— Двадцять років, як два тижні! Оце експрес під назвою «життя»! Чуєш, Геро? Двадцять років в одному вагоні трясемося.
Герман щось мугикнув у відповідь: він саме доїдав вареники, які наліпила Лєра. Проковтнув, глянув на дружину й винувато опустив очі.
— Сонечко, пробач. Я ж зовсім забув про нашу річницю! Треба було квіти купити, торт…
Лєра поставила перед ним кухоль із чаєм і засміялася:
— Купився! Річниця наступного місяця.
Герман ляснув себе по лобі.
— Точно! От голова… Лєрко, вибач.
— Та годі тобі, я ж пожартувала.
— Ні, я виправлюся. Відсвяткуємо так, що запам’ятаєш.
— Це як?
— А от побачиш.
Вона сіла навпроти, підібравши під себе ноги.
— Тільки не дивись так винувато. Я вже сказала: прощаю.
— Добре, що ти в мене не злопам’ятна.
— А коли я тобі щось пригадувала? — Лєра вдавала ображену.
— Ніколи, — усміхнувся він. — І за це я тебе теж люблю.
Він знав, що каже. Лєра не дорікала йому ні за криво повішену картину, ні за подряпані двері. І навіть тоді, коли він три місяці шукав роботу з офіційною зарплатою, а вона сиділа вдома з маленькою Ксюшею, яка раз у раз хворіла.
— Знайдеш, — казала тоді. — Ми ж якось тримаємося.
А три роки тому Герман вклав їхні заощадження в сумнівну фінансову компанію і втратив усе. Ходив квартирою, хапався за голову.
— Як я міг бути таким дурнем? Лєро, там же всі наші гроші були!
— Були, — погодилася вона. — А тепер немає.
— І ти навіть не сваришся?
— А гроші від того повернуться? Тебе на роботі підвищили, заробимо ще. Тільки здоров’я собі не зіпсуй.
— Ти ж переживаєш. Я бачу.
— Переживаю. Але ти в мене один. Давай жити далі, добре?
Того ранку Герман поцілував дружину, ще раз пообіцяв незабутню річницю й поїхав на роботу.
А за кілька тижнів Лєра відчула на його сорочці чужі парфуми.
Нюх у неї завжди був гострий. Вона вловлювала запахи, яких інші й не помічали. Але цього разу воліла б нічого не відчути.
Може, хтось із колег надто щедро надушився? Може, в транспорті поруч стояв?
Вона взяла з кошика чоловікову сорочку, принюхалася й різко відклала.
Того вечора Герман сидів перед телевізором. Дивився в екран, але, здавалося, думав про щось своє. Лєра прибирала його костюм у шафу, коли знову вловила той самий аромат.
— Геро…
— М-м?
Він навіть не обернувся.
— Та нічого.
Вона промовчала. За двадцять років він не давав їй приводу підозрювати його. Хіба можна починати таку розмову через ледь відчутний запах?
За тиждень до річниці Герман зібрався на риболовлю. Зазвичай його кликав друг Петро: сам Герман особливого захоплення до риболовлі не мав.
Лєра допомогла скласти речі й притулилася носом до його плеча.
— Погода ж наче зіпсується. Куртку теплішу взяв?
— Взяв, взяв. Усе, мені час.
Він поспішно вийшов, навіть не поцілувавши її.
Лєра ще трохи постояла біля дверей. Потім вирішила, що не сидітиме вдома сама, і поїхала до торгового центру.
Біля входу побачила Петра. Він ішов із дружиною, несучи два великі пакети.
Лєра вже хотіла гукнути його, та раптом зупинилася.
Петро мав бути на риболовлі.
Вона відвернулася, поки вони її не помітили, і вийшла на вулицю. Додому повернулася, нічого не купивши.
Знову дістала сорочку Германа. Той самий запах. Кинула її на підлогу у ванній і довго сиділа в кріслі, не вмикаючи світла.
Нарешті набрала чоловіка. Зв’язку не було.
Увечері він повернувся.
— Уявляєш, нічого цього разу не зловили, — сказав із порога.
Лєра вийшла до нього із сорочкою в руках.
— Давно це в тебе?
Герман завмер.
— Що?
— Парфуми. На твоїх речах.
— Лєро, ти ж знаєш, я не користуюся…
— Ти — ні. А хто користується?
— Я не розумію, про що ти.
— Я бачила Петра. У торговому центрі. З дружиною.
— Він не зміг поїхати. Я забув сказати. Їздив із його знайомим.
— З яким знайомим?
— Ну… з одним чоловіком.
— Як його звати, Геро?
Він відвів очі.
