— Відчиняй! Чуєш мене? Я знаю, що ти вдома!
Дарина здригнулася й мало не впустила лопатку. На пательні шкварчала остання порція оладок. За дверима знову загупали.
— Дарино! Не вдавай, що не чуєш!
Вона вимкнула плиту, витерла руки рушником і пішла в передпокій. Ручка вхідних дверей сіпнулася раз, удруге.
— Добрий вечір, Маріє Петрівно. Навіщо так гупати?
— Ключ не провертається! Що ти там зробила?
— Засув поставила.
За дверима на мить стихло.
— Який ще засув?
— Внутрішній.
— То відсунь його! Катя з друзями прийшла. Немає де людям посидіти.
Дарина заплющила очі. Спина нила після зміни, на кухні холола вечеря. Їй так хотілося просто сісти.
— Сьогодні гостей не буде.
— Як це — не буде? Ми вже тут!
— А мене ви запитали?
— Ой, починається… Відчиняй, не ганьби нас перед людьми.
Ще тиждень тому Дарина, повернувшись із роботи, навіть не змогла одразу сісти на власний диван. Там лежали чужі куртки, а Катеринині подруги дивилися кіно.
— О, ти вже вдома! — кинула тоді зовиця. — Ми тут трохи посидимо.
Дарина поставила сумку біля стіни.
— Катю, а подзвонити?
— Та ми ненадовго.
На кухні стояла гора посуду. Під ногою щось липко хруснуло.
— Що на підлозі?
— Коктейль розлили. Не переживай.
— Я не переживаю. Я питаю, хто це прибере.
Катерина скривилася, ніби саме Дарина зіпсувала всім вечір.
— Ну не зараз же. Ми кіно дивимося.
Прибирати довелося Дарині. За дві години Катерина зібрала подруг і пішла, гукнувши з порога: «Дякуємо, все було класно!»
Андрій того вечора лише зітхнув:
— Ну що я можу зробити? Вона така людина.
— А я яка?
— До чого тут ти?
— До того, що це я зараз стоятиму з ганчіркою. Не ти. І не вона.
— Не починай, будь ласка. Я втомився.
Дарина тоді нічого не відповіла. Наступного дня викликала майстра.
Тепер засув міцно тримав двері, а Марія Петрівна не могла в це повірити.
— Це квартира мого сина! Він сестру на порозі не залишить!
— Це і моя квартира. І я хочу сьогодні відпочити.
— А Каті де відпочивати?
— Удома.
— У нас тісно!
— Нас із вами це не робить просторішими.
За дверима почувся Катеринин голос:
— Мам, ну що там? Довго ще?
— Твоя невістка нас не пускає!
— Дарино, ти серйозно? — Катерина підійшла ближче. — Ми з тортом. Годинку посидимо, і все.
— Минулого разу теж була годинка. Ви пішли майже об одинадцятій.
— Ну заговорилися. Буває.
— А потім я до першої ночі прибирала.
— Тебе ніхто не просив одразу прибирати!
Дарина міцніше стиснула рушник, який досі тримала в руці.
— Тобто я мала вранці перед роботою відмивати ваші тарілки?
— Господи, тобі ті тарілки досі спокою не дають?
— Не тарілки, Катю. Те, що ти навіть не запитала, чи можна прийти.
— Ми ж не чужі!
— То чому поводитеся так, ніби мене тут немає?
З того боку хтось тихо промовив:
— Катю, ходімо вже…
— Зачекай, — різко обірвала вона. — Дарино, я після роботи. Я теж утомилася.
— Я розумію. Тому й не приходжу до тебе з компанією.
— У тебе хоч телевізор нормальний!
Дарина коротко, без радості засміялася.
— То ось у чому річ.
— Не перекручуй! — втрутилася свекруха. — Молоді хочеться поспілкуватися. Тобі що, місця шкода?
