— Усі гроші — Олені? Усі триста п’ятдесят тисяч?!
Світлана стояла посеред кухні, навіть не розстебнувши пальта. Мати потягнулася до чайника, але донька різко похитала головою:
— Не треба чаю. Ти мені поясни: ви продали татову машину й усе віддали їй?
— Світланко, сядь. Ну навіщо ти з порога…
— А коли треба було про це говорити? До того, як ви переказали гроші, чи вже ніколи?
Катерина Іванівна опустила руку. Чайник тихо клацнув, вимикаючись.
— Ми хотіли допомогти сестрі.
— У вас дві доньки, мамо. Дві.
На порозі з’явився Василь Петрович. Зупинився, тримаючись за одвірок.
— На матір не кричи. Ми разом вирішили. Машина моя, гроші наші.
Світлана повільно повернулася до нього.
— Ваші… Зрозуміло. А коли дах на дачі потік, гроші були спільні? Коли Ігор матеріали оплачував? Коли я тебе по лікарях возила, теж ніхто не казав: «Не втручайся, це наше».
— Ми хіба не дякували? — тихо запитав батько.
— Я не про подяку! Ігор покупця вам шукав. Я щодня дзвонила, питала, як продаж. І ніхто навіть словом не обмовився!
Мати сіла на табуретку.
— Та що ми мали сказати? У сестри борги за квартиру. Господар уже виселяти погрожував. Сашкові до школи, Софійці чобітки малі…
— А я цього не знаю? — перебила Світлана. — Я все життя це чую. Оленці важко, Оленці треба, Оленка сама не впорається.
— Бо їй справді важко!
— А мені ніколи не буває?
Катерина Іванівна розгублено глянула на неї.
— Доню, у вас же з Ігорем усе добре…
Світлана коротко засміялася.
— Ось. Саме про це я й кажу. У мене квартира, машина, робота — отже, зі мною можна не рахуватися.
— Ніхто тебе не викреслює, — сказав батько. — Але ж ти не залишишся без житла. А вона з двома дітьми може.
— Вона сама обрала Вадима! Ви всі пам’ятаєте, як я її просила не кидати інститут? Як казала не поспішати з весіллям?
— Пам’ятаємо, — відповіла мати. — І що тепер? Дітям сказати: ваша мама колись не послухалася, тому ходіть у дірявому взутті?
— Не перекручуй!
— То й ти не говори так, ніби вона сидить і чекає, поки їй принесуть. Вона з роботи біжить до духовки, від духовки — до швейної машинки. Я в неї минулого тижня була: заснула сидячи, з ниткою в руках.
Світлана відвела очі, але майже відразу знову випросталася.
— А я, по-вашому, не працюю? Мені все просто так дісталося?
— Ніхто такого не каже, — втомлено озвався Василь Петрович. — Ми й тобі допомагали. На весілля віддали, на першу квартиру…
— Я пам’ятаю, тату. Можеш не нагадувати.
Вона взяла зі столу сумку.
— Треба було хоча б поговорити зі мною. Хоча б раз не вирішити за мене, що мені нічого не потрібно.
— Світланко…
— Ні, мамо. Тепер уже ні. Допомагайте Олені. А до нас більше не звертайтеся.
Двері грюкнули. З гачка в передпокої злетів батьків плащ.
Катерина Іванівна сіпнулася підвестися, але чоловік зупинив її:
— Зачекай. Нехай охолоне.
— Василю… А якщо не охолоне?
Він нахилився по плащ і нічого не відповів.
Колись Світлана завжди першою бігла піднімати сестру, коли та падала. Потім — першою перевіряти її уроки. А згодом — першою сварити.
— Ти хоч розумієш, куди поспішаєш? — питала вона, коли двадцятирічна Олена принесла додому заяву про шлюб.
— Я його люблю.
— А жити за що будете?
— Вадим знайде роботу.
