— Галю, поклади хоч двісті доларів. Ну незручно ж…
Я завмерла з конвертом у руках.
— Скільки?
Петро смикнув комір білої сорочки.
— Люди на новосілля кличуть. Не чужі. Свати.
— А ми хто, Петре? Благодійний фонд? У нас за зиму дах над сіньми протік. Ти відро переставляєш і кажеш: «До весни дотягнемо». А їм — двісті доларів?
— Не починай…
— Я ще й не починала.
Витягла з шафи новенькі рушники з вишитими півниками, поклала на ліжко.
— Ось подарунок. І п’ятсот гривень у конверт. Досить.
Петро глянув на рушники так, ніби я запропонувала загорнути в них його самого й віднести сватам.
— Галю, вони ж таку хату поставили…
— То, може, нам ще кредит узяти, щоб подарунок до хати пасував?
— Там люди будуть. Поважні.
Я повільно повернулася до нього.
— А ти, значить, неповажний? Бо сорок років біля верстатів та машин простояв, а не гроші перед чужим носом рахував?
— Та не про це я.
— А я про це.
Петро сів на край ліжка, потер долонею лоба.
— Ти досі того вечора забути не можеш.
— Ні, — сказала я. — Не можу. І не проси.
Перед очима знову постав наш Андрій: білий як стіна, з міцно стиснутими губами. А навпроти — сват Степан із чашкою в руці: «Нехай іде до мене машини мити».
Не сама відмова мене тоді добила. Відмовити можна по-людськи.
Він мого сина при всіх зробив ніким.
Коли Андрій з Оксаною надумали одружитися, ми спершу тільки раділи.
— Мамо, вона хороша, — сказав син, коли вперше збирався привести її до нас. — Ти тільки не розпитуй одразу, чи вміє борщ варити.
— А що, не вміє?
— Мамо!
— Добре, не буду. Про вареники спитаю.
Він засміявся, обійняв мене. Щасливий був — аж світився.
Оксана й справді виявилася тихою, привітною дівчиною. Тільки поруч зі своїми батьками ніби меншала: говорила тихіше, на кожне слово спершу дивилася на матір.
Степана в нашому містечку знали всі. Автомийка біля траси, шиномонтаж, ще якісь справи. Гроші мав і мовчати про це не вмів.
— Я сам усього досяг, — любив повторювати він. — Мені ніхто не допомагав.
Його дружина Валя на такі слова завжди поважно кивала, поправляючи браслет.
Ми з Петром жили простіше. Я працювала в заводській бухгалтерії, він — слюсарем. На квартиру збирали роками, ремонт робили потроху. Петро кожну поличку сам прикручував.
І от перед весіллям сіли ми всі разом вирішувати, де молодим жити.
— Тільки окремо! — відразу оголосив Степан. — Ніяких мам під боком. Самостійність виховує.
— Орендуватимемо, — сказав Андрій. — Я вже дивлюся варіанти.
— А грошей вистачить? — спитала я.
— Якось буде.
Оте його «якось» не дало мені заснути.
До другої ночі ми з Петром сиділи на кухні.
— Може, віддамо їм квартиру? — нарешті промовив він.
Я дивилася на свою кухню: на фіранки, які сама підшивала, на підвіконня з вазонами.
— А ми?
— У батькову хату переберемося.
— Там туалет надворі, Петре.
— Зробимо з часом у хаті.
— І дах.
— Полатаю.
— І грубку щоранку…
Він накрив мою руку своєю.
— Галю, зате їм не доведеться по чужих кутках. Ми ж удвох. Дамо собі раду.
Я мовчала довго. Потім кивнула.
Коли сказали дітям, Андрій аж підвівся.
— Ні. Ви що? Я не візьму.
— Не починай, синку, — попросила я. — Ми вже вирішили.
— Мамо, ви все життя тут…
— От і ти поживи.
Оксана заплакала, обняла мене.
— Ми вам допомагатимемо. Чесно.
— Живіть дружно, — сказав Петро. — Оце нам найбільша допомога.