— Мені шкода себе, Маріє Петрівно. Я хочу поїсти й лягти. Без музики за стіною. Без чужих людей у ванній.
— Знову ти за ту косметику? — озвалася Катерина. — Ніхто навмисне нічого не бив!
— Але розбили. І навіть не сказали.
— Та скільки там того крему було…
— Достатньо, щоб я купувала його на свої гроші й хотіла користуватися сама.
— От дріб’язкова! — обурилася Марія Петрівна. — Катя все за собою прибере. Я особисто простежу.
— Ні.
— Ти хоч слухаєш, що я кажу?
— Слухаю. І відповідаю: ні.
Свекруха знову смикнула ручку.
— Ми вам на перший внесок гроші позичали! Тоді ти від нас не зачинялася!
Дарина відчула, як запекло в горлі. Вони з Андрієм місяцями брали додаткові зміни, носили обіди в контейнерах, відкладали навіть купівлю зимового взуття. І все одно щоразу мусили виправдовувати право побути вдома.
— Ми повернули вам борг.
— Я не про борг! Я про ставлення!
— Ви попросили повернути раніше — ми повернули. Пральну машину купили, як домовлялися. Що ще я винна?
— Не говори зі мною таким тоном!
— А яким мені говорити? Ви стукаєте в мої двері й погрожуєте, бо я не хочу гостей.
— Зараз Андрієві подзвоню. З ним і розбиратимешся.
— Подзвоніть.
Дарина відійшла від дверей, але до кухні не дійшла. Задзвонив телефон.
— Алло.
— Дарино, що там у вас? — Андрія було погано чути за заводським гулом. — Мама каже, ти їх на холод виставила.
— Я їх узагалі не впускала.
— Вона кричить, я половини не розібрав.
— То послухай мене. Катя знову прийшла з друзями. Без дзвінка. Я сказала, що хочу відпочити.
— Ну нехай посидять у кімнаті. Ти ж на кухні можеш…
— Що?
Він замовк.
— Андрію, ти зараз справді запропонував мені сховатися на кухні у власній квартирі?
— Не сховатися. Просто не сваритися.
— Тобто вони роблять що хочуть, а я маю не сваритися?
— Я на роботі. Що ти хочеш від мене зараз?
— Щоб ти сказав: «Мамо, Дарина має право не приймати гостей».
— Ти знаєш, як вона відреагує.
— Знаю. Тому ти хочеш, щоб потерпіла я.
За дверима Катерина голосно сказала, явно розраховуючи, що Дарина почує:
— Через якісь посиденьки цілу трагедію влаштувала!
Дарина притиснула телефон до вуха.
— У мене спина болить так, що я ледве стою. Я напекла оладок і мріяла про тихий вечір. Це все, Андрію. Я більше нічого не прошу.
Він важко видихнув.
— Добре. Скажи, що я заборонив.
— Ні.
— Знову не так?
— Подзвони сам. Я не хочу передавати твої слова, щоб завтра ти сказав, що я щось неправильно зрозуміла.
— Я такого не казав.
— Тоді просто подзвони.
— Гаразд, — буркнув він. — Хоч ти мені нерви не мотай.
Дарина повільно опустила руку з телефоном.
Найбільше їй хотілося почути не згоду й навіть не вибачення. Звичайне: «Ти як?» Але він не запитав.
Невдовзі за дверима залунала мелодія.
— Так, синку… Що значить — ідіть додому? — голос Марії Петрівни зірвався. — А ти знаєш, як вона з нами розмовляє?.. Звісно, тепер тільки дружина в тебе хороша!
Дарина більше не дослухалася. Повернулася на кухню, поклала оладки на тарілку.
У двері вдарили долонею востаннє.
— Ще пошкодуєш! — гукнула свекруха. — Прибіжить Андрійко до мене, тоді подивимося!
Дарина підійшла до передпокою.
— На добраніч, Маріє Петрівно.
— Мам, ходімо вже! — роздратовано кинула Катерина. — Усі люди порозходилися через вас!
