— З понеділка твоє діло — борщі варити та шкарпетки прати. А пекарнею керуватиме мій син!
Матвій Григорович гупнув долонею по столу. Ложка в полумиску підскочила й дзенькнула об край.
Оксана не відразу озвалася. Подивилася на свекра, тоді — на чоловіка.
Тарас спокійно жував картоплю.
— Ти теж це чув? — запитала вона.
— Оксано, тільки не починай.
— Я ще нічого не починала. Питаю: ти чув, що сказав твій батько?
— Чув. І що?
Вона повільно поклала ложку.
— Тоді поясніть мені обоє. Що означає — «пекарнею керуватиме мій син»?
— Те й означає! — відрізав свекор. — Пів року дивлюся, відколи повернувся із заробітків: здоровий чоловік у жінки на побігеньках! То мішок принеси, то ящик перестав. А вона ходить, указівки роздає.
— Я технолог. Це моя робота.
— Та що там тієї роботи! — Тарас нарешті підняв очі. — Плетінку скрутити? Булку в піч засунути?
Оксана дивилася на нього так довго, що він відсунув тарілку.
— Що ти так дивишся?
— Згадую, скільки разів ти сам ту булку в піч засунув.
— А закупівлі хто робить? Учора масло дешевше знайшов. А ти мене перед робітницями вичитала!
— Бо це не масло, Тарасе.
— На ящику написано…
— А ти понюхай, що в тому ящику! Учора покупчиня повернула сирник. Каже: «У вас щось зіпсувалося?» Я перед нею стояла й вибачалася. Цілий піддон списали. Отака твоя економія.
— От! — Матвій Григорович тицьнув у неї пальцем. — Навіть за столом чоловікові рота закриває!
— Я про зіпсовану випічку говорю.
— А я про повагу!
— То, може, почнемо з того, що мене перестануть виганяти з моєї роботи?
Тарас скривився.
— Не з твоєї. З нашої.
Два роки тому він говорив інакше.
Тоді його вантажівку забрали за борги, а сам він тижнями лежав на дивані, відвернувшись до стіни.
— У мене нічого не вийде, — повторював. — Усе. Доїздився.
Оксана сіла поруч зі своїм старим зошитом.
— А давай пекарню відкриємо.
Він навіть повернувся.
— Ми? За що?
— Потроху. У мене рецепти є, досвід є. Приміщення знайдемо. Тільки ти допоможи.
— Я в хлібі нічого не тямлю.
— Навчишся. Разом упораємося.
Документи підприємця в Тараса вже були, тож оформлювати справу вирішили на нього. Оксана тоді лише зраділа, що не доведеться ще й по установах ходити.
Потім були підйоми о пів на п’яту, перші підгорілі буханці, обпечені руки й радість від першої черги біля дверей. Вона вкладала зароблене у форми, дека, борошно. Тарас купив у комірчину м’яке крісло.
— Я з постачальниками працюю, — пояснював, коли приходив ближче до обіду.
І вона вірила. А коли перестала вірити — переконувала себе, що просто дуже втомилася.
— Нашої? — перепитала Оксана. — Добре. То чому про нашу справу ви домовляєтеся без мене?
Свекор відкинувся на спинку стільця.
— Бо треба нарешті навести лад. Я свої гроші вкладаю. Чималі, між іншим. Не для того на будовах спину гнув, щоб син під жіночою спідницею сидів.
— Тату, я сам поясню, — перебив Тарас і заговорив швидше: — Купимо нову вітрину, хорошу кавоварку. Батько візьме господарську частину, я — керування.
— А я?
— Відпочинеш.
— Де?
— Вдома, Оксано. Ну ти ж сама кажеш, що ноги гудуть.
Вона глянула на свої руки. Біля великого пальця ще червонів опік від ранкового дека.
— Коли я кажу, що мені важко, я прошу допомогти. А не забрати те, що я зробила.
— Ніхто нічого в тебе не забирає! — роздратувався чоловік. — Гроші в родині лишаться. Даватиму тобі на господарство.
— Даватимеш?
— А що не так?
