— Ти хоч краплю совісті маєш, Світлано?! Мого сина сьогодні ховають, а ти з італійцем у село приїхала!
Ганна Петрівна стояла посеред воріт і не пускала мене у двір. Пальці смикали край чорної хустки. За її спиною притихли сусідки.
Я перехопила троянди, які раптом стали незручно важкими.
— Марко в моєї мами. Я сама прийшла.
— Сама! А в суботу хто біля тебе з машини вилазив? Усе село бачило!
— Ми приїхали у відпустку. Я не знала, що Петро…
— Не вимовляй його імені!
Я замовкла. З хати долинув тихий плач. Там лежав чоловік, із яким я прожила п’ятнадцять років. Батько моєї дитини.
— Мамо Ганно, дайте мені пройти.
— Не смій мене мамою називати! Відрізала ти собі те слово, коли за кордон подалася! Покинула чоловіка, а тепер прийшла показати, яка щаслива?
Біля тину хтось прошепотів:
— Могла б хоч без того чужинця приїхати…
Мені п’ятдесят шість. Я пережила чужу країну, роботу без вихідних, страх залишитися без даху над головою. Навчилася відстоювати себе мовою, якої колись не розуміла.
А тут знову стояла, опустивши очі. Наче та молода Свєтка, яка в цій родині завжди була в чомусь винна.
— Я прийшла попрощатися, — сказала я. — Не сваритися.
— А я тебе не пущу!
І я раптом згадала, як багато років тому біля цих самих воріт Петро підхопив мене на руки.
— Свєтко, ти тільки скажи! Я для тебе гори переверну!
Я тоді сміялася йому в шию:
— Спочатку через поріг перенеси, силачу. А там подивимось.
Мені був двадцять один рік. Я вірила кожному його слову.
***
Петро вмів подобатися. Усміхнеться, підморгне, розсмішить — і вже не пам’ятаєш, чого сердилася.
Коли народилася Олеся, він бігав під вікнами пологового:
— На мене схожа?
— На тебе! Так само кричить, коли їсти хоче!
— То годуй добре! Моя дитина!
Я була певна: ось воно, щастя.
Спочатку жили у свекрів, за фіранкою в прохідній кімнаті. Ганна Петрівна могла без стуку відсунути її будь-якої миті.
— Ти навіщо стільки олії ллєш?
— Щоб цибуля не згоріла.
— У мене сорок років не горить. А пелюшки чого сірі?
Я показувала Петрові потріскані руки:
— Попроси маму хоч трохи не чіпати мене. Я ночами не сплю.
— Та не зважай. Вона ж добра хоче.
Коли ми перебралися в стару хату його баби, я мало не цілувала облуплені стіни.
— Тут буде наша спальня. А тут Олесі стіл поставимо.
— Поставимо, — погоджувався Петро.
— І підлогу треба підлатати.
— Зробимо.
— До зими?
— Свєтко, ну не все одразу.
Так і почалося наше життя: я питала — він обіцяв.
На пилорамі в нього заболіла спина. На будові не сподобався бригадир. На фермі мало платили.
— А в магазині мені багато платять? — не витримувала я.
— То що, здоров’я за копійки гробити?
— А моє здоров’я нічого не варте?
Він ображався.
— Я ж не відмовляюся працювати. Нормальне місце знайду — піду.
Те місце все не знаходилося.
Я стояла за прилавком, увечері мила підлогу в сільраді, влітку наймалася на буряки. Приходила додому, не могла розігнути пальців, а з кімнати чулося:
— Свєтко, їсти є?
Одного разу я поставила перед ним каструлю.
— Є. Холодне. Підігрій.
Він здивовано підняв голову:
— Ти чого така?
— Втомилася.
— Усі втомлюються.
— То чому відпочиваєш тільки ти?
Він вимкнув телевізор.
— Знову починаєш?
А я вже не мала сил навіть починати.
