— Постав ложку. Це не для тебе.
Валентина Дмитрівна завмерла біля плити.
— Світланко, я тільки хотіла шматочок риби…
— Я бачу, що ти хотіла! — невістка вихопила ложку й кинула в раковину. — Тобі окремо зварено. Он каша, он картопля. Чого ще треба?
— Я два тижні ту кашу їм.
— І що? Корисна їжа.
З духовки пахло куркою з часником. На тарілці під фольгою лежали стейки лосося. Валентина Дмитрівна мимоволі глянула на них, і Світлана одразу присунула тарілку до себе.
— Це Артему й дітям. Їм сили потрібні.
— А мені вже не потрібні?
— Ну не починай. Ти вдома цілий день, а ми працюємо.
Валентина Дмитрівна витерла долоні хустинкою, хоча вони були сухі.
— Лікар сказав, що мені треба повноцінно харчуватися. Я ж не всю рибу прошу. Половинку шматочка…
— Лікар сказав — хай лікар і купує. Я не можу щодня на всіх делікатеси готувати.
У дверях з’явився Артем із телефоном у руці.
— Що тут знову?
Мати повернулася до нього так швидко, ніби тільки на цей голос і чекала.
— Синку, скажи їй. Хіба я багато прошу?
Артем подивився на накриту тарілку, потім на дружину.
— Свєто, ну чого ви знову…
— Що «Свєто»? Я наготувала, з ніг валюся, а твоїй мамі знову все не так!
— Мені не все не так, — тихо заперечила Валентина Дмитрівна. — Я їсти хочу.
Артем погасив екран телефона.
— Мам, ну поїж каші. Теж мені проблема через шматок риби.
Кілька секунд вона дивилася на нього мовчки.
— То дай мені його, якщо не проблема.
— Господи… — він потер перенісся. — Я втомився. Можна хоч у суботу без сварок?
— А я сварюся?
— Не починай, будь ласка.
Він уже розвертався, коли мати промовила:
— Артеме. Це мій дім.
Син зупинився, але не озирнувся.
— Я знаю.
— То чому я тут маю просити дозволу поїсти?
— Мам, не влаштовуй виставу.
Двері спальні зачинилися.
Світлана поставила перед Валентиною Дмитрівною каструльку перловки.
— Їж, поки тепла. І не треба щоразу його смикати.
Жінка сіла. Ложку так і не взяла.
Коли кілька років тому син попросився до неї з дружиною та дітьми, вона навіть зраділа.
— Мамо, поживемо разом, поки на своє назбираємо. І тобі не самій.
— Та живіть, — сказала тоді. — Квартира велика. Усім місця вистачить.
Світлана обійняла її за плечі:
— Ви нам дуже допоможете. А ми вже про вас подбаємо.
Спершу й справді було гамірно й тепло. Онуки бігли до бабусі з новинами, Артем лагодив кран, Світлана радилася, що зварити на неділю.
А потім у домі почали з’являтися правила.
— Валентино Дмитрівно, не запускайте пральну машину через дві речі.
— Не ставте сюди чашку, я тут прибрала.
— Заберіть свої рушники з цієї полиці. Дітям нікуди складати.
Жінка посувалася. На полиці, у ванній, на кухні.
Коли невістка запропонувала складати гроші разом, вона без вагань погодилася.
— Так простіше буде, — пояснювала Світлана. — Я все купуватиму, рахунки оплачуватиму. Вам менше клопоту.
Відтоді Валентина Дмитрівна щомісяця віддавала їй усю пенсію.
А одного вечора перед усіма поставили котлети, а перед нею — картоплю.
— А мені котлетку? — запитала вона.
— Вам смажене не треба.
— То я половинку.
— Валентино Дмитрівно, не ображайтеся, але дітям потрібніше.
Вона тоді промовчала. Наступного разу — теж.
Потім наважилася сказати синові:
— Артемчику, я ж гроші віддаю. Чому мені окремо варять?
Він саме дивився футбол і навіть звук не стишив.
— Мамо, Світлана краще знає, як бюджет розподілити.
— А ти не можеш із нею поговорити?
— Про що? Щоб вона тобі шлунок зіпсувала жирним?
— Синку, я не про жирне…
— Ну все. Давай потім, добре?
Того «потім» так і не настало.
Донька телефонувала майже щовечора.
— Мам, як ти?
— Нормально, доню.
— Голос якийсь сумний.
— Та втомилася трохи.
— Від чого?
— Прибирала.
— Ти ж казала, Світлана прибирає.
— Я у своїй кімнаті. Не хвилюйся.
Валентина Дмитрівна щоразу збиралася розповісти. І щоразу дивилася на двері, за якими ходив син, та ковтала слова.
Не хотіла, щоб діти посварилися через неї.
За тиждень після розмови про рибу Наталя приїхала без попередження. До маминого дня народження залишалося кілька днів, і вона вирішила побути з нею довше, ніж звичайні кілька годин.
Відчинила квартиру своїм ключем, поставила сумку.
З кухні долинув сміх.
