— Олю, ти хоч розумієш, що робиш? Тобі сорок, синові двадцять два, а ти вже із семирічною онукою по магазинах ходиш?
Любов Степанівна говорила так голосно, що жінка біля полиці із зошитами обернулася. Марічка міцніше стиснула мою руку.
— Тихіше, будь ласка. Дитина поруч.
— Та я ж за тебе переживаю! Це що, Богдан таки одружився з тією, старшою? І ще й дитину її на себе взяв?
— Одружився з Оксаною, — відповіла я. — А це Марічка. Моя онука.
— Доброго дня, — чемно привіталася мала. — Ми пенал вибираємо. Я восени до школи йду.
— Ой, дитино… — колишня колега зітхнула й знову повернулася до мене: — Ну навіщо хлопцеві було так молодість собі псувати?
Я відчула, як Маріччині пальчики завмерли в моїй долоні.
— Мій син щасливий, Любове Степанівно. Його молодість не зіпсована. І прошу більше не говорити такого при дитині.
— Я ж нічого поганого…
— Тоді на цьому й закінчимо. Ходімо, Марійко. Ти ж хотіла ще ранець подивитися.
Ми відійшли до сусіднього ряду. Мала трохи помовчала, а потім потягнула мене за рукав:
— Бабусю, а вона на нас сердиться?
— Ні, сонечко. Вона нас просто погано знає.
— А чого тоді говорить?
Я присіла біля неї, поправила комірець.
— Іноді дорослі говорять, не подумавши. Це не через тебе. Чуєш?
Марічка кивнула.
А мені захотілося заплакати. Бо ще два роки тому на місці Любові Степанівни могла стояти я.
І говорила б майже те саме.
***
На свій двадцятий день народження Богдан сів навпроти мене на кухні й відсунув тарілку.
— Мамо, я одружуюся.
Я навіть усміхнулася.
— Оце подаруночок. А познайомити мене з нареченою перед весіллям ти не забув?
— Познайомлю. Тільки спершу хочу тобі розповісти.
Він не усміхався. І мені одразу стало тривожно.
Після армії син повернувся дорослішим, улаштувався водієм, здобув потрібні категорії. Мріяв про далекі рейси, як колись його батько. Чоловіка не стало, коли Богданові було п’ять, але син досі пам’ятав, як сидів у нього на колінах у великій кабіні.
Останнім часом Богдан часто не ночував удома. Я здогадувалася, що з’явилася дівчина. Та весілля?
— Синку, тобі тільки двадцять. Може, не поспішатимете?
— А ти в скільки заміж вийшла?
— У вісімнадцять. Але…
— І мене народила. І з татом щаслива була.
— Батько був старший, уже працював, твердо на ногах стояв.
— Я теж працюю. Чи мені спочатку довідку принести, що я вже дорослий?
— Не перекручуй. Я питаю, чи ти подумав.
— Подумав, мамо. Тому й говорю.
Я поклала виделку.
— Хто вона?
— Оксана. Перукарка.
— А батьки?
— Немає батьків. Вона в інтернаті виросла.
— Зовсім сама?
— З донькою. Марічці скоро п’ять. А Оксані двадцять шість.
На кухні стало так тихо, що я почула, як у холодильнику ввімкнувся мотор.
— Повтори.
— Мамо…
— Тобі двадцять, їй двадцять шість. І в неї п’ятирічна дитина?
— Так.
— А чоловік де?
— Не було чоловіка. Батько Марічки пішов, коли дізнався про вагітність.
Я відкинулася на спинку стільця.
— І ти вирішив усіх урятувати?
Син насупився.
— Я нікого не рятую. Я її люблю.
— Звичайно. А вона знайшла собі молодого, доброго хлопця. Тепер є кому її з дитиною тягнути.
— Не говори так.
— А як мені говорити? Де ви житимете? Тут? У моїй двокімнатній?
— У неї є квартира. Маленька, але своя. Вона її як сирота отримала.
— От бачиш, усе вже продумала!
Богдан різко відсунув стілець.
— Ти її навіть не бачила. Жодного слова з нею не сказала. Звідки ти знаєш, що вона продумала?
— Я життя знаю!
— А її життя — ні.
Я підхопилася слідом.
