— Куди ти цю тарілку сунеш? — Раїса Гаврилівна вихопила блюдо з рук невістки. — Тут для гарячого місце треба залишити!
Вона посунула салатницю й поставила нарізку на інший край столу.
— Біля Толі поставимо. Він усе одно тільки ковбасу й тягає.
Женя мовчки розтиснула пальці. На подушечках виднілися дрібні подряпини від шпильок. Шостий рік вона тримала квіткову точку на ринку: складала букети, чистила стебла, переставляла важкі вазони. Руки від роботи грубіли, зате справа була своя.
— Мамо, ну дай їй спокій, — кинув від вікна Олексій. — Хай ставить, де хоче.
Він тут же повернувся до дядька Толі й підняв тонке вудилище.
— Ти подивися, який бланк! Вуглеволокно. Вічна річ.
— Дорога? — Толя обережно покрутив вудку в руках.
— Солідно коштує, — Олексій поправив комір сорочки. — Але ж ювілей! Сорок років раз у житті буває. Вирішив себе порадувати.
— Правильно, — схвалив дядько.
— Статус зобов’язує. Не з дровами ж на річку виїжджати.
Женя глянула на чохол. Таку саму модель вона нещодавно бачила в інтернеті. В ціні було аж чотири нулі.
Олексій працював менеджером із продажу в будівельній фірмі. Його зарплати ледве вистачало на оренду квартири та продукти.
— Льошенька в нас молодець, — Раїса Гаврилівна поправила брошку. — Вміє заробляти, вміє й відпочивати. Справжній годувальник!
Вона приїхала за три години до гостей і відтоді не відходила від Жені.
— А салат чому не шарами? — знову зазирнула в миску свекруха. — Льоша любить, щоб просочено було. Майонезу не шкодуй. Він на роботі вимотується, йому калорії потрібні.
— Просочиться, — відповіла Женя.
Місяць тому вона поїхала до банку закривати рахунок тітки, від якої їй дісталася однокімнатна квартира. Там випадково дізналася, що в Олексія є заборгованості за кредитками. Спершу не повірила, а потім добралася до чоловікових паперів. Роздруківки лежали тепер у її сумці.
— Гості йдуть! — гукнув із коридору дядько Толя.
До кімнати увійшла тітка Неля й одразу кинулася обіймати іменинника.
— Ну покажися! Зовсім дорослий став. Мужик!
— Тітко Нелю, мені ж сорок, — засміявся Олексій.
— Для мене ти завжди будеш малим.
Він приймав вітання із задоволеною усмішкою, показував гостям на стіл і знову розповідав про вудку.
Невдовзі задзвеніли келихи, застукали виделки. Рідня говорила про погоду, бензин і дачні грядки. Женя сиділа з краю й майже не їла.
— За ювіляра! — дядько Толя підняв чарку. — Щоб бізнес зростав, а проблеми всихали! І щоб здоров’я не підводило.
— Та який там бізнес, — скромно похнюпився Олексій. — Кручуся помаленьку. Об’єкти веду, клієнти зараз складні. Усім преміум подавай, доводиться відповідати.
Женя мало не поперхнулася мінералкою. За останні два роки він вів один об’єкт — склад пиломатеріалів за об’їзною.
— Льоша в нас далеко піде, — підхопила Раїса Гаврилівна. — Хватка в нього моя. Змалку знав, чого хоче, і домагався.
Вона відсунула порожню тарілку й обвела гостей поглядом.
— Раз уже всі свої зібралися, треба про майбутнє поговорити. Сорок років — серйозний рубіж. Досить по знімних квартирах мотатися, час коріння пускати.
Олексій заворушився на стільці.
— Євгеніє, — свекруха повернулася до невістки, — я чула, ти тітчину квартиру продала? Рієлторка ваша моїй сусідці проговорилася.
Женя поклала виделку.
— Продала, Раїсо Гаврилівно.
— От і чудово! — свекруха стукнула долонею по столу. — Саме час розширюватися. Гроші від квартири пустите на перший внесок.
— Правильно, — закивав дядько Толя. — Своє житло ні з чим не порівняти.
— Іпотеку оформимо на Льошу, — продовжила Раїса Гаврилівна. — У нього зарплата біла, стаж хороший. Банк швидко схвалить. А решту грошей пустимо на машину.
Олексій перестав жувати.
— На яку ще машину, мамо? У мене є.
— Твоя колимага сиплеться! Ти ж до замовників їздиш, засміють. Візьмемо позашляховик. Хай уживаний, але солідний.
Женя подивилася на неї.
— Ви вже й машину вибрали?