— Якщо в червні бронювати, дорожче вийде, — говорила Світлана. — Треба зараз дивитися.
— Та знайдемо щось, — відповів Артем. — Давай ще торта.
Наталя усміхнулася й пішла на голоси.
— А ось і…
Вона зупинилася на порозі.
Брат із дружиною сиділи за столом. Між ними — торт, чашки, телефон із фотографіями готелів.
Мати їла біля холодильника. На вузенькому краю тумби стояла тарілка сірої каші.
— Мам?
Валентина Дмитрівна здригнулася.
— Наталочко! А ти чого не сказала? Я б…
Донька підійшла, торкнулася її плеча.
— Ти чому тут сидиш?
— Та я вже доїдаю.
— Я бачу. Чому не за столом?
Світлана відсунула чашку.
— Привіт. Могла б хоч подзвонити.
Наталя не повернула голови.
— Мамо, що в тебе на обід?
— Каша, доню.
На плиті стояла каструля. Наталя підняла кришку: м’ясне рагу з овочами.
— А це?
— Не чіпай, будь ласка, — різко сказала Світлана. — Я дітям залишила.
Наталя повільно поклала кришку.
— А мамі?
— У мами дієта.
— Який лікар призначив?
— Слухай, ти тільки зайшла й уже допит влаштовуєш!
— Який лікар, Світлано?
Та стиснула губи.
Наталя присіла перед матір’ю.
— Мам, подивися на мене. Тобі справді щось заборонили їсти?
Жінка похитала головою.
— Тоді чому?..
— Наталю, — втрутився Артем. — Давай спокійно. Ти не знаєш, як у нас тут усе влаштовано.
Донька підвелася.
— То поясни.
— Світлана готує. Я працюю. Ми не можемо кожному догоджати.
— Нагодувати маму тим самим, що їсте ви, — це «кожному догоджати»?
— Вона не голодує! — кинула Світлана. — Перед нею повна тарілка!
Валентина Дмитрівна здригнулася й поклала ложку.
Наталя це помітила.
— Ти на неї часто так кричиш?
— Не перекручуй!
— Я ще нічого не перекрутила.
— Та досить уже! — Артем підвівся. — Ти приїхала в гості чи скандалити?
Наталя глянула на його тарілку. Біля виделки лежав недоїдений шматок торта.
— Ти давно бачиш, що вона їсть окремо?
— Вона сама так сідає.
— Мам?
Валентина Дмитрівна мовчала.
— Мамо, будь ласка.
— Тут… зручніше, — прошепотіла вона. — Щоб не заважати.
Наталя заплющила очі, повільно видихнула.
— Кому не заважати?
— Не треба, доню.
— Ти у власному домі комусь заважаєш?
Мати раптом затулила обличчя долонями.
— Не сварися з ними. Я вже звикла.
На кухні стихло.
Наталя обійняла її й кілька секунд просто тримала.
— Не треба було звикати, мамо, — сказала нарешті. — До такого не треба.
— Я не хотіла вас сварити…
— А ти нас не сварила. Ти просто хотіла поїсти.
Артем відійшов до вікна.
— Ну почалося…
Наталя різко повернулася:
— Що почалося? Мама плаче, а тобі знову незручно?
— Я цього не казав.
— А ти взагалі щось їй казав? Хоч раз заступився?
Валентина Дмитрівна опустила руки.
— Казав.
Наталя завмерла.
Мати дивилася на сина.
— Казав: «Не влаштовуй виставу».
Артем почервонів.
— Мам, я не так…
— Саме так. Минулої суботи. Я риби попросила, пам’ятаєш?
Він відвернувся.
Світлана з шумом посунула тарілку.
— Ну хочеш риби — буде риба! Господи, через таку дурницю…
— Для вас дурниця, — перебила Валентина Дмитрівна. — А я потім до ночі в кімнаті сиділа. Хотіла на кухню води набрати й боялася знову тебе зустріти.
Наталя міцніше стиснула її плече.
— Мам, поїхали до мене.
Жінка підняла на неї очі.
— А як же ви?.. У вас робота, свої справи.
— Ми впораємося. Я зараз чоловікові подзвоню. Він зрадіє, ти ж знаєш.
— На кілька днів?
— Спочатку поїхали. А далі ти сама вирішиш. Тільки не залишайся тут через страх когось образити.
Світлана схрестила руки.
— Чудово. Приїхала, всіх виставила нелюдами, маму забираєш. Роби як знаєш.
— Не я маю вирішувати, — відповіла Наталя. — Мамо?
Валентина Дмитрівна подивилася на кашу. На сухий хліб біля тарілки. Потім — на сина, який так і стояв до неї боком.
— Поїду, — сказала вона.
Наталя кивнула.
— Добре. Зберемо документи, ліки, речі. А потім із юристом розберемося щодо квартири. Якщо захочеш — продамо. Вона твоя.
— Що значить — продамо? — Світлана випросталася. — Ви серйозно?
— Цілком.
— А ми?
Наталя мовчки подивилася на неї.
