Юлія вже втретє подивилася на годинник.
— Ну де ж ви? — пробурмотіла вона, вдивляючись у порожню дорогу між ділянками.
Майже пів години запізнення. Над смородиною гули бджоли, травневе сонце припікало, а сусід Петро Семенович, пораючись із картоплею, раз у раз поглядав через паркан.
— Не приїдуть? — нарешті запитав він.
— Казали, що будуть.
— Може, заблукали. Тут навігатор усіх на сусідню лінію заводить.
За хвилину з-за повороту показалася срібляста машина. Біля хвіртки вона зупинилася, і з неї вийшли молодий чоловік, тендітна дівчина та хлопчик із яскравим пластмасовим відерцем.
— Юліє? Добридень! Ми Кирило й Настя, за оголошенням, — поспішив пояснити чоловік. — Вибачте, навігатор завів нас не туди.
Юлія мимоволі глянула на сусіда. Той усміхнувся під вусами й повернувся до картоплі.
— Нічого. Проходьте.
Хлопчик проскочив у хвіртку й помчав до будинку.
— Матвію, стій! — гукнула Настя.
— Нехай, тут безпечно, — сказала Юлія.
Вона пішла за ними доріжкою із сірої та червоної плитки. Батько викладав її два тижні, стоячи на колінах. Юлії тоді було чотирнадцять, і вона весь час просила дозволити їй допомогти.
— Он ту криво поклав, — показувала вона.
— Де?
— Та жартую, тату.
— А я вже злякався. Думав, донька в мене суворіша за виконроба.
Біля невеликого будинку Матвій зупинився й озирнувся.
— А тут можна жити?
— Можна, — відповіла Юлія, відчиняючи двері. — Заходьте. Роззуватися не треба.
Кирило ступив усередину й одразу подивився під ноги.
— Ого. Це масив?
— Модрина. Тато сам клав, кожну дошку стругав.
Він присів і провів долонею по гладенькій підлозі.
— І не скрипить.
— Тато казав: якщо скрипить, значить, майстер поспішав.
— Розумівся, — кивнув Кирило.
Юлія відвернулася до вікна. За ним біліли яблуні.
Підлогу батько клав три літа поспіль. Працював зварювальником на заводі, а у вихідні та відпустку приїжджав сюди. Мама приносила йому обід в емальованій мисці, а Юлія подавала цвяхи.
— Юльку, запам’ятай, — сказав він їй одного разу, витираючи чоло. — Ми тут не просто дачу будуємо. Це для тебе. Щоб завжди було куди приїхати.
Грошей у родини вистачало не на все. Брус купували поступово, вікна мама діставала через знайомих. На море батьки так жодного разу й не поїхали. Зате щоліта були тут.
— Юліє, а вода звідки? — запитала Настя.
— Зі свердловини, за будинком. Тато із сусідом бурили. Воду перевіряли, хороша.
— А взимку тут можна жити?
— Можна. Є пічка, будинок утеплений. Щоправда, піч зараз димить, її треба дивитися.
Настя глянула на Кирила. Той кивнув.
— Ходімо в сад, — запропонувала Юлія.
Яблунь було сім. Першу мама посадила, коли донька пішла до школи, останню — коли закінчила інститут.
— Красиво, — прошепотіла Настя, торкнувшись квітучої гілки. — Це ви садили?
— Мама.
Матвій уже присів біля смородини й копирсався в землі.
— Матвію, тільки коріння не чіпай, добре? — попросила Настя.
— Я черв’ячків шукаю!
Настя усміхнулася, а тоді знову подивилася на Юлію.
— А чому ви продаєте? Вибачте, якщо не моя справа. Просто видно, як ви тут усе любите.
Юлія помовчала.
— Довга історія.
Дванадцять років тому вона вийшла заміж за Антона. Їй було двадцять шість, йому — тридцять три. Він працював виконробом і мав доньку від першого шлюбу. Десятирічна Вероніка жила з матір’ю в іншому місті й приїжджала до батька на канікули.
