— Ти віддав їй усе?
Максим поклав телефон екраном донизу.
— Олено, тільки не починай.
— Я запитала: усе?
Він мовчав. Олена ще раз глянула на залишок на рахунку й повільно сіла навпроти.
— Там були гроші на Данилкових репетиторів. Ти пам’ятаєш?
— Мамі потрібне лікування.
— Яке?
— Обстеження, процедури… Я не лікар, щоб усе перепитувати!
— А батько ти? — Голос у неї зірвався. — Бо синові сьогодні доведеться пояснювати, чому ми знову не можемо оплатити підготовку.
Максим потер обличчя долонями.
— Не треба так. Я ж не програв їх.
— Ні. Ти віддав їх, навіть не поговоривши зі мною.
— Вона плакала, Олено. Казала, що вночі не спить від болю. Що я мав відповісти?
— «Мамо, покажи призначення лікаря». Для початку — ось це.
— Ти вже зовсім нікому не віриш.
Олена коротко, без радості засміялася.
— Після того санаторію? Так, не вірю.
— Знову ти про нього…
— Бо ти досі вдаєш, ніби нічого не сталося! Вона просила на термінову реабілітацію. А потім Данилко побачив у Тараса фотографії: басейн, ресторан, пляшки на столі. Він мені показував і питав: «Мамо, а бабусі вже краще?» Знаєш, що я відповіла? Нічого. Мені було соромно перед власною дитиною.
Максим підвів очі.
— Може, їй справді стало краще.
— А Тарасові теж лікування призначили? Разом із новим телефоном?
— У нього зараз непростий період.
— Йому тридцять, Максиме. Скільки ще триватиме цей період?
Чоловік відсунув чашку.
— Це мій брат.
— А Данило — твій син. Чому тобі щоразу треба про це нагадувати?
За стіною тихо зачинилися двері синової кімнати. Обоє замовкли.
Олена знизила голос:
— Я два роки не купую собі зимових чобіт. Ти береш додаткові зміни. Данило шукає безкоштовні уроки в інтернеті й каже, що впорається сам, аби нас не просити. А ти одним переказом усе перекреслив.
— Я думав, ти зрозумієш.
— Ти думав, я знову проковтну.
У передпокої задзвонили. Майже відразу в замку повернувся ключ.
— Дітки, ви вдома?
Марія Іванівна зайшла на кухню, розстібаючи нове пальто. За нею — Тарас із телефоном у руці та Софія, його дівчина.
— Чого у вас так похмуро? — свекруха поставила сумочку на стіл. — Максимочку, дякую, гроші вже зняла. Ти мене врятував.
Олена подивилася на неї.
— До якого лікаря записалися?
— Що?
— Ви ж на лікування брали. Коли прийом?
Марія Іванівна підібгала губи.
— Зі своїм здоров’ям я якось сама розберуся. Ми не про це прийшли.
Тарас нарешті відірвався від екрана.
— Коротше, у нас новина. Софія вагітна.
Максим розгублено перевів погляд на дівчину.
— Справді? Ну… вітаю.
— Дякую, — відповіла та й сіла.
— Ось! — пожвавішала Марія Іванівна. — Дитина має народитися в нормальній родині. Треба весілля робити, житло молодим шукати.
— Із весіллям ми вже визначилися, — Тарас потягнувся до чайника. — Ресторан непоганий знайшли. Залишилося завдаток внести.
Олена не відводила від нього очей.
— То вносьте.
Тарас зупинив руку.
— У мене зараз гроші в обороті.
— В якому?
— Олено, не починай допит, — втрутилася свекруха. — Люди прийшли радістю поділитися.
— Поки що я чую про завдаток.
Марія Іванівна повернулася до старшого сина.
— Максимочку, ви ж допоможете? Весілля оплатити й квартиру хоча б на рік. Двокімнатну, бо скоро маля. Вам простіше: своє житло є, обоє працюєте.
Максим кліпнув.
— Мамо, на рік? Це ж…
— А як інакше? Щомісяця господарям кланятися? Треба людям упевненість у завтрашньому дні.
— Нам теж, — сказала Олена.
