— Мамо, ти мені руку зараз відірвеш!
Оксана зупинилася й послабила пальці.
— Пробач, сонечко. Я замислилася.
— Ти весь день так кажеш. А бублики ми купимо?
Вона глянула на годинник. Забрати Юрчика із садка — встигла. Тепер додому, до магазину, вечерю мамі й малому, потім перевдягтися… До Андрія залишалося трохи більше години.
— Купимо. Тільки не стрибай по калюжах, добре?
— Ти сьогодні гарна будеш?
— А зараз негарна?
Юрчик задер голову й усміхнувся:
— Зараз ти швидка.
Оксана засміялася вперше за цілий день.
Андрій запросив її до себе на вечерю. Не в кав’ярню, не погуляти після роботи — додому. Від самого ранку вона ловила себе на тому, що чекає чогось важливого, і тут-таки сварила: «Не вигадуй. Просто вечеря».
Після першого шлюбу вона взагалі боялася щось загадувати. Колишній чоловік легко обіцяв, легко зраджував, а потім так само легко зник. Юрчик ще довго питав, коли тато прийде.
Андрій обіцянками не сипав. Казав: «Заберу о шостій» — і о шостій уже стояв біля роботи. Питав не лише про неї, а й про малого. Пам’ятав, що Ганна Петрівна хворіє.
Поруч із ним Оксана потроху відвикала чекати біди.
— Мамо, дивись. Бабуся сумку загубила.
За кілька кроків літня жінка поставила дві здоровенні торби просто на тротуар і розтирала пальці. Потім нахилилася, спробувала підняти — й знову випросталася, тримаючись за поперек.
Люди поспішали повз.
Оксана теж зробила ще два кроки.
— Ходімо, Юрчику…
І зупинилася.
— Що? Бублики тут?
— Ні. Зачекай.
Вона повернулася до старенької.
— Давайте допоможу. Вам далеко?
— Ой, доню… До приміської зупинки. Та я вже якось…
Старенька смикнула торбу, скривилася.
— Бачу, якось, — Оксана взялася за ручки. — Що ж ви туди поклали?
— Борошенця, яблук, цукру трохи…
— Трохи?!
— Ну… Дешево було.
Оксана підняла обидві торби. Ручки одразу врізалися в долоні.
— Юрчику, потримай мій пакет.
— А я теж допоможу?
— Ти вже допомагаєш. Тільки йди поруч.
Старенька винувато подивилася на неї.
— Ви ж поспішаєте?
— Поспішаємо. Але ж вас тут не залишимо.
Іти довелося повільно. Жінка спиралася на ціпок і весь час перепрошувала.
— Не сваріться тільки. Син мені казав: «Мамо, подзвони, я привезу». А я ж до аптеки вийшла. Тут ярмарок…
— І ви вирішили купити весь?
— Та вже й сама на себе сердита.
Юрчик заглянув їй в обличчя:
— А у вас яблука солодкі?
— Солодкі, соколику. Хочеш?
— Мама каже, немиті не можна.
— Правильно каже. Розумна в тебе мама.
На зупинці Оксана поставила торби на лавку й розтиснула затерплі пальці.
— А в автобус ви як із цим залізете?
— Попрошу когось. Не всі ж відмовлять.
— Вам би візок на коліщатках.
— Треба купити, та все руки не доходять. Як тебе звати, доню?
— Оксана.
— А я Катерина. Спасибі тобі, Оксаночко. І тобі, помічнику.
Юрчик поважно кивнув.
— Мій автобус ще хвилин за двадцять, — сказала старенька. — Біжіть уже, бо хлопчик змерз. Добро твоє тобі повернеться, от побачиш.
— Ви тільки більше такого не носіть, добре?
— Добре, доню. Сваришся, як рідна.
Удома Ганна Петрівна зустріла їх у коридорі.
— Де ви ходите? Я вже дзвонити хотіла.
— Бабусі допомагали! — повідомив Юрчик. — У неї там цілий магазин у сумках.
— Мамо, я зараз по продукти й одразу вечерю зроблю, — Оксана стягнула пальто. — Ти тільки не пораєшся, добре? Знову кашляєш.
— Картопля вже вариться.
— Ну я ж просила!
— А я тебе просила не метушитися. Покажи руки.
— Що руки?
Мати взяла її за зап’ясток, провела пальцем по червоній смузі на долоні.
— Оце так допомогла.
— Вона б сама не донесла.
— Хто ж сперечається? Іди збирайся. Ми з малим голодні не будемо.
