— Мамо, ви знову до них без попередження? Ще й своїм ключем відчинили? — Оксана у слухавці роздратовано видихнула.
— А що, мені тепер під власними дверима дозволу чекати?
— Я не про те…
— Квартира моя, син рідний. А невістці, якщо совість чиста, ховати нічого.
Я вимкнула телефон і смикнула ручку холодильника. Пальта ще не зняла.
Так починалася майже кожна моя субота.
Спершу — долонею до задньої стінки: чи рівномірно холодить. Потім — поглядом по полицях. Кефір свіжий. Сир загорнутий. На судочках — дати.
«Знову все під лінієчку, — подумала я. — Наче знала, що прийду».
Хоча як не знати? Я ж щотижня приходила. І щоразу шукала, до чого причепитися.
Тільки тоді ще не називала це такими словами.
На середній полиці, де зазвичай стояв мій холодець у великому лотку з блакитною кришкою, лежав пакунок із м’ясом. Дві добрі свинячі ратиці, яловичий суглоб. Усе свіже, чисто оброблене.
Зверху — аркушик у клітинку.
«Галино Степанівно, доброго ранку…»
Я нахилилася ближче.
«Підкажіть, будь ласка, скільки годин варити холодець? Дві чи довше? Води скільки? Желатин потрібен? А часник коли класти?
У середу в мене нічого не застигло. Вийшов суп. Тарас сміявся, а я мало не плакала.
Навчіть мене, будь ласка.
Я ваш холодець так люблю, що Тарасові майже не лишаю. Хочу на його тридцятиріччя сама приготувати. Усе вчора купила на базарі.
Соломія».
Я перечитала останні рядки.
Потім ще раз.
«Так люблю, що Тарасові майже не лишаю».
— Як це?.. — вихопилося в мене вголос.
Бо мені казали зовсім інше.
Ще взимку Оксана, забираючи мене від брата, недбало кинула:
— Ти, мамо, хоч не надривайся з тим холодцем.
— Чого це?
— Та Соломія його у відро вивертає. Їй жирно, бачте.
— Не вигадуй.
— Тарас сам проговорився. А лоток вона вимиває, щоб ти не здогадалася.
Відтоді я брала той чистий посуд, і мене аж трусило. Стільки годин біля плити, стільки праці — у сміття?
У сина якось запитала:
— Смачний хоч був?
— Усе добре, мамо.
— Точно?
— Та точно. Ти краще скажи, як твоя спина?
Я вирішила: дружину вигороджує.
А тепер стояла перед холодильником із запискою в руці й не знала, що думати.
У коридорі тихо рипнула підлога.
— Ви прочитали?
Соломія стояла на порозі кухні. Домашня сукня, зібране волосся. Пальці стиснула так, що побіліли кісточки.
— Прочитала, — сказала я. — Ратиці замочувала?
— Ні… Треба було?
— Звечора треба було. У холодній воді.
Вона опустила очі.
— Я ж не знаю. Тому й прошу.
Я глянула на м’ясо, тоді на неї.
— Миска велика є?
— Є.
— Неси.
Вона рушила до шафи так швидко, що мало не зачепила стілець.
— І… допоможи мені пальто повісити.
Соломія завмерла.
— То ви залишитеся?
— Холодець через поріг не навчиш варити.
— Зараз. Я зараз усе принесу.
Поки вона набирала воду, на столі засвітився її телефон.
«Оренда на тривалий термін. Без ремонту. Доступна ціна…»
Я відвела очі, але рядок уже засів у голові.
Оренда?
Отже, шукають, куди втекти.
Я зняла пальто, засунула ключі в кишеню кофти. Червоний пластиковий номерок на кільці зачепився за нитку.
Скільки разів цим ключем відчиняла їхні двері — не порахувати. Дзвонити не вважала за потрібне. Квартиру ж я виплачувала. Сама, роками. Додаткові зміни брала, на відпочинок не їздила, чоботи доношувала.
Коли Тарас став працювати, віддала йому ключі:
— Живи, синку. Твій дах над головою.
Сказала — твій.
А поводилася так, ніби він досі просився пожити.
— Галино Степанівно, така миска підійде?
— Підійде. Давай сюди.
Ми промили м’ясо, залили холодною водою. Я сіла біля столу, Соломія залишилася стояти.
— Та сідай уже. Чого ти наді мною?