— Ти ще хлопчисько! Тобі здається, любов усе витримає. А коли грошей забракне? Коли дитина захворіє? Коли захочеться з друзями піти, а вдома…
— А вдома моя сім’я, — перебив він. — Саме туди я й хочу повертатися.
— Чужа дитина — це відповідальність, Богдане!
— Я знаю, що це дитина. Не треба щоразу наголошувати, що чужа.
Мене ніби ошпарило.
— Тобто матір уже можна не слухати?
Він потер обличчя долонями.
— Можна слухати. Не можна тільки дозволяти тобі ображати людей, яких я люблю.
— Я проти цього шлюбу.
Богдан довго дивився на мене, потім тихо сказав:
— Ми подали заяву. Розпис через місяць. Я хотів, щоб ти пораділа.
— А тепер?
— А тепер не знаю, що ще сказати.
Він пішов до своєї кімнати. Дверима не грюкнув. І чомусь саме від цього мені стало ще гірше.
За кілька хвилин я постукала.
— Богданчику… Познайом хоч із нею. Не можна ж так.
Він відчинив майже одразу.
— Прийдемо в суботу? На обід?
— Приходьте.
Тоді я ще не збиралася нічого приймати. Просто боялася втратити сина й вирішила діяти обережніше.
Наступного ранку зателефонувала мамі.
— Приїжджай. У суботу. Дуже треба.
— Що сталося?
Я розповіла. І про вік, і про дитину, і про квартиру. Звісно, так, щоб мама зрозуміла: хлопця треба негайно рятувати.
— Оце так! — обурилася вона. — Добре влаштувалася. Нашого Богданчика собі пригледіла.
— От і я про те!
Звідкись здалеку долинув татів голос:
— А ви її бачили?
— Не втручайся, — відмахнулася мама.
— Питаю: бачили дівчину?
— У суботу побачимо.
— То спочатку подивіться, а тоді судіть. Хлопець працює, сам вирішив. Чого ви вже похорон його життю влаштували?
— Тату, ти не розумієш…
— Може, й не розумію. Але Богдан мені дурнем ніколи не здавався.
Мама забрала телефон і пообіцяла приїхати зранку.
У суботу ми поставили на стіл чашки, печиво й сухарі.
— Може, хоч картоплі зварити? — запитала я.
— Вони знайомитися йдуть, а не їсти, — відрізала мама.
Ми збиралися бути ввічливими. Холодними, але ввічливими. Поставити кілька незручних запитань, пояснити, що поспішати не слід.
Я навіть репліки подумки добирала.
А потім відчинила двері й побачила Оксану.
Невисока, худенька, у простій сукні. Однією рукою тримала доньку, другою стискала ремінець сумки.
— Доброго дня. Дякую, що запросили.
— Проходьте.
Марічка сховалася їй за ногу.
— Привіт, — сказала я дитині.
— Доброго дня, — прошепотіла вона.
Богдан заніс дві великі торби.
— Мамо, де можна поставити? Оксана трохи приготувала.
— Богдане, не перебільшуй, — ніяково озвалася вона. — Просто подумала, раз на обід…
На стіл лягли судочки із салатами, пиріг, загорнуте у фольгу деко. Коли син його відкрив, кухнею запахло запеченим м’ясом і травами.
Мама, яка досі сиділа з підібганими губами, підвела голову.
— А чим це ти приправляла?
Оксана розгубилася.
— Часником. І розмарином трохи. Ви не любите?
— Чому не люблю? Люблю. Просто в мене так не пахне.
— Може, я вам шматочок покладу?
— Поклади, дитино.
Я глянула на маму. Вона уникнула мого погляду й узяла виделку.
— М’яке яке… А я своє пересушую. Ти його спершу маринуєш?
— На ніч залишаю. Я можу написати, як роблю.
— Напишеш. Бо дід потім з мене не злізе, як почує, що я таке їла, а йому не приготувала.
Богдан засміявся.
Я штовхнула маму ногою під столом.
— Чого ти? — спитала вона вголос.
— Нічого.
— То сиди рівно.
За хвилину мама вже підсувала Марічці пиріг.
— Їж, маленька.
— Дякую. А мамі можна?
— Мамі теж можна, — усміхнулася Оксана. — Я собі зараз візьму.
— Вона без тебе не починає? — запитала мама.
— Та ні. Просто перевіряє, чи всім вистачило.
