— Ти продала дачу?!
Матвій кинув ключі на тумбочку. Надія Василівна здригнулася й відклала окуляри.
— Синку, ти хоч роздягнися…
— Я не в гості прийшов. Це правда?
— Правда.
— І навіть не сказала нам?
З кухні вийшла Ніна. Чашку, до якої так і не торкнулася, поставила на край комода.
— Я теж хочу почути. Від чужої людини дізнаюся, що моя мати дачу продала й у санаторій зібралася. Гарно, мамо. Дуже гарно.
Надія Василівна повільно випросталася на дивані.
— А ви коли востаннє питали, як я почуваюся?
— Не переводь розмову, — перебив Матвій. — Ми три роки збираємо на перший внесок. На оренду й кредити все йде. Ти знаєш!
— Знаю.
— То чому так зробила? Ми ж розраховували на ці гроші!
Вона подивилася на нього, наче не відразу зрозуміла.
— Розраховували?
— Ну так! Це ж батькова дача. Наш спадок.
— Матвію… Я ще жива.
На мить у кімнаті стало тихо.
Ніна першою відвела очі.
— Ніхто не каже, що ні. Не треба перекручувати. Просто в мене двоє дітей, чоловік без роботи, платіж за квартиру щомісяця. А ти вирішила поїхати відпочивати.
— Лікуватися.
— Назви як хочеш.
Надія Василівна стиснула край кардигана.
— У мене ноги вночі так крутить, що я до ранку сиджу. Лікар давно радив…
— У всіх щось болить! — Матвій пройшовся кімнатою. — Ще й пам’ятник замовила. Чорний граніт! Батькові вже однаково, який там камінь, а нам жити треба.
— Не кажи так про батька.
— А що я такого сказав?
— Не кажи, — повторила вона тихіше. — Хрест похилився. Дерево прогнило. Я прийшла на цвинтар, а він лежить. Ти знаєш, як я його піднімала?
Матвій замовк, але Ніна нетерпляче махнула рукою.
— Можна було скромніше зробити. Ти ж мати, повинна розуміти, що дітям зараз важко.
— А мені легко?
— Ми молодші, у нас усе попереду.
Надія Василівна розтулила губи, та відповіла не одразу.
— А в мене, значить, уже нічого?
— Мамо, не починай, — зітхнула Ніна.
— Я питаю. Мені вже не треба ні лікування, ні спокою? Тільки сидіти й чекати, коли вам знову знадобляться гроші?
— Ніхто тебе не змушує сидіти! — спалахнув Матвій. — Просто поверни путівку. Давай без оцих сцен. Поділимо залишок, хоч трохи розберемося з боргами.
— А дачу хто мав ремонтувати? — запитала вона. — Восени я тобі дзвонила. Пам’ятаєш? Дах потік.
— Я працював.
— А тобі, Ніно, просила допомогти речі забрати.
— У мене діти!
— Я знаю. У вас завжди робота й діти. А в мене відро посеред кімнати й мокра постіль. І нікому подзвонити так, щоб не почути: «Мамо, не зараз».
Ніна схрестила руки.
— Ти нас тепер поганими робиш?
— Ні. Я вам кажу, як було.
Матвій зупинився перед диваном.
— Слухай уважно. Або ти повертаєш гроші, або більше на нас не розраховуй.
— Це як?
— А отак.
Ніна взяла сумку.
— І внуків не побачиш. Не збираюся возити їх до людини, якій власні примхи дорожчі за сім’ю.
— Ніно…
— Що — Ніно? Ти вибрала.
Двері зачинилися. За кілька секунд Матвій забрав ключі й теж пішов.
Надія Василівна ще довго дивилася в передпокій.
Потім покликала, хоча знала, що ніхто вже не почує:
— Я ж тільки полікуватися…
І закрила обличчя долонями.
З Іваном вони прожили сорок шість років. Він працював токарем, вона — бухгалтеркою на трикотажній фабриці. Зарплати рахували до копійки, але дітям намагалися не відмовляти.
