— Ігоре, я в п’ятницю, мабуть, затримаюся. У нас корпоратив, пам’ятаєш?
Вероніка скидала пальто, притримуючи плечем телефон. Ігор стояв біля плити й помішував щось у пательні.
— Пам’ятаю. У ресторані біля набережної?
— Так. Початок о сьомій, але ми збираємося трохи раніше.
— Добре. Тільки нагадай ближче до п’ятниці, щоб я нічого не планував.
— Нагадаю.
Вона попередила його майже за місяць. Знала: якщо не сказати заздалегідь, раптом виявиться, що в них сімейна вечеря або мати Ігоря чекає на них у гості.
Людмила Семенівна жила за двадцять хвилин їзди й завжди знала про них усе. Коли в Ігоря відпустка, коли Вероніка здає проєкт, до кого вони збираються на вихідних. Частину випитувала сама, решту син розповідав їй без жодної задньої думки.
Спочатку Вероніку навіть зворушувало, як близько чоловік спілкується з матір’ю. Людмила Семенівна здавалася їй гомінкою, щедрою на поради жінкою, але не злою.
Та за три роки шлюбу поради дедалі частіше ставали вказівками.
Коли вони обирали диван, свекруха ображалася:
— Ви серйозно замовили його, навіть не показавши мені?
— Мамо, ми ж на ньому сидітимемо, — жартував Ігор.
— А я що, поганого вам порадила б?
На травневі свята подружжя вирішило поїхати удвох у невелику подорож. Після цього свекруха три дні телефонувала синові.
— Родина на дачі збереться, а ви бозна-куди зібралися. Сімейні люди так не роблять.
Коли Вероніка йшла з подругами до театру чи на вечерю, Ігор іноді передавав:
— Мама питала, навіщо тобі так пізно десь сидіти. Каже, заміжній жінці ввечері вдома краще.
— А ти що їй відповів?
— Ніко, ну ти ж знаєш маму. Побурчить і забуде.
Та вона не забувала. А Ігор щоразу просив дружину не нервувати через дрібниці.
Про корпоратив він теж згадав матері мимохідь. Повернувшись додому, розповів про це майже весело:
— Уявляєш, сказав мамі, що в тебе в п’ятницю корпоратив. Вона одразу: «Як це — до ночі в ресторані? Там же чоловіки будуть!»
Вероніка підвела на нього очі.
— І що ти сказав?
— Що це робота, колеги, звичайна річ. Ще й пожартував: мовляв, я в цей час удома з котлетами не пропаду.
— А вона?
— Та побурчала трохи. Нічого особливого.
Вероніка ледь усміхнулася. Надто добре вона знала це «побурчала».
У середу ввечері вона сиділа за ноутбуком, коли Ігор зайшов до кімнати.
— Слухай, до мами в п’ятницю родичі з Дніпра приїздять. Вона хоче сімейну вечерю влаштувати.
— У п’ятницю? Цієї п’ятниці?
— Ага. Питає, чи ми під’їдемо.
Вероніка зачинила ноутбук.
— Ігоре, у мене корпоратив.
— Я знаю.
— Тоді навіщо ти питаєш?
— Ну, родичі рідко приїжджають. Мама вже готується, стіл планує…
— Вона знає, що в мене цього вечора плани?
Ігор відвів погляд.
— Знає.
— І що ти їй відповів?
— Сказав, що поговорю з тобою.
— Тоді одразу кажу: я не поїду. Я місяць тому попередила про корпоратив.
Ігор зітхнув.
— Ніко, мама вже сказала родичам, що ми будемо.
— Вона мене запитала?
— Ні, але…
— Тоді чому вона це сказала?
— Не знаю. Може, думала, що ти зможеш пропустити корпоратив. Нічого ж страшного.
— Для тебе нічого страшного. А мене чому ніхто не запитав?
— Бо вона хоче всіх зібрати! Я б на твоєму місці обрав родину.
— Сам би обрав, Ігоре. А за мене чомусь уже вирішили.
— Не драматизуй. Мама просто хоче побачитися з рідними.
— То нехай бачиться. Я тут до чого?
Наступного дня Людмила Семенівна кілька разів телефонувала синові. Після кожної розмови він ставав похмурішим.
За вечерею він знову відклав виделку.
— Ну який сенс через один вечір псувати стосунки?
— А чому їх псую я? — запитала Вероніка. — Не твоя мама, яка знає про мої плани, але все одно обіцяє комусь, що я приїду?
— Може, ти хоча б на пару годин заїдеш, а потім на корпоратив?
— Ні. Я не встигну. І не хочу робити вигляд, що зі мною так можна.
— Ну чому ти все сприймаєш у багнети? Вона просто старого виховання.
— Старого виховання — це коли критикують музику або вчать пироги пекти. А не коли вирішують, куди мені можна йти після роботи.
У четвер увечері пролунав дзвінок у двері. Вероніка прибирала зі столу й почула з передпокою знайомий голос.
— Мамо? А ти чого не подзвонила? — запитав Ігор.