Найгірше сталося перед Олесиним шостим класом. Донька зайшла на кухню, тримаючи черевик.
— Мам, ти не сварися.
— За що?
Вона відігнула підошву.
— Я його ниткою стягувала, але знову порвалося.
— Чому раніше не сказала?
— Ти ж казала, грошей нема.
Я висипала на стіл усе з бляшанки з-під чаю. Порахувала. Потім ще раз, ніби від цього могло додатися.
Олеся стояла поряд.
— Можна ще підклеїти, мам. Я обережно ходитиму.
Оце «обережно ходитиму» мене й добило.
Я затулила рот долонею, але плач усе одно вирвався.
Петро визирнув із кімнати:
— Що вже сталося?
Я простягнула йому черевик.
— На. Подивись.
— Бачу.
— І що?
— Що — що?
— Дитині в чому до школи йти?
Він потер обличчя.
— Піди до матері. Позич сотню.
— У неї на ліки відкладено.
— Потім віддаси.
— Я віддам?
— Ну ми віддамо. Не чіпляйся до слів.
Олеся тихенько поставила черевик під лавку.
— Не треба. Я в старих кросівках піду.
Пізніше свекруха вислухала мене й похитала головою:
— Ти забагато хочеш, Світлано. Не б’є, не гуляє, додому вертається. Чого тобі ще?
— Щоб допомагав. Хоч трохи.
— Треба вміти чоловіка підтримати.
— А мене хто підтримає?
— Не роби із себе мученицю.
Я тоді вперше не стала виправдовуватися. Просто вийшла.
Коли Олеся пішла в дев’ятий клас, мама посадила мене на кухні перед тарілкою борщу.
— Їж.
— Не хочу.
— Ти на себе в дзеркало дивилася?
— Мамо, не починай.
— Їдь, Світлано.
Я підняла голову.
— Куди?
— Куди роботу знайдеш. Олесю догляну.
— Як я її залишу?
— А як ти тут залишишся? Що з тебе за рік буде?
Донька підслухала нашу розмову. Увечері сіла біля мене на ліжко.
— Ти надовго поїдеш?
— Не знаю, сонечко.
— Дзвонитимеш?
— Щойно зможу.
Вона довго мовчала, а потім обійняла мене так міцно, що заболіла шия.
— Тільки повертайся. Хоч іноді.
Я збирала валізу й плакала над кожною складеною річчю.
Петро лежав, відвернувшись до стіни.
— Поїдеш по панських підвалах поневірятися — сама назад попросишся.
Я затягнула мотузку на валізі: замок давно не тримав.
— Може, й попрошуся.
— Отож.
— Але якщо не поїду, ніколи собі не пробачу.
Він навіть не встав мене провести.
***
Перші місяці в Італії я рахувала не днями — нічними пробудженнями.
Прокинешся на матраці в переповненій кімнаті й кілька секунд не розумієш, де ти. Потім згадаєш борг, доньку, останні гроші в кишені — і вже не заснеш.
Коли знайома влаштувала мене доглядати літнього чоловіка біля Флоренції, я перепитала:
— Точно заплатять?
— Точно.
— І жити можна там?
— Можна, Світлано. Не бійся ти так.
А я вже не вміла не боятися.
Сеньйор Джованні був колишнім учителем. Якось я розбила чашку й завмерла з уламками в руках.
— Вибачте… Я куплю…
Слів не вистачало, я показувала на гроші в кишені.
Він обережно забрав уламок.
— Поріжешся.
Потім поставив переді мною іншу чашку.
— Кава?
Я заплакала. Він вирішив, що я обпеклася, заметушився, почав шукати холодну воду. А я не могла пояснити, що просто не звикла: можна щось розбити — і тебе не принизять.
Його син Марко приїжджав щонеділі. Привозив продукти, лагодив у будинку все, що хиталося чи протікало.
— Вам тут не холодно? — запитав одного разу.
— Ні.
