— Ти мене з дачі виганяєш, мамо?!
Оксана так грюкнула багажником, що Боня сіпнувся на руках у Галини Петрівни.
— Тихо, маленький… — жінка погладила собаку й подивилася на доньку. — Я просила не приїжджати цими вихідними.
— А ми вже все купили! М’ясо, продукти дітям… Зібралися, витратили час. І тепер маємо розвернутися через твою картоплю?
— Не через картоплю, Оксано.
— А через що?
Галина Петрівна стиснула в долоні ключі.
— Через те, що ти мене не почула.
Артем нетерпляче видихнув:
— Ми ж не чужі люди. Невже так важко пустити родину відпочити?
— Вам — відпочити. А мені?
— Та хто тебе змушує щось робити? — Оксана розвела руками.
Мати кілька секунд мовчала. За вікном автомобіля сиділи онуки, і їй страшенно хотілося покликати їх, обійняти, сказати: «Заходьте, я зараз чай поставлю».
Як завжди.
Саме цього від неї й чекали.
— Учора я все пояснила, — сказала вона. — Сьогодні моя відповідь не змінилася.
Оксана дивилася на неї так, наче перед нею стояла незнайома жінка.
А Галина Петрівна раптом згадала зовсім інший ранок.
Ще на початку двотисячних вони з чоловіком стояли посеред зарослих шести соток. Він показував рукою:
— Тут будиночок поставимо. Там яблуні. А біля вікна — лавку.
— Ти вже й лавку придумав? Ми ще паркану не маємо.
— Паркан зробимо. Уявляєш, діти приїдуть, онуки бігатимуть…
Вона тоді засміялася:
— То ти це все для них затіяв?
— І для них. Але й для нас, Галю. Щоб було де перепочити.
Будиночок звели власними руками. Посадили сад, поставили теплицю. Спершу справді всі працювали разом.
— Артеме, потримай дошку!
— Тримаю, тату! Тільки по пальцях не вдарте.
— Мамо, ці помідори вже підв’язувати?
— Зараз покажу, доню.
Потім усе якось непомітно змінилося. Чоловіка не стало, а дача лишилася на Галининих плечах. Артем дедалі частіше не мав часу. Оксана приїжджала втомлена. Онуки росли, потребували уваги.
І тільки мамина втома ніби нікуди не рахувалася.
Навесні на ганку провалилася дошка. Галина Петрівна встигла вхопитися за поручень, але ще довго сиділа на сходинці, притискаючи долоню до грудей.
Того ж вечора зателефонувала зятеві.
— Артеме, треба кілька дощок замінити. Я сьогодні мало ногу не зламала.
— Зробимо, мамо. Цими вихідними не зможу, машину віддаю в ремонт. На наступні приїду.
За тиждень виявилася термінова робота.
Ще за тиждень він сказав:
— Я пам’ятаю. Ну не розірватися ж мені.
— Я не прошу розірватися. Я питаю, чи мені майстра шукати.
— Навіщо майстра? Там роботи на пів дня.
Коли минув і третій тиждень, вона найняла двох чоловіків із сусіднього селища.
Оксана, побачивши нові дошки, насупилася:
— І скільки ти віддала?
Мати назвала суму.
— Мамо! За оце? Артем би сам зробив!
— Коли?
— Ну почекала б трохи.
Галина Петрівна поставила чайник на плиту.
— А якби я впала, ти б теж сказала: «Почекала б»?
— Не перебільшуй.
— Я вчепилася в поручень, Оксано. Ще б мить — і лежала б під ганком.
Донька відвела очі.
— Добре, вже зробили. Чого тепер говорити.
А за кілька тижнів вони привезли надувний басейн.
— Мамо, дивись, яка краса! Дітям буде чим зайнятися.
— Гарний. Тільки ставте подалі від клумби.
— Та розберемося. А в тебе є щось на обід? Діти зголодніли.
Галина Петрівна саме збиралася підв’язувати помідори. Вона поклала мотузку на підвіконня й дістала каструлю.
До обіду не вийшла з кухні.
— Бабусю, я це не їстиму. Можна картопельки?
— Мамо, а огірки є?
— Галино Петрівно, де у вас рушники?
— Бабусю! Він воду на мене ллє!
Вона витирала руки, вибігала надвір, поверталася до плити.
