Оля сиділа в старому кріслі біля вікна й погладжувала живіт. Ноги набрякли й нили. На площі вже світилася новорічна ялинка, але з другого поверху було видно тільки її верхівку.
— Ще трохи, доню, — прошепотіла Оля. — Ще два тижні, і ми побачимося.
До Нового року залишалося чотири дні.
У передпокої клацнув замок.
— Олю, я вдома! Як ви тут без мене? — гукнув Микита.
— Добре. Сіла перепочити. Вечеря на плиті, зараз встану…
— Вставай, вставай, — озвався слідом за ним знайомий голос. — Вагітність не хвороба.
Оля завмерла. Свекрухи вона не чекала.
— Ми до останнього дня все робили, — продовжувала та, заходячи до кімнати. — Підлогу руками мили, не швабрами.
— Мамо, Оля просто відпочиває, — невпевнено сказав Микита.
— А я що кажу? У вас тепер роботи-пилососи по квартирі їздять, а ви й від них стомлюєтеся. Як із дитиною справлятимешся? Няню наймеш?
Оля повільно прибрала руки з живота.
— Ви надовго?
— Мама прийшла поговорити, — поспішив пояснити Микита. — Незабаром Новий рік. Треба вирішити, як святкуватимемо.
— Ми вже вирішили. Удвох, удома. Ти забув?
— А як же сім’я? — свекруха зняла пальто й поклала його на спинку стільця. — Годину-другу можна рідним приділити.
— Я розумію, що це сімейне свято. Але мені важко, я нікуди не поїду.
— А тебе ніхто й не кличе! Святкуватимемо у вас. Готуй стіл.
Оля подивилася на неї, потім на чоловіка.
— Який ще стіл?
— Звичайний. Магазин унизу, доставку можна замовити. Нас буде дванадцятеро і троє дітей.
— Дванадцятеро? Ви серйозно?
— А що такого?
— Я не зможу на всіх готувати. А потім прибирати. У мене за два тижні пологи, для дитини вже все складено й підготовлено. Я не хочу зараз повну квартиру гостей.
— Яка принципова! А Микиту ти запитала? Він хоче святкувати із сім’єю. Сам мені сказав.
— Микито, це правда? Ми ж домовилися.
Він відвів очі.
— Домовилися, але мама теж хоче нас бачити…
— Зрозуміло. Тоді можеш сам поїхати й привітати всіх. На годину чи дві.
— Ти ще умови йому ставитимеш! — спалахнула свекруха. — Не хочеш із нами спілкуватися, так і скажи! Микита зустріне Новий рік із нами.
— Микито, ти тому маму привів? Щоб вона сказала за тебе? — Оля насилу підвелася. — Ти справді збираєшся залишити мене саму?
— Не тисни на нього! — втрутилася свекруха. — Тобі запропонували разом святкувати, ти відмовилася!
Оля притримала живіт і пішла до кімнати.
— Ти подивися, пішла! — долетіло їй услід. — От неповага!
За деякий час грюкнули вхідні двері. Микита зайшов до спальні.
— Навіщо ти так категорично? Можна було вибрати один із варіантів.
— Ми ж усе обговорили! Мені важко, Микито. А якщо пологи почнуться раніше?
— Ну чого ти одразу…
— Не повторюй за мамою. Я тебе почула. Хочеш їхати — їдь.
— І ти не образишся?
— Я вже образилася.
Він помовчав.
— Мама теж образиться, якщо я не приїду.
— Тоді сам вирішуй, із ким ти хочеш жити.
— Ти знову на мене тиснеш!
— І це теж мамині слова?
Тієї ночі Оля довго не могла заснути. Микита залишився перед телевізором і заснув на дивані. Вранці пішов на роботу, поки вона ще спала.
Наступні два дні вони майже не розмовляли.
Тридцять першого Оля замовила продукти: трохи на олів’є, рибу, ковбасу, сир і фрукти. Може, Микита передумає. А ні — поїсть сама.
Надвечір він зібрався.
— Я не хочу нікого засмучувати, — сказав, застібаючи куртку. — Поїду до мами на дві години. До одинадцятої повернуся.
Оля мовчки дивилася на нього.
— Якщо що — дзвони, добре?
— Добре.
Двері зачинилися.
Оля прилягла, але незабаром живіт неприємно потягнуло. Вона змінила положення, зачекала. Біль не минув.
— Тільки не зараз… — прошепотіла вона й набрала Микиту.
Він не відповів.
Вона подзвонила ще раз. І ще.
О одинадцятій чоловіка не було. Телефон мовчав. Ще за пів години Оля пішла до ванної й зрозуміла: чекати більше не можна.
Руки тремтіли. Вона знову схопила телефон, але той вислизнув і впав на підлогу. Екран розбився.
— Ні, ну будь ласка…
Телефон не працював. Оля взяла приготовані речі, вийшла на майданчик і постукала до сусідів.
Двері відчинила сусідка.
— Олю? Що сталося?
— Викличте швидку, будь ласка. У мене, здається, пологи. А телефон розбився…
— Зараз, зараз! Заходь, не стій.
Швидку довелося чекати майже пів години. Оля сиділа на кухні у сусідів і стискала край стільця. Із кімнати долинали приглушені голоси гостей.
— А якщо вони не встигнуть? — запитала вона.
— Встигнуть, доню. Вони вже їдуть, — сусідка тримала її за руку.
