— Бабу, привіт! Ти вдома?
— Вдома, сонечко. А що сталося?
— Та нічого. Мама поїхала на кілька днів і наварила цілу каструлю борщу. Я його їм третій день. Здається, він ніколи не закінчиться!
Віра Михайлівна засміялася.
— І що ж робити?
— Можна я до тебе приїду? А то я вже на той борщ дивитися не можу.
— Та звісно, приїжджай! Картоплі з грибами насмажу, пиріжків напечу. І шарлотку зроблю, як ти любиш.
— Бабусю, не треба стільки! Я ж не на місяць.
— Це ми ще побачимо. Після уроків одразу до мене, чуєш? Додому навіть не заходь.
Поклавши слухавку, Віра Михайлівна поспішила на кухню. Старшу онучку вона давно не бачила і хотіла нагодувати так, щоб та ще довго згадувала.
Аліні було п’ятнадцять. Вона народилася, коли її батькам, Дмитру і Світлані, щойно виповнилося по вісімнадцять. Одружилися вони через несподівану вагітність, спочатку намагалися жити як сім’я, але швидко зрозуміли, що поквапилися.
Дмитро дедалі частіше зникав із друзями. Світлана втомилася сваритися, поїхала на заробітки в інше місто, а маленьку Аліну залишила свекрусі.
Віра Михайлівна тоді ще мала багато сил. Вона годувала онуку, гуляла з нею, водила до лікарів, читала на ніч казки. Коли дівчинка хворіла, бабуся не спала до ранку. Коли вчилася ходити — першою ловила її на руки.
Дмитро іноді навідувався з іграшками та солодощами.
— Мамо, ну вона ж із тобою. Ти краще знаєш, що їй потрібно, — казав він і знову поспішав у своїх справах.
За кілька років Дмитро зі Світланою розлучилися. Світлана влаштувалася на постійну роботу в іншому місті й забрала доньку до себе.
— Бабу, а ти з нами? — запитала тоді Аліна, стоячи біля дверей із маленьким рюкзаком.
Віра Михайлівна присіла перед нею навпочіпки.
— Я до тебе приїжджатиму, люба. І ти до мене приїжджай.
Коли за ними зачинилися двері, вона ще довго стояла в порожній кімнаті. На дивані лежав забутий ведмедик, і бабуся притисла його до себе, як колись притискала онуку.
Вона регулярно надсилала Світлані гроші на одяг і подарунки для Аліни. Боялася, що без її допомоги колишня невістка рідше привозитиме доньку і вони зовсім віддаляться.
Потім Світлана повернулася до рідного міста, винайняла житло, знайшла роботу. Аліну вона знову почала привозити до бабусі.
Віра Михайлівна нічого зайвого не питала і в життя колишньої невістки не втручалася. Їй вистачало того, що онука знову була поруч.
Дмитро тим часом змінив не одну подругу, а ближче до тридцяти познайомився з Олесею. Вони одружилися, і в них народилася донька Поліна.
Олеся була спокійною, господарською жінкою, але зі свекрухою стосунки в неї не склалися. Їй здавалося, що Віра Михайлівна любить тільки Аліну, а молодшу онуку просто не помічає.
Того дня, коли Аліна напросилася до бабусі на вечерю, Олесі теж знадобилася допомога.
— Віро Михайлівно, ви сьогодні не зайняті? — запитала вона телефоном.
— А що таке?
— Нас із Дімою запросили на день народження. Ви не могли б посидіти з Поліною кілька годин?
— Сьогодні не вийде. Аліна після школи приїде. Я їй пиріжків обіцяла.
— Пиріжків? — перепитала Олеся. — Вона ж уже велика. Може, перенесете зустріч?
— Ні, Олесю. Ми й так рідко бачимося.
— А з Поліною ви коли востаннє бачилися?
Віра Михайлівна помовчала.
— У Поліни є мама й тато…
— А в Аліни, по-вашому, батьків немає?
— Є! Тільки її мати весь час у відрядженнях, а батько взагалі забув про доньку.
— Зрозуміло, — різко сказала Олеся. — Все з вами зрозуміло.
