— Ти мене з дачі виганяєш, мамо?! Оксана так грюкнула багажником, що Боня сіпнувся на руках у Галини Петрівни

— Ти мене з дачі виганяєш, мамо?!

Оксана так грюкнула багажником, що Боня сіпнувся на руках у Галини Петрівни.

— Тихо, маленький… — жінка погладила собаку й подивилася на доньку. — Я просила не приїжджати цими вихідними.

— А ми вже все купили! М’ясо, продукти дітям… Зібралися, витратили час. І тепер маємо розвернутися через твою картоплю?

— Не через картоплю, Оксано.

— А через що?

Галина Петрівна стиснула в долоні ключі.

— Через те, що ти мене не почула.

Артем нетерпляче видихнув:

— Ми ж не чужі люди. Невже так важко пустити родину відпочити?

— Вам — відпочити. А мені?

— Та хто тебе змушує щось робити? — Оксана розвела руками.

Мати кілька секунд мовчала. За вікном автомобіля сиділи онуки, і їй страшенно хотілося покликати їх, обійняти, сказати: «Заходьте, я зараз чай поставлю».

Як завжди.

Саме цього від неї й чекали.

— Учора я все пояснила, — сказала вона. — Сьогодні моя відповідь не змінилася.

Оксана дивилася на неї так, наче перед нею стояла незнайома жінка.

А Галина Петрівна раптом згадала зовсім інший ранок.

Ще на початку двотисячних вони з чоловіком стояли посеред зарослих шести соток. Він показував рукою:

— Тут будиночок поставимо. Там яблуні. А біля вікна — лавку.

— Ти вже й лавку придумав? Ми ще паркану не маємо.

— Паркан зробимо. Уявляєш, діти приїдуть, онуки бігатимуть…

Вона тоді засміялася:

— То ти це все для них затіяв?

— І для них. Але й для нас, Галю. Щоб було де перепочити.

Будиночок звели власними руками. Посадили сад, поставили теплицю. Спершу справді всі працювали разом.

— Артеме, потримай дошку!

— Тримаю, тату! Тільки по пальцях не вдарте.

— Мамо, ці помідори вже підв’язувати?

— Зараз покажу, доню.

Потім усе якось непомітно змінилося. Чоловіка не стало, а дача лишилася на Галининих плечах. Артем дедалі частіше не мав часу. Оксана приїжджала втомлена. Онуки росли, потребували уваги.

І тільки мамина втома ніби нікуди не рахувалася.

Навесні на ганку провалилася дошка. Галина Петрівна встигла вхопитися за поручень, але ще довго сиділа на сходинці, притискаючи долоню до грудей.

Того ж вечора зателефонувала зятеві.

— Артеме, треба кілька дощок замінити. Я сьогодні мало ногу не зламала.

— Зробимо, мамо. Цими вихідними не зможу, машину віддаю в ремонт. На наступні приїду.

За тиждень виявилася термінова робота.

Ще за тиждень він сказав:

— Я пам’ятаю. Ну не розірватися ж мені.

— Я не прошу розірватися. Я питаю, чи мені майстра шукати.

— Навіщо майстра? Там роботи на пів дня.

Коли минув і третій тиждень, вона найняла двох чоловіків із сусіднього селища.

Оксана, побачивши нові дошки, насупилася:

— І скільки ти віддала?

Мати назвала суму.

— Мамо! За оце? Артем би сам зробив!

— Коли?

— Ну почекала б трохи.

Галина Петрівна поставила чайник на плиту.

— А якби я впала, ти б теж сказала: «Почекала б»?

— Не перебільшуй.

— Я вчепилася в поручень, Оксано. Ще б мить — і лежала б під ганком.

Донька відвела очі.

— Добре, вже зробили. Чого тепер говорити.

А за кілька тижнів вони привезли надувний басейн.

— Мамо, дивись, яка краса! Дітям буде чим зайнятися.

— Гарний. Тільки ставте подалі від клумби.

— Та розберемося. А в тебе є щось на обід? Діти зголодніли.

Галина Петрівна саме збиралася підв’язувати помідори. Вона поклала мотузку на підвіконня й дістала каструлю.

До обіду не вийшла з кухні.

— Бабусю, я це не їстиму. Можна картопельки?

— Мамо, а огірки є?

— Галино Петрівно, де у вас рушники?

— Бабусю! Він воду на мене ллє!