Марічка почервоніла й схилилася над тарілкою.
Я дивилася на неї й не знала, куди подіти свої заздалегідь підготовлені запитання.
Та одне все-таки поставила:
— А працюєш ти до котрої?
Оксана випрямилася.
— По-різному. Іноді до сьомої, іноді довше, якщо запис є.
— А дитина?
— У садочку. Коли затримуюся, сусідка забирає. Ми з нею домовилися.
— Тепер я забиратиму, коли зможу, — втрутився Богдан.
— Тебе я не питала.
Він уже розтулив рота, але Оксана торкнулася його руки.
— Я справлялася, Ольго Іванівно. І зараз працювати не кидатиму.
— Я ж не кажу…
— Я розумію, що ви хвилюєтеся за сина.
Вона сказала це без докору. І мені стало ніяково від власного тону.
Мама перевела розмову на Маріччину сукенку.
— Гарна. Де купували?
— Я пошила, — відповіла Оксана.
— Сама?
— За викрійкою. З першою довго мучилася, а тепер уже швидше.
— То ти й шиєш? Ану, повернися, пташечко.
Марічка слухняно встала й покрутилася. Богдан поправив їй хвостик, що вибився з гумки.
— Красуня наша.
Дівчинка всміхнулася йому так довірливо, що я відвела очі.
Наприкінці обіду мама сама завела мову про весілля.
— Де святкуватимете?
— Ніде особливо, — відповів син. — Розпишемося й посидимо своїми.
— Тут і посидите, — вирішила мама. — Дід приїде. А ти, Оксаночко, рецепт не забудь. Він мені вже потрібен.
Коли гості пішли, я зачинила двері й повернулася до неї.
— Це що було?
— Знайомство.
— Мамо!
— Чого ти кричиш?
— Ми ж домовлялися поговорити! А ти — рецепт, сукенка, пиріг… Тебе шматком м’яса переконали?
Мама повільно витерла руки рушником.
— Не м’ясом, Олю.
— А чим?
— Тим, що я на людину подивилася. А не на твою розповідь про неї.
— Вона старша. З дитиною. Ти цього не помітила?
— Помітила. Ще помітила, як вона боялася зайве слово сказати у твоєму домі.
— Бо знала, що я проти!
— Вона тобі що зробила?
Я замовкла.
— Скажи, — наполягла мама. — Образила? Грошей попросила? Сина проти тебе налаштувала?
— Поки ні.
— От бачиш. Уже й провину на майбутнє їй приготувала.
Я сіла за стіл.
— Чому саме мій син має виховувати її дитину?
Мама теж сіла. Уже без суворості.
— А коли ти з Богданчиком сама залишилася… Тобі не хотілося, щоб хтось увечері спитав, чи ти їла?
У мене стиснуло горло.
— Не чіпай цього.
— А я пам’ятаю. Ти трубку береш, кажеш: «Усе добре». А голос такий, що я потім до ранку не сплю.
— Це інше.
— Ти теж була сама з дитиною, Олю.
Я відвернулася до вікна.
— Я боюся за нього.
— Знаю. Тільки від твого страху йому зараз боляче.
Того дня я не поступилася. Принаймні вголос.
На розпис прийшла з квітами. Привітала, посиділа за столом і швидко зібралася.
Богдан вийшов за мною в коридор.
— Уже йдеш?
— Голова болить.
— Можу провести.
— Не треба. У тебе гості.
Він кивнув і допоміг мені вдягнути пальто.
— Мамо… Ти хоч іноді приходь. Не обов’язково надовго.
— Подивимося.
Тепер мені соромно згадувати це «подивимося».
Бо він кликав. Щотижня.
— У неділю будеш?
— Я після зміни втомилася.
— Давай я заїду заберу.
— Не треба, Богдане.
— Марічка тобі малюнок намалювала.
— Передаси якось.
А знайомі ніби відчували, куди бити.
— Ну що, як твій у приймах?
— Не важко йому чужу дитину тягнути?
— Ой, я б своєму такого не дозволила.
Я мовчала. І цим мовчанням дозволяла їм дедалі більше.
Минуло майже півтора року. Богдан уже їздив у далекі рейси, вони з Оксаною потроху відремонтували квартиру, купили Марічці письмовий стіл.
Я знала все це з коротких телефонних розмов. І все одно вперто трималася осторонь.