Антонові дача сподобалася відразу, особливо лазня. Батько Юлії закінчив її саме в рік весілля.
Щосуботи вони парилися вдвох, а потім сиділи на ґанку, загорнувшись у рушники, пили квас і сперечалися про футбол.
— Та якби він м’яч віддав вчасно, забили б! — доводив батько.
— Та кому віддав? Там же нікого не було! — сміявся Антон.
Якось він сказав Юлії:
— Мені з твоїм татом простіше, ніж зі своїми. Хороший він у тебе.
Тієї ж зими в Антона зламалася машина, і тесть два тижні лагодив її в сусідському гаражі. Грошей не взяв.
А коли молоді купували квартиру, Юлині батьки віддали їм триста тисяч гривень — усі свої заощадження.
— Мамо, ви ж на дах відкладали, — розгубилася тоді Юлія.
— Вам зараз потрібніше, доню. А ми потроху назбираємо.
Двокімнатну квартиру оформили порівну: половина Юлії, половина Антону. Вона працювала технологом на кондитерській фабриці, він — виконробом. Юлія вірила, що вони справжня сім’я.
Мама щоліта передавала їм банки з огірками, грибами й смородиновим варенням, яке Антон особливо любив.
— Теща в мене золота! — говорив він, відкриваючи чергову банку.
Батьків не стало з різницею в півтора року. Спершу тата, потім мами. Юлія залишилася єдиною спадкоємицею і через пів року після маминого похорону оформила дачу на себе.
Продавати вона й не думала. Приїжджала на вихідні, перебирала мамині речі, підрізала смородину, говорила з Петром Семеновичем через паркан.
Антон тоді підтримував її.
— Звісно, не продавай. Це ж пам’ять. Будемо влітку приїжджати, відпочивати.
Мати Антона, Зоя Борисівна, жила сама в однокімнатній квартирі в центрі міста. До невістки вона завжди ставилася прохолодно.
На третьому році шлюбу за святковим столом свекруха раптом запитала:
— А своїх дітей ви чого не народжуєте?
Юлія відчула, як запалали щоки. Вони з Антоном дуже хотіли дитину, ходили по лікарях, але нічого не виходило.
— Не виходить у нас, Зоє Борисівно, — тихо відповіла вона.
— Ну, якщо не виходить, то є Веронічка. Вона в Антоші єдина дитина. Ти її маєш сприймати як рідну.
Юлія тоді глянула на чоловіка, але він лише опустив очі.
Вероніка давно виросла. У свої двадцять два вона винаймала кімнату й працювала на пів ставки адміністраторкою в салоні краси. Казала, що на повній ставці вигорає. Зоя Борисівна щомісяця надсилала їй частину пенсії, Антон теж допомагав.
— Дівчинка обділена, — повторювала свекруха. — Росла без батьківської уваги. От була б у неї своя квартирка…
І неодмінно додавала, поглядаючи на Юлію:
— Ти ж їй, Юлечко, не зовсім чужа.
Юлія не сперечалася. Хоча близькими вони з Веронікою так і не стали: дівчина була ввічлива, але холодна, за всі роки жодного разу не подзвонила просто поговорити.
— А це сарай? — запитав Кирило, зупинившись біля дерев’яної будівлі в кутку ділянки.
— Лазня. Хочете подивитися?
У передбаннику пахло старим деревом і березовими віниками.
— Піч цегляна? — Кирило зазирнув у парну.
— Так. Тато сам клав. Жар до ранку тримає.
Він постукав по полиці.
— Липа?
— Липа.
На гачку досі висів рушник у синю смужку. Антонів. Юлія не знала, чому за весь цей час так і не зняла його.
Приблизно через місяць після оформлення спадщини Зоя Борисівна раптом стала надзвичайно привітною.
— Юлечко, як ти, рідненька? — подзвонила вона одного суботнього ранку. — Не сумуєш? На дачу їздиш?