Вона витирала руки, вибігала надвір, поверталася до плити.

Коли нарешті сіла за стіл, усі вже доїдали.

— Смачно, мамо, — сказала Оксана. — А ти чого нічого собі не поклала?

— Зараз покладу.

Увечері неділі машина поїхала. Біля басейну залишилися мокрі рушники, на столі — чашки, у мийці — посуд.

Галина Петрівна сперлася на кухонний стіл і заплющила очі.

Телефон дзенькнув.

«Ми вдома. Дякуємо за чудові вихідні!»

Вона довго дивилася на повідомлення. Потім написала: «Добре, що доїхали».

У червні таки наважилася поговорити.

— Давайте домовимося. Приїжджаєте — кілька годин допомагаєте. А далі відпочивайте. Я сама вже не справляюся.

— Ми ж не відмовляємося, — одразу сказала Оксана.

— Тоді в суботу треба покосити й прибрати гілки.

— Тільки без списку на цілий день, гаразд? Бо приїдеш на природу, а тобі одразу лопату в руки.

— Я не на цілий день прошу.

Але в суботу Артем, потираючи поперек, сказав:

— Спину прихопило. Сьогодні я ніякий.

— Може, лікаря треба? — занепокоїлася Галина Петрівна.

— Та ні, полежу — мине.

Оксана теж відмовилася:

— Мамо, я вдома вчора до ночі прибирала. Дай хоч тут видихнути.

— А я де маю видихнути?

Донька завмерла з чашкою в руці.

— Ну почалося… Я ж не кажу, що ти не втомлюєшся.

— Але робити все одно буду я.

— Залиш ту траву. Нікуди вона не дінеться.

Галина Петрівна нічого не відповіла. Увечері сама винесла гілки за ворота. Невеликими оберемками, бо великі вже не могла підняти.

У вересні робота навалилася разом: картопля, яблука, теплиця. Вона щодня дивилася прогноз — обіцяли дощі.

Коли зателефонувала Оксана, мати навіть зраділа.

— Ми на вихідні до тебе.

— Доню, тільки роботи багато. Якщо допоможете…

— Та допоможемо, не хвилюйся.

Галина Петрівна вже подумала, що треба дістати з морозилки м’ясо. А ввечері телефон задзвонив знову.

— Мам, ми тут порадилися… Не ображайся, але городом займатися не будемо. Хочемо просто відпочити.

— Тоді приїжджайте іншим разом.

— Тобто?

— Мені треба викопати картоплю до дощів. Я не зможу і на всіх готувати, і за дітьми дивитися.

— Ми самі за ними подивимося.

— Як минулого разу?

— Мамо, ну навіщо ти все згадуєш?

— Бо наступного ранку все повторюється.

Оксана роздратовано зітхнула:

— Ми ж до тебе їдемо. До мами.

У Галини Петрівни защеміло в горлі.

— То почуй мене як маму. Я втомилася. Цими вихідними не приїжджайте.

Та вранці біля хвіртки зупинилася їхня машина.

І тепер вони стояли одне навпроти одного, а Оксана чекала, коли мати, нарешті, сховає ключі в кишеню й відчинить двері.

— Ми продукти привезли, — повторила донька вже тихіше. — Тобі навіть готувати майже нічого не треба.

— Оксано, я сказала «ні».

— Ти ніколи так із нами не поводилася.

— Знаю.

— То що змінилося?

Галина Петрівна поглянула на її руки, на важку сумку біля багажника.

— Раніше я мовчала.

Артем відчинив водійські дверцята.

— Поїхали, Оксано. Якщо нам тут не раді…

— Не кажи так, — попросила Галина Петрівна. — Я рада вам. Але я не рада тому, як ви зі мною поводитеся.

Донька вже не слухала.

— Добре. Відпочивай сама.

Машина рушила. Галина Петрівна стояла біля хвіртки, доки не стих двигун.

Боня лизнув її в підборіддя.

— Ну от, — прошепотіла вона. — Сказала.

Руки тремтіли так, що вона не одразу влучила ключем у замок.

З картоплею допоміг сусід Микола Іванович.

— Чого ж не покликали раніше? — запитав він, ставлячи біля грядки відро. — Ви мене торік із розсадою виручили, тепер моя черга.

— Незручно було просити.

— Та ми ж не чужі.

Вона опустила очі й узялася за відро.

