— Любочко, ти тільки не хвилюйся, я все владнала! У суботу зранку приймеш моїх дівчат. І щоб гарно, по-сімейному. Ну, тобто задарма.
Люба завмерла з пляшкою бальзаму в руці.
— Що ви владнали?
— Та день краси! Софія Степанівна, Ганна, дві мої сестри, Марія і я. Нас шестеро. До обіду впораєшся?
— Світлано Василівно, завтра субота. У мене повний запис.
— То посунь когось.
— Куди?
— Ой, не знаю. Скажи, світла не буде. Чи вода зникла. Ти ж хазяйка!
Люба поставила пляшку на полицю. Тихо, обережно — хоча хотілося грюкнути нею об стіл.
— Саме тому я не можу брехати людям. Вони записувалися три тижні тому.
— А я жінкам уже пообіцяла.
— Не спитавши мене?
На тому кінці на мить стихло.
— Любо, я думала, ми сім’я.
— Ми сім’я. Але завтра я працюю.
— І що, я тепер маю перед усіма червоніти? Ми вже домовилися, яким автобусом їхати! Не вигадуй. Якось умістимося.
— Ні, зачекайте…
У слухавці клацнуло.
Люба повільно сіла на диванчик для клієнтів. Ноги гули після цілого дня, а завтра о восьмій уже мала прийти Олена. За нею — Ірина, потім дитячі стрижки, весільна укладка…
Телефон так і лежав у долоні.
— Якось умістимося, — повторила вона в порожній перукарні. — А мене хтось спитав, чи я вміщуся?
Удома пахло смаженою картоплею. Тарас поставив на стіл дві тарілки.
— Нарешті! Мий руки, поки гаряче.
— Твоя мама телефонувала.
Він відвів погляд.
— Ага. Казала, хоче подруг привести.
— Шістьох жінок. Завтра. Без запису і без оплати.
— Ну, без оплати… Може, вона про знижку?
— Тарасе, я добре чую. Вона сказала: «Задарма».
Чоловік відклав виделку.
— Гаразд, не сердься. Може, їм там кінчики підрівняти…
— Шістьом?
— Ну…
— А якщо коріння пофарбувати? А якщо укладку? Я маю людей із крісла повиганяти?
— Та хто каже — повиганяти…
— Твоя мама. Вона запропонувала збрехати, що в мене немає світла.
Тарас потер чоло.
— Давай я поговорю.
Він вийшов на балкон. Люба чула уривки:
— Мамо, ну вона ж не може… Ні, справа не в тому… Та я розумію, що ти обіцяла…
Коли чоловік повернувся, картопля вже охолола.
— Ну?
— Образилася. Каже, все життя для мене старалася, а я для її куми трохи фарби пошкодував.
— Ти пояснив, що це моя робота?
— Пояснив.
— І?
Він помовчав.
— Сказав, що вранці розберемося.
Люба подивилася на нього.
— Хто — розбереться?
— Любо…
— Ти завтра підеш на фабрику. А я стоятиму перед шістьма жінками й буду поганою невісткою. Так?
— Я просто не хотів сварки.
— А мені, думаєш, хочеться?
Вона відсунула тарілку.
— Може, хоч двох приймеш? — тихо спитав Тарас. — Щоб мама заспокоїлася.
Люба кілька секунд мовчала. Потім підвела очі.
— А чиї записи мені скасувати? Олени? Вона спеціально з колегою помінялася. Нареченої? Скажу: вибач, весілля зачекає, у свекрухи гості?
— Не треба так…
— Мені зараз не твоєї мами шкода, Тарасе. Мені себе шкода. Я прийшла додому й думала, що хоч тут не доведеться доводити, що моя праця чогось варта.
Він потягнувся до її руки, але Люба вже встала.
— Шпаринки не буде. Завтра я працюю за записом.
Уночі вона кілька разів прокидалася. Хотілося знову подзвонити свекрусі, пояснити, попросити не приїжджати. Але щоразу згадувала коротке: «Не вигадуй».