— Я думала, може, вам щось подати…
— Як треба буде — попрошу.
Вона сіла на самий краєчок табуретки.
Я раптом згадала Оксанині щосуботні розпитування:
«Ну що, як там у них? У каструлі дивилася?»
«Не може бути, щоб усе чисто. Вона просто готується до твого приходу».
«Ти зненацька зайди. Тоді й побачиш».
А потім неодмінно:
«Ми вчотирьох у свекрухи в прохідній кімнаті. Хлопці на одному дивані сплять. А тут двоє — і ціла квартира».
— У середу з чого варила? — запитала я, відганяючи ті слова.
— З телятини.
— З якої частини?
— Вирізку купила. Гарну. Без жиру, без жил…
— Ох, дитино.
Вона зблідла.
— Погане м’ясо?
— Добре. Тільки для іншої страви. З чого йому застигати, якщо кісток і сухожиль немає?
— А я думала, дорожче — значить, краще.
— Для відбивних — може. Для холодцю не так.
Соломія сумно всміхнулася.
— Тарас сказав: «Не переймайся, будемо їсти з хлібом».
— І з’їв?
— Усю каструлю. Ще й просив добавки. А я сиділа й ревіла.
— Через суп?
— Через те, що хотіла хоч раз…
Вона урвала себе.
— Що — хоч раз?
— Щоб добре вийшло.
Я промовчала.
За пів години взяла ніж, показала, як обчищати шкірку.
— Не ріж. Шкреби. Ось так, під кутом.
Соломія спробувала. Лезо зісковзнуло.
— Я зараз зіпсую.
— Нічого не зіпсуєш. Дай руку.
Я накрила її долоню своєю, повернула зап’ястя.
— Не тисни так. Легенько. Бачиш?
— Ага… Тепер виходить.
— От і роби.
Вона взялася з такою старанністю, що я мимоволі задивилася.
Оксану колись кликала:
«Ходи, покажу, як тісто замішувати».
А вона сміялася:
«Ой, мамо, ти все одно краще зробиш. Привези готового».
Я й привозила.
А ця сама пішла на базар. Купила м’ясо. Написала мені записку, бо вголос попросити, видно, боялася.
— Добре, — сказала я.
Соломія підняла голову.
— Що?
— Кажу, добре вичистила. Оцей бік ще пройди — і досить.
Вона всміхнулася так, ніби я не за ратицю похвалила, а щось дуже важливе їй дозволила.
Велику каструлю дістала новеньку. На боці ще магазинна наліпка трималася.
— Спеціально купила?
— Учора. Думала, у маленькій не вийде.
Я підчепила нігтем край наліпки.
— Не в розмірі справа. Але ця добра. Надовго вистачить.
Першу воду злили, м’ясо промили, налили свіжої.
— Дивися. Ось стільки над м’ясом.
Соломія приклала до стінки два пальці. Я — свої.
Вона глянула й раптом тихо засміялася:
— У нас із вами різні два пальці.
Я теж не втрималася.
— Поки моїми мірятимемо. Потім сама знатимеш.
Коли вода почала закипати, я покликала її ближче:
— Тепер зменшуй. Ще. Іще трошки. Бачиш, тільки ворушиться? Оце так і треба.
— А якщо сильніше закипить?
— Каламутний буде. І води забагато википить.
— Я в середу доливала.
— Отож. Одразу наливай скільки треба, щоб потім не бігати з чайником.
Вона зітхнула.
— Мабуть, я геть безнадійна.
— Ще чого. Я свій перший холодець собакам віддала.
Соломія повернулася до мене всім тілом.
— Ви?
— А хто? Народилася, думаєш, із шумівкою? Наставниця сказала: «Галю, цим колеса мазати». Я потім у гуртожитку два дні носом хлюпала.
— Не можу вас уявити такою.
— То й добре. Менше розказуватимеш.
Ми засміялися.
Уперше за півтора року — разом.
Об одинадцятій я сіла біля вікна.
— Тепер йому годин шість тихенько варитися. Я побуду.
Соломія відразу напружилася.
— До вечора?
— А що?
— Ні, нічого. Просто… Оксана ж по вас приїде.
— Подзвоню їй.
На сусідній конфорці стояла невеличка каструля. Я машинально взялася за кришку.
Підняла.
Гречка.
І раптом побачила, як Соломія дивиться на мою руку.
