— Та ти ж просто в білому халаті ходиш, і все! — Артем відкинувся на спинку стільця й усміхнувся гостям.
Олена завмерла з виделкою в руці.
За столом стало тихо. Хтось зніяковіло посміхнувся, хтось опустив очі в тарілку.
— Ні, ну серйозно, — Артем повернувся до брата. — Вона ж не хірург. Тиск поміряє, рецепт випише. Халатик, стетоскоп, посмішка. Романтика!
— Артеме, припини, — сказала Олена.
Він махнув рукою.
— Та я жартую. Ми ж серед своїх.
— Мені не смішно.
— Ой, ну почалося…
Навпроти сиділа Ірина, дружина Костика. Вона поклала виделку й подивилася на Олену.
— Качка дуже смачна. Даси рецепт?
— Дам, — тихо відповіла Олена.
Вона підвелася, зібрала свій посуд і понесла на кухню. Відкрила кран. Вода була гаряча, але вона не одразу це помітила.
Від самого ранку Олена готувала вечерю. Перед тим відпрацювала нічну зміну, додому повернулася о шостій. Встигла прийняти душ, поставити качку в духовку, нарізати салати й накрити стіл. Поспати так і не лягла.
З кімнати долинув голос Артема:
— А я їй на день народження свічки подарував. Гарні, дорогі! А вона знаєте що попросила? Підписку на медичний журнал!
Хтось засміявся.
— Ну а що? — додав він. — Романтична в мене дружина!
Олена вимкнула воду.
Терапевтом вона не була. Чотирнадцять років працювала анестезіологом-реаніматологом в обласній лікарні: півтори ставки, чергування, нічні виклики. Нещодавно їй запропонували очолити відділення.
Артем знав, ким вона працює. Три роки тому після аварії він сам опинився в реанімації. Олена була поруч під час операції, стежила за кожним показником, поки хірурги рятували йому життя.
Але сьогодні для гостей вона була жінкою в «халатику».
Вечеря закінчилася ближче до півночі. Коли за останнім гостем зачинилися двері, Артем упав на диван із телефоном. Олена прибирала зі столу.
— Ти образилася, чи що? — запитав він, не підводячи очей.
— А ти як думаєш?
— Думаю, що ти знову все близько до серця взяла. Я пожартував.
— Я чула.
— Ну от. Усі зрозуміли, що це жарт.
Олена зав’язала пакет зі сміттям і віднесла до дверей. Сперечатися не було сил.
О другій ночі задзвонив телефон.
— Олено Сергіївно, — почувся голос завідувача хірургії. — Є донорське серце. Бригаду вже збираємо. Машина буде за двадцять хвилин.
— Зрозуміла. Виїжджаю.
Вона сіла на край ліжка й потягнулася по джинси.
Артем підвівся на лікті.
— Куди ти?
— У лікарню.
— Зараз? Друга година ночі!
— Так.
— А завтра? Ми ж до торгового центру збиралися.
— Артеме, у нас пересадка.
— Знову твої чергування… Вам за ці виїзди хоч платять?
Олена застебнула сумку. Блискавка, як завжди, заїла посередині.
— Платять.
— Я серйозно питаю.
— І я серйозно відповідаю. Поспи, будь ласка.
Вона перевірила перепустку, окуляри й вийшла. У машині заплющила очі. Десять хвилин дорогою до лікарні були всім її відпочинком.
Операція тривала одинадцять годин.
— Тиск падає, — сказала медсестра.
— Бачу. Додаємо препарат. Як серце?
— Поки нестабільне.
— Добре. Працюємо далі.
Олена майже не відходила від апаратури. Стежила за показниками, коригувала дози, прислухалася до сигналів монітора. Коли пацієнта нарешті перевели до реанімації, його стан був стабільним.
В ординаторській вона опустилася на стілець і зробила ковток холодної кави. Телефон показував три пропущені дзвінки від Артема й голосове повідомлення.