Софія зітхнула:
— Ми ж не просимо квартиру купити.
Олена подивилася на неї, потім на чоловіка.
— Ні.
Марія Іванівна завмерла з розстебнутою сумочкою.
— Що — ні?
— Ми не платитимемо ні за ресторан, ні за оренду.
— Тебе, власне, ніхто не питав.
— Ви прийшли по гроші моєї сім’ї. Тож слухати мене доведеться.
Тарас кинув телефон на стіл.
— Максе, ти чого мовчиш?
Максим глянув на дружину.
— Може, якусь частину…
— Звідки? — перебила вона. — Назви рахунок. Скажи, що саме ми не оплатимо цього місяця.
— Ну навіщо ти так…
— Бо по-іншому ти не чуєш!
Марія Іванівна притиснула долоню до грудей.
— Господи, та за що мені це? Рідному братові відмовляють! Максиме, я тебе хіба так виховувала?
Він опустив голову. Олена вже знала цей рух: зараз він почне виправдовуватися, обіцяти, шукати гроші, яких немає.
— А Данилові ви коли востаннє допомагали? — запитала вона.
— До чого тут Данило?
— Ось саме. Коли вам потрібні гроші, його чомусь ніколи немає в розмові.
— Не прикривайся дитиною!
— Я її не прикриваю. Я її захищаю.
Тарас підвівся.
— То ми, виходить, вороги? Через якісь гроші?
— Якщо це «якісь гроші», зароби їх сам.
— Ти за словами стеж!
Максим нарешті випростався.
— Тарасе, не кричи на неї.
Брат здивовано обернувся.
— Серйозно? Ти ще й її захищатимеш?
— Він мав би робити це давно, — тихо сказала Олена.
Вона вийшла в передпокій і відчинила двері.
— На сьогодні досить. Ідіть, будь ласка.
Марія Іванівна повільно піднялася.
— Максиме. Ти дозволиш виставити матір?
Він дивився на край столу. Кілька секунд ніхто не рухався.
— Мамо, — нарешті сказав він, — нам треба побути самим.
Свекруха різко схопила сумочку.
— Ходімо. Ще побачимо, до кого вони прибіжать, коли самі потребуватимуть допомоги.
Тарас у дверях озирнувся:
— Я цього не забуду, брате.
Максим нічого не відповів.
Коли вони пішли, Олена ще довго тримала руку на замку.
— Ти зараз підеш за ними? — запитала, не обертаючись.
— Ні.
— Я серйозно, Максиме. Якщо знову візьмеш наші гроші потайки — жити разом ми більше не зможемо. Я вже не витримую.
Він вийшов у коридор.
— Я зрозумів.
Олена похитала головою.
— Ти й раніше так казав.
Максим хотів узяти її за руку, але вона відступила.
— Не зараз.
Увечері Данило вийшов із кімнати з порожньою чашкою.
— Мам, я можу без репетитора. Є записи занять. І вчителька казала, що…
— Ні, — Олена забрала чашку. — Тобі не треба рятувати наш бюджет.
— Я просто чув…
— Знаю.
Максим стояв біля кухонних дверей.
— Данилку, це я помилився, — сказав він. — Не ти маєш через це відмовлятися від підготовки.
Хлопець кивнув, але в очі батькові не подивився.
Наступного ранку Олена поїхала до банку. Відкрила окремий накопичувальний рахунок і перевела на нього залишок своєї зарплати та премію, яку отримала напередодні.
Увечері сама сказала про це чоловікові.
— Тобто тепер у нас окремі гроші? — Максим насупився.
— Гроші на Данилове навчання тепер під моїм контролем.
— Ти мені зовсім не довіряєш?
— У цьому — ні.
Він відвернувся до вікна.
Олена поклала на стіл аркуш із підрахунками.
— Я переглянула перекази за п’ять років.
Максим мовчки взяв його.
— Тут і мої, і твої. Не все вдалося знайти, дещо віддавали готівкою. Але навіть цього вистачило б на всі роки синової освіти.
Він довго дивився на підсумкову суму.
— Я не думав, що стільки.