Ми переселилися на околицю. Вдень прибирали стару хату, увечері падали без сил. Петро лагодив дах, я відмивала закопчену кухню.
— Ну що, пані господине, — жартував чоловік, затягуючи до хати дрова, — зате свій двір.
— І свій протяг у кожному кутку.
Він сміявся, а я дивилася на його зігнуту спину й думала: аби не дарма.
Я не домовлялася зі сватами ні про який обмін. Але, правду сказати, чекала: може, й вони дітям плече підставлять.
Андрієві саме запропонували більше роботи з виїздами на об’єкти. Без машини доводилося вставати вдосвіта, ловити автобуси, просити колег підвезти. А згодом Оксана завагітніла й тяжко переносила дорогу.
Якось син подзвонив:
— Мамо, ти не хвилюйся, ми вже вдома.
— А що сталося?
— Оксані в маршрутці зле стало. Вийшли раніше. Посиділи трохи.
— Де посиділи?
— На зупинці.
— Андрію, там же холодно!
— Уже все добре.
Після тієї розмови я й наважилася поговорити зі сватами.
Зібралися на чай у дітей. Я принесла печиво з повидлом, Петро — яблука з нашого саду.
Валя відсунула тарілку.
— Я солодкого не їм.
— Там небагато цукру, — сказала Оксана. — Мамо, скуштуй, смачне.
— Я сказала — не їм.
Я вмостила руки на колінах, щоб не було видно, як нервую.
— Степане, ми хотіли порадитися. Андрієві машина потрібна. По роботі їздити, Оксану до лікаря возити… Може, ви могли б допомогти? Не нову, звісно. Якусь надійну, вживану.
Сват поставив чашку.
— Допомогти — це купити?
— Ну… докластися.
— Галю, а чому я маю купувати дорослому чоловікові машину?
Андрій відразу випростався.
— Тату, мамо, не треба. Я не просив…
— Синку, я ж не для себе.
Степан підняв долоню, ніби зупиняв підлеглих.
— Давайте без образ. Квартиру ви самі вирішили віддати. Вас ніхто не змушував.
Петро поклав ложечку на блюдце.
— Ніхто й не каже, що змушував.
— То й не треба тепер рахунки виставляти. Ми з Валею будинок будуємо. Там гроші щодня потрібні.
— Я не рахунок виставляю, — тихо сказала я. — Прошу допомогти вашим же дітям.
— У них руки є. Зароблять.
— На будинок вистачає, а на допомогу доньці — ні?
Степан глянув на мене вже без усмішки.
— Ти мені в кишеню не заглядай.
— А ти зі мною так не говори.
— Мамо, досить, — попросив Андрій.
Він сказав це неголосно, але я почула, скільки в тому було сорому.
Та Степан уже розійшовся.
— Хоче машину — нехай підробляє. У мене на мийці нічні зміни вільні. Двісті гривень за вихід, чайові. Не переломиться.
Андрій подивився на нього.
— Я працюю, Степане Івановичу.
— А хто каже, що не працюєш? Значить, мало заробляєш.
Оксана смикнула край скатертини.
— Тату…
— Що «тату»? Я погане пропоную? Робота чесна.
— Робота чесна, — озвався Петро. — Тільки ти зараз не роботу пропонуєш.
Сват знизав плечима.
— Ну, як гордість не дозволяє…
Андрій встав.
— Дозволяє. Не турбуйтеся.
Вийшов на балкон. За хвилину я пішла за ним. Він стояв із цигаркою, хоча давно кинув.
— Синку…
— Мамо, навіщо ти попросила?
Я не знайшла відповіді.
— Я ж не голодний. Не без роботи. Навіщо було?
— Хотіла як краще.
Він відвернувся.
— Знаю.
Оте «знаю» боліло мені потім місяцями.
На машину ми зібрали самі. Петро після роботи ремонтував сусідам автівки, я продавала на базарі городину, відкладала з пенсії.
Коли привезли гроші, син насварився:
— Ви знову за своє? Тату, в тебе спина болить!