— Учора я рахувала, чи вистачить нам на нову тістомішалку. А від понеділка маю просити в тебе на колготки?
— Не перекручуй.
— Я хочу зрозуміти.
— Та що тут розуміти? — втрутився свекор. — Прибиратимеш, обіди варитимеш. Про дітей пора подумати. А пекти наймемо людей. Уся пекарня однаково на Тарасові записана.
Оксана повернулася до чоловіка.
— І ти згоден?
Він опустив очі. Потім глянув на батька й випростався.
— У справі має бути один господар.
На кухні стало тихо. За вікном хтось завів машину, загавкав собака.
— Зрозуміло, — сказала Оксана.
Тарас полегшено потягнувся до хліба.
— От і добре. А то розвела…
— Я ще не закінчила. Ви вирішили, що без мене впораєтеся?
— А чого б не впоратися? — свекор знизав плечима. — Рецепти є. Місце прохідне. Оренда копійчана. Тарас мені все показав.
— Оренда?
— А що? — чоловік усміхнувся. — Треба вміти домовлятися. Степан Васильович одразу побачив, із ким має справу.
Оксана вперше за вечір ледь усміхнулася.
— Ти з ним коли востаннє говорив?
— Яка різниця? Коли ключі забирав, тоді й домовився.
— Два роки тому.
— Ну і що? Працює ж домовленість.
Вона кивнула.
Усі ці два роки Степанові Васильовичу телефонувала вона. Передавала показники лічильників, обговорювала ремонт, заносила гроші.
Тарас знав лише, що власник приміщення колись був знайомий з її матір’ю. Далі не розпитував. Як не розпитував, хто приїздив до лікарні, коли мама помирала, хто допомагав із похороном і до кого Оксана їздила на Різдво, поки він відсипався після гостей.
— Ну що, домовилися? — Матвій Григорович підсунув до себе полумисок. — Завтра віддаси ключі, записи — і займайся домом.
— О восьмій буду в пекарні, — відповіла вона, підводячись.
— Тільки без цих жіночих образ.
Оксана нічого не сказала. У передпокої зняла плащ із вішака.
Тарас вийшов слідом.
— Ти куди?
— До Марії Петрівни.
— На ніч?
— Саме на ніч.
— Через одну розмову?
Вона обернулася.
— Тарасе, скажи мені зараз, без батька. Ти справді вважаєш, що я там зайва?
Він потер шию.
— Я вважаю, що ти повинна підтримати чоловіка.
Оксана кілька секунд трималася за ґудзик, який ніяк не потрапляв у петлю.
— Ясно.
— А зі столу хто прибере?
Вона нарешті застебнула плащ.
— У вас тепер є заступник із господарства. Почніть зі столу.
Надворі холодне повітря перехопило подих. Оксана відійшла від під’їзду, дістала телефон і тільки тоді відчула, як тремтять пальці.
— Маріє Петрівно… Можна я у вас переночую?
— Що сталося?
— Я зараз не можу пояснювати.
— Приїжджай. Чайник поставлю.
За пів години Оксана сиділа на чужій кухні й крутила в руках горнятко.
Марія Петрівна вислухала, не перебиваючи.
— І Тарас мовчав?
— Ні. Підтримав.
— Ох, дитино…
— Не жалійте мене, бо я зараз розплачуся.
— То й поплач. Тут ніхто не скаже, що ти керуєш неправильно.
Оксана закрила обличчя руками.
— Я ж думала, ми разом це робимо.
Марія Петрівна підсунула їй серветки.
— Знаю.
— І що тепер?
— Зараз — спати. А завтра вирішуватимемо. До ранку ти нічого не мусиш.
О восьмій Оксана вже стояла біля своєї полиці в пекарні.
У печі доходила ранкова партія. Катруся викладала на решітку рогалики й раз у раз поглядала на неї.
— Марія Петрівна сказала… Ви справді йдете?
— Справді.
— А ми?
Оксана притиснула до себе зошит.
— Вас ніхто не виганяє. Робота вам потрібна, я розумію.
— А вам не потрібна? — Катруся сердито поклала щипці. — Ви так кажете, ніби ми вам чужі.