— А я щомісяця думала, чим закрити нестачу.
Максим опустив аркуш.
— Як мені це виправити?
— Почни з того, щоб не робити знову.
За два місяці Марія Іванівна запросила їх на своє шістдесятиріччя. Повідомлення надіслала в родинну групу: ресторан, час, адреса.
А Максимові написала окремо: «Сподіваюся, хоч на ювілей матері не прийдеш із порожніми руками».
Він показав телефон дружині.
— Можемо не йти.
Олена прочитала повідомлення.
— Підемо. Привітаємо. Подарунок купимо такий, який можемо собі дозволити.
— Вона буде незадоволена.
— Максиме, вона й раніше була незадоволена. Просто це дуже дорого нам коштувало.
У ресторані Марія Іванівна прийняла квіти й подарунок, поцілувала сина. До Олени лише кивнула.
— Данилку, ти чого такий худий? Мати зовсім не годує?
Хлопець напружено всміхнувся.
— У мене все добре, бабусю.
За столом було гамірно. Родичі обіймалися, передавали страви, розпитували одне одного про дітей. Олена вже почала сподіватися, що вечір мине спокійно.
Але після кількох тостів свекруха підвелася з келихом.
— Дякую вам, мої дорогі. Головне в житті — родина. Щоб рідні підтримували одне одного, а не рахували, хто скільки кому дав.
Олена відчула, як Максим перестав рухати виделкою.
— Особливо дякую старшому синові, — продовжила Марія Іванівна. — Завжди був чуйний. Ніколи матері не відмовляв. А тепер…
Вона зітхнула й подивилася на невістку.
— Оленочко, я при всіх сваритися не хочу. Але подумай: невже гроші важливіші за рідних? Тарас же не чужий вам. І я поки що жива.
Данило поклав телефон на стіл.
— Бабусю…
Олена торкнулася його руки.
— Не треба, сину.
Потім підвелася сама.
— Маріє Іванівно, ви хочете зараз це обговорити?
— Я хочу, щоб ти почула мене.
— Тоді вислухайте й ви.
Свекруха поставила келих.
— Не влаштовуй мені скандалу на святі.
— Ви щойно при всіх назвали мене жадібною. Я маю сидіти й усміхатися?
За столом стихли розмови. Хтось поспіхом відвів очі, хтось нахилився вперед.
Олена стиснула серветку в руці й поклала її біля тарілки.
— Навесні ми дали вам гроші на термінове лікування суглобів. Максим узяв додаткові зміни, щоб поповнити заощадження. А ви поїхали з Тарасом на курорт.
— То й був санаторій!
— Який лікар вас туди направив?
— Я не зобов’язана звітувати!
— Добре. Улітку були гроші на дах. Ви сказали, що після дощу вода тече просто в кімнату. Дах полагодили?
Марія Іванівна відвернулася.
— До чого це зараз?
— До того, що восени ви знову просили на лікування. Максим віддав усе, що ми відклали на підготовку Данила. Того ж вечора ви прийшли вимагати оплатити Тарасове весілля й квартиру на рік.
Тарас відсунув стілець.
— Ми просили допомогти, а не лекцію читати!
— А відмову прийняли?
— Бо нормальні родичі так не роблять!
— Як — так? Не оплачують дорослому чоловікові його життя?
— Олено! — різко озвалася свекруха.
Та на мить замовкла, ковтнула повітря.
— Я не проти допомогти, коли людина справді потребує. Але чому заради цього моя дитина має відмовлятися від свого? Чому я повинна пояснювати синові, що на його навчання знову немає, коли його дядько міняє машину?
Софія втупилася в тарілку. Один із родичів тихо запитав сусіда:
— То вони й на машину давали?
Марія Іванівна почервоніла.
— Максиме, ти довго слухатимеш, як вона мене ганьбить? Скажи їй нарешті щось!
Олена повернулася до чоловіка. На його обличчі був той самий знайомий вираз — напруження, розгубленість. Вона вже приготувалася почути: «Досить, не тут».
Максим повільно встав.
— Вона каже правду, мамо.
Свекруха кліпнула.
— Що?