— Ти коли додому? Їсти хочеться, а в холодильнику порожньо. Добре, сам щось замовлю. Подзвони, як звільнишся від свого «халатика».
Олена дослухала до кінця й поклала телефон у кишеню білого халата.
У понеділок про пересадку написав міський портал. Потім вийшов сюжет на обласному телебаченні, а за ним — на загальнонаціональному каналі. Для клініки така операція була першою.
Головний лікар назвав імена всієї бригади. Ім’я Олени прозвучало другим.
Артем побачив новину на роботі.
— Слухай, це не твоя дружина? — колега розвернув до нього телефон.
Артем прочитав текст. Потім ще раз.
— Вона, — сказав нарешті.
Відразу написав:
«Чому ти мені нічого не сказала?»
Відповіді не було. Олена саме обходила пацієнтів.
Увечері він зустрів її в коридорі.
— Олено, я бачив новини!
Вона зняла куртку, роззулася й пройшла до ванної.
— Ти чула? Про вашу операцію всюди пишуть!
Олена ввімкнула воду й почала мити руки.
— Я пишаюся тобою, — сказав він уже тихіше. — Правда.
Вона закрила кран.
— У суботу ти теж мною пишався?
— Ну навіщо ти знову…
— Ти сказав гостям, що я ходжу в халатику й міряю тиск.
— Я не знав, що в тебе буде така операція.
— А якби не було? Тоді можна було з мене сміятися?
— Олено, я ж не це мав на увазі.
— А що ти мав на увазі? — Вона повернулася до нього. — Ти знаєш, ким я працюю? Пам’ятаєш, хто був біля тебе після аварії?
Артем притулився до стіни.
— Пам’ятаю.
— Вісім годин я стежила, щоб ти витримав операцію. Твій тиск падав, а я не знала, чи зможемо ми тебе врятувати. Ти це пам’ятаєш?
Він відкрив рот, але нічого не відповів.
Олена дістала з сумки білий конверт.
— Це наказ про моє призначення завідувачкою відділення. Запропонували ще до пересадки.
— Чому ти не сказала?
— Хотіла сказати в суботу. А потім почула, як ти розважаєш гостей.
— Я виправлюся.
— Не обіцяй мені зараз того, чого сам не розумієш.
— А що мені робити?
— Спочатку виріши, чи можеш ти жити зі мною такою, яка я є. Наступного місяця я виходжу на нову посаду. Чергувань стане більше. Уночі мені так само телефонуватимуть.
Вона поклала конверт на тумбочку.
— Якщо тобі потрібна дружина, яка пече качку й сміється з твоїх жартів про «халатик», то це не я.
Олена пройшла до кімнати й зачинила за собою двері.
Артем довго сидів на кухні. Крізь стіну чув, як вона говорить телефоном із лікарні: обговорює графік і запитує про обладнання.
Уранці він стояв біля плити й варив вівсянку. Обпік палець об каструлю, вилаявся пошепки й сунув руку під холодну воду.
Олена вийшла вже одягнена, з сумкою на плечі.
— Це що? — запитала вона, побачивши тарілку.
— Сніданок. Ти ж любиш вівсянку.
Вона сіла, спробувала.
— Пересолив?
— Трохи.
— Вибач.
Олена з’їла половину й відсунула тарілку.
— Артеме, каша не виправить того, що ти сказав.
— Знаю.
— І що ти збираєшся робити далі?
Він потер обпечений палець.
— Подзвоню Костику й Сашкові. Скажу, що наплів дурниць. Що ти не просто «халатик». Що ти мене врятувала, коли я після аварії лежав у реанімації.
— Подзвони. Але не заради мене. Заради себе.
Вона підвелася.
— І запам’ятай: якщо через місяць я знову почую щось подібне, то не ображатимуся. Я просто піду. І варитимеш кашу для порожньої квартири.