На годиннику було майже дванадцять, коли приїхала швидка. Один із гостей сусідки взяв Олині сумки.
— Я поїду з вами, — сказав він.
— Не треба, у вас же свято…
— Нічого. Якщо знадобиться допомога, я поруч.
Микита приїхав до лікарні лише надвечір наступного дня. Його не пустили: час відвідувань уже минув.
Коли він прийшов знову, Оля відмовилася до нього спускатися. Зв’язатися з нею він не міг: новий телефон так і не передав. Усе необхідне для неї та доньки виявилося в сумках, які допоміг узяти сусідчин гість.
У день виписки Оля попросила викликати таксі. Коли вийшла з донькою на руках, біля входу її чекав той самий чоловік.
— Це ви? — здивувалася вона.
— Вибачте, я тоді залишив свій номер медсестрі. Про всяк випадок. Раптом вас нікому буде зустріти.
Оля міцніше притиснула до себе малу.
— Дякую. Ви правильно зробили.
Вона вже сіла в машину, коли до лікарні під’їхав Микита. Вийшов і швидко попрямував до дверей. На пасажирському сидінні залишилася свекруха.
— Можна їхати, — тихо сказала Оля.
Дорогою донька прокинулася й заплакала.
— Нам зупинитися? — запитав чоловік.
— Ні, дякую. Вона зараз заспокоїться.
Біля квартири він допоміг занести сумки.
— Я Андрій, — сказав на порозі. — Далі, напевно, ви самі впораєтеся?
— Впораюся. Дякую вам за все.
Оля поклала доньку спати, увімкнула чайник і зазирнула до холодильника. Там стояв недоторканий новорічний салат. Вона дістала миску й поморщилася: доведеться викинути.
У замку повернувся ключ.
— Олю, що ти влаштувала? — Микита зайшов до кухні. — Я приїхав, а ти вже поїхала! Як це розуміти?
— А як розуміти, що ти залишив мене саму? Я тобі дзвонила!
— Я не чув…
— А коли побачив дзвінки? Чому не повернувся?
Він не відповів.
— Ти бачив мій розбитий телефон? Не здогадався купити мені інший?
— А ти не кричи на чоловіка! — у дверях з’явилася свекруха.
Оля гірко всміхнулася.
— Знову з мамою. Сам поговорити не можеш?
— Мама приїхала подивитися на онучку. Має право.
— Має? Після того, що було в новорічну ніч? — Оля поставила миску на стіл. — Замов мені хоч продукти, будь ласка. Тут тільки зіпсований салат. Отак ти зустрів нас із донькою.
— Ще перевірити треба, чия це дитина, — кинула свекруха. — Хто тебе до лікарні відвіз? Хто привіз?
Оля не одразу знайшлася з відповіддю.
— Це ви зараз про Андрія? Людина допомогла, поки мій чоловік святкував! Ви обоє йдіть. Я без вас упоралася і далі впораюся.
— Ти не маєш права! Я бабуся, а мій син — батько!
— Ви ж самі щойно сказали, що це треба перевірити. Перевіримо.
— Олю, ти серйозно? — Микита зробив крок до неї. — Я ж твій чоловік. У мене дитина.
— Що ти з нею розмовляєш? — свекруха смикнула його за рукав. — Пішли. Сама потім покличе.
— Микито, нехай твоя мама йде. Ми поговоримо самі, — сказала Оля. — Але якщо зараз підеш із нею, назад не повертайся. Можеш одразу забрати речі.
Вона пішла до доньки, зачинивши за собою двері.
На кухні запала тиша. Микита ще навіть не бачив дитини як слід. У нього не було й фотографії. Але мати стояла поруч і чекала.
— Проведи мене, — сказала вона нарешті. — Можеш залишитися з цією істеричкою. Тільки тоді про мене забудь.
Оля погодувала доньку й заснула. Коли прокинулася, у квартирі було тихо. Микити не було.
Вона замовила через ноутбук продукти й новий телефон. Щойно ввімкнула його, задзвонила мама.
— Доню, нарешті! Ми так хвилювалися! Микита сказав, що ти телефон зламала.
— Так, мамо. Тепер у мене новий.
— Вітаємо тебе з донечкою! Тато теж вітає. Ми Микиту привітали, просили тобі передати… Він передав?
Оля ковтнула сльози.
— Ні, мамо. Не передав.
— Щось сталося?
— Сталося. Я потім розкажу.
— Ми приїдемо, доню, тільки зараз ніяк не виходить. Ти тримайся. І фотографію онучки надішли.
— Надішлю.
Микита не дзвонив. З’явився за два дні.
— Мама вимагає…
— Мені байдуже, що вимагає твоя мама, — перебила Оля. — Я вже подала на розлучення й на аліменти.
— Ти навіть поговорити не хочеш?
— А про що? Ти залишив мене саму перед пологами. Не відповідав на дзвінки. Навіть із народженням доньки мене не привітав.
— Олю…
— Тепер живи з мамою, якщо так вирішив. Аналіз ДНК ми зробимо. Він підтвердить, що ти батько. Можеш передати їй.
— А доньку я бачитиму?
— Це вирішимо в суді.
Вони розлучилися, Микиті призначили аліменти. Після цього Оля з донькою поїхала до батьків — через усю країну, в Карпати. Квартиру, яку допомогли купити батьки, вона здала через агенцію: ці гроші їй знадобляться.
А далі буде видно.