— Буваю.
— Гарна ж дача. А скільки там соток?
— Вісім.
— Вісім! І будинок, і лазня… Цікаво, скільки зараз таке коштує? Мільйона два?
— Не знаю. Я не цікавилася.
— Ну, мало що. Раптом знадобиться.
За тиждень свекруха знову дзвонила: розпитувала про документи, дорогу, газопровід. А потім почав Антон.
— Юлю, де свідоцтво про спадщину?
— У шафі. А що?
— Та нічого. Просто хотів знати.
За кілька днів він запитав про землю, потім — про її вартість.
— Антоне, навіщо тобі це?
— Та просто цікавлюся. Про сім’ю думаю.
Наприкінці вересня у двері подзвонили. На порозі стояла Зоя Борисівна з пластиковою папкою під пахвою. Поруч — Вероніка, не випускаючи з рук телефона.
— Здрастуй, Юлечко. Можна зайти?
На кухні вже сидів Антон. Він глянув на дружину й відразу відвів очі.
«Знав, що вони прийдуть», — подумала Юлія.
Свекруха розклала на столі кольорові оголошення.
— Ось однокімнатна на Північній. Ось студія. А ця найкраща — на Садовій, із ремонтом. Веронічці дуже подобається.
Вероніка кивнула, дивлячись у телефон.
— Навіщо ви мені це показуєте? — запитала Юлія.
— Як навіщо? Ми ж вирішили: продамо твою дачу й купимо Веронічці квартиру.
Юлія не одразу зрозуміла почуте.
— Що продамо?
— Дачу, Юлечко. Я дізнавалася в рієлтора: вона коштує два мільйони двісті тисяч. Із ваших з Антоном накопичень додамо вісімсот тисяч, Веронічка візьме іпотеку. Усе в сім’ю піде.
— Ми вирішили? Хто це — ми?
— Ну, я, Антон…
— Без мене.
— Ти ж не проти? Веронічка тобі як рідна.
Юлія поставила чашку на стіл.
— Ні.
Свекруха кліпнула.
— Що значить «ні»?
— Те й значить. Я не продаватиму батьківську дачу.
— Юліє, ти хоч дослухай, — втрутився Антон.
— Я все почула. Ви вже й квартиру обрали, і мої гроші порахували.
— Та не твої, а сімейні! — підвищила голос Зоя Борисівна.
— Дача належить мені. Тато три літа клав там підлогу. Мама садила яблуні. Я не збираюся продавати їх, щоб купити Вероніці квартиру.
На кухні стало тихо.
— Ось воно як, — видихнула свекруха. — Я завжди знала, що ти жадібна. Антоне, ти чуєш? Вона твоїй доньці пожаліла!
Вероніка відклала телефон. Її губи затремтіли.
— Я так і знала… Я їй чужа.
Вона затулила обличчя руками й заплакала.
— Юліє, поглянь, до чого ти довела! — Антон підвівся. — Це моя донька. Ти маєш її поважати!
— Я її поважаю. Але не зобов’язана віддавати їй спадок батьків.
— Ми сім’я! — Він ударив долонею по столу, аж підскочили чашки. — У мене одна донька. А своїх у нас немає і вже не буде. Отже, Вероніка — і твоя донька теж!
Юлія дивилася на чоловіка. На свекруху з її оголошеннями. На Вероніку, яка плакала, не підіймаючи голови.
— Антоне, ти знав, навіщо вони прийдуть?
Він мовчав.
— Ти знав?
— Ми хотіли спокійно поговорити.
— Спокійно? Ви вирішили за мене, що продасте дім моїх батьків.
Відповіді вона не дочекалася.
У наступні тижні Антон повертався до цієї розмови майже щодня.
— Ну що, подумала?
— Я вже сказала: ні.
— Вероніка моя донька назавжди. Дружин може бути скільки завгодно, а донька одна.
Юлія застигла з тарілкою в руках.
