Дарина була моєю похресницею. А виявилася ріднішою за рідного сина. Тільки зрозуміла я це не відразу.
У Загвізді я прожила все життя. Наш із Миколою будинок стояв біля річки: колоди потемніли від вогкості, ґанок рипів, зате сам будинок був міцний.
Даринку привезли до нас зовсім маленькою. Тієї весни її батьки розбилися на машині: дорога була слизька, на мосту їх занесло.
— Куди ж вона тепер? — плакала я. — Кому вона потрібна, крім нас?
Микола тоді лише обійняв мене за плечі.
— Заберемо до себе, Тоню. Виростимо разом із Юрком.
Так і зробили. Діти разом за стіл сідали, разом уроки робили. Юрко був їй як брат, а вона йому — як сестра.
Дарина вивчилася, поїхала до райцентру, вийшла заміж. Але щотижня дзвонила, а кілька разів на місяць приїжджала.
— Хресно, ти хоч ліки свої п’єш?
— П’ю, п’ю. Не переживай.
— А як не переживати? Ти ж у мене одна.
Коли не стало Миколи, Юрко сказав:
— Мамо, що ти тут сама сидітимеш? Переїжджай до нас.
Я тоді зраділа. Думала, поруч із сином мені буде легше. Будинок продала, склала речі у валізу й поїхала.
Валіза так і залишилася стояти під ліжком. Усе збиралася розібрати її як слід, та руки не доходили.
Невістка Ірина спочатку була привітною. Виділили мені маленьку кімнату з вікном надвір, біля ліжка поклали старий килимок. Я й тому рада була.
— Ірино, що тобі на городі зробити? — питала я.
— Огірки б підв’язати, якщо можете.
— Звісно, можу.
Я копала, полола, закручувала компоти й варення. Думала: доживу потихеньку біля сина, чим зможу — допоможу.
А потім на коморі з’явився замок.
Маленький, блискучий. Ірина зачинила його й поклала ключа в кишеню кофти. Раніше комора завжди була відчинена.
— Ірино, а навіщо замок? — спитала я.
— Та так треба, — відповіла вона й відвернулася.
Вранці невістка ставила на стіл пакет молока, пів хлібини й два яйця. Масло після сніданку прибирала, а діставала тільки до вечері. Крупи дозволяла взяти жменю.
Спершу я думала: може, грошей бракує, економлять. Мені багато не треба.
Свою пенсію я віддавала Ірині до копійки. Сама запропонувала: живу ж у них, треба допомагати.
— Добре, давайте так, — погодилася невістка.
Та коли мені було потрібне мило чи нитки, доводилося просити в неї.
— Ірино, купи мені, будь ласка, котушку чорних ниток. Ґудзик відірвався.
— Куплю, — зітхала вона. — Знову в мінус ідемо.
Якось увечері я почула, як вона розмовляла телефоном із подругою. Двері на кухню були прочинені.
— Угу, свекруха на шиї сидить… Та що та пенсія? Смішна, ледве на хліб вистачає. А їсть як доросла працююча людина.
Я так і завмерла в коридорі. Потім тихенько повернулася до своєї кімнати й сіла на ліжко.
— От і переїхала до сина, — прошепотіла.
Наступного ранку наскребла в гаманці дріб’язку, пішла до крамниці й купила хліб та цукор. Поставила на стіл. Ірина подивилася, насупилася, але нічого не сказала.
А ввечері Юрко спитав:
— Мамо, навіщо ти гроші витрачаєш? У нас же все є.
— Хочу своє їсти, Юро. Щоб нікому тягарем не бути.
— Та який ти тягар?
— Тоді чому мене нахлібницею називають?
Син глянув на Ірину, потім відвів очі. Встав і вийшов на ґанок курити.
Ірина теж промовчала. Наче не про неї мова.
Того дня подзвонила Дарина.
— Хресно, як ти? Може, тобі щось привезти?
— Та ні, доню, все є.
— Точно? А то я влітку до вас приїду.
— Приїжджай. Я скучила.
Поклала слухавку й подумала: добре, що хоч Дашка мене не забуває.
Тижнів за два зайшла сусідка, Клавдія Петрівна. Вона пекла пиріжки й булочки на продаж, тому від неї завжди пахло здобою.
— Антоніно, позич соди, га? А то в мене саме тісто на столі.
— Зараз дам. Сідай, води попий.
Ми присіли на кухні. Ірина тим часом розвішувала білизну у дворі. Повернулася, не помітила Клавдії за шафою й одразу до мене:
— Антоніно Павлівно, ви б хоч посуд за собою мили як слід!
— А що не так? — спитала я.
— Розводи на тарілці! Їсте у три горла, ще й бруд за собою лишаєте. Не соромно?
Я й слова не знайшла. А Клавдія Петрівна ахнула.
Ірина обернулася, побачила гостю й на мить затнулася. Та швидко оговталася.
— Ми з Юрою обоє працюємо, — сказала вона. — А вона пенсію свою мізерну принесе й думає, що цього досить. Інші пенсіонери підробляють, допомагають.