— Та я ненадовго. Ось, мандарини вам принесла. І печиво.
Людмила Семенівна зняла пальто, поправила волосся й сіла на край дивана.
— Вирішила сама заїхати. Телефоном усе не те. Хотіла спокійно поговорити.
Вероніка залишилася стояти.
— Про що?
— Та про завтра. Ніко, ну навіщо ти впираєшся? Родичі приїздять, хочуть вас побачити. А ти збираєшся до ночі сидіти в ресторані з чужими чоловіками.
— Це мої колеги. І я не питала дозволу йти на корпоратив.
— Ось у цьому й біда вашого покоління. Ні в кого нічого питати не треба. А сім’я тоді навіщо?
— Я попередила Ігоря за місяць. Ми з ним про все домовилися.
— Домовилися! Заміжня жінка повинна розуміти, що сім’я важливіша за розваги.
— Навіть якби це була просто розвага, я маю право туди піти.
Ігор стояв біля стелажа й мовчав. Вероніка подивилася на нього, але він удав, що не помітив.
— Ти мене правильно зрозумій, — продовжила Людмила Семенівна. — Я ж не зі зла. Просто збоку це негарно виглядає. Чоловік удома, а дружина до ночі з колективом. Усяке буває.
— Що саме буває? — запитала Вероніка.
— Та ти ж сама розумієш.
— Ні, не розумію. Скажіть прямо.
Свекруха стиснула губи.
— Я думаю про вашу сім’ю. Чоловік повинен бути впевнений у дружині, а не гадати, де вона і з ким.
Вероніка обернулася до Ігоря.
— Ти це чуєш?
— Ніко, мама ж не це має на увазі. Вона хвилюється.
— А що вона має на увазі? Ти знаєш, де я буду. Чи ти теж думаєш, що на роботі за мною треба наглядати?
— Та я такого не казав.
— Зате вона каже. У нас удома. А ти стоїш і мовчиш.
Людмила Семенівна зітхнула.
— Я по-материнськи пояснюю, а ти одразу нападаєш.
— Ви мені не матір.
— Ах ось як? Значить, я тобі чужа?
— Я цього не сказала. Я сказала, що ви не вирішуєте, куди мені йти.
— Я, між іншим, про Ігоря теж думаю. Треба поважати чоловіка, якщо він у тебе є.
Вероніка відчула, як у неї затремтів голос.
— Досить. Я місяць тому сказала про корпоратив. Ви це знали, але призначили вечерю і повідомили родичам, що ми приїдемо. А тепер приїхали до мене додому пояснювати, як має поводитися заміжня жінка?
— Що це за тон? Я до тебе по-доброму!
— По-доброму — це запитати, чи я можу приїхати. І почути відповідь.
— Я для всієї родини старалася!
— Як влаштували без мене, так без мене і проводьте.
— Вероніко, годі! — нарешті втрутився Ігор.
Вона різко повернулася до нього.
— Мені годі? Твоя мама розповідає, що мені не можна на корпоратив, а ти мене зупиняєш?
— Я прошу не робити з одного вечора проблему. Ну поступися заради родини.
— Знову поступися? Пам’ятаєш травневі свята? Ми поїхали удвох, а мама три дні тобі телефонувала, бо ми не приїхали на дачу.
— Ну телефонувала. І що?
— А те, що ти потім просив мене наступного разу не сперечатися. А коли вона розповіла родичам про нашу відпустку, хоча ми не хотіли, ти сказав, що я занадто гостро реагую.
— Ти зараз усе в одну купу звалюєш.
— Бо це одне й те саме! Вона вирішує за нас, а ти просиш мене погодитися, щоб вона не образилася.
Людмила Семенівна підвелася.
— Ти що, робиш із мене потвору? Я хотіла, щоб родина зібралася разом!
— Ви хотіли, щоб усе було по-вашому. А коли я сказала «ні», прийшли мене виховувати.
— Ігорю, ти чуєш, як вона зі мною розмовляє?
— Чую, мамо. Давайте всі заспокоїмося, будь ласка.
— Звісно, — гірко усміхнулася Вероніка. — Заспокоїтися маю я. А сказати мамі, що вона втручається в наше життя, ти не можеш?
— Ти перекручуєш.
— Тоді відповідай: чому твоя мама вирішує, куди я можу йти після роботи?
Ігор відкрив рота, але нічого не сказав.
Людмила Семенівна демонстративно взяла пакет із печивом і знову поставила на стіл.
— Я добра вам бажала. Але, видно, не потрібне воно тобі. Ігорю, ой важко тобі буде з такою дружиною.
Вероніка подивилася на них обох.
— Завтра я йду на корпоратив. І більше це не обговорюю.
Свекруха постояла ще трохи, чекаючи, що син її підтримає. Але Ігор тільки потер перенісся.
У передпокої Людмила Семенівна голосно попрощалася і грюкнула дверима.
Після її від’їзду вони з Ігорем майже не розмовляли. Він збирав чашки на кухні, Вероніка готувала одяг на наступний день. Хотілося сказати ще багато, але сил на нову суперечку в неї не залишилося.
