— Відчиняй ворота! Зіна з чоловіком і дітьми вже їдуть!
Поліна завмерла з пензликом у руці. За воротами стояла машина свекрухи. Тамара Львівна навіть не вийшла — опустила вікно й нетерпляче махала рукою.
— Поліно, ну швидше! Я заїду у двір. Зіна буде хвилин за сорок.
Поліна поклала пензлик на край банки з фарбою.
— А навіщо Зіна їде?
— Як навіщо? Пожити.
— Де?
— Тут. У вас.
— З чоловіком і дітьми?
— А де ж їм іще бути? Канікули, погода чудова. Дітям тут роздолля!
Поліна витерла пальці ганчіркою.
— На скільки?
— До кінця серпня. Може, й раніше з’їдуть, якщо квартиру швидко знайдуть. Ну відчиняй, сонце мені просто в обличчя!
— Ні. Спочатку поясніть, чому вони збираються жити в моєму домі.
Усмішка свекрухи зникла.
— Федот тобі нічого не казав?
— Учора сказав, що у Зіни проблеми з орендою. І все.
— Значить, не встиг договорити.
— А Зіна вже встигла зібратися й виїхати?
Тамара Львівна заглушила двигун.
— Не роби проблеми на рівному місці. Федот зараз вийде й усе пояснить.
Напередодні вони з чоловіком вечеряли на веранді. Йому зателефонувала мати, а коли він поклав слухавку, сказав:
— У Зіни з квартирою неприємності. Господар хоче підняти оренду.
— Сильно?
— Каже, влітку туристів багато, подобово вигідніше здавати. Або платіть більше, або з’їжджайте.
— Шкода їх. Сподіваюся, швидко знайдуть щось інше.
— Мама теж переживає, — відповів Федот.
На цьому розмова й закінчилася.
Поліна знову подивилася на свекруху. Та сиділа в машині з таким виглядом, ніби невістка просто забула, де лежить ключ від воріт.
Цей дім Поліна будувала ще до знайомства з Федотом. Ділянка дісталася їй від діда, старий будиночок довелося знести. На новий пішли роки заощаджень, а потім і гроші від продажу міської квартири.
Коли вона переїхала сюди, тішилася навіть дрібницям: що вранці можна вийти босоніж на своє подвір’я, випити кави на веранді й нікого не зустріти.
Федот з’явився пізніше. Вона познайомилася з ним в автосервісі, де він працював майстром-приймальником. Він сподобався їй тим, що говорив просто й чесно, не нав’язував зайвих послуг. Спершу вони зустрічалися, потім він переїхав до неї, а згодом вони одружилися.
Федот знав, кому належить будинок і скільки сил Поліна в нього вклала. Тому зараз їй особливо хотілося почути його пояснення.
Вхідні двері скрипнули. Чоловік вийшов на ґанок і, побачивши матір, зупинився.
— Мамо, ти вже тут?
— А де мені бути? Зіна скоро приїде, а у вас ворота зачинені!
Поліна обернулася до чоловіка.
— Ти знав, що твоя сестра сьогодні збирається до нас переїхати?
Федот зам’явся.
— Учора мама телефонувала…
— Я не питаю, хто телефонував. Ти знав?
— Так.
— І до кінця серпня вони тут житимуть — теж знав?
— Поліно, я збирався поговорити з тобою вранці.
— Уже ранок. А вони вже їдуть.
Федот глянув на матір.
— Мамо, я ж просив: спочатку я поговорю з Поліною.
— А що тут говорити? Ти сам сказав, що сестрі треба допомогти.
— Допомогти — так. Але я не казав, щоб вона сьогодні переїжджала.
— Ну, я трохи прискорила.
— Трохи? — перепитала Поліна. — Четверо людей з речами їдуть жити до нас, а ти називаєш це «трохи»?
Тамара Львівна невдоволено підтиснула губи.
— Вони ж не чужі люди. У вас три спальні, великий двір. До вересня потерпите, а вони за цей час гроші відкладуть і спокійно знайдуть житло.