Оксана відвела очі.
— Я просто не хочу, щоб ви через мене лишилися без заробітку.
— За нас не вирішуй, — тихо озвалася Марія Петрівна. — Ми дорослі.
Оксана склала в торбину дерев’яні лопатки, загорнула в рушник глечик із закваскою.
Дзвоник над дверима брязнув так різко, що Катруся здригнулася.
— Уже зібралася? — Тарас пройшов до столу просто у вуличному взутті.
Оксана за звичкою відкрила рот, щоб зробити зауваження, але стрималася.
Матвій Григорович зайшов слідом, із туго набитою текою під пахвою.
— Ключі сюди. І документацію.
Оксана поклала в’язку на стіл.
— Виторг у шухляді. Накладні біля вікна. Постачальник борошна чекає оплати в середу. На сьогодні є замовлення на двадцять житніх…
— Розберемося, — перебив свекор. — А зошит куди несеш?
— Із собою.
— Учора домовлялися віддати!
Вона простягнула тонкий журнал.
— Ось облік. Ось залишки сировини. А це мої рецепти. Я їх ще до нашого шлюбу записувала.
Матвій Григорович потягнувся до товстого зошита, але Оксана відступила.
— Не треба.
— Що — не треба?
— Забирати в мене з рук.
Тарас невдоволено зітхнув.
— Тату, облиш. Хай несе. В інтернеті рецептів повно.
— Отож! — свекор опустив руку. — І той кислий глечик забирай. Набридло дивитися, як ви над ним труситеся. Купимо сухих дріжджів — за годину все підійде.
Катруся аж притиснула долоню до рота.
— Це ж закваска…
— Знаю я, що це! — огризнувся він. — Не вчи старшого.
Марія Петрівна розв’язала передник.
Тарас повернувся на шелест тканини.
— А ви що робите?
— Порахуйте нам зароблене за тиждень.
— Кому — вам?
— Мені й Катрусі.
Дівчина стала поруч із нею.
— Так.
— Ви жартуєте? — Тарас обвів їх поглядом. — Через годину люди прийдуть!
— Ранкову партію ми допекли, — відповіла Марія Петрівна. — За неї не соромно. А далі працюйте самі.
— Оксана вас підмовила?
— Ти чув, щоб вона нас кликала?
— Тоді чого ви…
— Бо вчора ви принесли невідомо що замість масла. Сьогодні кажете викинути закваску. А завтра хто буде перед людьми винен? Ми?
— Я плачу вам зарплату!
— За роботу. Не за те, щоб на нас кричали.
Матвій Григорович жбурнув теку на стіл.
— Та йдіть! За пів дня нових знайду! Ще й дешевше!
Катруся зблідла, але передник теж зняла.
— От і добре.
У цю мить двері відчинилися знову.
— Доброго ранку. А чого у вас так… — Степан Васильович зупинився, побачивши Оксану з торбиною. — Що сталося?
Тарас одразу рушив назустріч.
— Степане Васильовичу! Якраз вчасно. Ми тут перебудову затіяли. Нове обладнання, нові люди…
— Я Оксану запитав.
Вона проковтнула клубок у горлі.
— Мене більше тут не потрібно.
— Хто сказав?
— Ми вирішили, — виступив уперед Матвій Григорович. — Я батько підприємця. Вкладаю свої кошти. Син керуватиме, а невістка займеться домом.
Степан Васильович подивився на нього, потім на Тараса.
— Це й твоє рішення?
— А що не так? — Тарас спробував усміхнутися. — Бізнес на мені. Ми ж із вами домовлялися…
— Про що?
— Ну, про приміщення. Ви мені пішли назустріч.
— Тобі?
У голосі Степана Васильовича прозвучало таке щире здивування, що Тарас замовк.
— Хлопче, ти хоч знаєш, чому ви тут два роки майже самі комунальні платили?
— Ви ж підтримали нашу справу…
— Оксану я підтримав.
— Нашу родину, я й кажу.
— Свою племінницю, Тарасе. Дочку моєї сестри.