Коли нарешті сіла за стіл, усі вже доїдали.
— Смачно, мамо, — сказала Оксана. — А ти чого нічого собі не поклала?
— Зараз покладу.
Увечері неділі машина поїхала. Біля басейну залишилися мокрі рушники, на столі — чашки, у мийці — посуд.
Галина Петрівна сперлася на кухонний стіл і заплющила очі.
Телефон дзенькнув.
«Ми вдома. Дякуємо за чудові вихідні!»
Вона довго дивилася на повідомлення. Потім написала: «Добре, що доїхали».
У червні таки наважилася поговорити.
— Давайте домовимося. Приїжджаєте — кілька годин допомагаєте. А далі відпочивайте. Я сама вже не справляюся.
— Ми ж не відмовляємося, — одразу сказала Оксана.
— Тоді в суботу треба покосити й прибрати гілки.
— Тільки без списку на цілий день, гаразд? Бо приїдеш на природу, а тобі одразу лопату в руки.
— Я не на цілий день прошу.
Але в суботу Артем, потираючи поперек, сказав:
— Спину прихопило. Сьогодні я ніякий.
— Може, лікаря треба? — занепокоїлася Галина Петрівна.
— Та ні, полежу — мине.
Оксана теж відмовилася:
— Мамо, я вдома вчора до ночі прибирала. Дай хоч тут видихнути.
— А я де маю видихнути?
Донька завмерла з чашкою в руці.
— Ну почалося… Я ж не кажу, що ти не втомлюєшся.
— Але робити все одно буду я.
— Залиш ту траву. Нікуди вона не дінеться.
Галина Петрівна нічого не відповіла. Увечері сама винесла гілки за ворота. Невеликими оберемками, бо великі вже не могла підняти.
У вересні робота навалилася разом: картопля, яблука, теплиця. Вона щодня дивилася прогноз — обіцяли дощі.
Коли зателефонувала Оксана, мати навіть зраділа.
— Ми на вихідні до тебе.
— Доню, тільки роботи багато. Якщо допоможете…
— Та допоможемо, не хвилюйся.
Галина Петрівна вже подумала, що треба дістати з морозилки м’ясо. А ввечері телефон задзвонив знову.
— Мам, ми тут порадилися… Не ображайся, але городом займатися не будемо. Хочемо просто відпочити.
— Тоді приїжджайте іншим разом.
— Тобто?
— Мені треба викопати картоплю до дощів. Я не зможу і на всіх готувати, і за дітьми дивитися.
— Ми самі за ними подивимося.
— Як минулого разу?
— Мамо, ну навіщо ти все згадуєш?
— Бо наступного ранку все повторюється.
Оксана роздратовано зітхнула:
— Ми ж до тебе їдемо. До мами.
У Галини Петрівни защеміло в горлі.
— То почуй мене як маму. Я втомилася. Цими вихідними не приїжджайте.
Та вранці біля хвіртки зупинилася їхня машина.
І тепер вони стояли одне навпроти одного, а Оксана чекала, коли мати, нарешті, сховає ключі в кишеню й відчинить двері.
— Ми продукти привезли, — повторила донька вже тихіше. — Тобі навіть готувати майже нічого не треба.
— Оксано, я сказала «ні».
— Ти ніколи так із нами не поводилася.
— Знаю.
— То що змінилося?
Галина Петрівна поглянула на її руки, на важку сумку біля багажника.
— Раніше я мовчала.
Артем відчинив водійські дверцята.
— Поїхали, Оксано. Якщо нам тут не раді…
— Не кажи так, — попросила Галина Петрівна. — Я рада вам. Але я не рада тому, як ви зі мною поводитеся.
Донька вже не слухала.
— Добре. Відпочивай сама.
Машина рушила. Галина Петрівна стояла біля хвіртки, доки не стих двигун.
Боня лизнув її в підборіддя.
— Ну от, — прошепотіла вона. — Сказала.
Руки тремтіли так, що вона не одразу влучила ключем у замок.
З картоплею допоміг сусід Микола Іванович.
— Чого ж не покликали раніше? — запитав він, ставлячи біля грядки відро. — Ви мене торік із розсадою виручили, тепер моя черга.
— Незручно було просити.
— Та ми ж не чужі.
Вона опустила очі й узялася за відро.