— Собі чоботи купи, — казав Іван, коли Надія вкотре діставала стару пару.
— Походжу ще. Ніні пальто треба.
— А минулого місяця Матвієві треба було.
— То й що? Діти ростуть.
Він бурчав, але гроші відкладав. На навчання, на весілля, на перші меблі. Згодом — на дитячі візочки й зимові комбінезони для онуків.
Дачу купили вже тоді, коли діти роз’їхалися.
Будиночок стояв занедбаний, зате за ним росла стара яблуня.
— Ну що, господине? — Іван обійшов ділянку, витер лоба. — Беремо?
— Тут же роботи на десять років.
— А ми кудись поспішаємо?
Дах перекрили, веранду добудували, посадили вишні й смородину. Увечері пили чай просто надворі.
— Чуєш, як тихо? — питав Іван.
— Чую, як ти сьорбаєш.
Він сміявся, а вона підсувала йому ближче мисочку з варенням.
П’ять років тому його серце зупинилося там, біля помідорів.
Після похорону Надія довго не могла зайти на город. Потім, навпаки, їздила за найменшої нагоди. Їй здавалося: варто відчинити хвіртку — і він озветься з-за будинку:
«Надю, постав чайник!»
Та з кожним роком дорога ставала важчою. Сумки відтягували руки, відра доводилося носити наполовину порожніми. Після одного дня на городі вона два дні ледве ходила квартирою.
Діти це помічали.
— Продай уже, — казав Матвій за недільним обідом. — Навіщо воно тобі?
— Шкода саду.
— Мамо, садом кредит не заплатиш.
Ніна підтримувала:
— От продаси — і всім легше стане.
— Кому всім? — якось запитала Надія.
— Ну от знову ти…
Восени дах потік так, що вода залила пів кімнати. Майстер назвав ціну, і Надія Василівна мовчки склала папірець учетверо.
Увечері подзвонила подрузі.
— Маріє, я більше не можу.
— Що сталося?
— Нічого нового. У тому й біда. Паркан лежить, дах тече. Учора відро підняла — потім до автобуса ледве дійшла.
— То продавай.
— Наче Івана вдруге залишу.
Марія помовчала.
— Надю, а він би що тобі сказав? Побачив би, як ти там мокрі ковдри сама викручуєш?
Надія витерла щоку.
— Насварив би.
— Отож.
Покупець знайшовся за кілька тижнів — молодий фермер із сусіднього села. Ділянка була поруч із його землею. Приїхав із дружиною, оглянув будинок, чесно сказав, що ремонту буде багато.
Надія погодилася на ціну не відразу. Перерахувала витрати, ще раз порадилася з Марією. А коли документи вже були підписані, довго тримала в руці ключ.
— Там смородина за сараєм, — сказала покупцям. — Не викорчуйте ненароком. Вона добра.
— Не викорчуємо, — пообіцяла жінка.
На могилі Івана встановили гранітний пам’ятник. Надія принесла квіти, поправила стрічку на вінку.
— Тепер не падатиме, — сказала чоловікові на портреті. — А я, Ваню, мабуть, поїду трохи полікуюся. Ти б не сердився?
Звісно, він не відповів. Але вона майже почула знайоме: «Їдь уже. Скільки можна терпіти?»
Путівку купила на двадцять один день. Принесла додому папку з документами й кілька разів перечитала програму лікування.
Навіть зателефонувала Марії:
— Там ліс поруч.
— То й гулятимеш.
— Якщо ноги пустять.
— Потроху. Ніхто тебе там із сапою не чекає.
Надія засміялася.
А за кілька днів Марія зустріла біля магазину Ніну.
— Як добре, що мама твоя нарешті їде! Давно їй треба було дачу продати й собою зайнятися.
Того ж вечора діти прийшли вимагати гроші.
Після сварки минув тиждень.
Телефон мовчав.