Працювали неквапливо. Коли заболіло в спині, сіли випити чаю. Ніхто не скривився, що обід не готовий. Ніхто не кликав її з іншого кінця ділянки.

Частину картоплі вона віддала Миколі Івановичу, частину — знайомим. Собі залишила стільки, скільки могла з’їсти.

Наприкінці вересня подзвонила Оксана.

— Ти картоплю вже викопала?

— Викопала.

— А нам скільки залишила? Артем може в неділю забрати.

Галина Петрівна повільно опустилася на стілець.

— Я вам не залишила.

— Як це?

— Собі трохи взяла. Решту роздала.

— Кому?

— Сусідам. Знайомим.

У слухавці стало тихо.

— Тобто чужим людям знайшлося, а рідній дочці — ні?

— Микола Іванович допоміг викопати.

— То тепер за кожну картоплину відпрацьовувати?

— Ні, доню. Але виростити на всіх я вже не можу.

— Ти нас караєш.

— Я перестала робити те, на що не маю сил.

Оксана поклала слухавку.

Наступного дня Артем спробував заговорити про яблука.

— Хоч пару ящиків. Діти ж люблять.

— Артеме, яблука вже розібрали.

— Ми могли б самі приїхати зібрати.

— Я просила про це три тижні тому.

Він помовчав.

— Зрозуміло.

На день народження Оксани її запросили за два дні. Коротко: «Будемо в ресторані. Якщо хочеш, приходь о шостій».

Вона прийшла з подарунком. Обійняла доньку, поцілувала онуків. За столом розмовляли про роботу, подорожі, ціни. Оксана питала, чи їй зручно сидіти, чи не холодно від дверей, і відразу поверталася до інших гостей.

Галина Петрівна кілька разів хотіла щось розповісти, та все не випадало нагоди.

Вже біля виходу донька затримала її за рукав.

— Мамо, ти досі думаєш, що правильно зробила?

— Того ранку?

— А якого ж іще? Діти питали, чому бабуся нас не пустила.

Жінка зблідла.

— І що ти їм сказала?

— Що ти не хочеш нас бачити.

— Оксано… Навіщо?

— А як я мала пояснити?

— Правду. Що бабуся просила перенести приїзд, бо їй потрібна була допомога, а не гості.

Донька схрестила руки.

— Ти могла просто пустити нас. Не готувати, не прибирати.

— А ти могла просто не приїжджати після мого прохання.

З ресторану вийшли гості. Обидві замовкли, дочекалися, поки ті відійдуть.

— Я ж твоя дочка, — тихо сказала Оксана.

— Я знаю. Тому мені й боляче, що ти чуєш усіх, крім мене.

Донька відвернулася.

— Артем чекає. Дякую за подарунок.

Після того вони майже не розмовляли.

У грудні Галина Петрівна запитала, чи не хочуть зустріти Новий рік разом.

— У нас уже плани з друзями, — відповіла Оксана.

— Зрозуміло. Гарно вам відсвяткувати.

— І тобі.

На свято онуки надіслали листівки, Артем — фотографію ресторанного столу.

Галина Петрівна приготувала собі вечерю, подарувала Боні нову лежанку й пішла з ним гуляти.

Повернувшись, перевірила телефон. Нових повідомлень не було.

— Ходімо спати, — сказала вона собаці. — Уже пізно.

У березні вона довго ходила ділянкою. Зупинилася біля теплиці, потягнула дверцята, які знову перекосилися за зиму.

Потім подзвонила майстрові.

— Ви теплиці розбираєте?

— Розбираємо. Нову ставитимете?

— Ні. Більше не буду.

Більшу частину городу засіяли травою. Біля квітника поставили лавку й невеликий столик.

Коли все було готове, Галина Петрівна винесла чашку кави, сіла й уперше за багато весен не почала подумки рахувати, скільки ще треба посадити.

Оксана дізналася про зміни від сусідки.

— Ти справді знесла теплицю?

— Так.

— Навіть нам не сказала?

— Я давно нею сама займаюся.

— А огірки? Помідори? Де ми влітку братимемо нормальні овочі?

Мати глянула на молоду траву за вікном.

— Купуватимете, доню. Я теж купуватиму.

— Тобі ж подобалося вирощувати!

— Подобалося. А тепер мені подобається вранці спокійно пити каву.

