— Тетяно, а ви дачу продали разом із погребом? Чи тільки все з погреба роздаєте?
Я завмерла посеред будівельного магазину з коробкою фітингів у руках.
— Маріє Василівно, що сталося?
— Та у вас тут таке робиться! Славко ящики з яблуками в бус тягає, Катерина банки пакує. А свекруха твоя стоїть на подвір’ї й командує: «Грибочки беріть! Танька ще накрутить!»
— Які грибочки?
Дурне запитання. Я чудово знала, які.
— Ті, що ти мені показувала. Білі. Таню, ви дозволяли?
— Ні.
Сусідка помовчала.
— Тоді їдьте. Бо вони вже й до другого стелажа добралися.
Я поклала коробку на полицю. Не відразу влучила — пальці раптом стали незграбними.
Роман обернувся до мене:
— Що? Комусь погано?
— Нам. У нас зараз твоя мама погріб роздає.
— Як роздає?
— Славкові, Катерині. На ювілей дядька Василя. І, здається, не лише на ювілей.
Він дістав телефон, набрав матір. Довго слухав гудки.
— Не бере.
— Бо зайнята. Нашими банками.
Роман глянув на насос у візку, потім на мене.
— Ходімо.
У машині я хвилин п’ять мовчала. Дивилася на свої руки: біля нігтя ще лишилася темна смужка після вчорашнього перебирання буряків.
— Ти ж їй пояснив, навіщо ключі? — запитала нарешті.
— Таню, пояснив. Ковдри занести, кран перекрити.
— Може, ще сказав: «Що побачиш — бери»?
— Ні.
Він відповів різко, але відразу видихнув.
— Ні, не казав. І я теж не розумію, як вона могла.
— А я розумію. Вона ж минулого року картоплю сусідам роздала. Тоді ти сказав: «Та хай, мама хотіла допомогти».
Роман міцніше стиснув кермо.
— Пам’ятаю.
— Я не через огірки зараз… — Голос зрадницьки здригнувся. — Ти пам’ятаєш, як я в серпні заснула на кухні? Просто сидячи, поки кришки кипіли?
— Пам’ятаю. Я тебе будив.
— А вона каже: «Ще накрутить». З чого? Звідки в мене ще одне літо візьметься?
Роман поклав долоню мені на коліно.
— Нічого більше накручувати для них не треба. Я розберуся.
— Тільки не кажи потім: «Ну, вони вже завантажили».
Він на мить повернув до мене голову.
— Не скажу.
За містом дорога тягнулася нестерпно довго. Ми все літо їздили нею щовихідних. Замість відпустки — дах на погребі. Замість моря — нові труби. Роман після роботи місив бетон, я поливала город, а потім удома до ночі стояла біля плити.
— Знаєш, я ж їм дала б, — сказала я. — Попросили б — дала б.
— Знаю.
— А зараз почуваюся так, ніби мене вдома немає, отже, мене можна не питати.
Роман нічого не відповів. Лише кивнув.
Наші ворота були розчинені навстіж.
Біля ґанку стояв Славків бус із відчиненими задніми дверима. Поруч — Катеринина машина. На траві валялися коробки, газети, шматки скотчу.
Я побачила свою лляну скатертину раніше, ніж людей.
Мамину скатертину. На ній стояла миска з картоплею, лежало нарізане сало, а в розкритій банці суничного варення стирчали дві ложки.
Олена Дмитрівна сиділа за столом у моїй робочій безрукавці й пила чай із мого горнятка.
— Славку, огірки праворуч бери! Не ті великі, а маленькі! Катрю, лечо ще є внизу. Куди їм удвох стільки? Дітей нема, не з’їдять…
Я зупинилася так різко, що Роман торкнувся мого ліктя.
— Таню.
— Я чула.
Свекруха нас ще не бачила.
Славко саме вийшов із двома кошиками банок. Побачив машину — завмер на сходинці.
— О! А ви вже? — Він спробував усміхнутися. — Ми думали, ви надовго…
— Бачимо, — сказав Роман.
Олена Дмитрівна обернулася.
— Приїхали? Ну й добре. А ми тут трохи навели лад.
Я подивилася на відкритий бус.
— Це тепер так називається?
— Тетяно, не починай одразу. Привітатися спершу можна?
— Добрий день. Хто дозволив виносити наші продукти?
Свекруха поставила горнятко.
— Не чужі ж люди приїхали. Рідня.
— Я запитала не хто приїхав. Хто дозволив?
— Ой, господи… Романе, скажи їй.