Я повільно поставила кришку на місце.
— Це вам на обід? — запитала вже зовсім іншим голосом.
— Так. І котлети в духовці.
— Зрозуміло.
Повисла тиша.
— Галино Степанівно, якщо щось не так…
— Усе так.
Я потерла долоні.
— Це зі мною не так.
Вона розгублено кліпнула.
— Знаєш, моя свекруха теж так робила. Щодня. Кришку підніме, ложкою помішає: «Хто ж тебе вчив? Цим людей годують?»
— При вас?
— При мені. При чоловікові. Могла й сусідку покликати: «Глянь, що моя невістка наварила».
Соломія опустила погляд.
— Я у ванній воду вмикала, щоб не чули, як плачу, — сказала я. — І сама собі обіцяла: ніколи такою не буду.
Я кивнула на гречку.
— От і не стала, бачиш.
— Ви ж мене не сварили…
— А ти через це переставала боятися, коли я приходила?
Вона мовчала.
Цього було досить.
— Чому ти записку в холодильник поклала? — спитала я за хвилину. — Чому просто не сказала?
Соломія провела пальцем по краю столу.
— А коли?
Я підняла очі.
— Ви прийдете, лоток поставите, усе подивитеся… Я тільки «дякую» встигаю сказати. Один раз хотіла про часник запитати, а ви вже чоботи взували.
— Могла подзвонити.
— Я думала, ви не захочете зі мною говорити.
Я сиділа нерухомо.
— А холодильник ви завжди відкриваєте, — додала вона тихо. — От я й поклала туди. Щоб точно прочитали.
Я простягнула руку до серветок. Соломія квапливо перевернула телефон екраном донизу.
Знову та оренда.
Я вже не могла вдавати, що нічого не бачила.
— З’їжджати надумали?
Вона завмерла.
— Я повідомлення побачила, — пояснила я. — Випадково. Квартиру шукаєте?
— Так ви ж… — Соломія проковтнула слова.
— Що — я?
— Ви ж сказали до весни звільнити.
— Я?!
Вона відсахнулася від мого голосу.
— Хто тобі таке сказав?
Соломія мовчки взяла телефон. Кілька разів не туди натиснула, знайшла листування і простягнула мені.
Оксана.
«Тарасові поки не кажи. Не нервуй його перед ювілеєм. Мама після свята сама з ним поговорить. Вона вже все вирішила».
Я перечитала.
— Що вирішила?
— Оксана сказала, що ви хочете їх сюди поселити. З хлопцями. Бо їм тісно.
— Коли вона це сказала?
— У понеділок. Приїжджала інструменти Тарасові завезти. Ми чай пили.
— І що ще?
Соломія затиснула телефон обома руками.
— Що вам боляче дивитися, як я вашого сина… як я про нього не дбаю. Що ви тому й перевіряєте. А я мала зрозуміти й сама піти, щоб вам не довелося виганяти.
— Господи…
Я опустилася на табуретку.
— Тарас знає?
— Ні. Оксана просила не казати.
— А ти чого мовчала?
У неї затремтіло підборіддя.
— Бо боялася, що він із вами посвариться. Через мене. Це ж ваша квартира. Я думала, знайду щось недороге, тоді поговоримо…
— Тому він додаткові зміни бере? На оренду?
— Ні, він не знає. Просто відкладаємо гроші. Я йому казала, хай не перепрацьовує, а сама… сама раділа, що хоч на завдаток буде.
Вона витерла щоку тильним боком долоні.
— Ви завжди така сердита приходили. Я думала, справді мене терпіти не можете.
— Соломіє…
— Я хотіла до свята навчитися. Думала, зроблю, як ви. Ви спробуєте, побачите, що я стараюся… Може, передумаєте.
Я дивилася на нову каструлю. На обчищену нею морквину. На записку біля цукерниці.
— Послухай мене, — сказала я. — Я вас не виганяла. І не збиралася. Ніколи.
— Правда?
— Правда.
Вона затулила рот долонею.
— А мені Оксана казала, що ти мій холодець викидаєш.
— Я?!
Соломія аж випросталася.
— Та я вночі можу встати й шматок з’їсти! Тарас ховає від мене останній у лотку!
Я заплющила очі.
Як же легко я повірила в погане. Навіть не запитала. Ні її, ні сина як слід.