Оксана підійшла до кухонного вікна. Зупинку було добре видно. Баба Катерина стояла біля лавки, тримаючись обома руками за ціпок. Поряд лежали торби.
— Мамо, а де той візок, що я тобі купувала?
— У коморі. А що?
Оксана вже відчиняла дверцята.
— Віддам.
Ганна Петрівна глянула у вікно й усе зрозуміла.
— Тій бабусі?
— Ти ж ним не користуєшся.
— Бо я ще не така стара, щоб…
— Мамо.
— Та бери вже. І не дивися на мене так.
Оксана витягла квітчасту сумку на великих колесах.
— А якщо раптом захочеш?
— Купиш мені іншу. Коли визнаю, що стара.
За кілька хвилин Оксана знову бігла до зупинки.
— Бабо Катерино!
Старенька озирнулася й розгублено піднялася.
— Щось забула, доню?
— Ні. Це вам.
— Що — мені?
— Візок. Давайте перекладемо продукти.
— Та ні, ні! Я не можу. Це ж гроші…
— А стояти в коморі й пил збирати він може? Тримайте краще сумку.
Катерина торкнулася квітчастої тканини.
— Новий зовсім…
— От і добре. Довго служитиме.
— Як же я тобі віддячу?
— Не будете більше руки рвати. Домовилися?
Автобус уже під’їжджав. Оксана допомогла підняти візок у салон, притримала стареньку за лікоть.
— Сідайте тут, біля дверей.
Катерина раптом міцно стиснула її руку.
— Хай тобі, дитино, добрі люди трапляються.
Оксана лише всміхнулася:
— Щасливо доїхати.
До магазину вона вже майже бігла. Яйця, молоко, хліб, зелений горошок… Біля каси знову глянула на телефон і тихо застогнала.
А на сходах перед квартирою послизнулася.
Пакет вислизнув із рук.
Дзвін скла, тріск — і по сходинках потекло молоко впереміш із розсолом та яйцями.
— Та ну ні…
Оксана сіла на сходинку. Дивилася на розчавлений хліб і не могла змусити себе підвестися.
Двері відчинилися.
— Доню?
— Я не встигаю, мамо.
Голос зрадницьки затремтів.
— Нічого не встигаю. Хотіла нормально зібратися, а тепер оце… Тобі ще прибирати після мене.
Ганна Петрівна присіла поруч.
— Ти забилася?
— Ні.
— То решта — не біда. Вставай.
— Я зараз сама…
— Оксано, не сперечайся. Іди вмийся.
— Але ж…
— Синю сукню вдягай. І волосся розпусти, тобі так гарно.
Оксана нарешті підвела очі на матір.
— Я щось зовсім розклеїлася.
— Бо втомилася. А не тому, що яйця розбилися. Іди вже.
Юрчик визирнув із квартири.
— Мамо, а бублики?
Оксана завмерла.
— Забула, зайчику.
— Нічого. Тільки ти не плач.
Вона пригорнула його так міцно, що він аж пискнув.
До Андрія приїхала з десятихвилинним запізненням.
— Пробач, у мене день якийсь…
— Заходь, — він узяв у неї пальто. — Ти змерзла?
— Трошки.
— Чай спочатку чи вечеря?
— Можна я спочатку просто посиджу?
Андрій уважно подивився на неї й відсунув стілець.
— Можна. Скільки захочеш.
За столом вона розповіла про бабусю, візок і розбиті яйця. Він слухав, а тоді взяв її долоню.
— Досі сліди.
— До ранку минуть.
Він обережно провів великим пальцем по червоній смузі.
— А ти чому такий тихий? — спитала Оксана. — Передумав мене годувати?
— Ні. Сказати дещо хочу.
Вона відклала виделку.
Андрій помовчав, ніби забув підготовлені слова.
— Переїжджайте до мене.
— Хто?
— Ти і Юрчик.
— Андрію…
— Я не з жалю. І не тому, що тобі важко. Я хочу, щоб ви були тут. Щодня.
Оксана дивилася на нього, боячись поворухнутися.
— А малий? Ти розумієш, що це не тільки конструктор вечорами? Він хворіє, вередує. Буває, не слухається…
— Розумію.
— І ти йому нічого не винен.
— Тобі теж ніхто не був винен нести чужі сумки.
— Це інше.
— Звісно, інше. Я його люблю, Оксано. Не знаю, чи зможу відразу стати йому батьком. Але хочу спробувати. Якщо ви обоє дозволите.
Вона витерла щоку.
— Я так боюся знову помилитися.