— Він уже третю «знаходить»!
Тоді Олена образилася й кілька днів із нею не розмовляла. А за кілька років стояла посеред орендованої кухні, тримаючи на руках Софійку, і дивилася, як чоловік застібає сумку.
— Ти куди?
— Поживу окремо.
— А діти?
— Олено, я так більше не можу. Цей плач, рахунки, вічно комусь щось треба…
— А я можу?
Вадим не відповів. Забрав сумку й пішов.
Відтоді Олена прибирала в клініці, пекла на замовлення, бралася підшивати штани й перешивати дитячі куртки. Аліментів не було. Гроші закінчувалися раніше, ніж місяць.
— Мамо, візьми ще котлет, — казала Катерина Іванівна, складаючи їй пакунок.
— Ви ж собі готували.
— Ми вже поїли.
— Мамо, я бачу: сковорідка повна.
— То не сперечайся. Краще скажи, о котрій завтра дітей привести.
Батьки допомагали, як могли, але пенсій на дві родини не вистачало.
А восени Василь Петрович повернувся з гаража, поклав ключі від машини на стіл і довго дивився на них.
— Усе, Катю. Більше не сяду за кермо.
— Ноги?
— І ноги. А сьогодні мало не пропустив чоловіка на переході. Не побачив одразу.
Дружина мовчки підсунула йому чашку.
— Продам машину, — сказав він. — Поки ще щось варта.
— Гроші на лікування залишимо?
Він потер перенісся.
— Олені віддамо. Учора Сашко спитав, чи можна їм у нас пожити, якщо з квартири виженуть. Уявляєш? Дитина вже це чує.
— А Світлана?
— Що Світлана?
— Поговорити б із нею.
— Катю, ми ж не в неї забираємо.
Мати помовчала.
— Усе одно поговорити треба.
Але розмову відкладали: спершу поки знайдуть покупця, потім поки оформлять продаж. А коли гроші вже були на рахунку, Олена прийшла з черговим дзвінком від господаря квартири.
— Ще тиждень дав, — сказала, не знімаючи куртки. — Я щось придумаю.
Батько простягнув їй телефон.
— Диктуй номер картки.
— Тату, ні.
— Диктуй.
— Це ж твоя машина. Ти п’ятнадцять років…
— От і прослужила мені п’ятнадцять років. Тепер нехай тобі допоможе.
Вона заплакала ще до того, як прийшло сповіщення про переказ.
За кілька днів Олена погасила борг за оренду, купила дітям зимові речі. Решту поклала на окремий рахунок і вперше за довгий час лягла спати, не рахуючи подумки, на скільки днів вистачить продуктів.
А потім до батьків прийшла Світлана.
Після тієї суботи минув тиждень. Материні дзвінки залишалися без відповіді. Ігор сказав Василеві Петровичу, що на нараді, й не передзвонив.
Олена дізналася про сварку, коли приїхала забирати дітей.
— Мамо, ти плакала?
— Ні. Цибулю різала.
Олена подивилася на порожню дошку.
— Ага. І тато теж цибулю різав?
Василь Петрович відсунув газету.
— Світлана образилася через гроші.
Олена повільно сіла.
— Ви їй не сказали?
— Ми не думали, що вона так…
— Мамо, ви їй не сказали?
Катерина Іванівна похитала головою.
— Боже… Вона ж тепер вирішить, що я за вашою спиною випросила.
— Нічого ти не випрошувала, — твердо сказав батько.
— Я їй поверну половину.
— Не треба.
— Тату, я не хочу, щоб ви через мене…
— Лєно. Подивись на мене. Це було наше рішення. Не твоє. Не бери на себе ще й це.
Увечері, коли діти заснули, Олена набрала сестру. Тримала телефон обома руками.
Світлана відповіла не одразу.
— Що?
— Привіт. Будь ласка, не клади слухавку.
— Ти вже все знаєш?