— Я переказував гроші. Не питав, куди вони йдуть. Не радився з дружиною. Це й моя провина.
— Ти матері дорікаєш тим, що допомагав?
— Я кажу, що більше так не буде.
Тарас обурено хмикнув.
— Зрозуміло. Дружина наказала.
Максим глянув на нього.
— Ні. Я сам вирішив.
— Та ти ж…
— Дослухай. Моєму синові через кілька місяців складати іспити. І я хочу, щоб він думав про них, а не про те, як нам усім догодити.
Марія Іванівна потягнулася до серветки.
— Я тебе ростила не для того, щоб ти перед усіма…
Максим заплющив очі, потім знову подивився на матір.
— Ми прийшли привітати тебе. Не виправдовуватися за те, що залишили собі зароблене. Грошей на Тарасові витрати ми більше не дамо.
Він повернувся до дружини.
— Ходімо додому?
Олена кивнула.
Данило вже стояв поруч зі стільцем.
Ніхто їх не зупинив. Лише біля виходу Максим почув за спиною материн голос:
— Ти ще пошкодуєш!
Він здригнувся, але не озирнувся.
Надворі було холодно. Олена ніяк не могла застебнути ґудзик на пальті — пальці тремтіли.
— Дай, — Максим обережно допоміг їй. — Пробач, що ти так довго була в цьому сама.
Вона подивилася на нього.
— Мені було страшно, що ти зараз знову скажеш мені замовкнути.
— Знаю.
Данило переступив із ноги на ногу.
— Може, додому? Я їсти хочу.
Олена несподівано засміялася. Максим теж усміхнувся — втомлено, винувато.
— Замовимо піцу? — запитав він.
— Нам вистачить? — вихопилося в хлопця.
Максим на секунду завмер.
— Вистачить, сину.
Однією розмовою все не закінчилося. Марія Іванівна телефонувала, надсилала довгі повідомлення, просила родичів «напоумити Максима». Спершу він читав усе до кінця, ходив квартирою з телефоном, не міг заснути.
— Хочеш відповісти? — питала Олена.
— Хочу, щоб вона зрозуміла.
— А якщо не захоче?
Він довго мовчав.
— Тоді я все одно не передумаю.
Коли Тарас прийшов до нього на роботу просити гроші «на справу», Максим вийшов у коридор.
— Мені тільки стартанути, — заговорив брат. — Потім усе поверну.
— Ні.
— Ти навіть не вислухав!
— Я знаю, про що ти просиш. Відповідь — ні.
— У мене дитина скоро!
— Тому тобі треба працювати.
Тарас пішов, грюкнувши дверима. Максим повернувся до свого столу й написав дружині: «Не дав».
Вона відповіла не одразу: «Дякую, що сказав».
Гроші поступово накопичувалися. Данило почав займатися з викладачами, приносив додому креслення, сперечався з батьком про будинки, які хотів би колись спроєктувати.
А влітку влетів до кухні з телефоном у руці.
— Мамо! Тату!
Олена різко обернулася від плити.
— Що сталося?
Він простягнув їм екран, але рука так тремтіла, що Максим перехопив телефон.
— Я вступив. На бюджет. Дивіться, ось моє прізвище!
Олена обняла сина, притиснула до себе так міцно, що він засміявся:
— Мам, я дихати не можу.
— Потерпи.
Максим стояв поруч, усміхався й раз у раз перечитував рядок у списку.
— Ну що, архітекторе, — сказав нарешті, — вітаю.
Данило потягнув його до них.
— Тату, іди сюди.
Увечері вони довго сиділи на кухні. Говорили про університет, дорогу на заняття, потрібні матеріали. Олена вже не рахувала подумки, від чого доведеться відмовитися після чергового чужого прохання.
І коли Максимів телефон задзвонив, ніхто за столом не замовк.
Він глянув на екран, вимкнув звук і поклав телефон убік.
— То на чому ми зупинилися, сину?
А ви як вважаєте: чи правильно вчинила Олена, відповівши свекрусі перед усією родиною на ювілеї, чи цю розмову варто було залишити за зачиненими дверима?