Надія Василівна ставила його поруч із чашкою, потім переносила до дивана, увечері клала біля подушки. Двічі набирала Ніну — і скидала виклик, не дочекавшись гудка.
Марія зателефонувала сама.
— Прости мене. Я ж не знала, що вони…
— Не ти їм ті слова підказала.
— Збираєшся?
Надія глянула на валізу.
— Не знаю.
— Надю.
— Вона сказала, що дітей не привезе.
На тому кінці стало тихо.
— Я ж за ними скучила, Маріє. Мала минулого разу так обіймала… А тепер що? Через мене й не приїдуть?
— Не через тебе.
— Тобі легко казати.
— Ні. Не легко.
Надія поклала слухавку й дістала з папки чек.
Уночі майже не спала. То вирішувала їхати, то уявляла, як онуки питають про бабусю, а Ніна сердито відвертається. Під ранок сіла на ліжку й прошепотіла:
— Та хай уже. Віддам. Може, хоч подзвонять.
У середу вона взяла документи й пішла до офісу, де купувала путівку.
Дівчина в яскравому шарфику впізнала її.
— Надіє Василівно, доброго дня! Ви щодо трансферу? Я саме хотіла…
— Я повертати прийшла.
— Путівку?
Надія кивнула.
— Присядьте, будь ласка. Вам зле?
— Ні. Просто їхати не буду.
Менеджерка відкрила бронювання.
— У вас пільговий тариф. Повну суму повернути не вдасться, треба уточнювати умови. Сталося щось?
— Дітям гроші потрібні.
Дівчина підняла очі.
— На лікування?
— Ні. Кредити… житло. У кожного своє.
Вона поклала чек на стіл і розгладила його пальцями.
— Кажуть, я не маю права. Що в моєму віці можна й удома посидіти.
— А ви хочете вдома?
Надія мовчала.
— Надіє Василівно?
— Не хочу, — ледь чутно відповіла вона. — Я так у гори хотіла. Ніколи ж не була. На море дітей возили, а туди якось… Не склалося.
Дівчина посунула до неї склянку води.
— Тоді чому ви відмовляєтеся?
— Ви молода. У вас, може, ще дітей немає.
— Немає.
— От і не знаєте, як страшно, коли вони кажуть: більше не прийдемо.
Менеджерка опустила погляд.
— Не знаю, — погодилася вона. — Але бачу, як вам зараз боляче.
Від цих простих слів Надія раптом заплакала. Негарно, уривчасто, ховаючи обличчя в хустинку.
— Я ж не чужі гроші взяла. Ми з чоловіком усе життя працювали. Нічого собі зайвого… А тепер наче вкрала.
— Ви нічого не вкрали.
— Я мати.
— Так. І вам теж потрібне лікування.
— А якщо вони зовсім відвернуться?
Дівчина не відповіла відразу.
— Я не можу обіцяти, що вони передумають. Але якщо ви віддасте гроші — ви певні, що все налагодиться?
Надія завмерла з хустинкою в руках.
За вікном хтось сміявся, проїхав автобус. На столі лежав її чек — пом’ятий, із затертим згином.
— Ні, — сказала вона нарешті. — Не певна.
Менеджерка тихо запитала:
— Може, поки нічого не скасовуватимемо? Ви ще подумаєте.
Надія витерла очі.
Згадала, як Матвій стояв над нею: «Наш спадок». Як Ніна, навіть не знизивши голосу, сказала про онуків. І як сама вона цілий тиждень шукала, у чому завинила.
— А за що мені просити пробачення? — раптом запитала вона.
Дівчина мовчки дивилася на неї.
— За те, що ноги болять? Чи за те, що ще жити хочеться?
Надія забрала чек.
— Не треба нічого скасовувати.
— Залишаємо бронювання?
Вона вдихнула. Повільно, на повні груди.
— Залишаємо. У мене ж поїзд у понеділок?
Менеджерка усміхнулася.
— О шостій ранку. Зараз я вам ще раз усе роздрукую.