— Я не обіцяю, що ми ніколи не посваримося. Але тікати від вас не збираюся.
— А далі?
Андрій усміхнувся, уже впевненіше.
— А далі — навесні розпишемося. Якщо скажеш «так».
Вона кивнула, а тоді, побачивши його розгублений погляд, засміялася крізь сльози:
— Так. Кажу — так.
Переїзд умістився в кілька поїздок і десяток коробок.
Юрчик спершу носив за Андрієм свого ведмедика й питав дозволу на кожну дрібницю.
— А цю полицю можна моєю зробити?
— Можна.
— А машинки тут поставити?
— Юрчику, ти вдома. Став.
Одного вечора Оксана застала їх над дощечкою й коробкою цвяхів.
— Тільки не по пальцях, — тихо нагадував Андрій.
— Я знаю. Ти вже п’ять разів сказав.
— Бо пальці твої мені дорогі.
Оксана відійшла на кухню, щоб вони не помітили її мокрих очей.
Через місяць вони подали заяву.
Увечері Андрій подзвонив матері.
— Мам, у нас новина. Навесні весілля.
— Яке весілля?
— Моє. З Оксаною.
— Ти ж казав, просто зустрічаєтеся!
— Ми вже живемо разом. Я тобі розповідав.
— А я думала, ти одумаєшся!
Оксана сиділа поруч. Андрій зменшив гучність, але вона вже почула.
— Мамо, що це означає?
— Це означає, що тобі двадцять вісім! Навіщо тобі жінка з дитиною? Чужа дитина в хаті — це завжди клопіт. Ти хоч розумієш, у що вв’язуєшся?
— Не називай його так.
— А як називати? Своїх ще не маєш, уже чужого годуєш!
Андрій підвівся.
— Досить.
— Ми тобі квартиру залишили, щоб ти сім’ю створив, а не щоб якась…
— Я саме сім’ю і створюю.
— Їй житло потрібне, невже не бачиш?
— В Оксани є куди жити. А я не квартира з чоловіком на додачу. Чи ти думаєш, мене більше нема за що любити?
У слухавці запала коротка тиша.
— Не перекручуй. Я за тебе переживаю.
— Переживай. Але ображати їх не дозволю.
Закінчивши розмову, він повернувся до столу.
Оксана дивилася на свої руки.
— Може, нам поки до мами?
— Ні.
— Я не хочу ставати між вами.
— Ти між нами не ставала. Це мама зараз не хоче тебе побачити. Побачить — зрозуміє.
Та Ольга Василівна вже знайшла людину, яка охоче підтвердила всі її страхи.
Колишня сусідка Люба подзвонила сама.
— Бачила я твою майбутню невістку. Ой, Олю, дивись…
— А що ти бачила?
— Ідуть утрьох. Андрій малому щось несе, вона усміхається. Прилаштувалася, що тут скажеш.
— Може, вона й справді хороша, — невпевнено озвалася Ольга.
— Ти ще повір! Такі вміють хорошими прикидатися.
Після цієї розмови Ольга пів ночі не спала.
Василь Іванович зрештою ввімкнув світло.
— Ти з тією Оксаною хоч раз говорила?
— Мені досить того, що…
— Ні, не досить. Любка бачила, як люди йдуть вулицею. Оце вся її правда. Решту сама придумала.
— Тобі легко. А я мати.
— А я батько. І теж хочу, щоб син був щасливий. Давай хоч познайомимося.
На вихідні Андрій запропонував поїхати до батьків.
Оксана довго мовчала.
— Вона ж не хоче мене бачити.
— Тато чекає. І мама знає, що ми приїдемо.
— А Юрчик?
— Що Юрчик?
— Якщо вона при ньому щось скаже… Я одразу поїду. Не проси мене терпіти заради знайомства.
Андрій узяв її за плечі.
— Не попрошу. Якщо хтось образить вас, поїдемо разом.
У дорогу Оксана взяла торт, гостинці й запасну кофту для малого. Двічі поправила йому комір сорочки.
— Мамо, я задихнуся, — запротестував він.
— Вибач.
— Ти хвилюєшся?
— Трохи.
Юрчик торкнувся її руки.
— Я буду чемний.
У неї защеміло в грудях.
— Ти нічого не мусиш заслужити, чуєш? Просто будь собою.
Василь Іванович зустрів їх біля ґанку.
— Здорові були! Це ж хто до нас приїхав?
— Юрчик, — тихо відповів хлопчик.
— Руку дай, козаче. Умієш міцно тиснути?