Уранці Люба відчинила перукарню раніше.
— Оксанко, сьогодні можуть бути гості, — сказала помічниці, розкладаючи чисті пеньюари.
— Без запису?
— Зі свекрухою.
Оксана зупинилася з чашками в руках.
— А-а…
— Нічого страшного. Показуєш вільні години на наступний тиждень і прайс. Якщо наполягатимуть — кличеш мене.
— А якщо скажуть, що вони родичі?
Люба гірко всміхнулася.
— Оце якраз і скажуть.
О восьмій прийшла Олена. Зняла пальто, сіла в крісло й відразу заговорила:
— Любо, тільки не робіть мене темнішою. У понеділок відкритий урок, я й так ледве сплю.
— Не хвилюйтеся. Залишимо ваш відтінок, просто освіжимо.
Фарбу вже нанесли, коли двері відчинилися навстіж.
— А ось і ми!
Світлана Василівна зайшла першою — у святковому жакеті, з таким виглядом, ніби це вона запросила всіх у власний салон.
— Дівчата, проходьте! Любочко, ми раніше, щоб ти не поспішала.
За нею до невеликої зали зайшли ще п’ятеро жінок. Одна відразу почала розстібати пальто.
Люба поклала пензлик.
— Доброго ранку. Світлано Василівно, я ж учора сказала: сьогодні все зайнято.
— Ну не починай при людях. Ось Ганні коріння підфарбувати, Софії — хвилі, мені форму освіжити. Не весілля ж збираємо!
— У мене якраз сьогодні є весільна укладка.
— То ми до неї!
— Ні. До неї в мене інші клієнти.
Свекруха стиснула губи й кивнула на Олену:
— От поки жінка сидить із фарбою, могла б уже когось узяти.
Олена ніяково озвалася:
— Мені ж скоро змивати…
— Звісно, — одразу відповіла Люба. — Ви не хвилюйтеся. Ми все встигнемо.
Софія Степанівна придивилася до невістки, потім повернулася до подруги:
— Світлано, зачекай. Ти ж казала, нас чекають.
— Та чекають, чекають. Люба просто…
— Ні, — перебила Люба. Голос трохи здригнувся, і вона зробила вдих. — Я вас не записувала. Мене вчора поставили перед фактом. Мені дуже прикро, що ви приїхали даремно, але сьогодні я прийняти вас не зможу.
Жінка біля дверей перестала розстібати пальто.
— То ми що, просто так їхали? — спитала Марія.
— Виходить, так, — тихо сказала Софія Степанівна.
— Не робіть із цього трагедії! — різко озвалася свекруха. — Любо, це моя родина, мої близькі люди. Невже так важко піти назустріч?
— Важко скасувати чужі домовленості заради ваших.
— Тобі гроші дорожчі?
Люба відчула, як запекло обличчя. Поряд стояла Оксана, міцно притискаючи до себе записник.
— Мені важливо виконати те, що я пообіцяла, — відповіла Люба. — І заробити на оренду, матеріали, зарплату помічниці. Так, гроші теж важливі.
— Я ж сказала жінкам, що це подарунок!
— Тоді ви можете його оплатити.
Світлана Василівна аж відсахнулася.
— Я?
— Ви. Оксана підбере день, я порахую вартість і зроблю невелику знижку. Але це треба погодити зі мною. Заздалегідь.
— Ти ще мені рахунок вистав!
— Якщо ви хочете подарувати подругам мою роботу — так.
У залі стало тихо. Люба чула, як Олена обережно поклала телефон на коліна.
— Ходімо, — нарешті сказала свекруха. — Бачите, яка тепер у нас пані. До своїх не підступишся.
— Світлано, — почала Софія Степанівна.
— Що?
— Ти йди. Я наздожену.
Свекруха різко смикнула двері. За нею вийшли ще троє жінок.
Софія Степанівна та жінка в зеленому пальті залишилися.
— Любо, вибачте, — сказала Софія. — Нам зовсім інше розповіли. Нібито у вас роботи мало і ви самі просили привезти компанію.
