Віра Іванівна повернулася з роботи, відчинила двері й завмерла: у коридорі стояли синові черевики.
Дмитро вже другий рік жив із дружиною окремо. Навідувався до батьків кілька разів на місяць, та й то у вихідні. А сьогодні середа.
Він сидів на кухні, втупившись у чашку.
— Дімо, щось сталося?
— Привіт, мамо. А ти що, не рада мене бачити?
Віра Іванівна не усміхнулася. Дмитро відвів очі.
— Та від Лєнки пішов.
— Як це — пішов?
— Ну… посварилися.
— І ти одразу до мене? Ти після кожної сварки з дружиною додому бігатимеш?
— Ми розлучаємося! — випалив він.
Віра Іванівна повільно поставила сумку на стілець.
— Через що?
— Мамо, я не хочу зараз…
— Я запитала: через що?
Вона працювала в колонії для неповнолітніх, і з таким її тоном Дмитро був знайомий з дитинства. Він зітхнув.
— Вона хоче, щоб я ще й домашні справи робив. А я з роботи приходжу втомлений.
— А Оленка з роботи приходить відпочила?
— Я не про це.
— А про що? Тобі важко тарілку помити?
— Вона мені те саме сказала. А я відповів, що жінка — хранителька вогнища. От нехай і займається домом.
— Що-що?
— Мамо, ну так завжди було!
— Де ти цього лайна нахапався?
Дмитро смикнув плечем.
— Я думав, ти мене підтримаєш.
— У чому? У тому, що ти дружину за хатню робітницю тримаєш?
— Та не тримаю я її ні за кого!
— А справи поділив. Ти, значить, працюєш, а вона після роботи має тебе годувати й за тобою прибирати?
— Я теж гроші в дім приношу!
— Ви ОБОЄ гроші приносите! — Віра Іванівна навіть підвищила голос. — Ти їй хоч запропонував з роботи звільнитися, якщо хочеш, щоб вона тільки домом займалася?
— Ні.
— То чого викаблучуєшся?
Вона сіла навпроти сина. Після важкого дня їй хотілося прийняти душ і спокійно повечеряти, але тепер було не до відпочинку.
— Дімо, ти бачив, як ми з батьком живемо?
— Бачив.
— І коли це він мені казав: «Ти жінка, сама прибирай»?
— Не казав.
— А хто тобі вечерю готував, коли я затримувалася на роботі?
— Тато.
— Отож. Ми обидва працювали, обидва й по дому робили. І тебе разом виховували. Чого ж ти вирішив, що тобі дружина винна більше, ніж ти їй?
Дмитро насупився.
— Вона теж могла спокійніше сказати.
— А ти її почув би, якби вона сказала спокійно?
Він уже відкрив рота, але відповіді не знайшов.
У дверях загримів ключ. На кухню зайшов батько з пакетом продуктів і здивовано глянув на сина.
— Дімо? Щось сталося?
— Ви хоч змовилися б, — буркнув Дмитро. — Мамо, ти хоч татові скажи.
— Ми з Оленкою розлучаємося, — відповіла за нього Віра Іванівна.
Ігор Володимирович подивився на сина.
— Ну й дурень.
— Дякую, тату. Прекрасна підтримка.
— Зачекай, ти ще причини не чув, — сказала Віра Іванівна. — Наш син вирішив, що домашні справи — не чоловіча робота.
Батько поставив пакет на стіл.
— Це правда?
— Я не так сказав.
— А як?
— Я працюю цілий день. Маю право вдома відпочити?
— Маєш. І Оленка має. Хто, по-твоєму, їй цей відпочинок забезпечить?
Дмитро мовчав.
Ігор Володимирович дістав із пакета хліб і передав дружині. Вона поклала його в хлібницю.
— Сім’я, Дімо, це як упряжка. Тягнути треба разом. А якщо один ліг на віз і каже: «Я втомився», другому доводиться за двох надриватися.
— Тату, я ж не кажу, що взагалі нічого не робитиму…
— А що ти Оленці сказав?
— Що дім — її справа.
— От бачиш.
Дмитро образився. Він ішов до батьків, сподіваючись, що вони зрозуміють його, а вони обоє наче змовилися.
Батько викладав продукти, мати прибирала їх на місця.
— Віро, молоко в холодильник поставиш?
— Давай. А ти картоплю помий, будь ласка.
— Зараз.
Дмитро спостерігав за ними. У житті обоє суворі, а тут розмовляють спокійно, звично, ніби кожен і так знає, що треба робити.
— То ви навіть не запитаєте, як я? — озвався він.
Мати обернулася.
— А як ти?
— Паскудно.
Віра Іванівна зітхнула.
— І Оленці, мабуть, не краще.
Батько поклав картоплю в мийку.
— Синку, іди додому. Поговори з дружиною.
— А якщо вона мене слухати не захоче?
— Спробуй спочатку сам її послухати, — сказала мати.
— І викинь із голови цю нісенітницю, хто кому що винен, — додав батько. — Бережіть одне одного. Допомагайте. Інакше навіщо ви одружувалися?
Дмитро взяв куртку. Біля дверей затримався:
— Я ж думав, ви дозволите мені тут пожити.
— Ми тебе не виганяємо, — сказала Віра Іванівна. — Але ховатися тут від розмови з дружиною не треба.
Надворі Дмитро повільно застебнув куртку й дістав телефон. Образа на Оленку вже відступила. Він пригадав, як вона вчора прийшла з роботи, поставила сумку на підлогу й попросила помити посуд. А він навіть не відірвався від телефона.
Він набрав її номер.
— Оленко, привіт… Ти вдома?
Помовчав і тихіше додав:
— Я хочу повернутися. Поговоримо?
Він рушив до зупинки й подумав, що хоче збудувати таку ж щасливу родину, як у батьків. А для цього йому самому ще багато чого треба навчитися.