— А чому вони не можуть пожити у вас?
— У мене?
— Так. У вас же трикімнатна квартира.
— Поліно, не порівнюй! У мене квартира, а тут будинок.
— Кімнат у вас теж три.
— Андрію тиша потрібна. Він працює з дому.
— Виділіть йому кімнату.
— А я де маю бути?
— У себе вдома.
Федот відвернувся, але мати помітила його усмішку.
— Тобі смішно?
— Ні, мамо.
— Мені теж потрібен спокій! Я звикла жити сама. Діти з ранку до вечора бігають, Андрій розмовляє по роботі, Зіна зі своїми сумками… Я через три дні збожеволію!
Поліна розвела руками.
— От і розібралися.
— З чим?
— Ви не хочете всього цього у себе. Тому вирішили, що потерплю я.
Тамара Львівна нарешті вийшла з машини.
— Та до осені зовсім мало лишилося!
— Тим легше буде вам їх прийняти.
— У вас ділянка величезна!
— А у вас квартира.
— Я там живу!
— І я тут живу.
Свекруха на мить замовкла.
— Поліно, ти серйозно не відчиниш?
— Для переїзду — ні.
— А Зіні що робити?
— Про це треба було подумати до того, як вона завантажила машини.
Тамара Львівна повернулася до сина.
— Федоте, скажи їй!
— Що сказати?
— Щоб ворота відкрила!
— Мамо, я не мав права нічого обіцяти без Поліни.
— Ти ж сказав, що треба допомогти!
— Так. І збирався з нею обговорити, як саме.
— А тепер, — додала Поліна, — з’ясувалося, що ви вже все вирішили за нас.
Менш ніж за пів години на дорозі з’явилися дві машини. У першій сиділа Зіна з дітьми. Друга, за кермом якої був Андрій, везла коробки й сумки. На даху були закріплені два велосипеди.
Зіна посигналила. Потім ще раз.
Поліна стояла біля лавки й фарбувала останню планку.
У Федота задзвонив телефон.
— Ти де? — голос сестри було чути навіть Поліні. — Чому ворота зачинені?
— Я у дворі.
— То відчиняй!
— Зіно, тут проблема.
— Яка ще проблема? Ми приїхали!
— Мама сказала вам збиратися, перш ніж я поговорив із Поліною.
У слухавці запала тиша.
— І що?
— Вона не погоджується.
— Ти знущаєшся? У мене діти в машині! Ми пів хати привезли!
— Я бачу.
— Тоді відчиняй!
Федот прикрив телефон долонею.
— Поль, може, пустимо їх хоча б на кілька днів? Вони вже тут.
— А потім?
— Знайдуть квартиру.
— Добре. Оплати їм готель на три дні.
Він розгублено подивився на неї.
— Готель?
— Або орендуй квартиру подобово. Зі своїх заощаджень.
— На чотирьох? Це ж дорого.
— Напевно.
— Це викинуті гроші.
Поліна відклала пензлик.
— А мій дім, мій час і спокій нічого не коштують?
— Я не це мав на увазі.
— Але саме це пропонуєш. Готель дорогий, а я маю пустити їх безкоштовно. І навіть не знати про це до сьогоднішнього ранку.
Федот опустив руку з телефоном.
Тим часом Зіна вийшла з машини. Андрій став поруч із нею.
— Ми довго тут стоятимемо? — гукнула вона через ворота.
Тамара Львівна поспішила до доньки.
— Зараз усе вирішимо, рідна.
— Що вирішувати? Ти ж сказала, що можна приїжджати!
— Можна було!
Поліна підійшла до хвіртки.
— Ні, Зіно. Мене ніхто не питав.
— Але Федот погодився!
— Федот сказав, що вам треба допомогти. Про переїзд зі мною ніхто не домовлявся.
— І що нам тепер робити?
— Шукати житло.