Люба опустила очі на свої руки. Пальці тремтіли.
— Я зрозуміла.
— Ні, ви не думайте, що ми звикли на дурничку… Нам Світлана сказала: її подарунок.
— Я на вас не серджуся. Справді.
Жінка в зеленому пальті підійшла до Оксани.
— А на середу можна записатися? І покажіть, будь ласка, ціни.
Софія кивнула:
— І мене. Якщо вже знайшли добру майстриню, то навіщо тікати?
Коли вони пішли, Люба повернулася до крісла.
— Перепрошую, Олено.
— За що? — клієнтка підняла на неї очі в дзеркалі. — Ви ж мене не виставили. Оце я б уже образилася.
Люба вперше за ранок усміхнулася.
— Зараз змиватимемо.
Оксана тихенько підсунула їй склянку води.
— Випийте. Я поки чашки приберу.
До вечора Люба майже не сідала. Коли остання клієнтка пішла, вона зняла фартух і сперлася долонями на стіл.
— Усе, — видихнула. — Тепер мене хвилин десять не чіпати.
— Навіть пиріжками? — запитав Тарас із порога.
У руках у нього був паперовий пакет і вода.
Він допоміг Оксані винести сміття, вимив підлогу біля входу. Потім сів поруч із дружиною.
— Мама дзвонила.
— Знаю.
— П’ять разів.
— Я здогадувалася.
— Казала, ти її зганьбила.
Люба мовчки простягнула йому записник.
— Покажи, кого я мала викреслити.
— Любо…
— Ні, подивись. Ось усі сьогоднішні люди. Кого?
Тарас провів пальцем по сторінці.
— Нікого.
Вона дістала з шухляди чеки.
— А це матеріали. У четвер привезли. Порахуй, скільки тут «трохи фарби».
Він узяв чеки, переглянув один, другий.
— Я не знав, що стільки.
— Ти й не питав.
Тарас відклав папери.
— Так.
— Уяви, що я пообіцяла шістьом своїм подругам безкоштовні шафи. Бо мій чоловік уміє меблі робити. Деревину ти купиш, вихідний витратиш, а я буду добра.
Він коротко, невесело всміхнувся.
— Я б спитав, чи ти часом не здуріла.
— А мене ти попросив знайти шпаринку.
Тарас опустив голову. Довго крутив у руках пляшку води, тоді поставив її на підлогу.
— Пробач. Я хотів, щоб мама перестала сваритися. І навіть не подумав, якою ціною.
— Я вчора не чекала, що ти на неї накричиш. Хотіла почути: «Мамо, Люба сказала ні. Значить, ні».
— Треба було саме так і сказати.
Він обережно взяв її долоню.
— Я бачу, як ти приходиш додому. Бачу, як у тебе спина болить. А говорив так, ніби ти тут цілий день каву п’єш.
У Люби защипало очі.
— Мені було дуже самотньо вчора, Тарасе.
— Знаю. Точніше… тепер розумію. Більше я тебе саму з цим не залишу.
У неділю Світлана Василівна передала через сусідку банку огірків «для сина». І окремо переказала, що невістку поки бачити не хоче.
Тарас поставив банку на стіл.
— Поїду поговорю.
— Їдь.
— Ти не проти?
Люба похитала головою.
— Вона твоя мама. Просто пам’ятай, про що ми вчора говорили.
Повернувся він за дві години. Сів на кухні, стягнув із себе светр.
— Борщу? — спитала Люба.
— Давай. Я там добряче зголоднів.
— Сварилися?
— Спочатку вона плакала. Потім сказала: якщо вже ти така принципова, я маю дати їй гроші, щоб повести подруг в іншу перукарню.
Люба завмерла з ополоником.
— І ти?..
— Сказав, що ні.
— А вона?
— Що я змінився.
— Змінився?
Тарас підняв на неї очі.
— Мабуть. Бо раніше дав би, аби тільки все скінчилося.
Вона поставила перед ним тарілку.
— А тепер?
