— Твоїх посадимо скраю, біля дверей. Вони люди невибагливі, переб’ються. А моїй мамі потрібен затишок.
Світлана завмерла за спиною чоловіка.
— Що зроблять?
Сергій не відірвався від комп’ютера.
— Ну, посидять там. Я ж не на вулицю їх виставляю.
— Ти сказав «переб’ються»?
Він нарешті озирнувся.
— Світлано, не чіпляйся до слів. Ми ще навіть свято не почали готувати, а ти вже шукаєш, на що образитися.
Вона нахилилася до екрана. На схемі ресторанної зали стіл її батьків стояв біля службового проходу. Поруч — кухня й колонка.
— Тут офіціанти весь вечір ходитимуть. І музика просто над головою.
— Твій тато на будівництві сорок років працював. Його колонкою не налякаєш.
— А до чого тут будівництво?
— До того, що він не буде робити проблему з нічого.
Світлана повільно випросталася.
— А твоя мама буде?
Сергій роздратовано відсунув мишку.
— У мами тиск. Їй не можна ні духоти, ні протягів. Я їм нормальне місце підібрав: біля вікна, але не під кондиціонером.
— Моїй мамі сімдесят наступного року.
— Я знаю.
— А в тата спина болить так, що він іноді шкарпетки сам натягнути не може.
— То нехай сідає. Там стільці такі самі.
Вони збиралися відсвяткувати десять років шлюбу. Замовили ресторан, запросили найближчих, довго сперечалися про меню й музику. Світлана раділа: нарешті не доведеться дві доби стояти біля плити, а потім мити посуд до ранку.
Виявилося, навіть у ресторані спокій треба було заслужити.
— Сергію, чому твоїм батькам ти вибираєш найкраще, а моїм — що залишиться?
— Знову почалося…
— Ні. Відповідай.
— Бо твої простіші! — випалив він. — Їм головне, щоб нам було добре. А моя мама потім місяць згадуватиме, як її посадили.
— Тобто нагорода за те, що мої не влаштовують сцен, — місце біля кухні?
— Господи, та який пафос…
Він знову повернувся до екрана, і Світлана раптом згадала інший його поворот спини. У меблевому магазині, чотири роки тому.
Тоді вони облаштовували будинок за містом. Сергій пів години розпитував продавця про матрац у гостьову кімнату.
— Мамі треба жорсткіший. У неї поперек. А ось цей точно підійде?
Світлана торкнула його за лікоть:
— Сергію, а на веранду що купимо? Мої ж на вихідні приїдуть.
— Сусід диван віддає. Заберемо.
— Той, що в нього в гаражі стоїть?
— Я почищу.
— Він провалений посередині.
— Підкладемо щось. Твої ж не на курорт їдуть.
Вона тоді промовчала. А вранці після першої ночівлі застала батька біля криниці. Він стояв, упершись долонями в поперек.
— Тату, болить?
— Та розходжуся.
— Через диван?
Він усміхнувся, не дивлячись на неї.
— Доню, не бери в голову. Ми ненадовго.
Того ж дня батько до вечора допомагав Сергієві з парканом.
Тепер Світлана дивилася на чоловіка й не могла позбутися згадки про те ранкове батькове обличчя.
— Вимкни, будь ласка, комп’ютер.
— Навіщо?
— Я хочу, щоб ти мене почув.
Сергій розвернув стілець.
— Слухаю.
— Пересади маму з татом за третій стіл. Там тихо, і до них ніхто спиною не проходитиме.
— Там сидітимуть куми.
— Кумів можна посадити до друзів.
— Я вже надіслав схему адміністраторці.
— До свята ще чотири дні.
— І що? Я тепер маю дзвонити, перепрошувати, міняти все через твою забаганку?
Світлана коротко вдихнула.
— Назви це ще раз забаганкою.
— Не починай мене виховувати.
— Я прошу нормально посадити моїх батьків. Ми платимо за цей вечір удвох. Це й моє свято теж.
— А я хочу, щоб воно пройшло спокійно! — Сергій підвищив голос. — Ти знаєш мою маму. Якщо їй щось не сподобається, нікому радості не буде. А твої промовчать.
— Ось воно.
— Що?
— Усе тримається на тому, що мої промовчать.