Вона поклала слухавку, але образа не минула.
Щоразу, коли свекруха говорила про Аліну, в її голосі з’являлася особлива гордість: онука перемогла у шкільному конкурсі, отримала гарну оцінку, зробила бабусі листівку. А щойно Олеся починала розповідати про Поліну, Віра Михайлівна ніби втрачала інтерес.
Увечері, коли Дмитро повернувся з роботи, дружина зустріла його ще в коридорі.
— Нам треба поговорити.
— Що сталося?
— Твоя мама відмовилася посидіти з Поліною.
— Чому?
— Аліна приїжджає. Їй пиріжки треба пекти! Для старшої онуки час завжди знайдеться, а для нашої доньки — ніколи.
Дмитро втомлено опустився на диван.
— Олесю, тільки не починай.
— Я не починаю! Я хочу зрозуміти: у твоєї матері дві онуки чи одна?
— Ну що я тобі скажу? Це її справа.
— А будинок, який вона заповіла Аліні, теж її справа?
Дмитро підвів голову.
— Звідки ти знаєш?
— Уся твоя рідня вже про це говорить.
— Це мамин будинок. Кому хоче, тому й залишить.
— Добре. А квартира, в якій ми живемо, теж мамина. Ти про це не забув?
— Не забув. Вона дозволила нам тут жити, коли народилася Поліна.
— А якщо передумає? Якщо й квартиру Аліні заповість? Ми з дитиною куди підемо?
— Мама так не зробить.
— Звідки ти знаєш? Вона вже залишила Аліні цілий будинок!
— Олесю, годі. Не хочу зараз про це.
Але Олеся ще довго не могла заснути. Вона дивилася на сплячу доньку й думала про те, що житло, яке вона вважала домом, їм не належить.
Наступного дня вона взяла Поліну й поїхала до свекрухи в передмістя.
Віра Михайлівна здивувалася гостям, але запросила їх до хати й поставила чайник. Поки Поліна розглядала старі фотографії, жінки сіли за стіл.
— Аліна вчора приїжджала? — запитала Олеся.
— Приїжджала. Добре посиділи. Вона мені про школу розповідала.
— Не сумніваюся.
Свекруха глянула на неї поверх чашки.
— Щось сталося?
— Хочу запитати. Чому ви заповіли будинок Аліні? У вас дві онуки, а будинок дістанеться лише одній. Ви вважаєте це справедливим?
Віра Михайлівна поставила чашку.
— Це мій будинок, Олесю. І мені вирішувати, кому його залишати.
— А Поліна?
— Поліна росте з мамою й татом. Ви обоє про неї дбаєте. Аліна ж майже все дитинство провела без батьків. І зараз часто сама.
— То моя донька має розплачуватися за помилки дорослих?
— Ніхто не змушує її розплачуватися. Я допомагаю тій онуці, якій дісталося менше турботи.
— Якщо ви залишаєте будинок Аліні, то заповісте квартиру Поліні. Хіба це не чесно?
— Ви стільки років живете в моїй квартирі. Я не беру з вас грошей і не прошу з’їжджати. Хіба цього мало?
— Але ви можете передумати!
— Можу. Квартира моя. Тому добре подумай, перш ніж висувати мені претензії.
Олеся прикусила губу. Вона бачила, що свекруху не переконає.
Дорогою додому Поліна запитала:
— Мамо, а ми ще приїдемо до бабусі?
— Приїдемо, доню, — відповіла Олеся. — Звісно, приїдемо.
Та розмова не виходила їй із голови. Наступними тижнями вона знову й знову поверталася до неї.
— Дімо, поговори з мамою.
— Ми ж домовилися не сваритися через це.
— Я не сварюся. Я боюся, розумієш? Ми живемо в чужій квартирі.
Спочатку Дмитро відмахувався. Але згодом і сам почав думати: а якщо мати справді вирішить усе залишити Аліні?
Зрештою він зателефонував їй.
— Мамо, я хочу, щоб ти переоформила квартиру на мене.
— Ось як? А давно ти цього хочеш?