— У всіх болить, — буркнув Петро. — Давай шукай машину. Тільки щоб я її подивився перед купівлею.
Купили старенький «Ланос». Андрій теж вклав усе, що відклав. Машина була далеко не мрія, але Оксану до пологового він повіз уже сам.
Свати про ту покупку нічого не спитали.
А потім добудували свій дім і запросили нас на новосілля.
Отож стояли ми з Петром у нашій спальні: він із думкою про двісті доларів, я — з рушниками.
— Добре, — нарешті здався чоловік. — П’ятсот так п’ятсот. Тільки не роби там кислого обличчя.
— Яке маю, таке й понесу.
Уже перед виходом він зник у погребі й повернувся з трилітровою банкою опеньків.
— Це ще навіщо?
— До столу. Степан же любить. Пам’ятаєш, на сватанні хвалив?
Я зітхнула.
— Петре, ти невиправний.
— Гриби що, винні?
— Бери. Тільки сам неси.
До сватів добиралися маршруткою. Від зупинки йшли між високими парканами, поки не побачили потрібний номер.
Петро навіть присвиснув.
— Нічого собі.
Три поверхи, ковані ворота, фонтан у дворі. Біля ґанку — дорогі машини.
Я поправила ручки пакета.
— Ходімо. Не до царя прийшли.
Валя відчинила двері в довгій світлій сукні. Глянула на банку в Петрових руках.
— А… Гриби. Проходьте. Тільки ось бахіли. У нас мармур, пісок дряпає.
Петро почав натягувати ту бахілу, похитнувся. Я вхопила його за лікоть.
— Сядь, тут лавочка.
— Не треба, я…
— Петре, сядь.
Валя вже кликала інших гостей:
— Ходімо, покажу кухню! Нам її тільки позавчора остаточно встановили.
Ми рушили слідом.
— Це кварц, — пояснювала вона, торкаючись стільниці. — А фасади без ручок. Легенько натискаєте — і все.
— Оце техніка! — захопився хтось.
— А люстра чеська. Степан спочатку казав, що дорого…
— Зате річ! — озвався з вітальні сват. — Якщо робити, то вже робити.
Петро нахилився до мене:
— Ти тільки нічого не скажи.
— Я мовчу.
— Бачу я, як ти мовчиш.
Біля сходів зустріла Оксану. Вона несла серветки й раз у раз прислухалася до радіоняні.
— Артемчик де?
— Нагорі спить. Ледве вклала.
— Ти сама як?
— Нормально.
— Доню, в тебе очі червоні.
Вона втомлено всміхнулася.
— Зуби. Третю ніч майже не спимо.
Я торкнулася її руки.
— Приїдьте до нас на вихідні. Я з малим побуду, виспишся.
— Приїдемо.
Андрія я знайшла на краю дивана.
— Чого сам сидиш?
— Та так.
— Ходімо до людей.
Він глянув на мене й тихо спитав:
— Ви надовго?
— Ні. Остання маршрутка о восьмій.
— Я відвезу.
— Ти з дитиною лишайся. Ми доїдемо.
Він кивнув і стиснув мені пальці. Як малим, коли не хотів уголос казати, що йому невесело.
Нарешті Степан плеснув у долоні:
— Прошу до столу! Будемо святкувати по-новому!
Петро пожвавішав. Удома він від сніданку відмовився: «Там же стільки всього буде».
Тепер я бачила, як він оглядає великий скляний стіл.
Посередині стояла дошка із суші, поруч — сир, горішки, виноград, салатне листя й маленькі канапки. Дві пляшки вина, вода з лимоном.
Петро нахилився до мене:
— Це закуски?
— Мабуть.
— Ну, тоді добре.
Сіли. Степан підняв келих.
— Друзі! Ми з Валею довго до цього йшли. Хотіли створити дім зі смаком. Без зайвого. І сьогодні вирішили без цих наших звичних застіль, коли потім три дні встати не можеш. Легко, сучасно! За наш дім!
— За дім, — повторили гості.
Я пригубила вино. Петро ковтнув і потягнувся до води.
— Сухе, — прошепотів він.