Він глянув на два светри, які я натягла один поверх одного.
Наступного дня привіз обігрівач.
— Батько теж завжди каже, що не холодно. А потім спить у шкарпетках.
Я вперше засміялася при ньому.
Потім був дзвінок додому.
— Петре, я ж передала гроші на дрова й Олесині речі.
— Та розійшлися.
— Як розійшлися?
— Туди дав, сюди дав. Ти думаєш, тут життя безплатне?
— Триста євро?
— Не кричи. Надішлеш ще.
— Я їх місяць відкладала.
— У тебе ж там євро.
Зв’язок обірвався. Я ще стояла біля автомата, притискаючи слухавку до вуха.
Увечері Марко застав мене на кухні.
— Погані новини?
— Нічого.
Він поставив на стіл пакет із булочками.
— Світлано, ви плачете.
І я розповіла. Затинаючись, плутаючи слова, сердилася, коли не могла щось пояснити.
— Я працюю. Тут працюю, там працювала. Усе мало. Завжди мало. А якщо захворію? Що тоді?
Марко не перебивав.
— Я погана жінка? — нарешті спитала я. — Що не хочу більше?
— Чого не хочете?
— Усе сама.
Він посунув до мене серветки.
— Ні. Ви втомлена жінка.
Я закрила обличчя.
— Я вже не пам’ятаю, коли не була втомлена.
Того вечора він не обіцяв мене врятувати. Просто залишився, доки я заспокоїлася, а тоді сказав:
— Поїжте, будь ласка. Розмовляти на голодний шлунок ще важче.
Ми зближувалися поволі. Я спочатку навіть його турботи лякалася.
— Навіщо ти приїхав? Я сама донесу.
— Знаю, що донесеш. Давай сумку.
— Тобі ж незручно.
— Світлано, мені зручно допомогти.
Після смерті Джованні я зібрала речі. Сиділа на краю ліжка й думала, кому телефонувати в пошуках роботи.
Марко постукав.
— Ти готова?
— Майже.
— Поїхали до мене.
Я завмерла.
— Як це?
Він теж розгубився.
— Я не про роботу. Я хочу, щоб ти була поруч. Але якщо не хочеш…
— Хочу, — перебила я. І злякалася власного голосу. — Тільки я не знаю, як це буде.
— Я теж не знаю. Спробуємо?
Пізніше, коли я подала на розлучення, Петро кричав у слухавку:
— Знайшла собі італійця! А мені як людям в очі дивитися?
— А мені як було дивитися дитині в очі, коли на взуття не вистачало?
— Знову ти за своє!
— Бо ти так жодного разу й не відповів.
— Я тебе не тримав!
— Тепер і не тримай.
Після тієї розмови я годину сиділа на лавці біля пошти. Подзвонила Олесі.
— Доню, ти на мене сердишся?
— За розлучення?
— Так.
— Мам, я з вами жила. Я все пам’ятаю.
— Він твій тато.
— Знаю. І люблю його. Але ти теж моя мама. Тобі можна жити, чуєш?
Я плакала, а вона повторювала:
— Можна. Можна, мам.
***
З Марко ми прожили майже двадцять років.
Не без суперечок, не без тривог. Бувало, я злилася, замикалася в собі, чекала докору.
А він стукав у двері:
— Ми посварилися чи ти хочеш побути сама?
— Сама.
— Добре. Я на кухні.
І справді чекав. Не карав мовчанням, не змушував випрошувати примирення.
Я допомагала йому в майстерні, навчилася шліфувати дерево. Згодом знову працювала доглядальницею — вже офіційно, з вихідними. Ми відкладали гроші, потроху облаштовували дім.
Україна весь час залишалася зі мною.
— Мам, навіщо татові нові вікна? — питала Олеся. — Він же сам нічого не робить.
— Бо взимку в хаті холодно.
— Ти йому вже дах перекрила.
— Олесю, я не повертаюся до нього. Просто не хочу, щоб твій батько мерз.