— Що саме, мамо? — Він став поруч зі мною. — Я теж хочу почути відповідь.
Із будинку вийшла Катерина з коробкою баклажанів.
— Та що ви стали, як на похороні? Ми вам усе одно всього не заберемо.
Вона опустила коробку просто на хризантеми біля сходів.
— З квітів забери, — сказала я.
— Що?
— Коробку. З квітів.
Катерина переставила її на доріжку й невдоволено випросталася.
— Таню, ну серйозно. У нас діти. Їм домашнього хочеться. Ти ж знаєш, яке зараз усе в магазинах.
— Знаю. Я теж у магазини ходжу.
— Тобі добре, ти вмієш це все. А я до сьомої на роботі. Коли мені ті банки крутити?
— А я, по-твоєму, коли?
— Ну, у вас же город…
— Город, Катю, — це ще одна робота. Не вільний час.
Вона скривилася:
— Ніхто вас не змушує там убиватися.
Мені аж повітря забракло.
— Тоді навіщо ти це несеш до себе в машину?
Катерина відвела очі.
— Я не в тому сенсі сказала.
— А в якому? У липні я просила тебе на пів дня приїхати. Пам’ятаєш?
— У нас були плани.
— Шашлики. Так, я пам’ятаю. І нічого тобі тоді не сказала. То чому зараз ти вирішила, що я працювала і на твою зиму також?
— Ну годі вже рахувати, хто кому що…
— Саме час порахувати, — озвався Роман. — Славку, постав кошики.
Той переступив із ноги на ногу.
— Ромо, та ми ж із тіткою Оленою. Вона сказала — можна.
— А я кажу — постав.
Славко нарешті опустив кошики на сходи.
Свекруха підвелася.
— Ти як із братом розмовляєш? Через консервацію?
— Не через консервацію.
— А через що? Я вас обікрала, чи що? Прийшла до власного сина, взяла трохи на родинне свято!
— Трохи? — Я вказала на бус. — Ви погляньте туди.
— Тетяно, я з сином говорю!
Роман ступив уперед.
— А це моя дружина. І її дім також. Вона має право говорити.
Олена Дмитрівна розгубилася лише на секунду.
— Отож і видно, хто тут тепер усім керує. Ти гроші заробляєш, а дозволу на банку огірків маєш питати?
— Ми обоє заробляємо. Обоє купували цю ділянку. І банки ці робили обоє. Тому питати треба нас обох.
— Я мати тобі!
— Знаю, мамо.
Він сказав це тихо. Від того стало ще незручніше.
— Саме тому й не розумію, чому ти навіть не подзвонила.
— Бо знала, що почнеться! — вихопилося в неї.
Я глянула на Романа. Він теж це почув.
— Тобто ти знала, що ми не погодимося?
— Не перекручуй! Я хотіла братові допомогти. Сімдесят років людині! Гості приїдуть, треба стіл накрити.
— Дядько просив наш погріб вивезти? — запитав Роман.
— Не треба оцих слів! Вивезти… Подумаєш, грибів набрали. Вони в лісі безкоштовно ростуть!
Я сперлася долонею на спинку стільця.
— Олено Дмитрівно, ми о четвертій ранку по них їхали. Сто кілометрів в один бік. Потім я їх до ночі чистила.
— Та всі колись чистили.
— То чому ви не почистили для брата?
— Ти мені дорікатимеш шматком їжі?
— Ні. Я питаю, чому ваш подарунок має бути за наш рахунок.
Катерина зітхнула:
— Простіше вже було купити.
— То чому не купили?
— А ти ціни на ті гриби бачила? За маленьку баночку стільки хочуть!
— Бачила. Тому й дивуюся, чому там вони дорогі, а тут раптом нічого не варті.
Катерина замовкла.
Славко потер шию.
— Слухайте, давайте без цього. Ми вже половину поскладали. Що тепер, назад носити?
— Так, — відповів Роман.
— Ти серйозно?
— Цілком.
— Через якихось десять банок…
Я підійшла до буса. Відгорнула край газети в одній коробці, зазирнула в другу. Яблука стояли під заднім сидінням у двох великих ящиках.
— Десять? — перепитала я. — Ходіть, порахуємо.
Славко не рушив.
Я дістала з сумки блокнот.
— Помідори. Огірки. Лечо. Баклажани. Гриби… Сім банок білих грибів, Славку. Ти ж казав — трохи на стіл.
— Я не сам складав.
— А я зараз не шукаю, хто складав.
