді поясніть, що саме ви пропонуєте підписати моїй матері.
— Ми обговорюємо позику з власником житла.
— Я це чула. Навіщо вам її підпис?
— Це наша умова. Щоб потім не виникало непорозумінь із мешканцями.
Ольга переглянула першу сторінку, потім другу.
— Мамо, ти хочеш це підписувати?
Марія Василівна затисла хустинку в долоні.
— Ні.
— Голосніше, будь ласка.
— Не хочу я! — вирвалося в матері. — Я боюся!
Ілля розвів руками.
— Ну почалося! Ти їй голову забила!
Ольга навіть не повернулася до нього.
— Ви почули, — сказала вона чоловікові. — Згоди немає. Є тиск на літню людину. Якщо він триватиме, я викличу поліцію. А документи перевірить адвокат.
— Ніхто ні на кого не тисне.
— Тоді навіщо ви сидите тут, поки на неї кричать?
Чоловік відвів очі й простягнув руку до паперів.
— Добре. Без добровільної згоди ми цю заявку не проводитимемо.
— Та зачекайте! — Ілля ступив до нього. — Вона просто зараз заспокоїться. Мам, ну скажи йому!
Мати мовчала.
— Мам!
— Я не підписуватиму, — ледь чутно сказала вона.
Чоловік застебнув теку.
— Розберіться спочатку між собою.
Щойно зачинилися двері, Ілля пожбурив ручку об стіну.
— Задоволена?!
Ольга здригнулася, але залишилася на місці.
— Не кричи.
— Ти мені все зірвала! У мене люди чекають, домовленості!
— А якщо не вийде? Де мама житиме?
— Вийде!
— Де вона житиме, Іллю?
— Та хоч у тебе! У тебе кімнат вистачає!
Мати повільно підняла голову.
— То ти вже… вирішив?
— Що вирішив? Я сказав — якщо! Ви мене взагалі слухаєте?
— А коли ти мені казав, що нічого не зміниться… — вона затнулася. — Ти вже знав про цю позику?
Ілля відвернувся до вікна.
— Не починай і ти.
Ольга сіла навпроти матері.
— Подивися на мене, мамо.
Та похитала головою.
— Не можу.
— А я хочу, щоб ти подивилася.
Марія Василівна підвела мокрі очі.
— Ти думаєш, я через квартиру плакала? — тихо запитала Ольга. — Мені боляче, що ти знову вирішила: мені нічого не треба. Я сильна. Я витримаю. Мені можна не сказати, мене можна виставити за двері…
— Доню…
— Я теж твоя дитина.
Мати прикрила рот долонею.
— Знаю.
— Ні. Знати — це не тільки дзвонити, коли треба рахунок оплатити чи до лікаря відвезти.
— Я не хотіла тебе образити.
— Але образила. Дуже.
Ілля пирхнув.
— От і почалося. Зараз за кожен пакет продуктів виставить рахунок.
Ольга повернула до нього голову.
— Я не з тобою говорю.
— А я з тобою! Ти все життя злишся, що мама мене більше любить!
Марія Василівна ніби осіла в кріслі.
— Замовкни, Іллю.
Він витріщився на неї.
— Що?
— Замовкни. Не смій так із нею.
У кімнаті вперше стало тихо.
Мати потягнулася до доньчиної руки.
— Я думала… Ти влаштована. У тебе Андрій, діти, робота. А він сам…
— Він не сам, мамо. У нього весь час була ти. А коли не вистачало тебе — була я.
— Прости мене.
Ольга дивилася на їхні зчеплені руки.
— Я не зможу зараз сказати, що все добре.
— Я розумію.
— Не знаю, чи розумієш.
Мати заплакала сильніше й раптом спробувала сповзти з крісла перед нею.
— Олечко, тільки не лишай мене. Я ж тепер нічого не маю…
— Не треба! — Ольга підхопила її за плечі. — Мамо, сядь. Не роби цього.
— Він продасть… Знайде інших і продасть…
— Я тут. Чуєш? Я тут.
Вона подала матері воду, дочекалася, поки та зробить кілька ковтків, і повернулася до брата.
— Нам треба поговорити.
— Нема про що. Квартира моя.
— Так. І борги твої.
Ілля стиснув щелепи.
— Ти про що?
Ольга дістала з сумки папку. Після першого візиту до матері вона вже встигла поговорити з адвокатом і зібрати документи.