Я допомогла доньці з навчанням, потім із квартирою у Франківську. Надсилала мамі на ліки. Петрові — через Олесю, коли справді було треба.
Він іноді телефонував.
— Ну що, Свєтко, багатієш?
— Працюю.
— Усе працюєш?
— А ти?
— Та потроху… Слухай, котел барахлить.
Я заплющувала очі.
— Нехай Олеся поговорить із майстром. Я їй передам.
— Ну й добре. Бо тут холодно.
А чи холодно мені, він так жодного разу й не спитав.
Цього літа Марко запропонував:
— Поїдьмо разом. Хочу побачити твою маму не в телефоні.
— Вона тебе пирогами загодує.
— Я готовий.
— А сусіди питаннями замучать.
— Тоді перекладай тільки хороші.
Ми сміялися, купували квитки, домовлялися про машину. Планували прожити в мами три тижні, поїздити горами, навідати Олесю.
У суботу після обіду в’їхали в село.
Мама вийшла до хвіртки й одразу заплакала.
— Та чого ти, мамо? Ми ж приїхали, не їдемо.
Марко незграбно обійняв її й старанно вимовив:
— Добрий день, мамо.
— Ой, дитино, — вона розсміялася крізь сльози. — Заходь уже. Голодний?
За вечірнім чаєм подзвонила Олеся.
— Мам… Ти сидиш?
— Що з малим?
— Із малим добре. Тато помер.
Чашка стукнула об край столу й упала на підлогу.
— Коли?
— Уночі. Микола вранці зайшов, а він біля порога… Мам, ти мене чуєш?
— Чую.
— Серце. Швидка вже нічим не могла.
Марко присів поруч, узяв мене за руку.
Я дивилася на уламки й раптом бачила зовсім не їх. Бачила Петра молодим, із мокрим від дощу чубом.
«Я для тебе гори переверну!»
— Світлано? — покликав Марко.
— Його більше немає.
— Я зрозумів.
— Я ж давно його не любила. А зараз…
— Не треба мені пояснювати.
Уночі я сказала:
— Мабуть, не піду. Гроші передам, Олесі допоможу.
— Ти не хочеш іти чи боїшся?
Я повернулася до нього.
— Там його мати. Там усі пам’ятають мене винною.
— А ти себе такою вважаєш?
— Уже ні. Але поруч із ними… Не знаю.
Він погладив мою руку.
— Якщо хочеш попрощатися — попрощайся. Я побуду з мамою.
— Ти не образишся?
Марко аж підвівся на лікті.
— На те, що ти підеш на похорон батька Олесі?
Мені стало соромно за це запитання.
— Вибач.
— Не вибачайся. Просто йди, якщо тобі треба.
***
І ось я стояла біля воріт із трояндами, а Ганна Петрівна не відступала.
— Двадцять років по чужих світах! А тепер сльози пускатимеш?
Я відчула, як шип проколов долоню.
— Я не прошу вас мене любити. Дайте пройти.
— Нема тобі чого біля нього робити!
— Бабусю, відійдіть.
Олеся вийшла із сіней. Бліда, з опухлими очима. Підійшла до нас і стала поряд зі мною.
— Олесю, не втручайся!
— Це похорон мого тата. Я вже втручатимусь.
— Вона його покинула!
Донька ковтнула повітря.
— А ви зараз чого хочете? Щоб і я пішла?
Свекруха розгублено кліпнула.
— Що ти говориш…
— Мама прийшла попрощатися. Не з італійцем. Не з музикою. Сама, з квітами. Ви чого її мучите?
— Ти не знаєш, що я пережила!
— Я знаю, хто вам дзвонив і питав про ліки. Хто платив за татові обстеження. Хто цю хату відремонтував.
— Грошима всього не…
— Не грошима! — голос Олесі зірвався. — Вона життям своїм платила. Поки ви казали, що їй мало.
