Маргарита Станіславівна застигла посеред спальні.
— Мамо, ти мене не так зрозуміла, — сказав Максим. — Ця квартира не моя. Вона Наталчина. Їй бабуся залишила.
— Що?
— Я не купував її. Збрехав тобі три роки тому.
Маргарита перевела погляд на фотографії на стіні. З однієї усміхалася Наталчина бабуся.
— Максимку, ти що таке кажеш? Ти ж світлини надсилав. Казав, що ремонт зробив…
— Ремонт був. Але платила Наталка. Вона чотири роки гроші відкладала.
— А ти?
— Я купив диван і шафу. І все.
— Але навіщо ти мені брехав?
Максим опустив очі.
— Бо ти тоді вперше сказала, що пишаєшся мною. А я… я хотів це ще почути.
У дверях стояв Станіслав Петрович. Чашка з котом ледь тремтіла в його руці.
— Рито, ходімо, зберемо речі, — сказав він.
— Які ще речі? Ти віриш їй, а не синові?
— Я вірю документам. Наталка показала витяг. Квартира дісталася їй від бабусі за заповітом.
— Документ можна підробити!
— Мамо, ніхто нічого не підробляв, — перебив Максим. — Я тобі збрехав. Наталка тут ні до чого.
Маргарита повільно сіла на ліжко.
— То я три роки хвалилася перед Валентиною і Зоєю Федорівною? Казала, що ти квартиру купив, що став справжнім чоловіком… А ти просто одружився з жінкою, у якої вона була?
— Мамо…
— Ти чув, як я про тебе розповідаю! І мовчав!
— Боявся я, розумієш? — раптом підвищив голос Максим. — Боявся, що ти знову назвеш мене невдахою. Що скажеш: он Миколка Пронін уже он чого досяг, а ти…
— Я хотіла, щоб ти старався!
— Я тридцять чотири роки старався почути, що ти мною пишаєшся! А коли почув, не зміг зізнатися.
Наталка стояла біля стіни й дивилася на свекруху. Та виглядала розгубленою, майже зламаною. Але Наталка досі чула, як кілька хвилин тому вона назвала бабусю «чужою старою» і вимагала зняти її фотографії.
— Маргарито Станіславівно, — сказала Наталка. — Я не виганятиму вас уночі. Можете залишитися до ранку. А вранці, будь ласка, зберіть речі. Я викличу таксі й оплачу квитки.
— Ти нас виставляєш?
— Я прошу вас поїхати.
— Через фотографію? Через те, що я сказала про ту стару? Я ж не знала!
— Ви знали, що це моя бабуся. Я вам казала.
— Я не так висловилася.
— Ви сказали, що не хочете спати під поглядом чужої старої. І звеліли мені зняти фотографії.
— А ти, виходить, свята? — Маргарита підвела голову. — Мовчала, що квартира твоя. Чекала, щоб нас усіх принизити?
— Я не знала, що Максим розповів вам про покупку. Дізналася пів години тому. Разом із вами.
— Не вірю.
— Це ваше право.
— Мамо, вона справді не знала, — сказав Максим. — Я нікому не говорив.
— А тепер що? Залишишся тут? У її квартирі? А ми з батьком поїдемо додому й пояснюватимемо сусідам, що ти привласнив собі чуже?
— Я ще не думав про це.
— Ти взагалі ні про що не думав! — зірвалася Маргарита. — Тільки й чекав, щоб мати похвалила! Тобі тридцять чотири, а ти… Ти не чоловік, Максиме! Ти ганчірка! Ганьба!
Вона замовкла.
Максим стиснув кулаки. Наталка бачила, як тремтять його плечі.
— Мамо, — нарешті сказав він. — Я допоможу вам зібрати речі. Вранці викличу таксі.
Він ковтнув повітря і подивився їй просто в очі.
— А може, ти й права. Я три роки брехав, бо боявся, що ти згадаєш свого Миколку Проніна. Боявся, що скажеш: я ганчірка. Ну от ти сказала. Задоволена?
— Я не цього хотіла, Максиме.
— А чого?
— Щоб ти був щасливий. Щоб у тебе все було добре.
— Ти хотіла, щоб я був кращим за інших. Це не одне й те саме.