— Так. Я хочу поговорити.
— Про що? Батьки зробили вибір.
— Вони не між нами вибирали.
— Справді? А виглядає саме так.
Олена заплющила очі.
— Я віддам тобі половину. Скажи номер рахунку.
На тому кінці стало тихо.
— Ти думаєш, я за грошима бігаю? — нарешті запитала Світлана.
— Я думаю, що мама ночами не спить.
— А я, по-твоєму, сплю?
Олена замовкла.
— Знаєш, що мама сказала? «У вас же все добре». І все. Розмову закінчено. Ніхто навіть не спитав, як я.
— То скажи їм.
— Щоб почути: «Не вигадуй, подивись, як сестрі важко»?
— Світло, мені справді було важко. Але я не хотіла, щоб ти через це почувалася зайвою.
— Ти завжди не хотіла. А виходило саме так.
Олена притиснула долоню до рота, перечекала.
— Я не знала, що ти так думаєш.
— Тепер знаєш.
— Гроші все одно можу повернути. Тільки не зникай із їхнього життя. Вони ж…
— Залиш собі гроші, Олено. Мені від тебе нічого не потрібно.
— А від мене самої?
Світлана не відповіла.
— Світло?
— Не дзвони більше.
Олена ще кілька секунд тримала телефон біля вуха.
З кімнати вийшов сонний Сашко.
— Мам, ти плачеш?
Вона швидко витерла щоки.
— Посварилися з тіткою Світланою.
— То помиріться.
— Я спробую, зайчику.
Але помиритися не вдавалося.
Світлана не приїхала на батьків ювілей. Катерина Іванівна до останнього не прибирала зайву тарілку.
— Катю, постав у шафу, — попросив чоловік.
— Може, затрималася.
— Вона не приїде.
Мати взяла тарілку, та так і залишилася з нею біля столу.
На Новий рік теж не прийшла. Надіслала коротке повідомлення — і знову тиша.
Коли Ігор спробував передати ліки, які раніше замовляв для тещі, Світлана зупинила його:
— Не треба. Нехай тепер самі.
— Світло, це ж ліки.
— Я сказала — не треба.
Після цих слів навіть Ігор довго дивився на неї мовчки.
Олена навідувалася до батьків майже щодня. Приносила вечерю, прибирала, приводила дітей. Та іноді заставала матір із телефоном у руці.
— Знову не відповідає?
— Може, на роботі.
Олена сідала поруч.
— Може.
У лютому Світлана потрапила в аварію.
На слизькому повороті біля мосту машину занесло. Вона встигла побачити зустрічні фари, вчепилася в кермо — і більше нічого не пам’ятала.
Отямилася після операції. У палаті було напівтемно. Нога здавалася чужою, у грудях боліло від кожного вдиху.
— Ігорю…
Чоловік миттю підвів голову.
— Я тут. Не рухайся.
— Що зі мною?
— Аварія. Тебе прооперували. Лікар каже, усе минуло добре.
Вона спробувала підвестися й скрикнула.
— Тихо, тихо… Я медсестру покличу.
— Я ходитиму?
Ігор стиснув її руку.
— Кажуть, ходитимеш. Але відновлення буде довге.
Світлана втупилася в нього.
— Наскільки довге?
— Зараз головне, що ти жива.
— Не кажи так.
— А як мені казати? — голос у нього зірвався. — Я твою машину бачив, Світло.
Він нахилився й притулився чолом до її руки.
Наступного ранку двері прочинилися. Світлана повернула голову, очікуючи лікаря, й завмерла.
На порозі стояла Олена з термосом і пакетом.
— Можна?
Світлана відвернулася.
— Ігор сказав?
— Мамі подзвонив. Я тільки дізналася — одразу…
— Навіщо прийшла?
Олена поставила пакет на тумбочку.
— Тебе провідати.
— Подивитися, як я тепер сама ні на що не здатна?