— Доню, — я торкнулася її плеча.
Вона обернулася до мене, і вся її злість раптом зникла.
— Мам, ну скільки можна?..
Я притиснула її до себе.
— Сьогодні не треба. Ходімо до тата.
Ганна Петрівна відійшла. Не сказала нічого, тільки міцніше стиснула хустку під підборіддям.
У хаті горіли свічки.
Я підійшла до труни й не одразу впізнала Петра. Такий худий. Зовсім біле волосся. Чужі, загострені риси.
Олеся стала поруч.
— Він навесні дуже здав, — прошепотіла вона.
Я кивнула, хоча в горлі вже стояв клубок.
Поклала троянди. Поправила стрічку, яка зачепилася за край.
І заплакала.
Не хотіла. Боялася цих сліз перед людьми. Але вони текли, і я вже не могла їх спинити.
Мені згадалося, як Петро тримав новонароджену Олесю й боявся поворухнутися. Як ми їли першу картоплю просто з миски, бо столу ще не купили. Як я чекала його з роботи в ті короткі місяці, коли він справді працював, і вірила: тепер усе налагодиться.
— Петре… — прошепотіла я. — Ну чого ж ми так?
Олеся стиснула мою руку.
Я нахилилася ближче.
— Я тобі прощаю. Усе. Спи спокійно.
Позаду хтось зітхнув, хтось зашепотів. Я не озирнулася.
На кладовищі Олеся весь час трималася за мене. Коли почали засипати могилу, вона затремтіла.
— Мамо, я не можу слухати.
— Ходімо трохи далі.
— Ні. Не відпускай.
— Не відпущу.
Так ми й достояли — обійнявшись, поки люди клали вінки й розходилися.
***
У мами вдома пахло запеченою рибою. Марко вийшов мені назустріч, не питаючи нічого, забрав сумку.
— Поїси?
Я похитала головою.
— Тоді чай.
Сіла за стіл і раптом почала розв’язувати хустку так різко, що вузол затягнувся ще сильніше.
— Не можу…
— Дай.
Він став за спиною, обережно розплутав кінці.
І я знову заплакала.
— Вона не пускала мене. При всіх. Наче я прийшла щось украсти.
Марко присів поруч.
— Але ти попрощалася?
— Так.
— Олеся була з тобою?
Я кивнула.
— Була. Захистила мене.
Він накрив мою руку своєю.
— Добре, що ви були разом.
Я притулилася до його плеча.
— Посидь зі мною.
— Я тут.
Наступного ранку подзвонила троюрідна сестра Галина.
— Світко, тільки не нервуй. Тут таке говорять…
— Якщо не нервувати, може, не розказуй?
— Та ти мусиш знати. Нібито Петро вас із тим твоїм побачив, і серце не витримало.
Я довго мовчала.
— Галю, він помер уночі. Ми приїхали після обіду.
— Я розумію.
— То навіщо ти мені це повторюєш?
Вона образилася:
— Я ж по-родинному.
— По-родинному можна спитати, як я спала. Як мама. Як Олеся.
У слухавці стихло.
— Ну… Як ти?
Я втомлено заплющила очі.
— Погано, Галю. Дякую, що спитала.
Потім прийшла сусідка Марія — нібито позичити солі.
— А твій Марко багатий?
— Працює.
— Бо одні кажуть, маєток у нього, а другі — що ти знов чоловіка годуєш.
Я поставила сіль на стіл.
— Маріє, вам яка відповідь більше сподобається?
— Та я ж просто питаю.
— А я не хочу відповідати.
Вона підтиснула губи.
— Горда стала.
— Ні. Втомилася.
Провела її до хвіртки й уперше не стала думати, що вона розповість наступній сусідці.
У середу приїхала Олеся. Ми сіли під яблунею. Донька крутила склянку з узваром і все ніяк не починала.
— Що, сонечко?