Він потер обличчя долонями.
— Світлано, я втомився. Стіл як стіл. Їжа та сама, скатертина та сама. Не вигадуй приниження там, де його немає.
— Тоді посади туди своїх.
Сергій різко підвів голову.
— Ти зараз серйозно?
— Цілком. Якщо різниці немає.
Кілька секунд він мовчав, потім підхопив зі столу ключі.
— Розсадження лишається таким, як я зробив. Крапка. Мені ще по справах їхати.
— Сергію…
— Увечері поговоримо, коли заспокоїшся.
Двері зачинилися.
Світлана стояла посеред кімнати й слухала, як від’їжджає машина. Зазвичай після таких розмов вона плакала. Потім умивалася, готувала вечерю й підбирала слова, щоб помиритися першою.
Цього разу вона взяла телефон.
— Пані Ольго, доброго дня. Це Світлана, щодо ювілею в суботу. Ви можете зараз говорити?
— Так, звісно. Щось змінилося?
— Потрібно облаштувати п’ятий стіл. Той, біля кухні.
Адміністраторка завагалася.
— Ваш чоловік погодив саме це розташування…
— Столи не переставлятимемо. Скажіть, можна відгородити його від службового проходу? Не перекриваючи дверей.
— Можемо поставити ширму з рослинами. І спрямувати офіціантів іншим боком.
— Добре. А колонку?
— Переналаштуємо звук.
Світлана підійшла до шафи. На дверцятах висіла сукня, в якій вона була на весіллі двоюрідної сестри. Гарна, темно-синя. Цілком годилася й на їхній ювілей.
— Ще хочу окреме меню для цього столу. І уважне обслуговування. Скільки це коштуватиме?
Вони говорили майже пів години.
Поклавши слухавку, Світлана набрала матір.
— Мамо, ви з татом у суботу просто приїжджайте відпочивати.
— А що принести? Може, я пляцок спечу?
— Нічого не треба.
— Ну як це — з порожніми руками…
— Мам. Будь ласка. І раніше не приїжджайте, допомагати не потрібно.
На тому кінці стало тихо.
— Ти посварилася із Сергієм?
Світлана заплющила очі.
— Я просто хочу один вечір побути з вами. Без каструль.
— То побудеш, доню. Куди ж ми дінемося.
У суботу Сергій зустрічав гостей у новому костюмі й раз у раз поправляв краватку. Світлана стояла поруч у своїй темно-синій сукні.
— Ти ж нову збиралася купувати, — зауважив він, коли вони приїхали.
— Передумала.
— Ця теж нормальна.
— Знаю.
Першими з батьків прибули Стефанія Василівна з Богданом Івановичем.
— Синку, тут у вас гарно! — свекруха оглянула залу. — А де ми сидітимемо?
Сергій провів їх до вікна.
— Ось. Як ти любиш.
Вона обережно сіла, торкнулася спинки стільця.
— Добре. Тут мені буде зручно. Світлано, ти дивися, як син про мене подбав.
— Бачу, — відповіла Світлана.
Саме тоді Сергій глянув углиб зали.
І перестав усміхатися.
Біля п’ятого столу височіла зелена ширма з живими квітами. М’яке світло торшера падало на скатертину, а службового проходу майже не було видно. Колонка над столом мовчала.
Ганна Михайлівна сиділа поруч із чоловіком і розглядала невеликий букет. Офіціант наливав їм ягідний напій.
— Спробуйте, будь ласка. Не дуже солодкий, як ви просили.
— Дякую, синочку, — зніяковіло сказала вона. — Ти ж і до інших підійди, не стій коло нас.
— Усе встигаємо. Вам зручно?
Петро Семенович провів долонею по м’якому сидінню.
— Ще й як. Можна вже й додому не їхати.
Ганна Михайлівна засміялася й легенько штовхнула його ліктем.
На їхній стіл саме принесли запечене м’ясо з журавлинним соусом, теплу випічку й сирну тарілку.
Сергій торкнув Світлану за руку.
— Відійдімо.
Вони зупинилися біля дзеркала, подалі від входу.
— Це що таке?
— Ти про що?
— Не роби вигляд, що не розумієш. Квіти, світло, окремий офіціант… Чому в них інше меню?
