Світлана й Олександр поверталися додому. Три тижні відпустки пролетіли непомітно: спершу гостювали в доньки, потім навідали сина-студента, а наостанок з’їздили в Карпати.
— Як же я скучила за домом, — зітхнула Світлана. — Сяду ввечері в саду, і щоб ніхто мене не чіпав. Тиша, чай…
— І яблуко, — усміхнувся Олександр.
— Точно! Скоро ж ранні дозріють. Пам’ятаєш, як той сорт називається?
— Ні. Але я пам’ятаю, які вони смачні.
— Треба ще продуктів купити.
— Свєто, давай тільки сметану? У морозилці три сотні твоїх пельменів. Поїмо й спати. Я вже ледве за кермом сиджу.
— Домовилися. Навіть валізи сьогодні розбирати не буду.
Біля власного подвір’я Світлана випросталася на сидінні.
— Сашо, а це чия машина?
Олександр пригальмував.
— Не знаю. Я її вперше бачу.
За парканом мигнули дві знайомі постаті.
— Зате я бачу твоїх племінників, — додав він.
— Дашу й Мишка? Що вони тут роблять?
У будинку їх зустріла мати Світлани. Побачивши доньку із зятем, вона сплеснула руками.
— Ой! А ми вас не чекали. Думали, дні за три приїдете.
— Через три дні ми збиралися до тебе в гості, мамо. Ти що тут робиш? І чому діти Віри в нас?
— Доню, ну чого ти з порога? Відпочиньте, завтра поговоримо. Тільки… ваша спальня зайнята. Ви сьогодні на дивані поспите.
— Зайнята? Ким?
— Вірочкою та Едіком. Вони вже лягли.
Світлана подивилася на чоловіка, потім знову на матір.
— Тобто ми приїхали у свій будинок і маємо спати на дивані?
— У них складна ситуація. Віра роботу змінює…
— А ключі звідки? — перебив Олександр.
Мати відвела очі.
— Пам’ятаєш, Свєто, діти комплекти погубили, а Сашко у відрядженні був? Я тоді майстра дочекалася. Заодно й собі ключ зробила.
— П’ять років тому?
— Ну так. От і став у пригоді.
— Поговоримо вранці, — тихо сказав Олександр.
Світлана пішла на кухню, відчинила морозильник і застигла.
— Сашо. Пельмені.
— Що пельмені?
— Немає.
На полицях лежало кілька магазинних пакетів.
— Свєточко, там макарони на плиті є, — озвалася мати. — Котлети вже з’їли. Хочеш, пельменів зварю?
— Не треба. Ми ковбасу на сніданок купили, зробимо бутерброди.
— Ми теж будемо! — тут же прибігла Даша. — Мені два, а Мишкові три. І макарони.
Світлана мовчки нарізала хліб. Тринадцятирічна Даша заглядала їй через плече, а семирічний Мишко вже сидів за столом із тарілкою.
— Тітко Свєто, а чого так тонко? — скривилася дівчинка. — У рекламі товстіше ріжуть. Так смачніше.
— Як у рекламі, нехай вам батьки ріжуть. До речі, чого ви ще не спите?
— А ми ще граємося.
— Батьки сплять, а ви граєтеся?
— Вони не сплять, — сказала Даша. — Посварилися з бабусею. Вона каже, що втомилася від нас.
Світлана поклала ніж.
— Не сплять? От і добре. Поклич їх сюди. Могли б і самі вийти.
За хвилину на кухні з’явилися Віра та Едік.
— О, Світлано, — натягнуто усміхнулася сестра. — А ми вас пізніше чекали.
— Ми вже тут. Звільняйте нашу спальню.
— Зараз? Та ніч же майже! Ми лягли вже.
— Даше, Мишку, доїдайте у вітальні, — попросила Світлана. Коли діти вийшли, вона повернулася до сестри: — Збирайте речі зі спальні.
— Ну ти даєш! Ми тут надовго, вже звикли до кімнати.
— Ви надовго? Віро, це мій дім!
— У Едіка спина болить. Йому на дивані незручно.
— А ми з дороги не втомилися? У нас теж і спина, і ноги болять. І голова вже починає.
— Свєто, ну що ти…
— На диван, Віро. Не надвір, зауваж. І речі одразу у валізу складайте.
Віра ще щось бурмотіла, але пішла до спальні.
Світлана відчинила вікно й застелила ліжко чистою білизною. Коли нарешті лягла, аж заплющила очі.
— Як добре у своєму ліжку…
— Було б іще краще без усіх цих сюрпризів, — відповів Олександр.