— Я тобі перед похороном не сказала. Боялася, що ще гірше буде.
— Кажи вже.
Вона поставила склянку на лавку.
— Навесні лікарі татові радили операцію. Треба було до області їхати, обстежуватися. Він відмовився.
— Ти ж казала, йому краще.
— Після крапельниць стало краще. Я думала, ще вмовлю. Він усе відкладав.
Я подивилася на неї.
— Ти сама це тягнула?
— Я просила. Сердилася. До лікаря записувала. А він: «Не треба, Олесько. Скільки проживу, стільки проживу».
— Доню, ти не винна.
Вона потерла очі.
— Знаю. Наче знаю…
Я обійняла її. Вона трохи посиділа так, а потім заговорила знову:
— Він про тебе питав.
— Гроші потрібні були?
— Ні, мам. Не гроші.
Я відсторонилася.
— А що?
— Чи щаслива ти. Чи Марко тебе не кривдить.
У мене аж подих перехопило.
— І ти?..
— Сказала, що щаслива. Що він тебе любить. Тато довго мовчав, а тоді каже: «Добре. Вона заслужила».
Я втупилася в доньку.
— Петро так сказав?
Олеся кивнула.
— Ще сказав: «Я все думав, вона витримає. Вона ж сильна. А що їй теж болить — не думав. Дурень був».
Я прикрила рот рукою.
Скільки років я хотіла від нього почути хоч щось подібне. Не грошей, не подарунків. Просто: «Я бачив, як тобі важко».
— Чому ж він мені не сказав?
Олеся похитала головою.
— Не знаю, мам.
Ми помовчали.
— І бабусі він за тебе сказав, — додала вона. — Коли вона знову почала. Каже: «Досить. Якби не Світлана, невідомо, як би ми жили. Не чіпайте її».
— А вона все одно…
— У неї горе. І вона звикла, що винна ти.
Я зітхнула.
— Горе не дає права так із людьми.
— Не дає, — погодилася донька. — Тому я їй після похорону все сказала. Уже без крику. І про тебе, і про тата.
Я погладила її по голові, як колись малу.
— Не треба тобі між нами стояти.
— А я не між вами. Я поруч із тобою.
***
Перед від’їздом я ще раз пішла на кладовище. Рано, поки мама й Марко спали.
Запалила лампадку, поправила квіти.
— Олеся мені розповіла, — сказала тихо. — Шкода, що ми не поговорили.
Вітер ворухнув стрічку на вінку.
Я постояла, молячись своїми словами. Вже збиралася йти, коли почула за спиною стукіт палиці.
Ганна Петрівна зупинилася на стежці.
Я випросталася.
Вона дивилася то на мене, то на могилу.
— Знову прийшла?
— Хотіла побути без людей. Завтра їдемо.
Свекруха підійшла, поставила в банку чорнобривці. Один зламався, і вона довго поправляла його тремтячими пальцями.
— Давайте допоможу.
— Сама.
Я відступила.
Вона сіла на лавку біля сусідньої огорожі.
— Олеся мені сказала, що наговорила я зайвого.
Я мовчала.
— Не зайвого, — додала вона після паузи. — Неправду.
Я не чекала цього й не знала, що відповісти.
Ганна Петрівна дивилася собі під ноги.
— Я ж бачила, як ти працювала. Не сліпа була.
— Тоді чому?..
Вона стиснула ручку палиці.
— Бо він мій син.
— А я була його дружина. І мені не було легше від того, що він ваш син.
— Знаю.
— Ви казали: потерпи. Щоразу. А я вже не могла.
Свекруха кивнула. Повільно, майже непомітно.
— Мені хотілося, щоб у нього все добре було. А як зробити — не знала. От і вимагала з тебе.
Я сіла на іншому краю лавки.
— Я теж хотіла, щоб у нас усе добре було.
— Бачила я тебе в суботу, — заговорила вона знову. — Як ви з машини вийшли. Ти смієшся, той чоловік твої речі несе… А в мене Петро вже мертвий. І така мене злість узяла…
— Ми не знали.