Роман став біля дверей буса.
— Є два варіанти. Або повертаєте все на місце, або платите. Якщо вже вирішили забрати без дозволу.
Олена Дмитрівна аж відсахнулася.
— Ви з рідні гроші братимете?
— За подарунки — ні, — сказала я. — Але я вам цього не дарувала.
Я записувала кількість, називала ціни — нижчі, ніж бачила на ринку минулої суботи. Без жодної плати за ті ночі на кухні.
Славко зазирнув мені через плече.
— Ого. Та за ці гроші можна в супермаркеті…
— Можна, — перебив Роман. — Їдьте й купіть.
— Ромо, ну ти ж нормальний чоловік. Скажи Тані, хай не заводиться.
Роман подивився на нього так, що Славко відступив на крок.
— Вона спокійно говорить. І ти говори з нею нормально.
Запала тиша. За парканом хтось зачинив хвіртку.
Олена Дмитрівна озирнулася на вулицю й зашепотіла сердито:
— Люди чують. Вам не соромно?
— Мені соромно, мамо, — сказав Роман. — Але не за Таню.
Свекруха зблідла.
— От як ти…
— Ми дали тобі ключі. Не щоб ти почувалася тут чужою. А ти дочекалася, поки нас немає, і привезла машини.
— Я не чекала!
— Тоді чому Славко так здивувався, що ми рано повернулися?
Вона відкрила рот, але в цю мить на столі задзвонив її телефон.
На екрані висвітилося: «Брат Василь».
Свекруха глянула на нас, схопила телефон і ввімкнула гучний зв’язок.
— Василечку… Ой, ти вчасно. Тут таке…
— Що сталося?
— Та хотіла я тобі на свято домашнього привезти. Приїхали до дітей, набрали трохи, а вони… Грошей вимагають. Матір із двору виганяють через ті огірки.
Я заплющила очі.
Роман уже потягнувся до телефона, та з динаміка пролунало:
— Зачекай. Ти зараз у Романа на дачі?
— Ну так. Я ж для тебе…
— Я тебе про це просив?
Свекруха притихла.
— Василю, не в тому річ.
— А в чому? Я тобі в неділю що сказав?
— Я хотіла як краще.
— Олено. Що я сказав?
Вона нервово посунула горнятко. Чай хлюпнув на скатертину.
— Не чіпати дітей, — буркнула нарешті.
У мене всередині щось обірвалося. Отже, вона вже говорила з ним. І все одно приїхала.
— Правильно, — відповів дядько. — Не чіпати. Вони все літо там спини гнули. Мені Роман дах показував — сам перекривав, після роботи. А ти вирішила, що можеш розпоряджатися?
— Ти теж проти мене?
— Я проти того, щоб моїм ювілеєм прикривалися. У мене на стіл гроші є.
— Та хотілося ж домашнього…
— То попроси. Не дають — обійдешся. Я сімдесят років прожив, якось відсвяткую без чужих грибів.
Свекруха затулила долонею обличчя.
— Ти не розумієш, як вони зі мною…
— А ти як із ними? Спитала перед тим, як брати?
Відповіді не було.
— Олено, поверни все. І вибачся. Не ганьби ні себе, ні мене.
— Василю…
— Мені не треба такого подарунка. Все.
Він поклав слухавку.
Десь на яблуні цвірінькнула пташка. Я почула, як гуде холодильник у будинку.
Славко першим нахилився до кошиків.
— Катю, ходімо.
— Я сама це все не понесу, — тихо сказала вона.
— Я допоможу. Ходімо вже.
Вони взялися вивантажувати машину.
Без жартів. Без розмов про те, скільки нам удвох треба їжі. Банки дзенькали, коробки шкребли по сходах.
Я стояла біля погреба.
— Помідори на нижню полицю, — сказала Славкові. — Тільки не став на край.
Він кивнув.
Катерина несла коробку баклажанів, дивлячись собі під ноги.
— Ти могла просто подзвонити, — сказала я їй.
Вона зупинилася.
— Я думала, тітка Олена домовилася.
— А коли ми приїхали, вже бачила, що ні.
Катерина міцніше перехопила коробку.
— Так.
Я чекала, що вона скаже ще щось. Вона не сказала. Пішла вниз.
Роман носив назад яблука. Олена Дмитрівна сиділа за столом і крутила в руках телефон.
Коли бус спорожнів, Славко зачинив двері.
— Усе, — кинув він.
— Перевірив? — запитав Роман.
— Усе, Ромо. Нічого там немає.