— Світло…
— Не треба мене жаліти. Ігор найме людину. У нас є гроші.
Олена присунула стілець, але не сіла.
— Знаю, що є.
— То навіщо ти тут?
— Бо злякалася.
Світлана мовчала.
— Я вранці слухавку взяла, а мама слова сказати не може. Тільки твоє ім’я повторює. Я поки до лікарні доїхала…
Олена ковтнула й нарешті сіла.
— Я не збираюся з тобою сваритися. І нічого доводити не збираюся. Принесла бульйон. Лікар дозволив.
— Мама знає, що я отямилася?
Запитання прозвучало так тихо, що Олена нахилилася ближче.
— Знає. Вони з татом хотіли їхати ще вночі. Ігор ледве вмовив дочекатися ранку.
— У тата тиск?
— Піднявся. Уже краще.
Світлана заплющила очі.
— Чому ти мені це кажеш?
— Бо ти спитала.
Олена поправила край ковдри.
— Я посиджу до вечора. Потім Ігор повернеться.
— У тебе діти.
— З бабусею.
— І замовлення.
— Одне перенесла, інше закінчу завтра.
— Не треба через мене все…
— Світло, я сама вирішила.
У палаті стало тихо. З коридору долинув стукіт візка.
Світлана потягнулася до води, але скривилася. Олена одразу піднесла склянку.
— Допомогти?
Та ледь помітно кивнула.
Після кількох ковтків Світлана раптом заплакала. Не відверталася, не витирала сліз — просто не могла.
— Я ж тобі сказала, що сестри в тебе немає.
— Пам’ятаю.
— І ти все одно прийшла?
— Я ж не перестала нею бути.
Світлана затулила очі долонею.
— Я не знаю, як тепер на вас дивитися.
— Давай спочатку ти поспиш. А там розберемося.
— Ні. Послухай… Я так хотіла, щоб мене хоч раз спитали, чи мені потрібна допомога. А сама наговорила тобі такого…
Олена взяла її за вільну руку.
— Мені було боляче.
— Знаю.
— Ні, не все знаєш. Я після нашої розмови хотіла гроші з рахунку забрати. Стояла біля банку й думала: поверну, аби тільки все стало як раніше. А потім згадала, як Сашко питав, куди ми підемо жити. І не змогла.
Світлана заплакала сильніше.
— Не треба було нічого повертати. Я… Я не мала права так із тобою.
Олена мовчки гладила її пальці.
— Пробачиш? — запитала Світлана.
— Так. Тільки більше не зникай отак. Скажи, що злишся. Накричи, якщо вже не можеш інакше. Але не кажи, що нас у тебе немає.
— Не скажу.
Того ж дня до палати прийшли батьки.
Катерина Іванівна зупинилася біля ліжка, стискаючи пакет із домашнім компотом.
— Доню…
— Мамо, підійди.
Мати нахилилася, й Світлана вчепилася в рукав її кофти.
— Пробач мені.
— Тихо, сонечко. Тобі не можна хвилюватися.
— Можна. Я мушу сказати. За день народження тата. За ліки. За все.
Василь Петрович поставив стілець біля ліжка.
— Почув я тебе.
Вона глянула на нього, як мала дівчинка, що боялася суворої відповіді.
— Тату…
Він накрив її руку своєю.
— Жива. Оце зараз головне.
Катерина Іванівна витерла щоку.
— А поговорити з тобою ми мали. Не ставити перед фактом.
— Ви не мусили питати дозволу.
— Дозволу — ні, — сказав батько. — Але подзвонити могли. Пояснити. Ми чомусь вирішили, що ти й сама все зрозумієш.
Світлана стиснула губи.
— Я теж багато чого за вас вирішила.
Після цього вони ще довго сиділи разом. Говорили уривками, замовкали, знову поверталися до болючого. Не все вдалося виправити за один день. Але наступного ранку Світлана сама зателефонувала матері.
