– Тільки при хлопчику не починай рахувати, хто скільки з’їв, – сказав Гліб, накладаючи собі добавку. – Чоловіка такими розмовами легко відштовхнути, Олю.
Поряд із його тарілкою лежало повідомлення зі школи: до п’ятниці треба сплатити за спортивну форму для команди.
– Я не рахую. Я попросила тебе дорогою купити продукти. У мене зміна до восьмої, я навіть у магазин не встигла.
– Я теж, між іншим, працюю. Але тобі чомусь не спадає на думку запитати, як минув мій день.
Я глянула на годинник. Гліб приїхав о сьомій, Мишко відчинив йому двері. Я повернулася після восьмої й досі стояла в робочих штанях.
– Добре. Як минув твій день? Розкажи, поки я посуд складаю.
– Тепер уже не хочеться. Коли доводиться випрошувати увагу… Котлети, до речі, минулого разу соковитіші були.
На тарілці залишилася одна котлета. Гліб потягнувся за нею, але Мишко притримав тарілку.
– Це мамі. Вона ще не їла, у неї тільки салат був.
– Та я жартую, – усміхнувся Гліб і прибрав руку. – Їж, Олю.
Я взяла котлету й подивилася на сина. Йому було десять, а він уже уважно стежив, чи вистачить мені вечері.
Пів року тому мені здавалося, що з Глібом усе буде інакше. Він запрошував мене в кіно, зустрічав після роботи, а коли я застудилася, сам привіз ліки.
Я тоді одразу зателефонувала Світлані.
– Уявляєш, він сам запитав, яка аптека поряд. Я навіть попросити не встигла, а він уже приїхав.
– Це добре, – відповіла вона. – Тільки не починай тепер терміново заслуговувати таке щастя.
– Світлано, ну чому ти завжди так? Він просто привіз мені ліки.
– Олю, я не проти нього. Я просто тебе знаю.
Я образилася. Після розлучення чотири роки минули між роботою, школою та рідкісними зустрічами з подругами. І нарешті з’явилася людина, якій мені хотілося зателефонувати ввечері.
Якось Гліб зустрів мене біля магазину.
– Ти все одна та одна, – сказав він. – Навіть дивитися шкода, як ти з цими пакетами йдеш.
– То допоможи донести. Там картопля, ручки зараз відірвуться.
Він забрав пакети й поніс до самого будинку. Дорогою розповідав щось кумедне про колегу, я сміялася і думала, як давно мені не було так легко. Того вечора я запросила його на вечерю. Він двічі попросив добавки супу.
За місяць ми вечеряли разом уже чотири рази на тиждень. Ще через місяць у мене з’явилися його зарядка, капці та улюблена чашка.
– З’їжджатися поки рано, – казав Гліб. – Ми дорослі люди. Нехай у кожного буде своя територія.
– Я й не кваплю, – відповідала я, звільняючи ще одну полицю для його сорочок.
На своїй території він ночував дедалі рідше.
Якось я купила по акції м’ясо й поклала в холодильник.
– Завтра з хлопцями на рибалку, – сказав Гліб. – Можна я щось візьму перекусити?
– Зроби бутерброди, хліб свіжий. Тільки м’ясо не чіпай, воно на вихідні.
Уранці ні Гліба, ні контейнера в холодильнику не було. На дошці лежала пакувальна плівка.
Я зателефонувала йому, поки Мишко збирав портфель.
– Ти забрав м’ясо? Я ж просила не чіпати.
– Та там трохи було. Ми на трьох розділимо.
– Я збиралася його приготувати.
– Ну, я думав, ти просто вечерю наперед плануєш.
– Саме так, Глібе. Планую. Продукти в мене в холодильнику самі не з’являються.
– Оль, не роби з цього події. Купиш інше, ти ж сьогодні все одно повз магазин ітимеш.
Увечері він приніс банку варення від приятеля, поставив на стіл і зазирнув у каструлю.
– А чому макарони без м’яса?
– Бо м’ясо поїхало на рибалку! Іншого я сьогодні не купила.
– Ти, здається, злопам’ятна. Я б на твоєму місці давно забув таку дрібницю.
За столом Мишко стирав цифру в зошиті. Стирав так довго, що протер папір.
– Мамо, тут дірка…
– Зараз дам тобі інший аркуш, – сказала я.
Продовжувати розмову при ньому не стала.
У середу пральна машина зупинилася посеред прання. Майстер назвав суму ремонту, і я одразу відкрила банківський додаток, хоча приблизно знала, скільки там залишилося.
– Можна частину сьогодні, а решту після зарплати? Я працюю поряд, нікуди не подінуся.
– За роботу можна потім, – відповів майстер. – Але деталь треба викуповувати одразу. Подумайте до завтра, я поки замовлення не оформлятиму.