Аж поки одного вечора не пішла з колишніми колегами на каву.
— Твій ще на фурі? — спитала одна.
— Так. Учора повернувся.
— Ой, важко ж йому. День і ніч за кермом.
— Робота непроста, — погодилася я. — Але йому подобається. Заробляє непогано.
— Ще б не подобалася! Додому ж треба нести. Там двоє чекають.
Жінки засміялися.
Я поставила чашку.
— Оксана теж працює.
— Знаємо ми, як такі працюють. Чоловік у рейс, а вона…
— Що — вона?
Колега знизала плечима.
— Та не ображайся. Я взагалі кажу.
Інша нахилилася до мене:
— Добре хоч дитину на себе не записав. Бо потім розійдуться, а йому плати. От молодий, а дурний…
— Не називай мого сина дурним.
За столом стихли.
— Олю, ти чого? Ми ж співчуваємо.
— Чому саме?
— Ну… Так склалося в нього.
— Як — так? Він одружився. Працює. Його вдома чекають. Чому ви співчуваєте?
— Ти сама раніше казала…
Я відчула, як горять щоки.
— Казала. І не мала права.
— То тепер вони раптом хороші стали?
— Вони й були хороші. Це я слухала не тих людей.
Я дістала гроші й поклала біля чашки.
— Оксану ви не знаєте. Марічку не бачили. А сидите й вигадуєте, як їм живеться. Досить.
— Ну, тепер і слова не скажи…
— Про мою сім’ю — такого не кажіть.
Вийшла на вулицю й одразу набрала сина.
Він відповів не з першого разу.
— Мамо? Щось сталося?
Від цього запитання в мене заболіла душа. Я так рідко телефонувала сама, що він одразу чекав біди.
— Ні, синку. Ти вдома?
— Так. Відпочиваю. А що?
— Можна я приїду?
Пауза була короткою, але я встигла злякатися.
— Звісно, можна. Мам, ти плачеш?
— Ні. Вітер.
— Я зараз…
— Не треба по мене їхати. Я сама. Скоро буду.
Біля їхніх дверей я кілька секунд не могла натиснути на дзвінок.
Відчинила Оксана. У домашньому фартуху, з борошном на пальцях.
— Ольго Іванівно! Заходьте. Богдан сказав, що ви їдете, я вже воду поставила.
— Я не завадила?
— Та що ви. Ми вареники ліпимо. Будете?
З кімнати озвався син:
— Мамо, тільки не дивись на мої. То не вареники, то дослідні зразки.
— Бо ти забагато начинки кладеш, — відгукнулася Оксана.
— Щоб людям смачно було!
Я зайшла й побачила його за маленьким столом. Рукави закочені, перед ним кілька кривеньких вареників. Марічка сиділа поруч і качала з тіста тонку ковбаску.
— Це змія, — пояснила вона, помітивши мій погляд. — Її варити не будемо.
— Дуже розумне рішення, — сказала я.
Богдан усміхнувся.
І раптом я зрозуміла, скільки таких вечорів у мене вже не буде. Не тому, що мене не кликали. Тому, що я сама відмовлялася.
Оксана взяла в мене сумку.
— Проходьте, я зараз руки помию…
— Оксано, почекай.
Вона завмерла.
— Щось не так?
Я похитала головою.
— Це зі мною було не так. Пробач мені.
Син підвів голову.
— Мамо…
— Ні, дай сказати. Я жодного разу нормально не поговорила з тобою, — звернулася я до Оксани. — Уже все про тебе вирішила. Ще до знайомства.
Вона опустила очі на свої долоні.
— Я розуміла, що вам важко мене прийняти.
— Тобі від цього легше не було.
Оксана мовчала.
— Я не приходила, відмовлялася. А ти все одно щоразу кликала.
— Богдан сумував, — тихо відповіла вона.
Син відвернувся до вікна.
Я підійшла до невістки й обійняла її. Обережно, бо не знала, чи дозволить.
Вона спершу напружилася, а потім притулилася до мене.
— Я дуже боялася, що ви ніколи… — почала й замовкла.
— Пробач, — повторила я. — Я стільки часу змарнувала.
Оксана кивнула мені в плече.
Марічка стояла біля столу з тією своєю тістяною змією.
Я витерла очі й присіла перед нею.