Працювали неквапливо. Коли заболіло в спині, сіли випити чаю. Ніхто не скривився, що обід не готовий. Ніхто не кликав її з іншого кінця ділянки.
Частину картоплі вона віддала Миколі Івановичу, частину — знайомим. Собі залишила стільки, скільки могла з’їсти.
Наприкінці вересня подзвонила Оксана.
— Ти картоплю вже викопала?
— Викопала.
— А нам скільки залишила? Артем може в неділю забрати.
Галина Петрівна повільно опустилася на стілець.
— Я вам не залишила.
— Як це?
— Собі трохи взяла. Решту роздала.
— Кому?
— Сусідам. Знайомим.
У слухавці стало тихо.
— Тобто чужим людям знайшлося, а рідній дочці — ні?
— Микола Іванович допоміг викопати.
— То тепер за кожну картоплину відпрацьовувати?
— Ні, доню. Але виростити на всіх я вже не можу.
— Ти нас караєш.
— Я перестала робити те, на що не маю сил.
Оксана поклала слухавку.
Наступного дня Артем спробував заговорити про яблука.
— Хоч пару ящиків. Діти ж люблять.
— Артеме, яблука вже розібрали.
— Ми могли б самі приїхати зібрати.
— Я просила про це три тижні тому.
Він помовчав.
— Зрозуміло.
На день народження Оксани її запросили за два дні. Коротко: «Будемо в ресторані. Якщо хочеш, приходь о шостій».
Вона прийшла з подарунком. Обійняла доньку, поцілувала онуків. За столом розмовляли про роботу, подорожі, ціни. Оксана питала, чи їй зручно сидіти, чи не холодно від дверей, і відразу поверталася до інших гостей.
Галина Петрівна кілька разів хотіла щось розповісти, та все не випадало нагоди.
Вже біля виходу донька затримала її за рукав.
— Мамо, ти досі думаєш, що правильно зробила?
— Того ранку?
— А якого ж іще? Діти питали, чому бабуся нас не пустила.
Жінка зблідла.
— І що ти їм сказала?
— Що ти не хочеш нас бачити.
— Оксано… Навіщо?
— А як я мала пояснити?
— Правду. Що бабуся просила перенести приїзд, бо їй потрібна була допомога, а не гості.
Донька схрестила руки.
— Ти могла просто пустити нас. Не готувати, не прибирати.
— А ти могла просто не приїжджати після мого прохання.
З ресторану вийшли гості. Обидві замовкли, дочекалися, поки ті відійдуть.
— Я ж твоя дочка, — тихо сказала Оксана.
— Я знаю. Тому мені й боляче, що ти чуєш усіх, крім мене.
Донька відвернулася.
— Артем чекає. Дякую за подарунок.
Після того вони майже не розмовляли.
У грудні Галина Петрівна запитала, чи не хочуть зустріти Новий рік разом.
— У нас уже плани з друзями, — відповіла Оксана.
— Зрозуміло. Гарно вам відсвяткувати.
— І тобі.
На свято онуки надіслали листівки, Артем — фотографію ресторанного столу.
Галина Петрівна приготувала собі вечерю, подарувала Боні нову лежанку й пішла з ним гуляти.
Повернувшись, перевірила телефон. Нових повідомлень не було.
— Ходімо спати, — сказала вона собаці. — Уже пізно.
У березні вона довго ходила ділянкою. Зупинилася біля теплиці, потягнула дверцята, які знову перекосилися за зиму.
Потім подзвонила майстрові.
— Ви теплиці розбираєте?
— Розбираємо. Нову ставитимете?
— Ні. Більше не буду.
Більшу частину городу засіяли травою. Біля квітника поставили лавку й невеликий столик.
Коли все було готове, Галина Петрівна винесла чашку кави, сіла й уперше за багато весен не почала подумки рахувати, скільки ще треба посадити.
Оксана дізналася про зміни від сусідки.
— Ти справді знесла теплицю?
— Так.
— Навіть нам не сказала?
— Я давно нею сама займаюся.
— А огірки? Помідори? Де ми влітку братимемо нормальні овочі?
Мати глянула на молоду траву за вікном.
— Купуватимете, доню. Я теж купуватиму.
— Тобі ж подобалося вирощувати!
— Подобалося. А тепер мені подобається вранці спокійно пити каву.