— А тепер у нас ванна чекає ремонту. І я не збираюся оплачувати обіцянки, яких ми не давали. Так їй і сказав: «Мамо, ти запросила людей без Любиного дозволу. Вона тут не винна. І вимагати від неї вибачень не треба».
Люба підійшла ззаду й обійняла його за плечі.
— Дякую.
Він накрив її руки своїми.
— Краще б я ще в п’ятницю це зрозумів.
У середу Софія Степанівна принесла яблука.
— Це не замість оплати, — одразу попередила, ставлячи пакет на стійку. — Це вам із Оксанкою погризти.
— Дякуємо, — засміялася Люба. — Сідайте. Що робитимемо?
Софія торкнулася сивого пасма біля скроні.
— Отут би якось… Щоб не здавалося, ніби я зовсім на себе махнула рукою.
— А ви махнули?
— Ні. Просто звикла: усім щось треба, а я почекаю.
Люба зустрілася з нею поглядом у дзеркалі.
— Сьогодні не чекатимете.
Коли укладка була готова, Софія довго мовчала. Повернула голову в один бік, у другий.
— Не подобається? — обережно запитала Люба.
— Та ні… Подобається.
Жінка раптом усміхнулася — широко, трохи розгублено.
— Я просто забула, що ще можу отак виглядати. Покажіть мені ззаду ще раз, будь ласка.
Вона розрахувалася повністю, записалася на наступний раз, а вже за кілька днів зателефонувала:
— Любо, я ваш номер трьом знайомим дала. Можна було?
— Звичайно.
— Бо вони мене замучили: де була, що робила… Одна навіть спитала, чи я не закохалася.
— А ви що?
— Сказала: «Поки що тільки у свою нову зачіску».
Світлана Василівна майже місяць не телефонувала. Із сином говорила коротко, на запитання про здоров’я відповідала:
— Та яке вже там здоров’я. Не переймайся. У вас свої справи.
Наближався її шістдесят п’ятий день народження.
— Я в неділю до мами заїду, — сказав Тарас. — Привітати треба.
— Звісно. Купимо той вовняний плед, який їй сподобався. Я ще квіти замовлю.
Він здивовано глянув на дружину.
— Ти теж поїдеш?
— Якщо не вижене з порога.
— Любо…
— Поїду. Я не хочу з нею ворогувати.
— А якщо знову почне?
Люба трохи помовчала.
— Тоді скажемо, що не хочемо сваритися, і поїдемо додому. Але, може, не почне.
Свекруха відчинила двері в домашньому халаті. Побачила за Тарасовим плечем невістку з білими хризантемами — і розгубилася.
— А ти… теж?
— З днем народження, мамо.
Люба простягнула квіти.
Світлана Василівна взяла букет обома руками.
— Дякую. Проходьте. Я пиріг спекла… Не знала, чи будете.
— Будемо, — сказав Тарас. — Твій пиріг я ще ніколи не пропускав.
За столом спершу говорили уривчасто: про холод, платіжки, автобус, який тепер ходить незручно. Свекруха кілька разів підкладала Любі салат, хоча та ще не встигла з’їсти попередню порцію.
Потім раптом запитала:
— Софія до тебе ходить?
— Так. Уже двічі була.
— Вона мені фотографію прислала.
— Гарно вийшла?
— Гарно, — неохоче визнала свекруха. — І молодша стала.
Тарас потягнувся по пиріг, але мати на нього навіть не глянула.
— Вона мене насварила, — додала тихіше.
Люба відклала виделку.
— За що?
— Ти ж знаєш за що.
Запала пауза.
— Я не хотіла вас принизити, — сказала Люба. — Але тоді мені нікуди було відступити. Ви прийшли й вимагали, щоб я покинула все.
— Та я думала, ти якось…
— Не могла. Я ж сказала вам це ще ввечері.
Світлана Василівна повільно склала серветку.
— Чула я.
— То чому приїхали?
Мати зиркнула на Тараса, потім знову на Любу.
— Думала, при жінках не відмовиш.
Тарас перестав жувати.
Люба видихнула й опустила погляд.