Станіслав Петрович поставив чашку на тумбочку й вийшов. Невдовзі в передпокої зашурхотіли ремені валіз.
Наталка пішла на кухню, налила води. Склянка тремтіла в руці.
Станіслав Петрович зайшов за кілька хвилин.
— Наталко, пробач нас.
— Ви теж знали?
— Не знав. Здогадувався. Звідки в Максимка три мільйони? Він ніколи таких грошей не мав. Але Рита так раділа… Усім у Зарічному розповіла. Я й подумав: хай порадіє.
— І промовчали.
— Промовчав, — кивнув він.
— Ви всі звикли мовчати, Станіславе Петровичу. А я п’ять років думала, що це у вас такий сімейний спокій.
Він дістав хустку, потер очі.
— Я Риті поясню. Як зможу. І ще скажу тобі… Бережи квартиру. І себе теж. Чоловік, який любить, не проситиме тебе брехати його матері. Сам розбереться.
— Дякую.
— Піду допоможу їй.
Наталка залишилася на кухні. Зі спальні долинало бурмотіння свекрухи, грюкали шухляди. Максим ходив коридором. Потім Станіслав Петрович виніс валізи до дверей.
Надворі вже стемніло. Батьки вирішили не чекати ранку: Станіслав Петрович знайшов нічний автобус.
Маргарита з’явилася на кухні в пальті, з сумкою в руках. Очі були червоні.
— Ну що, задоволена?
— Ні. Я втомилася.
— А я, думаєш, ні? Я тридцять чотири роки ним опікувалася. У садок водила, до школи, в інститут. Шкарпетки купувала, коли він у гуртожитку жив. Гроші з пенсії переказувала, коли роботу втратив. А він мені три роки брехав!
— Мені шкода, що він вам збрехав.
— Шкода їй… Ти дивишся на мене, як на чужу. Наче я якась стара тітка, що не так назвала твою бабусю.
— Ви моя свекруха. Мати мого чоловіка. Ви приїхали без попередження, викинули мою їжу, почали встановлювати свої порядки. А потім вимагали зняти бабусині фотографії й кричали на мене.
— Гаразд. Ми поїдемо, — Маргарита міцніше стиснула ручку сумки. — Але знай: це ти зруйнувала сім’ю. Могла б промовчати. Хоча б місяць.
— Ваш син почав брехати три роки тому. І продовжував щодня.
— Люди скажуть інакше.
— Нехай говорять.
У передпокої Станіслав Петрович чекав із валізами. Поруч стояв Максим.
— Ти з нами поїдеш? — запитала його мати.
— Я… залишуся. Я тут живу.
— Тут живе вона. Поїхали додому, в Зарічний. Там розберемося.
Максим подивився на Наталку. Вона чекала, що він скаже: «Це моя дружина. Я залишаюся з нею».
— Наталко… Може, мені справді поїхати на кілька днів? Заспокою маму й повернуся. Не можу ж я залишити її в такому стані.
Наталка заплющила очі.
— Вирішуй сам.
— Я, напевно, поїду. Ти не проти?
— Не проти.
Він узяв рюкзак, швидко поцілував її в щоку й вийшов за батьками.
Наталка замкнула двері та зайшла до спальні. Бабусині фотографії висіли на місці: бабуся біля набірної каси, бабуся з маленькою Наталкою, бабуся з тортом.
— Ну от, бабусю, — прошепотіла вона. — Ти все казала: хай у тебе буде свій дім, щоб ніхто не вигнав. А я й не думала, що так вийде.
Тієї ночі вона спала сама.
Максим повернувся за тиждень. Перед тим зателефонував, запитав, чи можна приїхати. Наталка дозволила.
На порозі він стояв із сумкою, змарнілий, із темними колами під очима.
— Мама потроху оговтується. Ми довго говорили. Вона спочатку кричала, потім плакала… А тоді сказала, що хоче попросити в тебе вибачення.
— Це добре. Хоча б так.
Вони сіли на кухні. Наталка заварила чай. Максим крутив чашку в руках.
— Я багато думав, — сказав він нарешті. — Я збрехав мамі. Дозволив їй образити тебе і не став на твій бік. Я знаю.
— І що тепер?