— На пляшці написано.
Він спробував підчепити рол виделкою. Той розвалився, рис розсипався по тарілці.
— Та бери цілим, — підказала я.
— Рот порвати?
Я ледь стримала сміх.
Огрядний чоловік навпроти з’їв дві канапки, глянув у бік кухні й спитав:
— Валю, вам допомогти щось винести?
— Ні-ні, усе вже є. Пригощайтеся!
Петро завмер із виделкою в руці.
Минуло хвилин сорок. Він знову нахилився до мене:
— Галю, а гаряче буде?
— Ти ж чув: усе вже є.
— Це все?
— Сучасно, Петре. Легко.
— Мені вже дуже легко. Усередині порожньо.
— А ти двісті доларів хотів покласти.
Він глянув докірливо.
— До чого тут гроші? Може, людям так подобається.
— Може. Їж виноград.
Я теж не була прихильницею того частування, але злилася не через суші. Якби нас зустріли тепло, налили чаю й поставили миску картоплі — я б слова не сказала. Та цілий вечір ми слухали, скільки що коштує, і ні разу не почули простого: «Як ви там? Чи впоралися з хатою?»
Невдовзі Степан оголосив:
— А тепер, поки всі разом, прийматимемо ваші добрі побажання!
Біля каміна вже стояв столик для подарунків.
Першим підвівся кум із великою коробкою.
— Набір під віскі. Кришталь, позолота. З Німеччини!
— Оце річ! — Степан обійняв його. — Дякую, куме!
Сусід поклав конверт.
— Тут дві тисячі євро. Самі виберете, що треба.
— Та навіщо ж так витрачатися! — господар одразу сховав конверт у піджак.
Петро поруч зі мною тихенько видихнув. Я побачила, як він шукає в кишені наші п’ятсот гривень.
— Зараз наша черга, — прошепотів він. — Я скажу, що ми скромно…
І тут мене пересмикнуло.
Він збирався виправдовуватися. Мій Петро, який після зміни лежав на холодній підлозі гаража, щоб заробити синові на машину, мав зараз просити вибачення за малий конверт.
Я притиснула його носок своїм підбором.
— Ой! Галю!
— Дай сюди.
— Що?
Я забрала конверт і поклала в сумочку.
— Не треба нічого пояснювати.
Поки він розгублено дивився на мене, я підхопила пакет і банку.
— Сваточку, свашко! І ми вас привітаємо.
Усі повернули голови.
Я підійшла до столика. Серце калатало так, що чути було у вухах, але голос не здригнувся.
— Бажаємо вам здоров’я і затишку в новому домі. Кімнат у вас багато, господарства додалося. От ми й принесли те, що в господарстві знадобиться.
Дістала рушники. Розгорнула, показала півників.
— Бавовняні. Добрі, міцні. Користуйтеся на здоров’я.
Валя втупилася в них.
— А ще, — я обережно поставила банку поруч із кришталевою коробкою, — Петрові опеньки. Сам збирав, сам маринував. Ти ж, Степане, колись хвалив.
Запала тиша.
Петро за моєю спиною кашлянув.
— Із часничком, — додав він невпевнено.
Хтось із гостей опустив очі. Кум біля вікна прикрив рот долонею.
Валя першою ворухнулася.
— Дякуємо… Дуже практично.
— Авжеж, — сказала я. — Не для вітрини. Для людей.
Степан глянув на мене, потім на рушники.
— Це все?
Петро сіпнувся вперед, але я відповіла раніше:
— Так. Від душі.
Сват узяв банку й поставив під столик.
— Ну що ж. Дякуємо.
Я відчула, як обличчя заливає жаром. Хотілося сказати ще багато. Про балкон, про нічні ремонти, про те, як Андрій питав: «Навіщо ти попросила?» Але діти стояли тут. Досить було й того, що я вже зробила.
— Ми підемо, — сказала я. — Нам на маршрутку.
Оксана стояла біля дверей їдальні.
— Ви вже?
— Так, доню. Поцілуй малого за нас.
Вона підставила щоку, але в очі не подивилася.