— Дружин скільки завгодно?
— Я не зовсім так сказав.
— Саме так.
— Юлю, ну не чіпляйся до слів.
Через кілька днів він почав знову:
— Навіщо тобі та дача? Ти там не живеш. Дах протікає, податок платити треба. А Вероніці ніде жити.
— Там мамині яблуні, Антоне. Там усе руками тата зроблене.
— Яблуні, дошки… Це ж просто сентименти. Мертвим воно вже не потрібне, а живим потрібне.
Юлія повільно витерла руки рушником.
— Ти пам’ятаєш, як ходив із татом у лазню?
— Ну і що?
— Як він твою машину лагодив? Як мама тобі варення передавала? Вони нам усі свої заощадження віддали на квартиру.
— Пам’ятаю. Допомагали. І що?
— А те, що ти казав: «Теща золота». Казав, що тобі з татом добре.
Антон знизав плечима.
— Це було давно. Твій тато мені не рідня, Юліє. А Вероніка — рідня.
У середині жовтня Юлія повернулася з роботи, зібрала невелику сумку й поїхала на дачу. Остання електричка, потім сорок хвилин пішки від станції.
Вона розтопила піч, лягла під мамину стьобану ковдру й уперше за місяць проспала одинадцять годин.
Уранці прийшов Петро Семенович із банкою молока.
— Юльку, ти сама? А де Антон?
— Удома.
Сусід уважно на неї подивився.
— Молоко ось візьми. Свіже.
— Дякую, Петре Семеновичу.
Він хотів щось запитати, але лише кивнув і пішов.
Антон приїхав опівдні. Не привітавшись, пройшов до ґанку, де Юлія сиділа з чаєм.
— Ти що влаштувала? Поїхала й нічого не сказала.
— Мені треба було побути самій.
— Ну, побула. Давай тепер вирішувати. Мама знайшла покупця через рієлтора. Два мільйони двісті. У листопаді можна оформити.
Юлія повільно поставила чашку.
— Ви вже й покупця знайшли?
— Юлю, просто підпиши. Ми помиримося, і все буде як раніше.
— Ти приїхав за підписом.
— Не тільки.
— А за чим ще? Ти навіть не запитав, як я.
— Ну як ти? — роздратовано кинув він. — Краще?
Вона подивилася на нього.
— Їдь, Антоне.
— Що?
— Їдь. Я подам на розлучення.
Він кілька секунд мовчав, а потім розсміявся.
— Серйозно? Через якусь дачу?
— Не через дачу. Через те, що для тебе мої батьки — не рідня. А все, що вони любили, — пусті сентименти.
— То подавай, — різко сказав він. — Я тобі такий суд влаштую, що роками по кабінетах бігатимеш. Квартиру без десятка адвокатів не поділиш. Пошкодуєш.
Він розвернувся й пішов, грюкнувши хвірткою.
У понеділок Юлія подала на розлучення та розподіл майна. Ще місяць Антон дзвонив і писав, обіцяючи довести, що вклав у квартиру більше. Потім сам звернувся до юриста. Після цього погрози припинилися: квартира була оформлена в рівних частках.
У лютому подзвонила Зоя Борисівна.
— Ти хоч розумієш, що накоїла? Антоша в мене на розкладачці спить! А Вероніка досі в орендованій кімнаті мучиться.
— В Антона є половина квартири. Після продажу він зможе купити собі житло.
— На три мільйони? Та за ці гроші нічого пристойного не купиш!
— Зоє Борисівно, мені нічого додати.
Юлія поклала слухавку.
За тиждень надійшло повідомлення з незнайомого номера.
«Юліє, це Вероніка. Ідея з дачею була бабусина. Квартиру я, звісно, хотіла, але не таким чином. Вона сказала, що ти погодишся, що тато тебе вмовить. А я тоді розгубилася і розплакалася. Пробач. Мені дуже соромно».
Юлія перечитала повідомлення двічі й відповіла: «Дякую, що написала».