— А ти до мене на вихідні прийдеш?
Вона глянула на маму.
— Можна?
— Якщо хочеш, — відповіла Оксана.
— У мене олівці є, — поквапилася я. — І папір купимо. Можемо пиріг спекти.
— А котика намалюєте?
— Спробую. Тільки він у мене може на собаку вийти.
Марічка вперше засміялася при мені на повний голос.
— Я вас навчу, тьотю Олю.
У грудях защеміло.
— А можна… не тьотю?
Вона перестала сміятися.
— А як?
— Бабусю. Якщо тобі хочеться.
Марічка знову подивилася на Оксану. Та усміхнулася крізь сльози.
— Мені можна свою бабусю мати? — тихо запитала мала.
Я тільки розвела руки.
Вона влетіла в них так рвучко, що я ледве втрималася навпочіпки.
— Бабусю…
Богдан підійшов, поклав долоню мені на плече. Я накрила її своєю.
Ми нічого більше не пояснювали.
Потім їли вареники. Богдан наполягав, щоб я скуштувала його «дослідні зразки», Марічка показувала малюнки, а Оксана вперше не питала мене щохвилини, чи все гаразд.
Усе справді було гаразд.
Відтоді в моїй квартирі з’явилися дитячі капці, коробка олівців і чашка з зайцем, яку нікому іншому брати не дозволялося.
Мама, приїхавши, побачила їх і хмикнула:
— Ну що, бабусю, дочекалася?
— Не починай.
— Я нічого. Рецепт м’яса, до речі, ти в Оксани взяла?
Ми обидві засміялися.
Я стала частіше бачити те, повз що раніше вперто проходила.
Як Богдан після рейсу обіймає дружину ще в коридорі.
Як Марічка біжить до нього з криком: «Тату, дивись!» — і він, хоч ледве стоїть від утоми, дивиться.
Як Оксана ввечері каже:
— Я сьогодні ніг не чую.
А син забирає в неї тарілки:
— Сідай. Я домию.
Звичайна сім’я. З утомою, витратами, недосипаними ночами. З розмовами про ремонт і про те, що ще одну дитину поки краще не планувати.
— Нехай Марічка спершу до школи піде, — сказала мені якось Оксана. — Та й хочемо трохи відкласти.
Я вже не пояснювала їм, як правильно жити.
— Вам вирішувати, — відповіла. — Чим зможу, допоможу.
І син так тепло на мене подивився, що я пошкодувала тільки про одне: чому не сказала цього раніше?
***
— Бабусю, цей!
Маріччин голос повернув мене до магазинної полиці.
Вона тримала рожевий ранець із метеликом.
— Приміряймо, — сказала я.
Надягнула їй на плечі, підтягнула ремінці.
— Не важкий?
— Ні. А гарний?
— Дуже. Тільки ти в ньому ще гарніша.
Мала закрутилася перед дзеркалом, потім раптом стишила голос:
— А татові сподобається?
— Він буде в захваті.
— Я йому покажу, коли приїде. Тільки ти не кажи який. Нехай сюрприз.
— Домовилися.
На касі вона сама поклала пенал на стрічку, а ранець віддала неохоче — тільки щоб продавчиня змогла відсканувати цінник.
Надворі одразу знову натягнула його на плечі й узяла мене за руку.
Телефон задзвонив, коли ми вже підійшли до переходу. Богдан.
— Ну що, купили?
— Купили, — відповіла я.
Марічка підстрибнула.
— Тільки не розказуй!
— Не розказую. У нас тут таємниця.
— Зрозумів, — засміявся син. — Передай моїй школярці, що завтра буду вдома.
— Тату, я чую! — гукнула вона просто в телефон. — Приїжджай швидше!
— Постараюся, доню.
Я дивилася, як вона притискає до вуха мій телефон, як серйозно розповідає про пенал, але вперто мовчить про метелика на ранці.
Потім Марічка повернула мені слухавку.
— Мамо, дякую, що пішла з нею, — сказав Богдан.
— Та що ти, синку. Ми ж із онукою по своїх справах.
Він тихо засміявся.
— Люблю тебе.
— І я тебе. Їдь обережно. Ми чекаємо.
Засвітилося зелене. Марічка вклала долоньку в мою руку, і ми пішли через дорогу — додому, показувати мамі найкращий у світі ранець.