— Вибачте, — прошепотіла Соломія.
Я взяла її за руку.
— Не смій.
Вона злякано глянула на мене.
— Не смій за це вибачатися. Це я мала з тобою поговорити. Давно.
Телефон у кишені завібрував. Оксана.
Я вийшла до передпокою.
— Мамо, я хлопців о першій забираю. Ти вже збирайся.
— Не треба за мною їхати.
— Чого?
— Я тут до вечора.
— У них? Що ти там робитимеш до вечора?
— Із Соломією холодець варимо.
На тому кінці замовкли.
— Мамо, ти серйозно?
— Цілком. Не приїжджай.
Я завершила розмову й ще трохи постояла, тримаючи телефон.
На кухні Соломія не озвалася жодним запитанням.
— Чаю хочете? — тільки й сказала.
— Хочу.
Вона дістала печиво, потім потягнулася на верхню полицю й зняла пакет ванільних сухарів.
— Тарасова схованка, — зізналася. — Він думає, я не знаю.
— Досі ховає?
— Ще й як. Учора запитую: «У нас солодке є?» А він: «Здається, усе з’їли».
— Малим під матрац цукерки складав. Потім сам забував і спав на них.
Соломія засміялася, витираючи очі.
Ми пили чай. Вона розповідала про аптеку, де працювала провізором, про старенького чоловіка, який щотижня приносить їм яблука, бо колись допомогли розібратися з призначенням. Про батьківський сад. Про те, як після зміни не може влізти в туфлі — так набрякають ноги.
— А ти сісти там можеш? — запитала я.
— Коли людей немає.
— Багато таких хвилин?
— Майже немає.
Я покивала. І вперше подумала не про те, чи вчасно вона нагодувала мого сина, а чи встигла поїсти сама.
О першій двадцять різко задзвонили у двері.
Соломія здригнулася.
— Сиди, — сказала я. — Відчиню.
Оксана стояла на порозі з ключами від машини в руці.
— Ти чого слухавку кидаєш? Я приїхала, хлопці голодні, а ти…
— Я просила не приїжджати.
— Та я вже поруч була.
Вона зробила крок у квартиру, глянула мені за плече.
— Ну що, знайшла щось на поличках?
— Знайшла.
— І що?
— Твою брехню.
Оксана застигла.
— Мамо, починається…
— Коли це я вирішила навесні виселити Тараса?
Вона стиснула ключі.
— Соломія тобі вже наговорила?
— Я запитала: коли я це вирішила?
— Ти мене не так зрозуміла.
— То поясни. Ось зараз. При Соломії.
Донька зазирнула на кухню.
— Вона все перекрутила.
Соломія підвелася. Я чекала, що вона знову опустить голову, але вона подивилася просто на Оксану.
— Ти сказала, що я маю до весни знайти житло. І щоб Тарасові не говорила.
— Я сказала подумати!
— Ти сказала, що мама вже вирішила.
— Досить, — втрутилася я. — Повідомлення я прочитала.
Оксана різко потягнула блискавку сумки. Та заїла.
— А нам що робити, мамо? — голос у неї зірвався. — Ти хоч раз подумала, як ми живемо? Четверо в одній кімнаті! Хлопці ростуть! А тут двоє — самі собі господарі!
— Я знаю, що вам важко.
— Знаєш? І що? Тарасові квартиру, а мені — «я знаю»?
Мені заболів кожен її докір. Бо це була моя дитина. Бо, може, не раз я відмахувалася її словами про тісноту: «Потерпіть, якось буде».
Але зараз вона стояла в братовій оселі й сердилася не на власну брехню, а на те, що її викрили.
— Ти могла прийти до мене, — сказала я. — Сісти й сказати: «Мамо, так більше не можемо. Давай щось думати».
— І ти б одразу гроші знайшла?
— Може, не одразу. Може, й не стільки, скільки треба. Але думали б разом. Без того, щоб виживати брата.
— Я для своїх дітей…
— Не прикривайся хлопцями.
Оксана замовкла.
Я теж перевела подих.
— Я винна, що слухала тебе й не говорила з ними. Що дала тобі зрозуміти: мною так можна керувати. Але більше цього не буде.
— Значить, тепер я погана, а вона хороша?
— Зараз ти збрехала. Не «погана назавжди», а збрехала. І налякала людину так, що вона потайки кімнату шукала.