— А город хто вам поливає? — не витримала Клавдія.
— Та що там той город! Ви б краще в’язали на продаж, — кинула Ірина до мене й вийшла.
Клавдія почекала, поки за нею зачиняться двері, і нахилилася до мене.
— Ти це щодня слухаєш?
— Буває.
— А син?
— Він не любить втручатися.
— Не любить? А ти його мати чи хто?
Я тільки зітхнула.
— Може, тобі є куди піти? Будинок у тебе був…
— Продала я його.
— От біда. А більше нікого немає?
Тут я згадала, як Дарина кликала мене до себе.
— Хресно, приїжджай, — казала вона. — Будинок у нас великий, кімнату тобі виділимо.
А я все відмовлялася:
— Що ти, доню, я біля сина.
Тільки тепер зрозуміла: не біля сина я. Сама по собі. Сидить він поруч, а захистити не може.
На початку липня Дарина приїхала з чоловіком Сашком. Увійшла в дім і так міцно мене обійняла, що я ледь сльози стримала.
— Ну як ти тут, хресно?
— Нормально, Даринко.
Вона відсторонилася й зазирнула мені в очі.
— Не кривдять тебе?
Я глянула на Ірину.
— Ні, — відповіла після паузи.
Хотіла сказати, що все добре, але язик не повернувся.
Дарина ще трохи на мене подивилася, та розпитувати не стала. Вони з Сашком привезли велику банку меду, сушені трави, випічку й кілька пляшок домашньої настоянки.
За вечерею сиділи вп’ятьох. Ірина усміхалася гостям, підкладала їм їжу, зі мною теж говорила лагідно. А потім раптом спитала:
— Дашо, у вас будинок великий?
— Великий. Два поверхи.
— Два поверхи… А ми тут утрьох тулимося.
Дарина поклала виделку.
— До чого ти?
Ірина зітхнула.
— Може, ви з Санею заберете маму до себе? Я просто не можу більше, коли в домі чужа людина. Мені дихати важко.
Чужа людина. Це вона про мене.
Я подивилася на Юрка. Він сидів, опустивши голову, і водив пальцем по клейонці.
— Юро, — тихо покликала я.
Він підвів очі й знову опустив.
Дарина теж подивилася на нього.
— Ти хоч щось скажеш?
— А що я скажу?
— Твою маму пропонують віддати в хороші руки. Як цуценя. Тебе це влаштовує?
— Дашо, не починай, — пробурмотів він.
— Я починаю? Ти чув, що Ірина сказала?
Юрко стиснув губи. Я все ще чекала, що він підведеться, скаже: «Мамо, нікуди ти не поїдеш». Хоч щось скаже.
— Ну… не на вулицю ж, — нарешті промовив він.
Дарина кивнула.
— Ясно. Мамо, збирай речі. Поїдеш із нами. Так, Сашко?
Сашко, великий, мов дуб, чоловік, до того сидів мовчки.
— Авжеж, — сказав він. — Збирайтеся, мамо.
Він виріс у дитячому будинку, усе життя шукав своїх батьків, а знайшов тільки їхні могили. І так тепло вимовив це «мамо», що в мене защипало в очах.
— Ви певні? — спитала я. — Я ж не хотіла вам на голову…
— Навіть не кажи такого, — перебила Дарина. — Чуєш мене? Ходімо, допоможу зібратися.
— Я сама, доню. Там недовго.
Я витягла валізу з-під ліжка. Склала сукні, в’язану кофту, теплу хустку, білизну. Речей було небагато.
Коли я повернулася на кухню з валізою, Юрко зблід.
— Мамо…
Я зупинилася біля порога.
— Я йду, Юро. Не звинувачую тебе. Але там, де я в тягар, жити більше не стану.
Він так нічого й не відповів.
Надворі пахло скошеною травою. Біля сусідньої хвіртки стояла Клавдія Петрівна.
— Їдеш? — тихо спитала вона.
— Їду.
Вона обійняла мене й прошепотіла:
— Я рада за тебе.
Потім кивнула на Дарину:
— Донька?
— Так, — відповіла я. — Доня моя.
Клавдія глянула на Сашка й усміхнулася:
— А чоловік у твоєї дочки який! Справжній богатир. Ну, бувай, Антоніно. Дзвони хоч іноді.
— Дзвонитиму, обіцяю.
Відтоді я живу в Дарини й Сашка. Кімната в мене світла, простора, а під вікном город. Я люблю там порпатися.
— Мамо, ви б перепочили, — гукає іноді Сашко.
— Та я щойно вийшла!
— Щойно? Я вас уже годину до обіду кличу.
Дарина сміється, бере мене під руку й веде до хати. А я йду за ними і відчуваю: тут мені раді.
Ось так буває. Виростила сина, всю себе йому віддала, а підтримки не дочекалася. Зате похресниця, яку я колись забрала до себе маленькою дівчинкою, стала мені справжньою донькою.
Як ви вважаєте, чому так буває?