Тарас повільно опустив простягнуту для вітання руку.
— Ви… рідний дядько?
Степан Васильович перевів погляд на Оксану.
Вона гірко всміхнулася.
— Я казала тобі. І коли до нього на ювілей збиралася, і коли він після операції лежав. Ти просто не слухав.
— Та звідки я міг знати, що це той самий…
Він обірвав себе.
Степан Васильович зняв кашкета.
— Я дав вам пільгові умови, щоб Оксана могла почати. Думав, ви обоє працюватимете. А ви її тепер за двері?
— Не треба так ставити питання, — втрутився свекор. — Сімейні справи вас не стосуються.
— Ваші сімейні — ні. А моє приміщення — стосується.
— Ми платимо вчасно!
— І надалі платитимете, якщо лишитеся. Договір закінчується в п’ятницю. Новий буде без пільги. За звичайною ставкою.
Тарас хутко глянув на батька.
— Якою саме?
Степан Васильович назвав суму.
— Це ж у чотири рази більше! — вихопилося в Тараса.
— Стільки платять сусіди за таку саму площу.
— Та ви нас просто виганяєте! — обурився Матвій Григорович.
— Ні. Пропоную обрати: орендуєте далі чи до кінця тижня передаєте ключі.
Оксана втрутилася:
— Дядьку Степане, не треба через мене…
— Я через тебе й здавав, — відповів він уже м’якше. — А тепер хочу, щоб ти нарешті про себе подумала. Пам’ятаєш колишній хлібний магазин через два будинки?
— Пам’ятаю.
— Він порожній. Печі цілі, вода є. Треба прибрати, перевірити підключення. Підеш подивишся?
Вона мовчала.
— Оксано?
— А можна… — Голос раптом зрадив її. Вона відкашлялася. — Можна ми всі підемо?
Катруся схопила Марію Петрівну за руку.
— Ми відмиємо! Там хоч щодня до ночі…
— До ночі не треба, — сказала Оксана й уперше всміхнулася їй по-справжньому. — Ми ще пекти маємо встигати.
— Та йдіть уже! — гаркнув Матвій Григорович. — Не пропадемо. Заплатимо твою оренду. У мене гроші є!
— Тату, зачекай, — тихо мовив Тарас. — Нам спершу порахувати треба.
— Я вже все порахував!
— Але ж людей немає…
— Знайдемо!
Оксана підняла торбину. Тарас ступив до неї.
— Може, не будемо зараз рубати з плеча?
Вона зупинилася. На одну коротку мить їй захотілося почути хоча б: «Пробач. Я був неправий».
— То ти лишиш рецепти? — запитав він.
Оксана міцніше взялася за ручки торбини.
— Ні.
І вийшла.
Того вечора вона повернулася додому по речі. Тарас стояв у дверях спальні й дивився, як вона складає одяг.
— Значить, усе через пекарню?
— Ні.
— А через що?
Оксана поклала светр у сумку.
— Ти сьогодні просив лишити рецепти. Не мене.
— Знову ти все перекручуєш.
— Може, — тихо сказала вона. — Але жити так я більше не хочу.
Він не зупинив її. Не попросив вибачення. Лише відступив, щоб вона могла пронести сумку.
Нову пекарню вони готували до відкриття шість днів.
Катруся відтирала вітрини, Марія Петрівна перемивала полиці. Степан Васильович привіз майстра перевірити печі. Оксана бігала між документами, постачальниками й порожнім цехом, де ще пахло фарбою.
Увечері п’ятого дня вона сіла просто на перевернутий ящик.
— А якщо люди не прийдуть?
Марія Петрівна підняла голову від дека.
— Хто саме?
— Наші. Звикли ж до того місця.
— Оксано, люди до хліба звикли.
— І все одно страшно.
Катруся визирнула з-за вітрини.
— Мені теж. Я сьогодні цінники тричі переписувала.
Оксана засміялася, а тоді раптом витерла очі.
— Дякую вам.
— Після першої зарплати ще скажеш, — буркнула Марія Петрівна. — А зараз підводься. Треба закваску годувати.