У березні квартиру продали. Свою половину — три мільйони сто тисяч гривень — Юлія отримала на рахунок.
А думки про дачу не відпускали. Дорога займала дві години в один бік, дах над верандою протікав, піч диміла. Петро Семенович казав, що фундамент лазні потроху веде.
Одного квітневого дня Юлія сиділа на ґанку, коли сусід покликав її до паркану.
— Глянь, знову в кутку під лазнею тріщина пішла.
Вона присіла біля фундаменту.
— Бачу.
— Робити треба, Юльку. Воно саме не минеться.
— Знаю. Тільки я не встигаю сюди їздити, Петре Семеновичу.
Він помовчав.
— Ти ж не мусиш усе сама тягнути.
Того дня вона довго сиділа на ґанку. Згадувала, як батько казав: «Щоб завжди було куди приїхати».
Він не хотів, щоб вона надривалася, доглядаючи порожній будинок. Хотів, щоб у неї було своє місце.
Юлія вирішила продати дачу. Не для Вероніки. Не тому, що так вирішила Зоя Борисівна. А для себе — і людям, які любитимуть цей дім.
— Ми погоджуємося, — сказала Настя, стоячи в саду з Матвієм на руках. — Беремо дачу. Якщо ви згодні.
У відерці хлопчика ворушилися два дощові черв’яки.
— Я їх тут залишу, — повідомив він. — Їм земля потрібна.
— Правильно, — усміхнулася Юлія.
Кирило підійшов ближче.
— Підлогу я не чіпатиму. Обіцяю. Ваш батько зробив краще, ніж я міг би тут покласти.
— А яблуні? — запитала Юлія.
— І яблуні залишимо, — відповіла Настя. — Матвій уже вибрав ту, з кривим стовбуром. Каже, лазитиме на неї.
— Це антонівка. Мама посадила її, коли я закінчила інститут.
— Вона міцна? — діловито запитав Матвій.
— Найміцніша.
Через паркан піднялася Петрова кепка.
— Юльку, продаєш усе-таки?
— Продаю, Петре Семеновичу.
Він подивився на молоде подружжя, на хлопчика з відерцем і кивнув.
— Батько б тебе зрозумів. Він хотів, щоб тобі добре було. — Сусід повернувся до Кирила. — Якщо зі свердловиною щось буде, гукайте. Ми її разом із Юлиним татом бурили.
Наприкінці травня угоду оформили за два мільйони двісті тисяч гривень. Кирило й Настя з Матвієм переїхали на дачу на літо.
Перед тим як віддати ключі, Юлія зайшла до лазні. Зняла з гачка Антонів рушник, склала й поклала в пакет. Дорогою до електрички викинула його в контейнер.
Із дому вона забрала мамину ковдру, татів рубанок і три останні банки маминого смородинового варення.
У червні Юлія купила собі однокімнатну квартиру в старому цегляному будинку. На третьому поверсі, з високими стелями й дерев’яним паркетом.
Під час огляду вона пройшлася кімнатою, уважно прислухаючись.
— Щось не так? — запитала власниця.
— Перевіряю підлогу.
— Скрипить?
Юлія зробила ще кілька кроків.
— Ні.
І чомусь саме тоді зрозуміла, що хоче тут жити.
У липні вона коротко написала Вероніці, що переїхала. А ввечері подзвонив Антон.
— Юліє, ти квартиру купила? Сама? За дачу?
— За свою половину квартири і за дачу. Так.
— А мені не сказала.
— Повинна була?
Він помовчав.
— Ну… Ми ж дванадцять років…
— Так, Антоне. Дванадцять. До побачення.
Після роботи Юлія піднялася на свій третій поверх із пакетом продуктів. Відчинила двері своїм ключем, зняла туфлі й босоніж ступила на паркет.
Теплий. Тихий.
Вона зачинила за собою двері, поставила чайник і відкрила банку маминого смородинового варення.