Андрій допоміг батькові з пальтом.
— Я ж можу відвезти.
— Не треба, синку, — сказав Петро. — Побудь тут.
За воротами чоловік мовчав рівно до першого повороту.
Потім зупинився.
— Галю, що це було?
— Привітали людей.
— Не роби з мене дурня. Конверт навіщо забрала?
— Бо не захотіла віддавати.
— Ми ж домовилися!
— Я передумала.
— Перед усіма? Ти бачила, як вони дивилися?
— Бачила.
— А Оксана? А Андрій? Їм там лишатися!
Оце вдарило боляче. Я поправила ремінець сумки.
— Дітей шкода. Але чому ти про них думаєш, а Степан — ні? Коли він Андрія перед усіма принижував, йому не шкода було?
— Я не Степан.
— Знаю.
— І не хочу таким бути.
Ми помовчали.
— Я не кажу, що треба було долари нести, — вже тихіше промовив Петро. — Але ти ж навмисно.
Я подивилася на нього.
— Навмисно. Не хотіла, щоб ти стояв і вибачався за наші п’ятсот гривень.
Він відвів очі.
— А я заради миру.
— Петре, якщо мир тримається на тому, що ми весь час повинні соромитися себе, то який це мир?
Він нічого не відповів. Пішов поруч, важко ступаючи.
До зупинки лишалося метрів двісті, коли почувся його тихий голос:
— Галю…
— Що?
— Біля вокзалу магазин ще працює?
— Працює.
— Давай ковбаси купимо. І хліба. Бо я вже той виноград дорогою перетравив.
Я не витримала — засміялася.
— Купимо. А вдома яєць посмажу.
— Із цибулею?
— Із цибулею.
— Оце вже розмова.
Удома Петро затопив грубку, я поставила сковорідку. Невдовзі він уже сидів за столом, підсовував тарілку й зітхав:
— Тільки не кажи нікому, скільки я з’їв.
— Скажу, що легко повечеряв. По-сучасному.
Він пирхнув у кухоль із чаєм.
Ми навіть помирилися. Та я розуміла: на цьому справа не закінчиться.
Оксана подзвонила наступного ранку.
— Мамо, навіщо ви так?
Голос тремтів. Я сіла на стілець.
— Що сталося?
— Мама плакала. Каже, ви спеціально її при всіх виставили посміховиськом. Тато кричав… Сказав, щоб ноги вашої більше там не було.
Я мовчала.
— І про Андрія наговорив. Що він такий самий… що вся ваша сім’я… — Оксана схлипнула. — Ми потім усю ніч сварилися. Андрій каже, я мала батька зупинити. А я що могла зробити?
— Сказати, щоб не ображав твого чоловіка.
— Ви не знаєте мого тата.
— Знаю, доню. Уже знаю.
У слухавці стало тихо.
— Вам легко казати, — прошепотіла вона. — А я між вами всіма.
Я заплющила очі.
— За те, що тобі довелося це вислуховувати, пробач. Я не хотіла, щоб ви з Андрієм сварилися.
— Але ви знали, що він образиться.
— Знала. Тільки скажи мені: якби ми дали п’ятсот гривень, твій тато був би задоволений?
Вона не відповіла.
— От бачиш. А більше ми не могли. І не повинні були позичати, щоб нас прийняли за достойних гостей.
— Мама каже, справа не в грошах.
— Тоді чим погані рушники? Чим погані гриби, які твій сват своїми руками збирав?
Оксана шморгнула носом.
— Ви так їх вручали…
— Так, — визнала я. — З образою. Вона в мене давно сидить.
— Через машину?
— Через те, як тоді говорили з Андрієм. Допомагати ніхто не зобов’язаний. Принижувати — теж ніхто не має права.
Десь поруч із нею заплакав Артемчик.
— Малий прокинувся, — сказала Оксана.
— Іди до нього. І послухай мене ще хвилину: не треба тобі від батьків відмовлятися. Але й Андрій не повинен відповідати за мої вчинки. Поговоріть удвох. Без нас.
Вона довго мовчала.