На відкриття перша покупчиня прийшла ще до сьомої.
Постукала в скло й показала на годинник.
— Я знаю, що рано! Але мені на автобус. Ви ж мені житнього продасте?
Оксана відчинила двері.
— Щойно з печі. Тільки гарячий дуже.
Жінка вдихнула запах і задоволено кивнула.
— От тепер знайшла вас. А то зайшла туди — усе не те.
До дев’ятої закінчилися рогалики.
— Що робити? — розгубилася Катруся.
Оксана вже зав’язувала передник.
— Другу партію.
— А якщо й ту заберуть?
— Значить, третю.
За три місяці вони навчилися встигати.
У листопадові ранки черга тяглася до ганку. Люди заходили з мокрими парасолями, гріли руки об пакети, просили відкласти хліб до вечора.
— Мені дві плетінки.
— Останні забрали. За двадцять хвилин будуть свіжі.
— Почекаю.
— А мені житній, тільки невеличкий.
— Вам, як завжди, з кмином?
— Бачите, пам’ятаєте!
Оксана пам’ятала. І вперше за довгий час утома наприкінці дня не здавалася їй чимось безпросвітним.
Місяць тому суд розірвав їхній із Тарасом шлюб. Дітей вони не мали, майнових вимог одне до одного не висували. Після засідання він запитав лише, чи не лишилася в неї його стара зарядка.
Вона сказала, що подивиться.
Тепер згадувала про це без сліз.
Того ранку Степан Васильович зайшов, коли черга трохи порідшала.
— Є що старому родичеві до чаю чи знову все продала?
— Вам відклала, — Оксана дістала теплий пакунок. — І не треба вдавати старого. Учора Катруся бачила, як ви через калюжу перестрибнули.
— То калюжа маленька була.
Він узяв рогалик, надкусив і задоволено примружився.
— Ну от. Заради такого можна й через велику.
Оксана сперлася долонями на прилавок.
— Як там приміщення? Ще працюють?
Степан Васильович перестав жувати.
— Учора ключі повернули.
Марія Петрівна вийшла з цеху.
— Закрилися?
— Закрилися. Чотирьох пекарів змінили. Одні самі пішли, інших вони вигнали. Тарас усе доводив, що ті не так роблять. Батько рахував збитки й сердився ще більше.
Катруся підійшла ближче.
— А люди до них ходили?
— Спочатку ходили. Потім перестали. То хліб сирий, то горілий, то вчорашній за свіжий продають. Нова вітрина блищить, кавоварка гуде, а купити нічого.
Оксана провела пальцем по краю прилавка.
— Шкода продуктів.
— І грошей шкода, — зітхнув дядько. — Матвієві заощадження майже всі туди пішли. Учора ту кавоварку на тачці до гаража везли.
Катруся пирснула й відразу прикрила рота.
— Вибачте.
— Та що вже, — Степан Васильович похитав головою. — Батько на весь двір кричав: «Ти мене без копійки лишив!» А Тарас йому: «Це ти сказав, що впораємося!»
— А дріжджі? — не втрималася Марія Петрівна. — Дріжджі винними не зробили?
— І дріжджі винні. І борошно. І піч. Усіх згадали.
Жінки тихо засміялися.
Оксана теж усміхнулася, але розпитувати далі не стала.
— Вам ще рогалик покласти?
— Поклади. Додому донесу, якщо дорогою не з’їм.
Вона загорнула випічку й простягнула пакунок. Степан Васильович затримав її руку у своїй.
— Ти як, дитино?
Оксана подивилася на нього. На теплу вітрину, на Катрусю, яка вже поспішала до печі, на Марію Петрівну з борошном на щоці.
— Добре, дядьку Степане.
— Правда?
— Правда. Втомлююся, звісно.
— Знаю.
— Але тепер хоч знаю заради чого.
З цеху гукнула Катруся:
— Оксано, гляньте! Уже виймати чи ще хвилинку?
— Іду!
Оксана поставила старий зошит на полицю, поправила косинку й повернулася до помічниць.
— Виймаймо, дівчата. Люди чекають на гарячий хліб.