Зіна озирнулася на дітей. Єгор уже виліз із машини й дивився на велосипеди, а Ліза сонно терла очі.
— Ми з ранку збиралися. Діти стомилися.
— Вірю, — тихіше сказала Поліна. — Але чому ви не зателефонували мені?
— Мама сказала, що все вирішено.
— Я хотіла допомогти доньці! — вигукнула Тамара Львівна.
— То допоможіть, — відповіла Поліна.
— А що я зараз роблю?
— Просите, щоб це зробила я.
Андрій повернувся до дружини.
— Зіно, ти сама з Федотом говорила?
— Я мамі передзвонила. Ти ж чув, вона сказала, що все домовлено.
— Тобто господарів ніхто не питав?
— Федот — мій син! — обурилася Тамара Львівна.
— Я не про це. Я б речі не вантажив, якби знав, що нас не запрошували.
— І куди ми тепер? — втомлено спитала Зіна.
— Спочатку дітей напоїмо, — сказав Андрій.
Поліна принесла з дому дві пляшки води й передала через хвіртку.
— Дякую, — тихо сказала Зіна.
Тамара Львівна одразу пожвавішала:
— Ось бачиш, діти ж ні до чого! Пусти їх хоча б відпочити.
— Їдьте до вас, — відповіла Поліна. — Там є вода, кухня, ванна й три кімнати.
— Знову за своє!
— Дітям не доведеться стояти на вулиці.
— А мій спокій?
Поліна навіть не відразу знайшлася з відповіддю.
— Ви серйозно зараз мене про це питаєте?
Свекруха відвела очі.
— Вам не хочеться шуму й чужих сумок, — продовжила Поліна. — Але ви цілий ранок переконуєте мене, що в цьому немає нічого складного.
— У мене буде прохідний двір!
— А тут, значить, не буде?
Тамара Львівна стиснула ручку сумки й промовчала.
— Мамо, поїхали вже до тебе, — сказала Зіна. — Чого ми тут стирчимо?
— Зіночко…
— А куди нам? У готель? Федот каже, що це дорого. Тут нас не чекають. Поїхали.
Андрій відчинив дверцята машини.
— Сьогодні розвантажимося, а ввечері я подивлюся оголошення.
— Це ви всі до мене? — розгублено спитала Тамара Львівна.
— Ти ж сама сказала, що треба допомогти, — відповіла донька.
За кілька хвилин машини розвернулися. Свекруха затрималася біля воріт.
— Я не чекала від тебе такого, Поліно.
— А я не чекала, що зранку дізнаюся про переїзд чотирьох людей у мій дім.
Тамара Львівна глянула на сина.
— Федоте, ти їдеш?
— Ні, мамо. Я залишуся вдома.
Вона сіла в машину й рушила за донькою.
Ворота так і залишилися зачиненими.
Поліна повернулася до лавки. Фарба вже почала підсихати. Федот мовчки сходив у сарай, приніс газету й підклав під банку.
— Злишся? — спитав він.
— Так.
— На маму?
Поліна подивилася на нього.
— На тебе теж.
— Заслужив.
— Ти знав учора. Чому не сказав?
— Я знав, що мама хоче запропонувати їм наш дім. Думав, зранку поговоримо.
— Коли вони вже виїхали?
— Я не знав, що вони виїдуть так рано.
— Але сподівався, що я погоджуся?
Федот сів на сухий край лавки.
— Так. Ти добре ставишся до Зіни, любиш дітей. Я думав, кілька тижнів не стануть катастрофою.
— Тоді чому не спитав одразу?
Він потер долонею обличчя.
— Не знаю. Відклав.
— Я могла б погодитися на два-три дні, якби мене попросили. Можливо. Але сьогодні мені просто повідомили, що вони переїжджають до кінця серпня.
— Розумію.
— Дуже сподіваюся.
У квартирі Тамари Львівни швидко стало тісно. Діти зайняли одну кімнату, Зіна спала разом із матір’ю, а Андрій працював у третій. Коробки стояли вздовж стін, велосипеди з дозволу сусідів тимчасово залишили в коридорі.