— Я замовила.
— За які гроші?
— За ті, що залишила собі на сукню й туфлі.
Він ковзнув поглядом по її вбранню.
— Ти вирішила влаштувати показуху?
— Ні. Вирішила, що мої батьки сьогодні відпочинуть.
— А решта, виходить, не відпочиває?
— Ти сам усе вибирав. Ресторан, меню, місця. Тебе все влаштовувало.
— Мама вже запитала, чому там таке оформлення.
— І що ти відповів?
— Ще нічого.
— Скажи правду. Що я подбала про своїх батьків.
Він стишив голос:
— Світлано, це виглядає так, ніби моїх обділили.
Вона подивилася на нього.
— У них найкращий, на твою думку, стіл. І все, що ти замовив. Чого саме їм не вистачає?
Сергій стиснув губи.
Зала загомоніла: ведучий запросив гостей займати місця.
— Ходімо, — сказала Світлана. — Люди чекають.
Перші тости минули спокійно. Ганна Михайлівна помітно розслабилася, Петро Семенович розмовляв із родичами за сусіднім столом.
Стефанія Василівна раз у раз поглядала в їхній бік.
— Сергійку, — покликала вона, коли син підійшов. — А нам такої риби не подаватимуть?
— У нас інше меню, мамо.
— Я бачу, що інше.
— Тобі щось принести?
— Та не треба вже.
Він повернувся на місце, але за хвилину мати поманила його знову.
— Хоча спитай. Може, ще є.
Світлана мовчки зробила ковток води.
Коли свекрусі дали мікрофон для привітання, та побажала дітям злагоди, терпіння й уміння чути старших. А тоді потерла плечі.
— Тільки холодно у вас, діти. Просто по ногах тягне. Світланко, сходи до адміністратора, бо я тут захворію.
Світлана вже звично відсунула стілець — і зупинилася.
Потім узяла свій мікрофон.
— Сергію, допоможи, будь ласка, мамі. Ти з адміністраторкою домовлявся про цей стіл. Може, плед попросиш?
Чоловік повернувся до неї.
— Я?
— Так. Я не знаю, звідки тут може тягнути. Ти ж усе перевіряв.
За сусіднім столом хтось неголосно засміявся.
— Іди, Сергію, рятуй маму, — добродушно озвався кум.
Сергій підвівся. Приніс плед, поговорив з адміністраторкою, повернувся до матері.
— Так краще?
— Подивимося.
Щойно він сів, вона знову покликала:
— Сергійку, ця вода крижана. Попроси без холодильника.
Потім виявилося, що до м’яса забули соус. Потім — що хліб підсох.
— Світлано, ти б… — почав Сергій, підійшовши до їхнього столу.
Вона саме розмовляла з подругою.
— Що?
— Мама просить інший чай.
— Поклич офіціанта.
— Він десь пішов.
— Он біля бару стоїть.
Сергій затримав на ній погляд, але пішов.
Коли принесли гаряче, його порція встигла охолонути.
— Ну чудово, — пробурмотів він, сідаючи. — У всіх свято, а я тільки й бігаю.
Світлана повернулася до нього.
— Знаю, як це.
Він хотів щось відповісти, та знову почув:
— Сергійку!
Світлана не сказала більше нічого.
За п’ятим столом батько щось розповідав матері, і та сміялася так, що прикривала рот серветкою. Дивитися на неї було незвично: без фартуха, без тривожного погляду в бік кухні, без постійного «може, ще щось допомогти?».
Світлана підійшла до них.
— Ну як ви?
— Доню, навіщо стільки всього? — Ганна Михайлівна взяла її за руку. — Ми ж і половини не з’їмо.
— То й не треба половини. Їжте, що подобається.
— Тут усе подобається, — сказав батько. — Оце й біда.
— Тату, ти тільки не починай просити загорнути хліб додому.
— А що, добрий хліб, — цілком серйозно відповів він, і вони засміялися всі троє.
Мати погладила Світланині пальці.
— Ти сама їла?
— Їла, мамо.
— А то все ходиш.
— Сьогодні я не працюю.
Ганна Михайлівна подивилася на неї уважно, а тоді міцніше стиснула руку.
— І правильно.