— Від мами такого не чекала. П’ять років ключі мала й жодного слова.
— Мабуть, нагоди скористатися не було. Ми ж уперше надовго поїхали.
— І Віра… «Ми тут надовго». Ти чув?
— Чув. Давай зранку. Зараз я й сваритися не маю сил.
Вранці Світлану розбудили голоси з кухні. Віра сперечалася з матір’ю, діти прокинулися й увімкнули телевізор.
— Ви дасте нам відпочити у власному будинку? — запитала Світлана, зайшовши на кухню.
— Отак мене й вітають із днем народження! — вигукнула Віра. — З самого ранку кричать!
— З днем народження, сестричко. А про що ви кричите?
— У мене сьогодні гості.
— Де гості?
— Тут. А де ще? Я ж тепер тут живу.
Світлана не одразу знайшла, що сказати.
— Ти запросила гостей у мій будинок?
— А мама грошей на стіл не дає! Мені тепер перед друзями ганьбитися?
— Так. Клич Едіка. Поговоримо всі разом. І без крику.
Невдовзі за стіл сіли Віра з чоловіком та Олександр. Мати постояла в дверях, потім мовчки вийшла.
— Як мама сюди потрапила, ми знаємо, — почала Світлана. — А ви чому тут?
Віра схрестила руки.
— У нас кредит на машину. Я втратила роботу. Едік таксує, старається, але грошей не вистачає. Ми квартиру здали, щоб кредит платити.
— І вирішили пожити в нас?
— А де? У мами одна кімната. А у вас ціла хата на двох.
— Спитати нас не думали?
— Ви ж усе одно поїхали. Свєто, ну увійди в наше становище. Мама за свою пенсію трясеться, каже, їй самій не вистачає. А нам вистачає?
— Тож ви здали свою квартиру й оселилися в нашій.
— Ми ж рідні! І спальню поверни нам, будь ласка. Едік на дивані майже не спав, а йому за кермо.
— Ні, — сказала Світлана. — Збирайтеся. Ми не погоджувалися, щоб ви тут жили.
— Ми тобі не чужі!
— Свої без дозволу в чужий дім не заходять і не командують у ньому.
— Ще пошкодуєш! Молодшу сестру з дітьми вигнала. Не соромно? Ми кожну копійку рахуємо, а ви вдвох у такому будинку!
Світлана глянула на її руки.
— Кожну копійку? Манікюр свіжий, вії теж. На це гроші знайшлися?
— І що? Я за собою стежу! Не те що ти, сіра миша. Ні, щур ти, а не миша!
— Віро, годі, — озвався Едік.
— Не зупиняй мене! Вона нас на вулицю жене!
— Рішення не зміниться, — сказала Світлана. — А де мама?
— Поїхала! Накричала на мене через якісь гроші й поїхала. А раніше останнє віддавала. Це все через тебе! Гарний день народження ви мені влаштували.
— Мабуть, уже все віддала, Віро. І гостям своїм сама телефонуй. Я з ними пояснюватися не буду.
— Розберуся!
Збиралася Віра довго й сердито. Дісталося і дітям, які плуталися під ногами, і Едікові, який не ту сумку виніс, і матері, якої вже не було в хаті. Та найбільше — Світлані з Олександром.
Коли машина нарешті виїхала з подвір’я, Світлана зачинила хвіртку й видихнула.
— Знаєш, що ми зараз зробимо? — запитав Олександр.
— Приберемо?
— Викличемо майстра. Замки міняти.
За прибирання взялися теж. Після непроханих гостей роботи вистачило на цілий день.
Мати зателефонувала за тиждень.
— Світлано, дочко… Вибач мене.
Світлана промовчала.
— Я ж усе життя Вірі допомагала. Вона прийшла, каже: «Мамо, нам нікуди». А в мене одна кімната, їх четверо… Я й подумала: поки вас три тижні немає, вони поживуть. А я потім усе приберу.
— Треба було мене спитати.
— Знаю. Думала, хоч так їй допоможу. А вона все вимагає, діти просять то одного, то другого… У мене ж тільки пенсія. Ми через це й посварилися. Вибач, доню.
— Я подумаю, мамо.
— І на тому дякую, Свєточко. Віра мені не дзвонить, але люди розповіли: продали вони машину майже за безцінь. Едік її розбив. Не сильно, та прав його позбавили. А навіщо машина, якщо їздити не може?
— Мамо, я не хочу про них нічого чути. І замки ми змінили. Старі ключі можеш викинути.
— Змінили?.. Ну, правильно.
— Віра мені теж не дзвонить. І нехай. Усі їй вічно винні… Задовбала вже.