Катерина вже сиділа в машині. Славко постояв, ніби хотів подати руку, але лише кивнув і відійшов.
Свекруха повільно скинула мою безрукавку. Поклала її на лаву.
Біля хвіртки обернулася до мене:
— Ну що, задоволена? Свого добилася?
Я страшенно втомилася. Хотілося сісти просто на сходи.
— Я хотіла приїхати додому й побачити все на місці. Оце й усе.
— Тепер ще скажи, що я тобі чужа.
— Мамо, не треба, — озвався Роман.
— А ти мовчи. Побачиш ще, як без рідні жити. Знадобиться допомога…
— Олено Дмитрівно, — перебила я. — Поверніть, будь ласка, ключі.
Вона застигла.
Потім глянула на сина.
— І ти цього хочеш?
Роман ковтнув.
— Так, мамо. Ключі поверни.
Свекруха довго порпалася в сумці. Дістала зв’язку із зеленим брелоком і кинула на стіл.
— Нате. Бережіть своє добро.
Вона вийшла, не попрощавшись.
Ми стояли мовчки, поки обидві машини не зникли за поворотом.
Тільки тоді я відчула, як тремтять коліна.
— Таню…
— Дай хвилинку.
Я сіла на сходинку й притиснула долоні до обличчя.
Роман опустився поруч.
— Я думав, ти заплачеш ще в машині, — сказав він.
— Я теж думала.
Він обійняв мене за плечі, і тут сльози таки покотилися.
— Ну що я така дурна? — прошепотіла я. — Стояла там із тим блокнотом, рахувала банки… Наче мені їх справді шкода.
— Ти не дурна.
— Я ж дядькові сама б дала тих грибів.
— Знаю.
— Мені просто… Так образливо, Ромо. Ніби моя праця нічого не важить. Ніби я можу ще ніч не поспати. Ще вихідний віддати. Ще раз промовчати.
Він притиснув мене до себе.
— Не можеш. І не мусиш.
Посиділи трохи.
— Пробач, — сказав він. — За ту картоплю торік. І за всі рази, коли я просив не звертати уваги.
— Ти хотів, щоб тихо було.
— Так. Тільки тихо було мені. А ти все ковтала.
Я витерла щоки рукавом.
— Сьогодні не просив.
— І більше не проситиму.
Він підвівся, допоміг мені встати й раптом глянув у бік бака.
— От же…
— Що?
— Кран.
Ми обоє подивилися на трубу біля паркану.
— Не перекрила? — запитала я.
Роман похитав головою.
— І воду не спустила. Зате огірки перебрала.
Я несподівано засміялася. Коротко, крізь залишки сліз.
— Ходімо вже. Бо ще й без труб на зиму залишимося.
Він поцілував мене в скроню.
— Я з водою розберуся. А ти посидь.
— Ні. Я скатертину замочу. Може, суничний сік ще відійде.
Роман глянув на стіл.
— Мамина?
Я кивнула.
— Відійде, — сказав він. — Виперемо.
Поки він спускав воду й ховав шланги, я прибрала посуд, зібрала з трави газети та коробки. Зі скатертини пляма сходила погано, але вже не хотілося плакати над нею.
Потім ми разом спустилися в погріб.
Кілька банок стояли не на своїх місцях. Роман переставив яблука ближче до стіни, я витерла липке горлечко однієї банки.
— Дядькові на ювілей підемо? — запитав він.
— Підемо. Він же нас запрошував.
— А грибів візьмемо?
Я подивилася на верхню полицю.
— Візьмемо. Банку грибів і варення. Тільки самі йому вручимо.
Роман усміхнувся:
— Домовилися.
Нагорі вже сутеніло. Він замкнув погріб і простягнув мені мої ключі. Другу зв’язку поклав собі в кишеню.
— Чаю? — запитав.
Я озирнулася на прибрану терасу.
— Хочу. Тільки в чистих чашках.
— І варення відкриємо?
— Те вже відкрите.
— Тоді не дамо пропасти.
Я штовхнула його плечем, а він уперше за цей день засміявся по-справжньому.
Ми сиділи поруч, пили гарячий чай і їли суничне варення з маленьких блюдець. Руки гули від роботи, за парканом шелестіло листя. Телефон лежав на столі, але я більше не чекала, що він ось-ось задзвонить і знову доведеться виправдовуватися.
— Тепер можна просто посидіти? — запитала я.
Роман накрив мою долоню своєю.
— Тепер можна.
І ми сиділи. У себе вдома.