— Ось твої розписки. Ось перекази. Ось сума, яку ти мав повернути ще два роки тому.
Він глянув на аркуші й одразу відвів очі.
— Ми ж свої люди.
— Коли ти брав гроші — були свої. Коли я принесла продукти — мені сказали йти.
— Не перекручуй.
— Я більше нічого не перекручуватиму. І нічого не позичатиму.
Вона поклала папку на стіл.
— Є два варіанти. Перший: ми з адвокатом стягуємо борг через суд. Не завтра й не за одним моїм дзвінком, але я цим займуся. Другий: ти передаєш квартиру мені, а питання твого боргу ми письмово закриваємо. Мама отримує оформлене право жити тут довічно.
Ілля коротко засміявся.
— Ось воно що! Усе-таки забрати захотіла!
— Я хочу, щоб ти більше не міг торгувати її дахом над головою.
— Я подумаю.
— Подумай. Адвокат надішле тобі документи, щоб ти бачив усі суми й умови. Можеш показати їх своєму юристу.
Він знову глянув на папку.
— Ти справді підеш до суду?
— Так.
Мати розтулила рота, наче збиралася щось сказати. Ольга відразу повернулася до неї.
— Тільки не проси мене знову пробачити йому борг просто так.
Марія Василівна опустила очі.
— Не проситиму.
Наступного ранку подзвонив Ілля.
— Коли до нотаріуса?
— Ти прочитав документи?
— Прочитав.
— Іллю, це має бути твоє рішення.
— Та моє, моє. Кажи, коли.
Оформлення зайняло більше часу, ніж він сподівався. Нотаріус пояснював умови, перевіряв документи, перепитував, чи всі розуміють наслідки.
Ілля відповідав коротко. Мати сиділа поруч з Ольгою, не випускаючи сумочки з рук.
Окремо оформили її довічне право проживання.
— Тобто мене вже ніхто не змусить піти? — перепитала вона.
— Ваше право буде зареєстроване, — пояснив нотаріус.
— Не через чиюсь обіцянку, мамо, — додала Ольга. — За документами.
На сходах Ілля різко зупинився.
— Щоб ви вдавилися цією квартирою.
Мати здригнулася.
— Сину…
— Немає в мене більше ні матері, ні сестри.
Він натягнув каптур і збіг униз.
Марія Василівна зробила пів кроку за ним, але зупинилася. Довго дивилася на двері, тоді дістала хустинку.
— Ходімо додому, — сказала Ольга.
— Ходімо.
Минуло пів року.
Ольга й далі оплачувала комунальні послуги, купувала матері ліки й продукти. Але грошей, які можна було тихцем передати Іллі на черговий «останній шанс», більше не залишала.
Одного разу мати сама почала:
— Він написав.
Ольга завмерла над чашкою.
— Що йому треба?
Марія Василівна гірко всміхнулася.
— Грошей. Каже, ненадовго.
— І що ти?
— Написала, що не дам.
Ольга мовчки поставила чашку.
— А він?
— Нічого. Навіть не спитав, як я.
Мати витерла кутик ока й додала:
— Ти не хвилюйся. Я не прошу тебе допомагати.
— Добре, мамо.
— Мені ще вчитися й вчитися, правда?
Ольга обережно торкнулася її руки.
— Нам обом.
Про здоров’я матері Ілля так і не поцікавився. Не прийшов і не подзвонив.
А в квартирі стало тихіше. Без грюкання дверима, без термінових вимог і розмов про великі прибутки.
Однієї суботи Ольга привела дітей.
— Бабусю, ми прийшли! — син ще на порозі почав стягувати черевики.
— Чую, чую! — озвалася мати. — Руки мити й до столу. Тільки пиріг гарячий, язики не попечіть!
Ольга зайшла на кухню. На столі стояв яблучний пиріг із нерівною, трохи підгорілою скоринкою.
— Такий, як ти любила, — ніяково сказала мати. — Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
— Я все думала спекти. То одне, то інше…
Вона замовкла, потім відсунула стілець.
— Сідай, доню.
— Я зараз дітям допоможу й…
— Вони впораються. Я їм рушник поклала.
Ольга сіла.
Мати налила їй чаю, відрізала шматок із найбільшою кількістю яблук і поставила перед нею.
— Як ти?
— Нормально, мамо.
— А якщо не коротко?
Ольга підняла на неї очі.
Марія Василівна сіла навпроти.
— Розкажи. Я послухаю.