Гліб чув кінець розмови.
– Може, тобі взагалі нову машинку купити? – запропонував він. – Ця ж стара.
– Може. Тільки мені й на ремонт зараз не вистачає.
Він кивнув і за хвилину запитав:
– А гриби є? Хочеться картоплі з цибулею та грибами. Цілий день про неї думаю.
– Грибів немає. Магазин до десятої, ще відкритий.
– Я тільки сів, дай хоч відпочити. Ти ж усе одно вечерю готуватимеш.
Я витягла з барабана мокрі рушники й склала в таз. Вода стікала мені на капці. Гліб стояв у дверях ванної.
– Сьогодні я займатимуся ось цим, – сказала я. – Хочеш вечерю – приготуй, будь ласка, сам.
– Можна нормально сказати, що ти роздратована через гроші. Я тут до чого? Я ж машинку не ламав.
Чаю він не допив і поїхав. За годину надіслав фотографію тарілки з кафе: «Іноді простіше ні від кого не залежати».
Я прочитала повідомлення, відклала телефон і повернулася до рушників.
Наступного дня заїхала Світлана. Ми сіли на кухні, і я відкрила витрати за останні місяці.
– Тільки не кажи, що я недолуга. Я й сама вже дещо розумію.
– Я ще нічого не сказала. Покажи, скільки йшло до Гліба і скільки зараз.
Ми порівняли однакові місяці, прибрали дні народження та великі покупки. Різницю я перевірила двічі.
– І це не тільки продукти, – сказала я. – Я постійно беру таксі після зміни, щоб встигнути приготувати.
Світлана підняла очі від телефона.
– А якщо не приготуєш? Він витягне ноги біля холодильника?
Я засміялася, але згадала, як учора Мишко сказав учителю, що поки займатиметься у старій формі. Рукави в ній уже ледве доходили йому до зап’ястя.
– Ти говорила Глібові прямо, що в тебе з грошима? – запитала Світлана. – Без свого «нічого, впораюся»?
– Про ремонт він знає. Про форму чув. Мабуть, думає, що я перебільшую.
– А ось це бачила?
Вона посунула до мене телефон. У спільному чаті Гліб радив комусь дорогу кавоварку: «Я собі таку поставив – супер».
Увечері я запропонувала йому раз на тиждень разом їздити за продуктами. Чеки зі столу прибрала: не хотіла сперечатися через кожну пачку масла.
– Можна й без спільних поїздок, – сказала я. – Якщо тобі незручно, купуй те, що сам любиш. А я готуватиму.
Гліб відкинувся на спинку стільця.
– Стривай. Ми що, вже сім’ю створюємо? Я пропустив момент, коли мав почати тебе утримувати?
– Я не прошу мене утримувати! Я говорю про твої вечері.
– Я приходжу до тебе в гості. Ти пропонуєш мені перед кожною зустріччю пакет картоплі купувати?
– Ти вчора залишив тут білизну для прання. Гості зазвичай не приносять її із собою.
– У тебе все одно прання йде. Я не думав, що ти ще й порошок почнеш рахувати.
– Глібе, я більше так не можу.
Він узяв зі столу яблуко, покрутив у руках і поклав назад.
– Зрозуміло, – сказав він і пішов.
Наступного дня я віддала майстру гроші за деталь, а білизну Гліба склала в окремий пакет.
Три вечори ми з Мишком їли просту їжу й після вечері встигали гуляти. У четвер він запитав:
– Мам, а можна мене тепер на тренування раніше записати?
– Можна. А чому саме раніше?
– Ну… Ми ж більше нікого не чекаємо до вечері.
У п’ятницю Гліб зателефонував, коли я стояла біля шкільного кабінету з квитанцією за форму.
– Скучив, чесно кажучи. Давай без образ? Я сьогодні приїду, спокійно посидимо.
– Добре. Але велику вечерю я готувати не буду. У нас суп і пиріг.
– Чудово. Мені не їжа важлива, Олю. Я за тобою скучив, а ти все про каструлі.
О сьомій він приїхав із букетом і двома чоловіками, яких я бачила лише раз. Один тримав пляшку, другий уже знімав черевики.
– Пам’ятаєш, це Антон, – сказав Гліб. – Ми тут зустрілися, я сказав, у тебе пироги. Вирішили заглянути.
Я стояла, притримуючи двері. З кімнати вийшов Мишко, привітався і зупинився біля одвірка.
– Глібе, чому ти не спитав? Пиріг у мене на трьох, Мишко зараз робить уроки.
– Та ми ненадовго, посидимо на кухні. Хлопці, проходьте, зараз Оля щось зляпає.
Чоловік біля дверей перестав розстібати куртку й подивився на мене.