— У нас двоє дітей! — голос невістки зірвався. — Ви що, на вулицю нас зібралися виставляти?
— Ніхто сьогодні ваші речі за двері не виносить. Усе буде законно. Але мама не зобов’язана залишати вам квартиру.
Артем нарешті відійшов від вікна.
— Наталю, припини. Мама зараз засмучена. А ти підштовхуєш її до такого…
— Я сама вирішу, — промовила Валентина Дмитрівна.
Він розгубився.
— Мам…
— Я ще можу вирішувати, Артеме. І де жити, і що їсти, і що робити зі своїм житлом.
Світлана поспішно взяла чисту тарілку.
— Давайте всі заспокоїмося. Зараз пообідаємо нормально. Валентино Дмитрівно, ось рагу, я вам покладу…
— Не треба.
— Ну не ображайтеся ви так! Я ж не зі зла. Гроші зараз сама знаєте які…
— Я тобі пенсію всю віддавала.
— Вона ж не тільки на продукти йшла! Комунальні, побутова хімія…
— Я знаю. Тільки чомусь торт у вас був. І риба була. Для мене не було.
Світлана поставила тарілку на стіл.
— Ну пробачте. Не подумала.
Валентина Дмитрівна похитала головою.
— Ти подумала, Світлано. Ти ж окрему кашу мені варила.
На це невістка нічого не відповіла.
Мати повільно пішла до своєї кімнати. Наталя рушила за нею.
Артем наздогнав їх у коридорі.
— Мам, зачекай. Давай без поспіху. Ми ж сім’я.
Вона зупинилася.
— А за столом я чия була?
— Ну навіщо ти так?
— Бо я не знаю, як інакше тебе запитати.
Він простягнув руку, але мати відступила.
— Я справді думав, що тобі так краще.
— Ні, синку. Тобі було краще. Тихо, зручно. Я у своїй кімнаті, ти у своїй. Ніхто нічого не просить.
— Я працюю з ранку до вечора…
— А ввечері ти вдома. Усе чув.
Артем опустив голову.
— Чув, — погодився він ледь чутно.
Валентина Дмитрівна зачекала. Наче сподівалася, що він скаже ще щось.
Але син мовчав.
— Пропусти, — попросила вона.
У кімнаті Наталя дістала дорожню сумку.
— Що беремо?
— Синю кофту. Теплі шкарпетки у верхній шухляді. Документи ось тут…
Мати сіла на край ліжка, тримаючи в руках фотографію покійного чоловіка.
— І тата візьмемо.
— Звісно.
З коридору долинув голос Світлани:
— Ви хоч розумієте, скільки тепер оренда коштує? Нам за що жити?
Валентина Дмитрівна заплющила очі.
Наталя тихо зачинила двері.
— Мам, чому ти мені не сказала?
— Соромно було.
— Тобі?
Мати кивнула.
— Виходить, сина виростила, а…
— Ні. Не треба. Він дорослий. Сам відповідає за те, що робить.
Валентина Дмитрівна провела долонею по фотографії.
— Я все чекала, що він зайде. Скаже: «Мамо, ходімо з нами вечеряти». Без того, щоб я просила.
Наталя присіла поруч.
— Пробач, що я раніше не приїхала.
— Ти ж не знала.
— Тепер знатиму. Тільки більше не кажи мені «все нормально», коли тобі погано. Домовилися?
Мати притулилася до неї.
— Домовилися.
За дві години вони вийшли з квартири.
Артем стояв у передпокої.
— Подзвони, як доїдете.
— Добре, — відповіла Наталя.
Він дивився на матір.
— Мам, а на день народження…
Валентина Дмитрівна поправила хустку.
— Цього року я буду в доньки.
Світлана щось говорила з кухні — про суд, реєстрацію, права дітей. Наталя взяла сумки, а мати сама зачинила за собою двері.
У таксі Валентина Дмитрівна довго мовчала.
Потім запитала:
— Ти чоловіка попередила?
— Так. Він уже постіль готує.
— Я ж ненадовго… Поки знайду щось собі.
Наталя повернулася до неї.
— Мамо, тобі не треба зараз ні виправдовуватися, ні обіцяти швидко з’їхати. Приїдемо, відпочинеш. Потім спокійно все вирішимо.
— А квартира?
— Звернемося до юриста. Без криків, без поспіху. Як ти захочеш.
Валентина Дмитрівна кивнула й подивилася у вікно. Будинок уже зник за поворотом.
Телефон Наталі коротко завібрував. Вона прочитала повідомлення й ледь усміхнулася.
— Наш питає, що ти хочеш на вечерю.
— Та що буде…
Донька накрила її руку своєю.
— Не що буде. Що ти хочеш?
Мати мовчала так довго, що Наталя вже зібралася перепитати.
— Риби, — нарешті сказала вона. І зніяковіла. — Якщо вам не складно.
Наталя обійняла її за плечі.
— Не складно, мамо. Зовсім не складно.
І тільки тоді Валентина Дмитрівна заплакала — не затуляючи обличчя й не просячи вибачення за свої сльози.