Того літа Оксана з Артемом уперше орендували будиночок біля озера. У сімейному чаті з’явилися фотографії: діти у воді, шезлонги, шашлик.

«Рада за вас!» — написала Галина Петрівна.

Оксана поставила вподобайку.

Мати ще трохи потримала телефон у руках, роздивилася засмаглі обличчя онуків і пішла поливати троянди.

Її дні стали тихішими. Вона гуляла з Бонею, читала на веранді, пила чай із сусідами. Іноді, почувши дитячі голоси за парканом, мимоволі підводила голову.

Сумувала. Дуже.

Але повертатися до колишнього життя не хотіла.

Одного вечора Оксана готувала вечерю й раптом гукнула чоловіка:

— Артеме, скажи чесно. Ми справді так погано поводилися з мамою?

Він зайшов на кухню.

— Ти про дачу?

— Я все згадую, як вона стояла біля машини. Наче ми їй чужі.

Артем сперся на одвірок.

— Вона не казала, що ми чужі.

— Ну, не пустила ж.

— Бо ми приїхали після того, як вона просила не приїжджати.

Оксана різко перевернула м’ясо на пательні.

— Ти тоді теж обурювався.

— Обурювався. Мені було зручно вважати, що вона перебільшує.

— А зараз?

— Зараз згадую той ганок.

— Ти був зайнятий.

— Три тижні? Оксано, пів дня я міг знайти.

Вона зменшила вогонь.

— Могла б ще раз нагадати.

— Скільки разів? Поки ногу не зламала б?

Оксана мовчала.

— Пам’ятаєш, на базі ми доплачували за прибирання? — запитав він.

— Пам’ятаю.

— А в мами ми навіть посуд за собою не завжди мили. І ще дивувалися, чого вона втомлена.

— Я думала… Їй приємно, коли ми приїжджаємо.

— Приємно. Тільки це не означає, що їй легко.

На кухні стало тихо. Оксана вимкнула плиту й сіла.

— Вона могла сказати, що більше не хоче цього всього.

Артем присунув стілець.

— Казала ж.

Дружина опустила голову.

Цієї розмови не вистачило, щоб одразу взяти телефон і подзвонити. Образа ще тримала. Тільки тепер поруч із нею з’явився сором.

Восени, дощового дня, Галина Петрівна влаштувалася на дивані з книжкою. Боня поклав голову їй на коліна.

Телефон завібрував.

«Бабусю, привіт! Як там Боня? Ми тебе любимо!»

Вона перечитала повідомлення, усміхнулася й погладила собаку.

— Про тебе питають.

Сфотографувала його сонного й надіслала онукові.

«Боня відпочиває. Я читаю. Люблю вас, мої хороші. Передавайте батькам привіт».

Палець на мить завмер над екраном. Хотілося дописати: «Коли побачимося?»

Не дописала.

Того ж вечора Оксана стояла біля вікна з чашкою чаю. Артем підійшов і торкнувся її плеча.

— Знову про маму думаєш?

Вона кивнула.

— Малий показував повідомлення. Боня на її колінах… А я раптом згадала, як вона його тримала тоді, біля машини.

— І що?

— У неї руки тремтіли. Я бачила. Просто вирішила, що вона сердиться.

Артем мовчав.

— Вона ж не перестала нас любити, — тихо сказала Оксана. — Просто більше не могла так жити. А я їй ще й свято зіпсувала.

Вона поставила чашку на підвіконня.

— Я цими вихідними зателефоную.

— Зателефонуй.

— Не про дачу. І не про овочі. Просто запитаю, як вона. Може, на каву запросимо? У місто.

— Запросимо.

Оксана потерла долонею лоба.

— Думаєш, прийде?

— Не знаю. Треба спитати.

За містом дощ уже вщух. Галина Петрівна вийшла на ганок із чашкою липового чаю. Боня пробігся мокрою стежкою, обнюхав хвіртку й повернувся до неї.

У вікні світила лампа. На столі лежала розгорнута книжка, поруч стояла піала з варенням.

Вона ще сумувала за галасливими вечорами, за доньчиним сміхом на літній кухні. Але тепер могла згадувати їх без страху перед наступними вихідними.

— Ходімо, Боню, — покликала вона. — Чай холоне.

Пес підбіг і ткнувся носом у її долоню.

Галина Петрівна усміхнулася й відчинила двері свого дому.

Залишити коментар