Голоси віддалилися. Грюкнули двері ліфта.
Дарина сіла за стіл і лише тоді помітила, як тремтять пальці. Поставила поруч банку згущеного молока, налила чаю. Перший оладок уже вистиг, але вона з’їла його із задоволенням.
У квартирі було тихо.
Вранці Андрій довго роззувався в передпокої. Потім зайшов на кухню й торкнувся тарілки, прикритої іншою тарілкою.
— Мені залишила?
— Залишила.
Він сів.
— Мама всю ніч повідомлення писала.
Дарина мовчки посунула до нього чашку.
— Каже, ти її принизила.
— А ти що сказав?
— Щоб заспокоїлася.
— Не що я її не принижувала?
— Дарино, ну годі. Я ж подзвонив. Вони пішли. Чого ти ще хочеш?
Вона подивилася на нього. Андрій уже їв, уникаючи її погляду.
— Нічого. Їж, поки не вистигло.
Засув він не чіпав. Навіть сам почав зачиняти його на ніч. Але щоразу, коли телефонувала мати, виходив розмовляти на балкон.
Минуло кілька тижнів.
Катерина більше не приходила. Марія Петрівна не дзвонила Дарині, зате Андрій після кожної розмови з нею ставав похмурим.
Одного вечора він поклав телефон на стіл і сказав:
— Так далі не можна.
Дарина підвела очі від чашки.
— Що саме?
— Мама досі ображена. Катя теж. Ми тепер узагалі не спілкуватимемося?
— Я нікого не блокувала.
— Ти могла б подзвонити.
— І сказати що?
— Ну… пояснити нормально.
Дарина відсунула чашку.
— Я пояснювала. Що хочу відпочивати. Що гостей треба погоджувати. Що після себе прибирають. Що з цього було незрозуміло?
— Вона моя мама.
— Я пам’ятаю.
— Ти говориш про неї, наче про чужу!
— А ти говориш про мене, наче я маю за все вибачатися.
Андрій підхопив зі столу ключі, знову поклав.
— Просто будь трохи м’якшою.
— Я була м’якшою. Коли Катя вперше привела подруг. І вдруге. Коли твоя мама сказала, що я погана господиня, бо в холодильнику немає готового обіду для її доньки. Ти пам’ятаєш?
— Вона пожартувала.
— Мені не було смішно.
Він потер обличчя долонями.
— Я між двох вогнів.
— Ні, Андрію. Ти приходиш додому й просиш мене поступитися, щоб тобі стало легше. А мені легше від цього не стає.
Пролунав дзвінок. Довгий, настирливий.
Вони обоє подивилися в бік передпокою.
— Ти когось чекаєш? — запитала Дарина.
— Ні.
Андрій пішов відчиняти. Вона почула його розгублене:
— Мам?..
— Нарешті! Катю, занось сумку.
Дарина вийшла з кухні.
Марія Петрівна вже переступила поріг. За нею стояла Катерина з великою дорожньою сумкою на плечі.
— У нас ремонт, — оголосила свекруха. — Поживемо трохи у вас.
Андрій завмер біля відчинених дверей.
— Який ремонт? Ти ж нічого не казала.
— Тепер кажу. Не на вулиці ж нам сидіти.
— А надовго? — тихо запитала Дарина.
Марія Петрівна навіть не глянула на неї.
— Як майстри впораються.
Катерина поставила сумку на підлогу.
— Я у великій кімнаті буду. Мам, ти ж можеш на розкладному кріслі?
— Стривай, — Андрій підняв руку. — Ми ще нічого не вирішили.
— А що тут вирішувати? — свекруха потягнула пакет у коридор. — Ти рідну матір не прихистиш?
Дарина дивилася на чоловіка.
— Андрію?
Він ковтнув.
— Мам, треба було попередити. Справді. Ми б поговорили…
— То поговоримо зараз. Дай пройти, руки відриваються.