Донька відвела очі.
— У понеділок я піду до нотаріуса, — сказала я. — Оформлю квартиру на Тараса. Обіцяла йому — отже, треба зробити.
— Зрозуміло, — прошепотіла Оксана. — Усе зрозуміло.
— Ні. Ще не все. Про ваше житло ми поговоримо. Але чесно. І перед братом та Соломією тобі доведеться пояснитися.
— Не збираюся я зараз…
— Не зараз. Їдь до дітей. Вони чекають.
Вона постояла ще кілька секунд. Потім розвернулася, і двері за нею грюкнули так, що в шафі дзенькнуло скло.
Я повернулася на кухню.
Соломія підсунула мені табуретку.
— Сядьте.
— Я такого про власну доньку…
Голос не послухався. Я махнула рукою.
Вона поставила переді мною склянку води.
— Випийте трохи.
І більше нічого не сказала. Не раділа. Не засуджувала Оксану. Просто сіла поруч.
Я була їй за це вдячна.
Надвечір я зачерпнула трохи бульйону, остудила в ложці.
— Ходи. Тепер твоя перевірка.
Соломія вмочила палець, притиснула до великого й обережно розвела.
Очі в неї округлилися.
— Липне!
— Липне.
— Тобто застигне?
— Нікуди не дінеться.
Вона засміялася — легко, по-дитячому.
— Тарас не повірить.
— А ми йому не скажемо, що я тут була. Нехай дивується.
Соломія похитала головою.
— Ні. Я скажу. Ми ж разом варили.
Я відвернулася до плити, бо знову защипало в очах.
М’ясо розбирали вдвох.
— Тут кісточка, — показала я.
— Бачу. А це залишати?
— Це так. Дрібніше тільки порви.
Потім процідили навар, розклали м’ясо у форми.
— А часник? — згадала Соломія. — Ми ж про головне мало не забули.
— Не забули. Давай сюди.
Я показала, як розтерти, скільки покласти. Вона понюхала ложку й усміхнулася.
— Оце він. Ваш запах.
— Тепер уже й твій.
Коли форми охололи, Соломія взяла дві, я — дві. Вона відчинила холодильник, посунула судочок із сиром.
— Сюди?
— Сюди.
Я поставила холодець на середню полицю. На те місце, де вранці лежала записка.
Рука за звичкою ледь сіпнулася до задньої стінки.
Я опустила її.
— Закривай, — сказала.
Потім взяла маркер і написала на дошці під Тарасовим «Купити хліб»:
«У наступну суботу куштуємо холодець Соломії. Мама».
— Він же до свята не доживе, — засміялася вона. — Тарас сьогодні все побачить.
— Цей — тренувальний. Святковий сама звариш.
— А якщо забуду щось?
— Подзвониш.
Записку я склала вчетверо й поклала в сумку, до своїх старих рецептів.
У передпокої довго не могла влучити рукою в рукав пальта. Соломія мовчки притримала його.
— Тарасові я сама сьогодні подзвоню, — сказала я. — Поясню все. Не треба тобі більше самій це носити.
— Він засмутиться через Оксану.
— Засмутиться. Я теж засмучена. Але тепер говоритимемо одне з одним, а не через когось.
Вона кивнула.
Я застебнула пальто.
— І пробач мені.
Соломія підняла очі.
— За що?
— За те, що ти у власному домі почувалася зайвою.
Вона закусила губу. Я погладила її по плечу — незграбно, як уміла.
— Це ваш дім. Чуєш?
— Чую.
Я вже взялася за дверну ручку, коли вона тихо запитала:
— А наступної суботи ви прийдете?
— Якщо запросиш.
— Запрошую.
— Тоді прийду. Подзвоню заздалегідь, домовимося на котру.
Соломія всміхнулася.
— Я пиріг спечу.
— Який?
— Ще не вирішила. Тільки ви, якщо не вийде…
— Поїмо з чаєм.
Вона засміялася, а я дістала ключі.
Туге кільце ніяк не піддавалося. Довелося повозитися, нігтем підчепити край. Нарешті ключ із червоним номерком зісковзнув мені на долоню.
— Це нехай у вас буде, — сказала я.
— А раптом колись треба…
— Тоді попросите прийти — і дасте.
Я взяла її маленьку теплу руку, поклала ключ на пальці й стиснула їх своєю долонею.