— Ти снідала?
Катерина Іванівна притиснула телефон до вуха.
— Уже снідаю.
— Мамо, тільки чесно.
— Зараз піду.
Наприкінці травня вся родина зібралася на дачі.
Василь Петрович порався біля мангала, раз у раз відганяючи Сашка:
— Не підходь близько, гаряче.
— Діду, я тільки подивлюся.
— Звідти теж видно.
Софійка бігла до столу з жовтою кульбабою.
— Тітко Світло, це тобі!
Світлана, спираючись на тростину, повільно сіла на лаву.
— Ого. А за що така краса?
— Бо ти вже ходиш.
Вона усміхнулася й притягнула дівчинку до себе.
— Тоді дякую. Буду старатися ще краще.
Ігор поклав поруч тростину.
— Не захоплюйся. Ти вже сьогодні своє виходила.
— Ще один домашній лікар, — пробурмотіла Світлана.
— Цей хоч без черги приймає, — озвалася Олена, ставлячи на стіл пиріжки.
Світлана відразу глянула на неї.
— Тільки не кажи, що знову пів ночі пекла.
— До одинадцятої впоралася.
— Уже прогрес.
За місяці лікування вони навчилися говорити не лише про минулу образу. Олена розповіла про свої замовлення, про покупців, які радили їй відкрити пекарню, і про страх знову залишитися без грошей.
Одного вечора Світлана попросила:
— Покажи, що ти заробляєш на тортах.
— Навіщо?
— Хочу порахувати. Тільки не ображайся: не твої гроші рахувати. Витрати.
Вони просиділи над зошитом до півночі.
— Ти свою роботу сюди не внесла, — сказала Світлана.
— У якому сенсі?
— Борошно є, масло є, коробка є. А твої шість годин де?
Олена розгублено розсміялася.
— Ну… Я ж сама роблю.
— От саме.
Згодом знайшли невелике приміщення, розібралися з документами й закупівлями. Світлана допомогла скласти план, але рішення залишала сестрі.
— Я б ці дві позиції поки прибрала, — казала вона. — Та ти краще знаєш, що в тебе купують.
Для Олени це було незвично: їй радили, а не пояснювали, як вона знову все робить неправильно.
До травня маленька пекарня вже мала постійних замовників. Олена більше не бігала між клінікою, духовкою й випадковими підробітками. Частина грошей від батькової машини так і залишалася на рахунку — запасом, до якого вона більше не боялася не дотягнути.
— До речі, — сказала вона за столом, — наступного тижня матиму перше велике замовлення. На шкільне свято.
— Упораєшся? — запитала мати.
— Упораюся. Я тепер не сама.
Світлана простягнула їй тарілку.
— Тоді поклади мені пиріжок. Підтримую місцевого виробника.
— Третій уже.
— Я після реабілітації.
— Лікар такого не призначав, — зауважив Ігор.
— Ви з ним просто ще не узгодили.
За столом засміялися.
Василь Петрович приніс м’ясо, сів і підняв келих.
— Я довго говорити не буду…
— Це ми вже чули, тату, — усміхнулася Світлана.
— Тоді коротко. Щоб усі були здорові. І щоб за цим столом більше не залишалося порожніх місць через наші образи.
Катерина Іванівна кивнула, витираючи очі.
— Мамо, ну ти чого? — Олена обняла її за плечі.
— Та нічого. Сиджу, слухаю вас…
Світлана поклала долоню на батькову руку.
— Наступного разу, як образжуся, приїду й скажу.
— Приїжджай, — відповів він. — Тільки пальто знімай. А то я з тієї суботи на твоє пальто спокійно дивитися не можу.
Цього разу сміялися всі.
А як би ви вчинили на місці батьків: віддали б гроші тій дитині, яка більше потребує допомоги, чи розділили б порівну, щоб нікого не образити?