Марія Петрівна протиснулася повз нього. На підлозі залишилися мокрі сліди.
— Взуття зніміть, будь ласка, — сказала Дарина.
— Зніму, не командуй. Бачиш, я з пакетами?
Катерина вже розстібала куртку.
— Тільки без скандалу, добре? Нам і так із цим ремонтом клопоту вистачає.
Дарина знову глянула на Андрія.
— Скажи їм.
— Дарино, не зараз…
— Саме зараз.
Він озирнувся на матір.
— Мам, ну ви хоч би подзвонили…
— Я синові додому ще й записуватися маю? — Марія Петрівна сплеснула руками. — Дожили!
Андрій мовчав.
Дарина почекала ще кілька секунд. Потім пройшла до спальні й дістала валізу.
Коли вона знімала з вішака робочу сукню, у дверях з’явився чоловік.
— Ти що робиш?
— Збираюся.
— Куди?
— Сьогодні — до готелю. Далі вирішу.
— Через те, що мама приїхала?
Дарина обернулася.
— Ні. Через те, що я знову стояла перед тобою й чекала, чи ти мене почуєш.
— Я ж не сказав їм залишатися!
— А вони вже обирають, де спатимуть.
— Дай мені час розібратися.
— У тебе було кілька тижнів.
Андрій провів рукою по волоссю.
— Ну не можу я їх зараз вигнати.
— А мене відпустити можеш?
Він відкрив рота, але відповіді не знайшов.
Дарина склала документи в окрему кишеню, перевірила гаманець і зарядний пристрій. Пальці плуталися в блискавці.
— Дай, я допоможу, — машинально потягнувся Андрій.
Вона відсахнулася.
— Не треба.
У дверях з’явилася Марія Петрівна.
— Що за вистава? Валізою лякаєш?
— Мамо, не втручайся, — втомлено попросив Андрій.
— Як це не втручайся? Вона тебе шантажує у твоїй же квартирі!
Дарина нарешті застебнула валізу.
— У нашій квартирі, Маріє Петрівно. Це важливо.
— То сиди й живи! Хто тебе жене?
— Дарино, — Андрій узявся за ручку валізи. — Давай завтра поговоримо. Переночуємо, заспокоїмося…
— Ми вже говорили. На кухні, телефоном, сьогодні. Ти все чув.
Вона обережно забрала його руку.
— Я подам на розлучення. З квартирою та іпотекою розберемося законно. Від своєї частки я не відмовлюся.
— Ти серйозно? — його голос раптом став зовсім тихим.
У Дарини защипало очі.
— Я не хотіла цього, Андрію.
— То не йди.
Вона ще мить дивилася на нього, сподіваючись почути щось інше. Але з коридору долинув голос Катерини:
— Мам, а постіль де брати?
Андрій озирнувся.
Дарина підняла сумку.
У передпокої Марія Петрівна заступила їй дорогу.
— Через таку дрібницю чоловіка кидаєш? Сім’ю руйнуєш?
— Пропустіть мене, будь ласка.
— Ти ще повернешся!
— Мамо, відійди, — сказав Андрій.
Дарина вийшла на сходовий майданчик. Він ступив за нею.
— Подзвони, як доїдеш.
Вона кивнула. Більше сказати нічого не змогла.
Двері зачинилися неголосно, майже буденно. Дарина стояла біля ліфта, тримаючи холодну ручку валізи, і плакала — вперше за весь вечір.
Їй було шкода їхніх ранкових кав, оладок, які вона завжди залишала йому під тарілкою. Шкода квартири, для якої вони разом обирали штори. Шкода того життя, що могло в них бути.
Ліфт приїхав. Вона витерла щоки й зайшла всередину.
Попереду були готель, важкі розмови, документи й суд. Але сьогодні їй більше не треба було нікого переконувати, що вона має право на тишу.
І від цього, крізь сльози, ставало легше.