Після навчання Марина вирішила залишитися в місті. Батьки чекали її додому, навіть про роботу вже домовилися.
— Доню, ну куди ти там сама? — вмовляла мама. — Тут і квартира наша, і місце для тебе хороше знайшлося.
— Мамо, я не сама. У мене Іван.
— Він же знову на заробітки збирається!
— Я знаю. Але ми любимо одне одного. Я його дочекаюся.
Вони з Іваном зустрічалися вже три роки. Він працював будівельником, часто їздив за кордон, а Марина чекала кожного його повернення.
У травні Іван стояв біля дверей із дорожньою сумкою. Марина поправила йому комір і не відпускала руки.
— Надовго цього разу? — тихо спитала вона.
— До осені. А тоді повернуся з Польщі — і гулятимемо весілля.
— Обіцяєш?
— Обіцяю. Тільки ти мене дочекайся, добре?
— Ніби я колись робила інакше, — усміхнулася Марина й пригорнулася до нього.
Знайти роботу їй допомогла викладачка Алла Петрівна.
— Ви справді можете мене порекомендувати? — несміливо запитала Марина.
— Ти добре вчилася, тож чому ні? В обласній лікарні потрібні молоді лікарі. Щоправда, доведеться зачекати кілька тижнів.
— Я зачекаю. Дякую вам!
На першому денному чергуванні Марина помітила людей біля дверей відділення. Одні мовчки сиділи, інші ходили коридором, а дехто пошепки молився.
— Господи, тільки б донечка витримала… — повторювала літня жінка, стискаючи в руках хустку.
Марина глянула на неї й тихо спитала колегу:
— Ти думаєш, це справді допомагає?
— Не знаю, — відповіла та. — Але їм зараз треба хоч за щось триматися.
Марина тоді лише знизала плечима. Вона вірила в лікарів, обстеження й лікування.
Минали місяці. Марина освоїлася, звикла до чергувань, хоча після деяких змін ледве трималася на ногах.
Одного дня привезли молоду жінку: послизнулася на вулиці й невдало впала. Її мати не відходила від ліжка.
— Мамо, я боюся, — прошепотіла пацієнтка. — А якщо я довго не зможу ходити?
— Доню, не зневірюйся. Лікарі тобі допоможуть, і я молитимуся. Миколай Чудотворець нас не залишить.
Жінка поставила біля ліжка маленьку іконку. Марина, яка саме перевіряла призначення, промовчала, хоча подумки й усміхнулася.
Після процедур пацієнтка почала одужувати швидше, ніж Марина очікувала.
— Гарно йдете на поправку, — сказала вона під час огляду. — Чесно кажучи, я думала, відновлення буде довшим.
Мати пацієнтки полегшено перехрестилася. А наступного дня простягнула Марині іконку.
— Це вам, лікарю.
— Мені? Та ви залиште її доньці.
— У неї є. А цю візьміть. Живіть по вірі — і дано вам буде.
— Дякую, — розгублено відповіла Марина.
Вона поставила іконку в робочу шафку й невдовзі майже забула про неї.
Тієї осені Іван повернувся, як і обіцяв, і вони відгуляли весілля. Оселилися в його трикімнатній квартирі: батьки Івана переїхали до будинку за містом і залишили її синові. А Маринин батько подарував молодятам машину.
— Тепер і на права доведеться складати, — засміявся Іван.
— А ти думав, сам кататимешся? — відповіла Марина.
Вона навчилася водити й користувалася машиною, коли чоловік був на заробітках. А коли Іван повертався додому, то сам відвозив її на роботу й забирав після зміни.
Того вечора Марина вже перевдягнулася й поглядала на годинник. Іван запізнювався на пів години.
Вона набрала його номер. Телефон був поза зоною.
— Та що ж таке? — пробурмотіла вона й подзвонила ще раз. — Іванку, ну ми ж домовлялися…
Результат був той самий. Марина вже відкрила додаток, щоб викликати таксі, коли двері кабінету різко відчинилися.
— Марино Михайлівно, вибачте… Вас терміново кличуть, — сказала колега Олена.
— Щось сталося?
Олена забарилася.
— Ходімо, будь ласка.
Марина пішла за нею коридором, відчуваючи, як холонуть руки.
— Олено, скажи мені. Хто там?
— Ваш чоловік.
Марина відчинила двері кабінету й завмерла. На кушетці лежав Іван. Блідий, нерухомий, із заплющеними очима.
— Іване…
Вона кинулася до нього.
— Що з ним? Скажіть мені, що з ним?!
— Його привезли після аварії, — відповів лікар. — Ми зараз робимо все необхідне.
Згодом Марина дізналася: Іван їхав по неї, на слизькій дорозі машину занесло, і вона опинилася на узбіччі.
Коли чоловіка забрали на процедури, Марина залишилася в коридорі. Ще недавно вона сердилася на нього за запізнення, а тепер не знала, чи він узагалі прокинеться.
— Тільки живи, Іванку… Чуєш? Тільки живи, — шепотіла вона крізь сльози.
Раптом згадала про іконку. Побігла до своєї шафки, дістала її й притисла до грудей.
— Прости мене, Господи… Я не вірила, навіть посміхалася. Миколаю Чудотворцю, прошу тебе, допоможи моєму Іванові. Не забирай його…
Вона довго стояла так, поки Олена не покликала її.
— Марино, процедури пройшли успішно.
— Він житиме?
— Лікарі зробили все, що могли. Тепер треба чекати й стежити за його станом.
Марина видихнула й заплакала ще дужче. Коли Івана перевели до палати, вона поставила іконку біля його голови.
— Я тут, — прошепотіла, беручи його за руку. — Я тебе нікуди більше не відпущу. Тільки прокинься.
Утомлена й заплакана, вона заснула просто біля його ліжка. Їй наснилося, ніби поруч стоїть Миколай Чудотворець, гладить її по голові й каже:
— Не хвилюйся, з чоловіком усе буде добре. А ти зараз про малюка подумай.
Марина прокинулася. Відчуття теплої руки на голові ще лишалося, але за мить зникло.
— Про якого малюка? — прошепотіла вона.
Іван усе ще спав. Марина нахилилася до нього, поправила ковдру й довго сиділа мовчки, згадуючи сон.
А згодом дізналася, що вагітна.
Через два місяці Марина повільно вела чоловіка до виходу з лікарні. Іван спирався на її руку й раз у раз зупинявся перепочити.
— Не поспішай, — сказала вона. — У нас попереду ще багато часу.
— І ти весь цей час командуватимеш мною?
— А як же! Тебе ще треба повністю поставити на ноги.
Іван усміхнувся, а Марина озирнулася на лікарняні вікна.
— Знаєш, я тепер вірю, що Миколай Чудотворець допомагає. Його ж недарма називають Теплим заступником і Швидким помічником.
— Ти мені про сон розповідала, — тихо сказав Іван.
— Я тоді так злякалася за тебе… А він ніби заспокоїв мене. Я вже була в церкві, поставила свічку й подякувала за те, що ти живий.
Іван обережно притягнув її до себе.
— А тепер слухайся лікарки, — додала Марина, витираючи сльозу. — І все буде добре.
— Ми з нашим малюком обоє тебе слухатимемося, — пообіцяв Іван і ніжно поцілував дружину.