— Знаю, що не знали.
Вона витерла очі краєм хустки.
— На тебе легше було кричати. Ти стоїш, слухаєш. А він уже нічого не чує.
У мене защеміло в грудях.
— Я не приїхала показувати вам своє щастя.
— Та розумію вже.
Ми довго сиділи мовчки.
Потім вона запитала:
— Він тебе береже? Марко той.
— Береже.
— Не попрікає?
— Ні.
— Ну й добре.
Ганна Петрівна підвелася, але одразу похитнулася. Я встигла підтримати її під лікоть. Цього разу вона не відсмикнула руки.
— Не держи на мене зла, Світлано.
Я подивилася на неї. На чорну хустку, на запалі щоки, на руку, яка вже не могла міцно втримати палицю.
— За ті слова біля воріт мені боляче досі.
Вона опустила голову.
— Знаю.
— Але зла не хочу тримати. Втомилася я від нього.
— І правильно, — прошепотіла вона.
Я провела її до стежки. Ми не обіймалися й не називали одна одну рідними. Просто попрощалися без крику.
Коли вона пішла, я ще раз глянула на могилу.
Мені стало легше дихати.
***
У неділю ми складали речі в машину.
Мама загортала в рушник пироги.
— У дорозі з’їсте.
— Мамо, тут на пів Італії вистачить.
— То Марко нехай друзів пригостить.
Він почув своє ім’я й одразу простягнув руки по пакунок.
— Дякую, мамо.
Вона погладила його по щоці.
— Дивись мені, бережи її.
Я переклала. Марко серйозно кивнув:
— Скажи, що я стараюся.
Олеся обійняла мене біля хвіртки.
— Подзвони, як доїдете.
— І ти дзвони. Не тільки коли щось треба.
— Добре, мам.
Ми вже попрощалися, коли з-за паркану озвалася Марія:
— То все? До свого італійця вертаєшся?
— Разом вертаємося.
— Дивись, бережи цього. Одного вже спровадила на той світ.
Вона засміялася й одразу глянула на мене, чекаючи реакції.
Олеся різко повернулася:
— Ви що собі…
Я торкнулася її руки.
— Не треба, доню.
Підійшла до паркану.
— Маріє, Петро помер від хворого серця. Не від того, що я дозволила собі жити.
— Та я пожартувала!
— Ні. Ви хотіли зробити боляче.
Вона відвела очі.
Я вже могла піти, але сказала ще те, чого не наважувалася сказати роками:
— За всі ці роки ви жодного разу не спитали в мами, як я там. Чи здорова. Чи є кому допомогти. А тепер так переймаєтеся моєю совістю.
— Ну почалося…
— Ні. Закінчилося. Більше я перед вами не виправдовуватимуся.
Я повернулася до машини.
Марко стояв біля відчинених дверцят. Запитально подивився на мене.
— Tutto bene?
Я взяла його за руку.
— Так. Усе добре.
— Точно?
Я озирнулася. Мама махала нам рушником. Олеся посилала повітряний поцілунок. За сусідським парканом щось іще говорила Марія, але я вже не вслухалася.
— Точно, — сказала я. — Поїхали додому.
Машина повільно рушила розбитою дорогою.
Я дивилася у вікно: знайома криниця, старий клуб, поворот на кладовище. Тут залишалася моя молодість. Тут був Петро, якого я колись любила. Тут жила мама, до якої я ще приїду.
Мені більше не треба було відрікатися від усього цього, щоб мати право на інше життя.
— Про що думаєш? — спитав Марко.
Я поклала долоню на його руку.
— Що добре, що ми приїхали.
Він коротко глянув на мене й усміхнувся.
А я вперше за цей тиждень відкинулася на сидіння, заплющила очі й не почула всередині жодного голосу, який вимагав би виправдовуватися.