Привітати доньку із зятем вони підійшли ближче до кінця вечора. Петро Семенович потиснув Сергієві руку, побажав їм берегти одне одного, а потім обійняв Світлану.
— Дякую, доню, — сказав тихо, їй на вухо. — Ми з мамою давно так не сиділи. Щоб нікуди не поспішати.
У Світлани защипало очі.
— Треба частіше, тату.
— Та ми ж не просимо…
— Знаю.
Вона обійняла його ще міцніше.
Пізно ввечері гості почали розходитися. Стефанія Василівна повернула плед офіціантові й сухо попрощалася з невісткою.
— Сподіваюся, наступного разу все буде продумано краще.
Сергій глянув на Світлану, але вона лише відповіла:
— На добраніч. Щасливо доїхати.
Батьків Світлана посадила в таксі.
— А ти з нами? — запитала мати.
— Я трохи пізніше приїду. Добре?
Ганна Михайлівна нічого не стала розпитувати.
— Чекатимемо.
Коли за останніми гостями зачинилися двері, Сергій опустився на стілець і послабив краватку.
— Задоволена?
Світлана зняла сережку, обережно поклала в сумочку.
— Мої батьки — так.
— Я про інше. Ти весь вечір виставляла мене дурнем.
— Коли просила допомогти твоїй мамі?
— Не перекручуй. Ти чудово розуміла, що робиш.
Вона сіла навпроти.
— Так. Цього разу розуміла.
Він гірко всміхнувся.
— Хоч не заперечуєш.
— Я не побігла замість тебе по плед. Не міняла воду, не шукала соус. Побула на власному святі. Саме це тебе образило?
— Мене образило, що ти все зробила за моєю спиною!
— Я спочатку прийшла до тебе.
— Ти хотіла поміняти місця!
— Так. А ти сказав: «Крапка».
Сергій замовк.
Десь за перегородкою дзенькнув посуд. Офіціантка збирала келихи, намагаючись не дивитися в їхній бік.
— Можна було нормально домовитися, — сказав він уже тихіше.
Світлана довго дивилася на нього.
— Я просила тебе чотири дні тому. Спокійно. Пояснювала. Ти поїхав, бо вирішив, що я поплачу й перестану.
Він відвів очі.
— Не треба зараз усі десять років згадувати.
— А мені довелося згадати. І диван на веранді. І маму біля мийки на кожне свято. І тата, який лагодив тобі дах, поки ти лежав зі спиною. Ти хоч раз запитав, як його спина після того?
— Він сам запропонував допомогти.
— Так. Він завжди сам. І мама сама. Тому їх так зручно не помічати.
— Я їх поважаю.
— Тоді чому тобі було соромно перед адміністраторкою змінити схему, а перед ними — ні?
Сергій потер перенісся.
— Я не думав, що для тебе це настільки…
— А я казала.
Вона застебнула сумочку.
— Я теж винна. Мовчала. Просила маму потерпіти, татові казала: «Ви ж розумієте». Вони розуміли. А я користувалася тим, що вони мене люблять і не хочуть додавати клопоту.
Голос у неї здригнувся, але вона не відвела погляду.
— Більше я так не робитиму.
— І що тепер? Ультиматум?
— Тепер мої батьки не будуть людьми, які «переб’ються». Якщо ми живемо разом, ти мусиш це прийняти.
Він мовчав.
Світлана підвелася.
— Ти куди?
— До мами з татом.
— Через якийсь стіл?
Вона зупинилася, вже взявши пальто.
— Після всього, що я сказала, ти досі бачиш тільки стіл?
Сергій опустив голову.
Світлана трохи почекала. Потім вдягнулася й вийшла.
Надворі було холодно. Вона сіла в таксі, назвала батьківську адресу й лише тоді помітила, як тремтять руки.
Телефон засвітився повідомленням від мами: «Ти скоро? Тато чайник поставив».
Світлана притиснула долоню до рота, стримуючи сльози, і набрала: «Скоро. Не лягайте без мене».
Уперше за багато років їй не хотілося повертатися, перепрошувати й пояснювати все ще раз, тільки лагідніше.
Вона відхилилася на сидіння й розстебнула верхній ґудзик пальта.
Дихати стало легше.