Юрчик одразу повеселішав.
Ольга Василівна вийшла з кухні, витираючи руки рушником.
— Добрий день, — сказала Оксана. — Це вам до чаю.
— Не треба було витрачатися.
Торт вона взяла, але на Оксану майже не глянула.
За столом Василь Іванович розпитував про роботу.
— Бухгалтером, кажеш? От у нас колись бухгалтерка була — без неї ніхто й цвяха списати не міг.
— То робота така, — Оксана спробувала всміхнутися. — Щоб усе сходилося.
— А давно працюєш?
— П’ятий рік.
— Значить, цінують.
Ольга мовчки поставила перед Андрієм тарілку з м’ясом.
— Їж. Схуд щось.
— Мамо, я не схуд.
— Матері видніше.
Оксана опустила виделку.
Юрчик потягнувся до глечика:
— Можна ще компоту?
— Я наллю, — поспішно сказала вона.
— Та я сам…
— Обережно.
Вона почула, як тремтить її голос, і замовкла.
Андрій під столом стиснув її руку.
У цю мить на веранді загуркотіли колеса.
— Олю! Василю! Допоможіть поріг переїхати, бо я вам гостинців привезла!
Андрій підхопився.
— Бабуся!
У дверях з’явилася Катерина. У святковій хустці, з розчервонілими щоками. Перед собою вона котила квітчастий візок.
Оксана повільно підвелася.
Катерина поглянула на стіл.
— Ой… Юрчику?
Хлопчик аж підскочив:
— Бабуся з яблуками!
— Господи, та це ж ви!
Старенька відпустила ручку візка, обійняла малого, потім простягнула руки до Оксани.
— Доню моя! А ти звідки тут?
— Ми… До батьків Андрія приїхали.
Катерина озирнулася на онука.
— Так це твоя Оксана?
— Моя, бабусю. А ви звідки знайомі?
— Олю, — старенька повернулася до дочки, — це ж вона!
Ольга повільно поклала рушник на стіл.
— Хто — вона?
— Та дівчина, що мені сумки до автобуса донесла! Я ж вам розповідала! І візок оцей подарувала.
На кухні стало зовсім тихо.
— Оксана? — перепитав Андрій. — То ти моїй бабусі тоді допомагала?
Вона розгублено всміхнулася.
— Я не знала.
— Звісно, не знала! — Катерина все ще тримала її за руку. — Вона мене й бачила вперше. Сама з дитиною, поспішає, а мої клунки взяла. А тоді ще додому побігла й повернулася. Уявляєте?
Юрчик кивнув:
— А потім мама яйця розбила.
Оксана заплющила очі.
— Юрчику…
— І молоко. І плакала на сходах.
Андрій пригорнув її до себе.
Катерина стурбовано заглянула їй в обличчя.
— Це через мене ти так набігалася?
— Та ні. Просто день такий був.
— І ти мені нічого…
— А що я мала вам казати? Ви ж не винні.
Катерина погладила її по щоці, а тоді озирнулася.
— А чого ви всі такі тихі? Олю, ти чого стоїш? У тебе ж невістка яка буде!
Василь Іванович відкашлявся.
— Я казав: треба познайомитися.
Ольга подивилася на нього, потім на матір.
— То це ти про неї весь час згадувала?
— Про неї. Казала ж тобі: добра дівчина трапилася. Невідомо, як би я сама з тими торбами впоралася.
Ольга перевела погляд на квітчастий візок.
— Я думала… — почала й замовкла.
Андрій не відвів очей.
— Ми знаємо, мамо.
Вона різко вдихнула.
— Так. Знаєте.
Підвелася й вийшла в коридор.
Оксана напружилася, але за хвилину почула її голос:
— Любо, це я. Послухай уважно. Про Оксану більше мені нічого не говори.
У слухавці щось затріщало.
— Ні, я не прошу пояснювати. Я сама винна, що слухала. Не треба більше.
Ольга повернулася без телефона. Підійшла до столу, сіла поруч з Оксаною.
— Пробач мені.
Оксана не відразу знайшла, що сказати.
— Ви за сина хвилювалися…
— Хвилювалася. Але це не дає права так про тебе думати й говорити. Я ж тебе не знала. Навіть не спробувала.
Вона потерла долоні й тихо додала:
— І якби ти мамі не допомогла, я все одно була б неправа.
Оксана нарешті глянула їй у вічі.
— Мені не треба, щоб ви одразу мене полюбили. Тільки Юрчика не ображайте. Він дуже відчуває, коли…
Голос урвався.