У п’ятницю зранку Ігор був відсторонений. Перед виходом дружини лише кинув:
— Роби, як знаєш.
На роботі колеги метушилися, обговорювали подарунки й сміялися з майбутньої промови начальника.
— Як думаєш, цього року він вкластися у двадцять хвилин зможе? — запитала колега.
— Якщо ми вимкнемо мікрофон, — відповіла Вероніка і вперше за день щиро засміялася.
У ресторані все було звичайно: гірлянди, столи із закусками, тости, конкурси. Начальник говорив довше, ніж обіцяв, хтось танцював, хтось обговорював роботу.
— Ніко, ходімо до нас! — гукнула колега. — Ми тут згадуємо, хто скільки разів переробляв грудневий звіт.
— Тоді без мене не починайте.
На кілька годин Вероніка змогла розслабитися. Ніхто не вимагав пояснень, чому вона тут. Вона просто сиділа серед людей, з якими працювала весь рік.
Додому повернулася близько опівночі. Ігор сидів у вітальні перед вимкненим телевізором.
— Ну що, нагулялася? — запитав він.
Вероніка застигла в передпокої.
— Будь ласка, не починай.
— Це ти не починай. Мама весь вечір хвилювалася. Родичі питали, де ми, а я сидів і думав, що моя дружина демонстративно показала: їй сім’я не важлива.
— Я просто не скасувала свої плани, бо твоя мама вирішила інакше.
— Можна ж було поступитися хоча б раз.
— Хоча б раз? Ігоре, ти сам чуєш, що кажеш?
Він відвернувся. Договорити того вечора вони так і не змогли.
Наступні два дні мати знову телефонувала йому. Вероніка чула уривки розмов:
— Вона зовсім тебе не поважає…
— Мамо, тихіше.
— Поводиться, як вільна дівчина!
Сам Ігор повторював дружині трохи інше, але зміст був той самий:
— Ти могла бути м’якшою.
— А вона могла не приходити мене повчати.
— Вона ж не ворог тобі. Не можна було просто подумати про інших?
Через два дні після корпоративу вони сиділи на кухні. Чай вистигав, Ігор раз у раз поглядав у телефон.
Вероніка поставила чашку на стіл.
— Послухай мене уважно. Я хочу, щоб ти сьогодні забрав у мами запасні ключі від нашої квартири.
Він підвів голову.
— Навіщо?
— Я більше не хочу, щоб вона відчувала себе тут господинею. Вона приїхала без запрошення і в нашій вітальні влаштувала мені допит.
— Але вона ж ключами не скористалася.
— Не скористалася. Та після того, що сталося, я не хочу, щоб вони в неї були.
— Вероніко, це вже занадто.
— Занадто — це те, що ти досі не бачиш проблеми.
Вона зробила паузу.
— І ще. Припини розповідати їй про всі наші плани. Куди я йду, о котрій повернуся, з ким ми вечеряємо. Це наші справи.
Ігор відсунув чашку.
— Ти говориш про мою матір так, ніби вона ворог.
— Я говорю про людину, яка вирішує за мене. І про чоловіка, який їй це дозволяє.
— Я нікому нічого не дозволяю. Просто не хочу сваритися через дрібниці.
— Для тебе дрібниця, коли мене змушують виправдовуватися за власні плани?
— Я думаю, ти все надто роздуваєш. Так, мама, може, перегнула палицю. Не треба було приїжджати. Але влаштовувати таку драму…
— Гаразд, — тихо сказала Вероніка. — Тоді нам, мабуть, варто якийсь час пожити окремо.
Ігор витріщився на неї.
— Що?
— Пожити окремо.
— Через корпоратив? Ти серйозно зараз?
— Не через корпоратив. Я більше не хочу жити так, щоб кожне моє рішення обговорювали з твоєю мамою. А коли я заперечую, ти казав, що це дрібниця і мені треба поступитися.
— Ти зараз на емоціях. Так сім’ї не зберігають.
— А як зберігають? Мовчать, коли їм погано?
— Я ж сказав: мама перегнула. Що тобі ще треба?
— Щоб ти зрозумів, чому я прошу про ключі. Чому не хочу, щоб ти їй розповідав про кожен мій крок. Не сказав, що я все роздуваю, а справді почув мене.
Ігор провів рукою по обличчю.
— Невже не можна було просто поговорити?
— Я з тобою говорю. Давно. Тільки ти весь час просиш мене заспокоїтися.
Він ще намагався сперечатися: казав, що вона поспішає, що вони все владнають, що не можна отак ставити шлюб під загрозу. Але щоразу повертався до одного: це лише сварка через один вечір.
Вероніка слухала й розуміла, що він досі її не почув.
Вона не відчувала полегшення. Їй було боляче дивитися на чоловіка, з яким вона хотіла прожити життя, і думати про те, як вони житимуть окремо. Та вдавати, що після цієї розмови все знову гаразд, вона вже не могла.