Уже першого вечора свекруха зазирнула до доньки:
— Ви довго квартиру шукатимете?
— Мамо, ти ж казала, до вересня проблем не буде!
— Я думала, ви будете у Федота.
— А я думала, ти з ним і Поліною домовилася!
На третій день Андрій знайшов двокімнатну квартиру в сусідньому районі. До школи було далі, зате господарі погодилися на тривалу оренду.
Того вечора Зіна зателефонувала братові.
— Завтра переїжджаємо.
— Знайшли? Хороша квартира?
— Нормальна. Андрій договір перевірив.
Федот помовчав.
— Зіно, вибач за суботу.
— Це мама нас усіх організувала.
— Я теж винен. Мав одразу сказати їй, що без Поліни нічого не вирішено.
— Мав, — зітхнула сестра. — А я повинна була сама Поліні подзвонити.
Того ж вечора Федот вийшов у двір. Поліна знімала малярну стрічку з висохлої лавки.
— Зіна знайшла квартиру, — сказав він. — Завтра з’їжджають від мами.
— Швидко.
— Мама, виявляється, чудово мотивує шукати житло.
Поліна засміялася. Федот теж усміхнувся, але одразу став серйозним.
— Я хочу вибачитися.
Вона підвела на нього очі.
— Кажи.
— Я розумів, що мама пропонує наш дім. І думав: поговорю з тобою, ти погодишся. А вона вирішила, що моєї відповіді достатньо.
— Але недостатньо.
— Тепер я це добре знаю.
— Ти й раніше знав.
— Так, — визнав він. — Знав. Просто не подумав, як це виглядатиме для тебе.
— От це вже правда.
Федот присів біля лавки.
— Я більше не вирішуватиму за тебе. Спочатку говоритимемо одне з одним.
— Особливо коли йдеться про мій дім.
— Особливо тоді.
Поліна закрила банку з фарбою. Він визнав свою помилку й не намагався виправдати матір. Наразі цього було достатньо.
За тиждень зателефонувала Зіна.
— Поліно, привіт. Я хотіла вибачитися за той цирк біля воріт.
— Привіт. Ти могла б мені подзвонити перед тим, як їхати.
— Могла. Мама запевнила, що все домовлено, а я так нервувала через квартиру… Вхопилася за цю думку й більше нічого не перевірила.
— Розумію. Як ви влаштувалися?
— Добре. Дітям навіть район сподобався. І ще… Я змінила адресу доставок. До тебе нічого не приїде.
— Доставок?
— Я встигла замовити кілька речей на твою адресу, — винувато сказала Зіна. — Думала, ми вже там житимемо.
Поліна мимоволі усміхнулася.
— Добре, що змінила.
— Я б зі сорому крізь землю провалилася, якби тобі ще й мої коробки привезли.
Тамара Львівна з’явилася майже за два тижні. Телефонувала синові, але про невістку не питала.
Тієї суботи Поліна знову була у дворі. Свекруха зупинила машину перед воротами й опустила вікно.
— Федот удома?
— Удома.
— Я можу заїхати?
Поліна трохи помовчала.
— Сьогодні можете.
Вона відчинила хвіртку, але свекруха залишила машину на вулиці. Принесла синові сливи, розповіла про свої справи. Перед відходом зупинилася біля лавки.
— Добре вийшло, — сказала вона.
— Мені теж подобається.
Тамара Львівна провела пальцем над дерев’яною планкою.
— Певно, я тоді погарячкувала.
Поліна подивилася на неї.
— Головне, що розібралися.
— Я просто хотіла Зіні допомогти.
— Допомога — це добре. Тільки спершу треба з’ясувати, чим ви самі готові допомогти.
Свекруха нічого не відповіла, але й сперечатися не стала.
Поліна провела її до хвіртки й зачинила за нею. Відтоді ніхто більше не намагався поселитися в її домі, не спитавши господині.