Того літа Оксана з Артемом уперше орендували будиночок біля озера. У сімейному чаті з’явилися фотографії: діти у воді, шезлонги, шашлик.
«Рада за вас!» — написала Галина Петрівна.
Оксана поставила вподобайку.
Мати ще трохи потримала телефон у руках, роздивилася засмаглі обличчя онуків і пішла поливати троянди.
Її дні стали тихішими. Вона гуляла з Бонею, читала на веранді, пила чай із сусідами. Іноді, почувши дитячі голоси за парканом, мимоволі підводила голову.
Сумувала. Дуже.
Але повертатися до колишнього життя не хотіла.
Одного вечора Оксана готувала вечерю й раптом гукнула чоловіка:
— Артеме, скажи чесно. Ми справді так погано поводилися з мамою?
Він зайшов на кухню.
— Ти про дачу?
— Я все згадую, як вона стояла біля машини. Наче ми їй чужі.
Артем сперся на одвірок.
— Вона не казала, що ми чужі.
— Ну, не пустила ж.
— Бо ми приїхали після того, як вона просила не приїжджати.
Оксана різко перевернула м’ясо на пательні.
— Ти тоді теж обурювався.
— Обурювався. Мені було зручно вважати, що вона перебільшує.
— А зараз?
— Зараз згадую той ганок.
— Ти був зайнятий.
— Три тижні? Оксано, пів дня я міг знайти.
Вона зменшила вогонь.
— Могла б ще раз нагадати.
— Скільки разів? Поки ногу не зламала б?
Оксана мовчала.
— Пам’ятаєш, на базі ми доплачували за прибирання? — запитав він.
— Пам’ятаю.
— А в мами ми навіть посуд за собою не завжди мили. І ще дивувалися, чого вона втомлена.
— Я думала… Їй приємно, коли ми приїжджаємо.
— Приємно. Тільки це не означає, що їй легко.
На кухні стало тихо. Оксана вимкнула плиту й сіла.
— Вона могла сказати, що більше не хоче цього всього.
Артем присунув стілець.
— Казала ж.
Дружина опустила голову.
Цієї розмови не вистачило, щоб одразу взяти телефон і подзвонити. Образа ще тримала. Тільки тепер поруч із нею з’явився сором.
Восени, дощового дня, Галина Петрівна влаштувалася на дивані з книжкою. Боня поклав голову їй на коліна.
Телефон завібрував.
«Бабусю, привіт! Як там Боня? Ми тебе любимо!»
Вона перечитала повідомлення, усміхнулася й погладила собаку.
— Про тебе питають.
Сфотографувала його сонного й надіслала онукові.
«Боня відпочиває. Я читаю. Люблю вас, мої хороші. Передавайте батькам привіт».
Палець на мить завмер над екраном. Хотілося дописати: «Коли побачимося?»
Не дописала.
Того ж вечора Оксана стояла біля вікна з чашкою чаю. Артем підійшов і торкнувся її плеча.
— Знову про маму думаєш?
Вона кивнула.
— Малий показував повідомлення. Боня на її колінах… А я раптом згадала, як вона його тримала тоді, біля машини.
— І що?
— У неї руки тремтіли. Я бачила. Просто вирішила, що вона сердиться.
Артем мовчав.
— Вона ж не перестала нас любити, — тихо сказала Оксана. — Просто більше не могла так жити. А я їй ще й свято зіпсувала.
Вона поставила чашку на підвіконня.
— Я цими вихідними зателефоную.
— Зателефонуй.
— Не про дачу. І не про овочі. Просто запитаю, як вона. Може, на каву запросимо? У місто.
— Запросимо.
Оксана потерла долонею лоба.
— Думаєш, прийде?
— Не знаю. Треба спитати.
За містом дощ уже вщух. Галина Петрівна вийшла на ганок із чашкою липового чаю. Боня пробігся мокрою стежкою, обнюхав хвіртку й повернувся до неї.
У вікні світила лампа. На столі лежала розгорнута книжка, поруч стояла піала з варенням.
Вона ще сумувала за галасливими вечорами, за доньчиним сміхом на літній кухні. Але тепер могла згадувати їх без страху перед наступними вихідними.
— Ходімо, Боню, — покликала вона. — Чай холоне.
Пес підбіг і ткнувся носом у її долоню.
Галина Петрівна усміхнулася й відчинила двері свого дому.