– Нічого я ляпати не буду, – сказала я. – Вибачте, але сьогодні без гостей.
– Ми справді не знали, – озвався Антон. – Гліб сказав, ви чекаєте, стіл накритий.
– Та що ви, я ж пожартував… – почав Гліб.
Але приятелі вже взувалися. Антон ще раз вибачився, і вони пішли.
Гліб поставив квіти на полицю для взуття. Кілька пелюсток упало на Мишкові кросівки.
– Ти розумієш, як я тепер виглядаю? Не можна було десять хвилин потерпіти й по-людськи прийняти людей?
– Можна було спитати мене заздалегідь! Особливо після того, як я сказала, що більше не тягну такі вечері.
– До чого тут гроші? В Антона день народження! Ми взагалі з подарунком прийшли. Пляшка не дешева.
– Мишку, зайди, будь ласка, до кімнати, – попросила я.
Син зачинив за собою двері. Я заговорила тихіше, але Гліб, здається, навіть не намагався стишити голос.
– Пів року приймаю тебе з дитиною, намагаюся бути нормальним чоловіком! А ти перед друзями виставляєш мене людиною, якій шматка хліба шкода!
– Що означає «приймаю з дитиною»? Ти стоїш у його домі. Він тут живе.
– Ну, давай тепер до кожного слова чіпляйся. Ти чудово розумієш: не кожен захоче зв’язуватися з такою відповідальністю.
У мене затремтіли коліна. Я сперлася долонею на полицю.
– Яку відповідальність ти взяв, Глібе? Назви хоч одну.
– Я йому з математикою допомагав, між іншим! Це тепер нічого не означає?
З кімнати долинув скрип стільця, а потім тихо клацнув замок. Мишко ніколи раніше не замикався.
Я відкрила шафу й дістала пакет із Глібовою білизною. Поклала зверху зарядку, чашку та сорочки.
– Ти спеціально виставу влаштовуєш? Я взагалі-то приїхав миритися.
– Я теж думала, що ми розмовлятимемо. Забери речі, будь ласка. Сьогодні тобі тут залишатися не треба.
– Добре. Як охолонеш, сама подзвониш. Тільки потім не розказуй, що я тебе покинув.
Він потягнувся до ключниці, і я згадала про запасний комплект. Я дала йому ключі взимку, коли попросила зустріти кур’єра.
– Ключі теж залиш.
– Значить, ось так? Через продукти? Ти хоч сама чуєш, як це дрібно?
Я мовчала. За дверима Мишкової кімнати теж було тихо.
Гліб поклав ключі поруч із букетом, узяв пакет і вийшов.
Мишко відчинив двері тільки після того, як грюкнули двері під’їзду. У руці він тримав лінійку й продовжував її згинати.
– Мамо, я можу більше нічого в нього не питати з математики. Мені вчителька пояснить, якщо я після уроку підійду.
Я забрала в нього лінійку й обійняла.
– Ти можеш просити допомоги, Мишку. І в мене, і у вчительки. За допомогу з уроками ніхто не отримує права тебе кривдити. Ні тебе, ні мене.
– Він більше не прийде?
– Ні, не прийде.
За тиждень Гліб написав, що залишив у мене дорогий контейнер і хотів би його повернути. Я згадала м’ясо, яке поїхало на рибалку, і вперше засміялася без гіркоти.
«Приходити не треба. Я передам через Світлану. Чашку ти забрав, більше нічого твого тут немає».
Відповідь надійшла майже одразу:
«Я думав, ти вже заспокоїлася. Мабуть, подруги тобі добре мозок промили. Сама б ти так не повелася».
Я не відповіла. Але ще довго вечорами перевіряла телефон. Звичка чекати на нього зникала повільніше, ніж роздратування від його слів.
У суботу ми забрали форму Мишка й дорогою купили пиріг. Удома я розрізала його на чотири частини.
– А дві, що залишилися, кому? – запитав син.
– Нам на завтра. Або сьогодні ще по шматочку з’їмо, якщо захочемо.
Мишко кивнув і прибрав половину пирога в контейнер. Я впізнала той самий, який Гліб забрав на риболовлю. Виявляється, через кілька днів він повернув його порожнім, а я навіть не помітила.
Нову кавоварку я собі не купила – грошей на неї все ще не було. Але ремонт пральної машини вже не здавався катастрофою, а вечорами в мене залишалися сили перевіряти Мишкові уроки, не поглядаючи щохвилини на годинник.
Іноді я згадувала перші місяці: ліки з аптеки, наші розмови дорогою з кіно. Мені ставало прикро. Але дзвонити Глібові вже не хотілося.
Як ви вважаєте, якщо чоловік вечеряє у жінки майже щодня, купувати продукти – це нормальна участь чи плата за гостинність?