Ольга подивилася на хлопчика. Той сидів біля Катерини й старанно розправляв серветку на колінах.
— Не ображатиму, — сказала вона. — Чуєш? Не ображатиму.
Андрій повільно видихнув.
Катерина сіла на вільний стілець.
— Ну от. А тепер налийте мені чаю. Я з дороги, а ви тут без мене таке пережили.
Василь Іванович потягнувся по чашку.
— Тобі міцного?
— Міцного. І пирога дай. Олю, ти з вишнями пекла?
— З вишнями.
Юрчик несміливо підняв очі.
— Я такі люблю.
Ольга взяла чисту тарілку.
— То чого ж мовчав? Тобі краєчок чи серединку?
Хлопчик подумав.
— Серединку. Якщо можна.
— Можна.
Вона поставила перед ним пиріг і невеличку мисочку сметани.
— Спробуй. Тільки гарячий усередині, не поспішай.
Розмови поверталися до столу не відразу. Спочатку Василь Іванович щось запитав Андрія про машину. Потім Катерина розповіла, як тепер ходить зі своїм візком на базар і хвалиться ним сусідкам.
— Кажуть: «Де купила?» А я кажу: «Не купила. Мені хороша людина подарувала».
Оксана засміялася:
— Тільки не навантажуйте його так, щоб потім не зрушити.
— Уже двоє мені наказують! — Катерина кивнула на дочку. — Може, хоч ти заступишся?
— Ні, мамо, — Ольга вперше за обід усміхнулася. — Тут я з Оксаною згодна.
Після чаю Катерина повела Юрчика дивитися кролів. Із двору одразу долинуло захоплене:
— Мамо! Тут маленькі! Іди швидше!
Оксана вже підвелася, коли Ольга торкнулася її ліктя.
— Я вам із собою пирогів складу. Ганна Петрівна любить із вишнями?
— Любить.
— А вона вже одужала?
Оксана здивовано глянула на неї.
— Майже. Трохи кашель залишився.
— Тоді ще малинового варення візьмете. У мене добре, не переварене.
Цього разу Оксана не відмовлялася.
Додому їхали затемна. Юрчик заснув на задньому сидінні, притиснувши до себе паперовий пакунок із пирогами. Віддати його в багажник не погодився.
— Це бабуся мені поклала, — пояснив перед тим, як заплющити очі.
Оксана довго дивилася на його відображення в дзеркальці.
— Втомилася? — запитав Андрій.
— Дуже.
— Шкодуєш, що поїхали?
Вона похитала головою.
— Спочатку хотіла втекти. Коли твоя мама навіть на нього не дивилася… Ледве всиділа.
— Я бачив. Уже думав, скажу, що нам час.
— А потім приїхав мій візок.
Андрій засміявся.
— Наш сімейний миротворець.
Оксана теж усміхнулася, витираючи очі.
— Я тоді на сходах сиділа й сердилася. На яйця, на себе. Навіть подумала: допомогла людині, а в самої все шкереберть.
— Ти ж не заради подяки допомагала.
— Звісно, ні.
— Бабуся це знає.
На світлофорі він узяв її за руку.
— І мама тепер теж.
Навесні вони одружилися.
У селі цвіли яблуні. Гостей зібралося небагато, зате Ольга Василівна весь ранок хвилювалася, чи всім вистачить місця, чи не змерзне наречена і де подівся Юрчик.
— З Андрієм він, мамо, — заспокоювала Оксана.
— Знаю, знаю. Онук же в мене сьогодні найкращий помічник.
Оксана поправляла сережку й на мить завмерла.
Ольга зустрілася з нею поглядом.
— Що?
— Нічого.
І обидві всміхнулися.
Катерина сиділа поруч із молодятами. Коли почали бажати щастя, вона підняла склянку компоту.
— А я довго не говоритиму.
— Бабусю, це ти щоразу кажеш, — озвався Андрій.
— Не перебивай старших.
За столом засміялися.
Катерина знайшла Оксанину руку й накрила своєю.
— Дякую тобі, доню, що тоді повз мене не пройшла.
— Бабо Катерино…
— Зачекай. Я ще не все.
Вона поглянула на дочку, на онука, на Юрчика, який притих із виделкою в руці.
— І ви не проходьте. Одне повз одного. Навіть коли поспішаєте. Навіть коли сердиті.
Ольга притягнула Юрчика ближче й поправила йому комір.
А Катерина усміхнулася до Оксани:
— Казала ж тобі: добро вертається. Головне — серце від людей не зачиняти.