Додому Надія поверталася не поспішаючи. Ноги боліли так само, але чек вона більше не стискала в кулаці.
Увечері зателефонувала Марії.
— Ти вільна завтра?
— А що?
— Допоможеш костюм вибрати? У дорогу. Мій зовсім витерся.
— Допоможу, — відразу відповіла подруга. — І шарф подивимося.
— Шарф у мене є.
— Той, якому двадцять років?
Надія всміхнулася.
— Не двадцять. Сімнадцять.
Наступні дні вона складала речі, перевіряла ліки, приміряла новий зручний костюм. Часом рука сама тягнулася до телефона. Особливо ввечері.
Їй усе ще хотілося почути: «Мамо, ти як?»
Але просити дозволу на поїздку вона більше не збиралася.
У неділю, коли валіза вже стояла біля дверей, зателефонував Матвій.
Надія Василівна кілька секунд дивилася на екран.
— Слухаю, синку.
— Ну що? Подумала?
Вона сіла на стілець.
— Про що саме?
— Мамо, не вдавай. Про гроші. Ми з Ніною вирішили ще раз тобі подзвонити.
— Я рада, що подзвонив.
— Тоді слухай. Завтра повертаєш путівку, і закриваємо цю тему. Не хочеш повертати — потім не скаржся.
Надія поправила край скатертини.
— Як діти?
— До чого тут діти?
— Хотіла спитати.
— З ними все нормально. Ти мене чуєш? Якщо зараз так із нами вчиниш, не розраховуй, що ми до тебе бігатимемо. Ліки носити, доглядати…
Вона заплющила очі. Боляче було. Нікуди воно не поділося.
— Чую, Матвію.
— От і вибирай. Ми чи Карпати.
Надія відкрила очі.
— Я не хочу вибирати між вами й лікуванням. Це ти мене змушуєш.
— Знову я винен?
— Зараз я договорю. Будь ласка.
Син замовк.
— Дачу ми з батьком заробили. Я її продала, бо вже не могла утримувати. Пам’ятник поставила, бо хотіла. І в санаторій завтра поїду.
— Тобто тобі байдуже, що…
— Не байдуже. Ви мої діти. Але грошей я вам не віддам.
— Ну тоді сама…
— Я почула тебе з першого разу.
Він важко видихнув у слухавку.
— Ти раніше такою не була.
Надія подивилася на валізу.
— Раніше я мовчала.
Вона почекала, та син нічого не відповів.
— Якщо вам потрібні гроші, шукайте, як заробити. Ми з батьком теж шукали. А я більше не можу розв’язувати ваші проблеми своїм здоров’ям.
— Передати це Ніні?
— Передай.
— Вона тобі сама зараз…
— Не треба. Я все сказала. На час поїздки хочу тиші. Без вимог і погроз.
— Мамо!
— До побачення, синку.
Вона завершила виклик.
Майже відразу на екрані з’явилося Нінине ім’я.
Надія Василівна дивилася, доки виклик не обірвався. Потім вимкнула телефон, дістала сім-карту й поклала на стіл.
Руки трохи тремтіли.
Вона притиснула долоні до колін, посиділа так хвилину. У квартирі було тихо, але вперше за цей тиждень вона не прислухалася, чи не задзвонить телефон.
Підійшла до валізи, ще раз перевірила квиток. Зверху поклала книжку й новий шарф.
— Ну що, Надю, — тихо сказала собі. — Поїдемо?
За вікном світилися вечірні вікна. Десь там жили її діти. Вона любила їх і зараз. Сумуватиме за онуками, хвилюватиметься, чекатиме доброго слова.
Але завтра о шостій ранку поїзд рушить на Львів.
І вона буде в ньому.
Надія Василівна підійшла до вікна й ледь усміхнулася. Попереду були гори, запах хвої та двадцять один день, за які вона більше не збиралася виправдовуватися.
Чи мала мати право витратити зароблене за життя на власне здоров’я — чи її право на себе закінчилося тоді, коли вона народила дітей?