— Ти мені брешеш, — тихо сказала Лєра. — Зранку поспішав, слухавку не брав. А тепер стоїш і брешеш мені в очі!
— Не кричи, будь ласка.
— Не кричати? Тоді скажи правду!
Герман зняв куртку й пішов у ванну. Лєра чула, як шумить вода. Коли він повернувся, вона все ще стояла посеред кімнати.
— Гаразд, — сказав він. — Я розповім. Знаю, що винен. Сам хотів тобі сказати.
— Хотів? Коли? Після річниці? Чи коли я сама все дізнаюся?
— Лєро…
— У тебе інша?
Він сів на диван і потер обличчя.
— Є. Була.
— Молода?
— Так.
Лєра стиснула сорочку в руках.
— І давно?
— Вона нещодавно влаштувалася до нас на роботу. Одразу почала говорити, що закохалася… Я спершу не сприймав цього серйозно. А потім…
— А потім ти теж закохався?
— Ні. Лєро, це була помилка. Я не збирався тобі зраджувати.
— Але зрадив.
Він підвівся й потягнувся до неї. Вона відштовхнула його руку.
— Не чіпай мене.
— Я винен, знаю. Але сім’ю втрачати не хочу. Сьогодні ми зустрілися востаннє. Я сам усе закінчив.
— Тому й поїхав на «рибалку»?
— Так. Я хотів із нею попрощатися.
— А зі мною? Що ти хотів зробити зі мною?
Він мовчав.
Лєра пройшла до спальні й замкнула двері. Довго сиділа на краю ліжка, потім уткнулася обличчям у подушку.
Квартира дісталася Герману від матері. Доведеться піти. Спочатку поживе в сестри, а потім купить однокімнатну — вони ж відкладали гроші на квартиру для Ксюші.
При думці про доньку Лєра заплакала ще сильніше.
Як їй сказати? Ксюша вже доросла, студентка, але ж це її батько. І її сім’я теж.
Герман просив вибачення безліч разів. Казав, що любить її, що все давно скінчилося. Потім лякав, що не дасть розлучення, просив подумати про Ксюшу.
А Лєра подала заяву.
Перед судом він знову заговорив:
— Добре, нехай розлучимося. Але залишайся тут. Житимемо в різних кімнатах. Може, згодом усе налагодиться.
— Ні, Геро.
— Навіть спробувати не хочеш?
— Я не можу зараз жити з тобою під одним дахом.
— А я тут перед тобою вибачаюся, мало не в ноги падаю! — раптом вигукнув він. — А ти стоїш така горда! Забути не можеш? Та ти просто злопам’ятна!
— Я? — Лєра аж відступила. — Ти мене злопам’ятною називаєш?
— Так! Ти ж мені до кінця життя це пригадуватимеш!
— Я завжди тебе підтримувала. Коли грошей не було, коли ти наші заощадження втратив… Хоч раз тобі дорікнула?
— А тепер дорікаєш!
— Бо це не гроші, Германе! Ти зрадив мене, а тепер ще й винною робиш!
Він почервонів і відвернувся.
— Знаєш що? Може, й справді краще розлучитися.
Вони розлучилися.
Минуло більше року. Якось увечері Лєра розмовляла з донькою телефоном.
— Ксюшо, у тата завтра день народження. Не забудь привітати.
— Мамо, ну ти даєш! Сама про нього чути не хочеш, а день народження пам’ятаєш. А ти привітаєш?
— Ні. А ти подзвони. Він же твій батько.
Донька трохи помовчала.
— Ти так і не пробачила його?
Лєра стояла біля вікна й дивилася на вогні міста.
— Не знаю, Ксюшо.
— Сумуєш за ним?
— Доню, давай не будемо. Ти краще скажи, як диплом? Ти ж хвилювалася.
Ксюша захистила диплом, а потім приїхала додому на два тижні. Вона бачилася й із батьком. Лєрі хотілося запитати, як він, але вона так і не наважилася.
Минуло ще два роки. Лєра звикла жити сама. Хоча не зовсім сама: у неї була донька, а тепер Ксюша чекала дитину.
Одного дощового осіннього дня Лєра побачила на телефоні пропущений дзвінок і відразу передзвонила.
— Мамо, тато в лікарні! — голос Ксюші тремтів.
— Що сталося?
— Він потрапив у ДТП. Я вчора дзвонила — ніхто не відповідав. А сьогодні він узяв слухавку. Його з реанімації перевели.
— А що лікарі кажуть? Це серйозно?
— Я толком не знаю. Він мало говорив, сказав, що сил немає.
— Де він лежить?