— Придивилася кілька варіантів. А що такого? У сім’ї все спільне має бути. Тітка залишила квартиру тобі, отже, це ваш спільний старт. Усе порівну, як належить.
Олексій покрутив порожній келих.
— Мамо, давай потім. Свято ж. Краще торт розріжемо, Женя вчора сама пекла.
— А чого потім? — озвалася тітка Неля. — Мати правильно каже. Чоловікові в сорок років опора потрібна. Женю, без його зарплати ви б іпотеку не потягнули. Ти ціни бачила?
Женя підвелася, дістала із сумки білий конверт і повернулася до столу.
— Ви маєте рацію, Раїсо Гаврилівно. Сім’я так сім’я. Усе порівну, жодних секретів.
Вона поклала конверт перед свекрухою.
— Це що? — та примружилася. — Готівку зняла? Розумна дівчинка! Вирішила одразу показати, що все до хати несеш?
— Відкрийте. Це внесок вашого сина в наше майбутнє.
Олексій різко подався вперед.
— Жень, не треба. Прибери, будь ласка.
Він простягнув руку до конверта, але Женя відсунула її.
— Нехай мама подивиться. Вона ж хоче знати, який ти годувальник.
За столом стихли. Дядько Толя відклав виделку.
Раїса Гаврилівна надірвала конверт, витягла аркуші й надягла окуляри.
— Що це таке? — Вона перевернула сторінку. — Заборгованість? Льоша, чому тут твоє ім’я?
— Мамо, дай сюди. Це якась помилка.
— Стій! — Вона притисла папери до себе. — Дай прочитати.
Пальці її затремтіли.
— Позовна заява… Триста тисяч? А тут ще сто п’ятдесят? Льоша, що це?
— Ваш син останні три роки жив на широку ногу, — сказала Женя. — Щороку новий телефон, дорогі вудки, платні ставки з друзями.
— Ти ж казав, тобі премію дали! — Раїса Гаврилівна повернулася до сина. — Звідки борги?
Олексій опустився на стілець і потер обличчя.
— Я брав трохи… До зарплати перехопити. На снасті.
— Трохи? — перепитала Женя. — Пів мільйона?
— Там відсотки погані! Вони накрутили. Я б усе вирішив, просто часу треба було. Хотів перекредитуватися.
— У тебе було три роки, Льоша. Ти брав нову позику, щоб погасити стару. І далі купував свої іграшки, щоб перед мужиками соромно не було.
— Я не збирався це на тебе вішати!
— А на кого? На маму? На дядька Толю? Чи ти думав, що воно саме зникне?
Олексій промовчав.
Раїса Гаврилівна кинула папери на стіл.
— А до чого тут усе це? Де гроші за квартиру, Женю?
— Я купила мамі студію в новобудові.
— Що?
— Місяць тому. Одразу, як дізналася про борги. Оформила квартиру на неї.
— На твою маму? — свекруха підвелася. — А Льошина іпотека? Машина? Борги хто платитиме?
— Льоша й платитиме.
— Ти його дружина! Повинна допомагати у скрутну хвилину, а не папірцями махати!
— Ви щойно казали, що все треба ділити порівну, — Женя кивнула на роздруківки. — Ось і принесла його частку. З відсотками та прострочкою майже пів мільйона. Можете всією родиною скинутися, підтримати статус ювіляра.
Тітка Неля прикрила рота долонею. Дядько Толя відсунувся від столу.
— Жень, ну навіщо при всіх? — Олексій спробував узяти її за руку. — Ми б удома поговорили. Я ж не відмовляюся платити.
Вона відступила.
— Ми й так удома, Льоша. Точніше, ви вдома.
— Що це означає?
— Твоя родина тут, за столом. Із ними й проходь свій рубіж. За оренду я більше не платитиму. Речі вивезла ще вранці, поки ти за тортом їздив.
— Ти пішла від мене? Отак, нічого не сказавши?
— Ти три роки нічого мені не казав.
— Безсовісна! — скрикнула Раїса Гаврилівна, збираючи папери зі столу. — Кидаєш чоловіка в біді! Тільки про себе й думаєш!
Женя взяла сумку й вийшла в передпокій. Взуваючись, вона почула, як тітка Неля заголосила:
— Раїсо, та як же це тепер?
А дядько Толя вже комусь телефонував.
Женя тихо зачинила за собою двері.
Через два місяці вона сиділа на заскленому балконі маминої студії й пересаджувала фікус. Телефон на столі завібрував.
Олексій просив позичити п’ятнадцять тисяч до зарплати. Обіцяв віддати з відсотками.
Женя витерла руки вологою серветкою й заблокувала його номер.