— Я хочу, щоб усе було справедливо.
— Ти хочеш чи Олеся?
— Яка різниця? Ми там живемо, у нас дитина.
— Сину, не тобі говорити про справедливість. Поки я ночами сиділа з Аліною, а її мама працювала, ти гуляв із друзями. Пам’ятаєш?
— Мамо, я був молодий.
— Був. А потім подорослішав. І часто ти згадував про доньку?
Дмитро важко зітхнув.
— Я знаю, що багато чого робив неправильно.
— Тепер у тебе є ще одна донька, і заради неї ти готовий боротися за майно.
— Це не так! Я люблю їх однаково.
— То доведи.
— Як?
— Я згодна переоформити квартиру на вас з Олесею. Але за однієї умови.
— Якої?
— Почни спілкуватися з Аліною. Не дзвони раз на свято для галочки, а будь у її житті. Цікався нею. Допомагай, коли їй важко.
— Думаєш, це так просто? Я подзвоню, і вона одразу…
— Ні, не думаю. Аліні теж буде нелегко. Але хтось має зробити перший крок.
Дмитро довго мовчав.
— Добре, мамо. Я спробую.
Перший дзвінок дався йому важко.
— Привіт, Алін. Як ти?
— Нормально.
— Як у школі?
— Теж нормально.
Він розгубився.
— Може, зустрінемося на вихідних? Сходимо кудись.
— А навіщо?
— Просто хочу тебе побачити.
— Раніше не хотів?
Дмитро не знайшовся з відповіддю.
— Хотів, — нарешті сказав він. — Але мало що для цього робив. Пробач.
Аліна погодилася на зустріч, хоча трималася насторожено. У кафе вона переважно мовчала, крутила в руках склянку із соком і раз у раз поглядала на телефон.
Та Дмитро подзвонив знову. Потім ще. Питав про навчання, запрошував на прогулянку, слухав, як вона розповідає про подруг і шкільні справи. Не все виходило одразу, але він більше не зникав.
Одного разу після зустрічі Аліна подзвонила бабусі:
— Ми з татом сьогодні гуляли.
— І як?
— Нормально, — відповіла вона, а тоді додала: — Він запам’ятав, що я не люблю родзинки. Купив мені булочку без них.
Віра Михайлівна усміхнулася.
Вона не чекала, що син одразу стане ідеальним батьком. Їй було достатньо бачити, що він нарешті намагається.
Незабаром Віра Михайлівна справді переоформила міську квартиру на Дмитра. Олеся з полегшенням видихнула: тепер вони з Поліною не залишаться без житла.
А через пів року Вірі Михайлівні стало погано просто на вулиці. Перехожі викликали швидку, але лікарі не змогли її врятувати.
На похороні Аліна плакала так, що не могла вимовити ні слова. Дмитро стояв поруч і не знав, як її втішити.
— Вона ж учора мені телефонувала, — нарешті прошепотіла дівчина. — Казала, щоб я приїхала на вихідних.
Дмитро обійняв її за плечі.
— Я знаю.
— А я сказала, що, може, не вийде. У мене справи були… Тату, я ж могла приїхати.
— Алінко, вона знала, як ти її любиш.
Там же Аліна познайомилася зі своєю молодшою сестрою.
— Ти Аліна? — тихо запитала Поліна.
— Так. А ти Поліна?
Дівчинка кивнула і несміливо взяла її за руку.
Олеся не заперечувала проти їхнього спілкування, але й зближуватися зі старшою дочкою чоловіка не поспішала. Вона, як і раніше, вважала, що через Аліну її Поліна втратила не тільки бабусин будинок, а й любов та увагу, які мали дістатися обом онукам порівну.
Дмитро дивився на доньок і дедалі краще розумів матір. Вона справді більше уваги приділяла Аліні — не тому, що хотіла образити Поліну, а тому, що старшій онуці так бракувало тепла.
І ще дещо він зрозумів надто пізно: жодна спадщина не могла повернути Аліні років, які вона прожила без батьківської любові. Тепер він міг бути поруч, але змінити минуле вже не міг.