— Добре. До побачення.
Після того свати з нами перестали вітатися.
На ринку Валя, побачивши мене, різко завертала до іншого ряду. Степан проходив повз Петра так, наче вони ніколи не сиділи за одним столом.
До мене доходило всяке.
— Кажуть, у вас грошей повно, а ви пошкодували, — обережно почала якось знайома.
— То хай покажуть, де вони в нас лежать. Я хоч дах перекрию.
— Ой, Галю… Може, позичили б ви ті сто доларів, та й усе. Рідня ж.
— Позичають на ліки, на хліб, на біду. А щоб подарунок був дорожчий за нашу місячну пенсію — не буду.
— Люди говорять.
— Нехай. Я всім рота не закрию.
Петрові теж було непросто. Він не любив, коли про нас говорили. Кілька разів починав:
— Може, треба було…
І сам себе обривав.
Одного вечора я спитала:
— Ти досі на мене сердишся?
Він довго розмішував цукор у чаї.
— На підбор твій серджуся. Палець тиждень болів.
Я всміхнулася.
— А якщо серйозно?
— Не люблю я такого. Але… — він підняв на мене очі. — Коли Степан спитав: «Це все?» — мені й самому той конверт віддавати перехотілося.
Минуло пів року. Розмови стихли, з’явилися в людей інші новини.
Андрій отримав підвищення. Подзвонив увечері, і я відразу почула по голосу:
— Щось сталося?
— Сталося, мамо.
— Погане?
— Та ні. Призначили керівником групи.
Я сперлася рукою на стіл.
— Петре! Іди сюди!
— Не кричи ти, — засміявся син. — Ще оглухну до першого робочого дня.
— Я знала, — сказала я й раптом не змогла говорити.
— Мамо?
— Я тут. Рада за тебе.
Згодом вони продали «Ланос», доклали заощадження й премію, купили кращу сімейну машину.
Оксана почала частіше приїжджати до нас із малим. Спершу трималася скуто, ніби боялася ненароком зачепити давню розмову. А потім якось сіла на кухні, взяла чашку обома руками й сказала:
— Можна я сьогодні нічого не робитиму? Просто посиджу?
— Можна, доню. Я для того тобі й чай налила.
Вона усміхнулася. Уже без напруження.
Артемчик тим часом учився ходити нашим подвір’ям. Петро ступав за ним, виставивши руки.
— Не поспішай, козаче. Курку ти все одно не наздоженеш.
— Діду, — белькотів малий і тягнув його до сараю.
Там на нього чекав дерев’яний коник, якого Петро майстрував вечорами.
У нас досі немає мармуру. На веранді скрипить одна мостина, а ворота треба підняти рукою, щоб засув увійшов. Зате коли приїжджають діти, Петро відчиняє їх навстіж ще до того, як машина зупиниться.
Про гриби я дізналася значно пізніше.
Андрій сидів у нас на кухні, крутив у руках чашку й раптом засміявся.
— Мамо, пам’ятаєш вашу банку на новосіллі?
— Таке забудеш.
— Знаєш, що з нею було?
Петро одразу підняв голову.
— Викинули?
— Та де там! Коли більшість гостей розійшлася, Степанів кум сам її з-під столу дістав. Каже: «Я бачив, куди ти сховав. Неси відкривачку».
— І що? — не витримав Петро.
— Відкрили. Пів банки з’їли. Кум хвалив: «Оце опеньки! За таке людям дякують, Степане».
Петро задоволено відкинувся на спинку стільця.
— Я ж казав: із часничком удачні вийшли.
Я подивилася на нього й засміялася.
— От бачиш. Не дарма ніс.
Більше на новосілля нас не кликали. Ми теж не напрошувалися.
Може, комусь і досі здається, що треба було покласти в конверт більше, змовчати, усміхнутися. А я свою сумочку того вечора закрила — і вперше за довгий час перестала почуватися винною за те, що ми живемо скромно.
Подарували, що мали. Рушники — нові. Гриби — добрі. Праця в них — справжня.
І за це мені не соромно.