Олена потягнула блискавку сумки навскіс, щоб не заїла, і вийшла.
Артем ще хвилин сорок ходив кухнею з телефоном у руці. Злився на її спокійний голос, на недоїдену кашу, на конверт у коридорі. І на себе теж.
Нарешті набрав брата.
— Темичу! — озвався Костик. На задньому плані грало радіо. — Ти чого так рано?
— Я про суботу.
— А що про суботу? Качка була класна. Сашко, правда, сказав, що трохи пересушена…
— Нормальна була качка.
— Та я ж не сперечаюся.
— І про халатик я дурню сказав.
Костик помовчав.
— Тебе що, вдома притисли? Ми новини бачили. Олена молодець, хто ж каже. Але ти сам тоді почав жартувати.
— Так. Я ідіот, що почав. Вона мене після аварії витягувала, а я сидів і перед вами красувався.
— Ну, не кип’ятись.
— І більше жартів про її роботу не треба. Сашкові я теж напишу.
— Добре, — буркнув Костик. — Бувай.
Артем поклав слухавку. Легше не стало. Він зробив те, що обіцяв, але все одно почувався так, наче його змусили вибачатися.
Потім дістав викрутку й прикрутив у коридорі гачок, який обіцяв полагодити ще три місяці тому. Смикнув його — тримався міцно.
Олена повернулася о дев’ятій вечора. Плечі пальта потемніли від мокрого снігу. Вона роззулася, потягнулася до стіни й помітила гачок.
— Я прикрутив, — сказав Артем із кухні.
— Дякую.
— Костику подзвонив. І Сашкові написав.
— Добре.
Вона пішла мити руки. Артем залишився біля дверей ванної.
— Олено.
— Я чую.
— І все?
Вона закрила воду.
— А що я маю сказати?
— Не знаю. Я перед ними себе принизив. Костик трубку кинув, Сашко тепер думає, що ти мною командуєш. Я зробив, як ти хотіла. Ти задоволена?
Олена повернулася до нього.
— Задоволена? Ти серйозно?
— А що не так?
— Ти принизив мене перед гостями. Потім подзвонив братові, бо злякався, що я піду. А тепер хочеш, щоб я тебе похвалила?
— Я намагаюся все виправити! Чого ти ще хочеш? На коліна стати?
— Я хочу, щоб ти почув мене.
— Я почув! Сказав дурницю, так. Але я твій чоловік, Олено.
— Саме тому мені так боляче.
Він замовк.
— Це не одна дурниця, Артеме, — продовжила вона. — Ти роками питав: «Що ти там робиш?» Сміявся, коли я приходила втомлена. Сердився, коли мене викликали вночі. А тепер кажеш, що не знав про складну операцію.
— Я знав, що ти багато працюєш.
— Але тебе ніколи не цікавило, що саме я роблю. Тобі було зручно, що я готую, заробляю й мовчу.
— Це неправда.
— Тоді чому тобі так легко було сміятися з мене перед друзями?
— Я не знаю, — відповів він після паузи.
— Мені здається, ти знаєш. Тобі хотілося виглядати головним. А мене для цього треба було зробити меншою.
— Ні. Я не хотів…
— Може, й не хотів. Але зробив.
Вона пройшла на кухню, налила води й сіла біля вікна. На телефоні з’явилися повідомлення з лікарні. Олена швидко відповіла черговому лікарю.
Артем зайшов слідом. Постояв біля столу, потім поставив чайник. Дістав її улюблений чай із чебрецем, заварив і мовчки поставив чашку перед нею.
Олена підняла очі.
— Дякую.
Вона обхопила чашку долонями. Артем сів навпроти, але більше нічого не запитував.
Вона не сказала, що пробачає його. І він не знав, чи зможе вона пробачити. Поки що між ними стояв чай, а поруч лежав телефон, на який будь-якої миті могли подзвонити з лікарні.