— У центральній. Мамо, я хотіла приїхати, але в мене вже восьмий місяць. Ігор теж не може, у нього здача об’єкта…
— Ні, тобі зараз не можна їхати. Бережи себе й малюка.
— Але тато там сам…
— Може, в нього за ці роки хтось з’явився. Доглянуть його. А ти дзвони йому, добре?
Лєра поклала слухавку, але ще довго сиділа з телефоном у руці. За двадцять років шлюбу Герман майже не хворів. На обстеження ходив тільки тоді, коли вона наполягала.
— Ну бачиш? — сміявся потім. — Жодних болячок!
Наступного дня Лєра зварила бульйон і поїхала до лікарні. Хоч побачить його, а тоді заспокоїть Ксюшу.
На вході їй сказали, що до палати пускають тільки близьких родичів.
— А колишню дружину пустите? — запитала вона.
Її пустили.
Герман лежав блідий, із запалими щоками. Побачивши Лєру, примружився, ніби не повірив.
— Лєро?
— Тихо, не ворушися. Я тут присяду. Бульйон тобі принесла.
Він спробував усміхнутися.
— Ти прийшла.
— Ксюша переживає. От я й вирішила навідатися.
— Як вона?
— Добре. За місяць народжувати. Онук у нас буде.
— У нас? — перепитав він.
— А в кого ж? Ксюша — наша донька. Отже, й онук наш.
Герман дивився на неї так, що Лєра опустила очі.
— Я тобі дзвонив, — сказав він. — Усі ці роки. Ти не відповідала.
— Геро, не треба зараз. Тобі одужувати потрібно.
— Почекай. Я після суду сердився на тебе. А потім зрозумів, що сам усе зруйнував. Ти й Ксюша — це ж моя сім’я. Мені більше ніхто не потрібен.
— Не хвилюйся ти так.
— Я торік квартиру на тебе й Ксюшу переписав. Якщо раптом…
— Не кажи так, — перебила Лєра. — Видерешся.
— Я сподіваюся. Але ти маєш знати. Я більше не одружився. І, мабуть, тільки з тобою й міг жити. Зрозумів це, коли ми розлучилися.
Він перевів подих.
— Дякую, що прийшла. І пробач… Я тоді злопам’ятною тебе назвав. Згарячу.
— Я пам’ятаю.
— Я такого тобі наробив…
Лєра взяла його за руку.
— Знаєш, що я зараз згадую? Як ми Ксюшу зі школи зустрічали. Як вона до університету вступила, а ми з тобою тішилися, що в нас донька така розумна. І як ми двадцять років разом жили.
— А те?
— Було боляче, Геро. Дуже. Але зараз я не хочу про це говорити. Я хочу, щоб ти одужав і ми разом зустріли доньку з малюком.
Він спробував стиснути її пальці.
— Заради вас я все витримаю. Чуєш? Усе, що лікарі скажуть.
Лєра кивнула й обережно поправила йому ковдру.
Коли Германа виписали, Лєра вперше за багато років зайшла до їхньої колишньої квартири. Майже все залишилося, як було. Навіть квітка, яку вона колись лишила, розрослася і стояла в новому горщику.
— Ти її пересадив? — здивувалася Лєра.
— Ага. Вона мало не загинула спочатку. Я ж не знав, скільки її поливати.
— І як урятував?
— Ксюші подзвонив. Вона сказала: «Тату, тільки не залий».
Лєра засміялася. Герман дивився на неї й теж усміхався.
Вони сіли на кухні, один навпроти одного, як колись.
— Я тут подумав, — сказав він. — Через рік із невеликим у нас мало б бути срібне весілля. Як гадаєш, ті роки, що ми не жили разом, рахуються?
Лєра задумалася.
— Не знаю. Мабуть, треба рахувати роки, які ми справді прожили разом. Почнемо з двадцяти.
— Гаразд. Але наступну річницю все одно відзначимо.
— Згодна. Тільки спочатку поїдемо до Києва. Ксюша ось-ось нам онука подарує.
— Обов’язково поїдемо.
Він помовчав, а тоді тихо сказав:
— Лєро, я так за тобою скучив.
Вона простягнула руку через стіл.
— Я теж скучила.
Вони просиділи на кухні до ранку. Згадували Ксюшу малою, сперечалися, що подарувати їй і малюкові, гадали, як назвуть онука.
Коли почало світати, Герман визирнув у вікно.
— Дивися, сонце.
— І справді. А я думала, знову дощ буде.
Він налив їй чаю, а Лєра посунула до нього кухоль із цукром.
— Клади сам. Я вже забула, скільки ти любиш.
— Дві ложки. Нічого, звикнеш знову.