— А я всю ніч не спала. Боялася цієї зустрічі.
— Та я ж не знала…
— Бо не слухали, мамо, — тихо сказав Тарас.
Світлана Василівна нічого не відповіла. Покрутила серветку, розгорнула її.
— Хотіла похизуватися, — нарешті промовила. — Що невістка в мене майстриня. Що я сказала — і для мене зроблять. Дурна, так?
— Мені було боляче, — відповіла Люба. — Особливо коли ви про совість почали. Ніби я вас обікрала.
— Не треба було мені так казати.
— Не треба.
Свекруха кивнула. Цього разу не заперечила.
— Я вас із радістю підстрижу, — додала Люба. — Сама, коли домовимося. Хочу зробити вам подарунок — зроблю. Але вирішувати це маю я.
— Тепер уже зрозуміла.
Вона посунула до невістки блюдо з пирогом.
— Візьми ще шматочок. Ти ж із яблуками любиш?
— Люблю.
— Я пам’ятаю.
Потроху розмова полегшала. Тарас згадав, як у дитинстві з’їв начинку з пирога, а тісто залишив під рушником. Мати обурилася:
— І казав, що кіт винен! У нас зроду кота не було!
Люба засміялася так щиро, що свекруха теж не втрималася.
А в коридорі, коли вже вдягалися, Світлана Василівна торкнула її за лікоть.
— Любочко… Вибач мені за ту суботу.
Люба повернулася до неї.
— Добре, мамо.
Свекруха незграбно обійняла її, притиснувши долонею до спини.
— І за квіти дякую. Я їх у велику вазу поставлю. Щоб із кухні теж видно було.
Минуло пів року.
У перукарні з’явилася ще одна майстриня. Оксана тепер тримала запис не лише в зошиті, а й у телефоні, бо Люба боялася щось переплутати: вільного часу ставало дедалі менше.
Одного вечора на зупинці її перестріла тітка Настя, далека родичка свекрухи.
— Любочко! А я про тебе якраз згадувала!
— Добрий вечір. Щось сталося?
— Та зустріла вчора твою Світлану. Вона ж тепер про твою перукарню може годину розповідати!
Люба усміхнулася.
— Сподіваюся, хороше.
— Ще й яке! Я й кажу: «То замов за мене словечко. Хай Люба мені хімію зробить дешевше, ми ж майже рідня».
Люба насторожилася.
— І що вона?
Тітка Настя сплеснула руками.
— Як подивиться на мене! «Ти, Насте, — каже, — сама на роботі задарма багато робиш? У Люби оренда, матеріали, люди записані. Дзвони Оксані, вибирай час і плати, як усі».
— Так і сказала?
— Ще й додала: «Не смій її смикати ввечері з отим своїм “мені тільки чубчик”». Я аж розгубилася. Думаю, оце за невістку стоїть!
Люба не втрималася й засміялася.
— Ну, про чубчик вона правильно сказала.
До будинку вона йшла вже усміхнена. Біля під’їзду чекав Тарас із курткою в руках.
— Чого смієшся?
— Твоя мама тепер мої ціни охороняє краще за Оксану.
— Невже когось відчитала?
— Тітку Настю.
— О, — Тарас накинув дружині куртку на плечі. — Значить, у Насті шансів не було.
У кишені завібрував телефон.
Люба дістала його й зупинилася під ліхтарем.
«Любочко, добрий вечір. Глянь, будь ласка, чи є в тебе місце на п’ятницю через два тижні. Хотіла б підстригтися. Якщо зайнято — нічого, запиши на інший день. Я підлаштуюся».
— Мама? — спитав Тарас.
Люба кивнула й відкрила розклад.
П’ятниця, дванадцята. Вільно.
«Доброго вечора, мамо. Є годинка о дванадцятій. Записала вас. Чекаю».
Відповідь прийшла майже відразу:
«Дякую, доню. Буду вчасно».
— Змерзла? — Тарас узяв її за руку.
Люба сховала телефон і притулилася до нього плечем.
— Ні. Мені тепло.