— Я хочу все виправити. Запишуся до психолога, працюватиму більше. Поверну тобі гроші за ремонт. Наталко, давай спробуємо ще раз. Будь ласка.
Вона довго дивилася на нього.
— Пам’ятаєш, як ми познайомилися?
— У ветеринарній клініці. Я приніс собаку, яку знайшов на вулиці.
— Ти так про неї турбувався. Шукав господарів, дзвонив мені, питав, як вона. Я тоді подумала: ти вмієш дбати.
— Я й зараз умію.
— Про маму — щоб вона тобою пишалася. Про себе — щоб не виглядати невдахою. А про мене коли думав?
— Наталко, це неправда.
— Ти просив мене брехати твоїй матері. Просив визнати тебе господарем у бабусиній квартирі. Вона назвала мою бабусю чужою старою, а ти стояв і мовчав.
— Я розгубився.
— А коли вона їхала, ти сказав: «Я тут живу». Не «це моя дружина, і я залишаюся з нею». Ти просто сказав, що тут живеш. А потім поїхав за мамою.
— Я люблю тебе, — тихо сказав Максим.
— Я знаю. По-своєму любиш. Але мені від твоєї любові боляче.
— Я ж кажу, що змінюся.
— Можливо, колись і змінишся. Але я більше не можу чекати. І не хочу знову гадати, чи станеш ти на мій бік, коли мамі щось не сподобається.
Максим відвів очі.
— Отже, розлучення?
— Розлучення.
Того вечора він зібрав речі. Уже біля дверей зупинився.
— Я не претендуватиму на квартиру. Вона твоя. Я завжди це знав.
— Дякую, Максиме.
— Пробач мене, якщо зможеш.
— Я постараюся.
Коли двері зачинилися, Наталка притулилася до них спиною. Їй було боляче, але вперше за довгий час вона дихала вільно.
За місяць вони оформили розлучення. Без скандалів і майнових суперечок. Максим забрав диван та шафу, а Наталка купила нові — світлі й зручні, такі, як подобалися їй.
За тиждень зателефонував Станіслав Петрович.
— Наталко, це я. Не заважаю?
— Ні, слухаю вас.
— Я з Ритою говорив. Вона все казала, що ти підлаштувала, хотіла Максима принизити. А я їй відповів: «Якби хотіла принизити, зробила б це при всіх. А Наталка й нас серед ночі не вигнала, і з Максимом по-людськи розійшлася».
— Вона послухала?
— Не знаю. Але я сказав, що думаю. І тобі хочу сказати: я на твоєму боці.
— Дякую вам.
— Бабуся в тебе чудова була. Бережи квартиру. І себе.
— Обов’язково.
На початку грудня Маргарита Станіславівна вийшла до лавки біля третього під’їзду. Валентина й Зоя Федорівна, закутані в пуховики, вже сиділи там.
— Рито, ну як ви до Максимка з’їздили? — запитала Валентина. — Квартира гарна?
— Гарна. Двокімнатна. Біля парку.
— А ремонт? Сам робив?
Маргарита відкрила рота, але не відповіла. Саме тоді з під’їзду вийшов Станіслав Петрович із відром для сміття.
— Нема в нього квартири, Валю, — сказав він. — Наталчина вона. Їй від бабусі дісталася. А Максим приписав її собі.
— Як це? — Валентина аж випросталася.
— Розлучилися вони. Він тепер кімнату біля метро знімає.
Зоя Федорівна повільно повернулася до Маргарити.
— Рито, то ти три роки розповідала про квартиру, якої немає?
— Квартира є, — тихо сказала Маргарита. — Тільки не його.
Вона підвелася й пішла до під’їзду.
— От невістка, — мовила Зоя їй услід. — Свого не віддала, а вас не вигнала. По-людськи вчинила. Я б, може, так не змогла.
— Хороша вона, — сказав Станіслав Петрович. — А син мій дурень. Не зрозумів вчасно.
Він викинув сміття і пішов додому.
За пів року Наталка зробила невеликий ремонт: перефарбувала стіни у світло-зелений, повісила легкі фіранки, поклала подушки на широке підвіконня. Тепер щоранку вона сідала там із кавою і дивилася на парк.
Бабусині фотографії залишилися на стіні.
— Уявляєш, бабусю, — розповідала їм Наталка після роботи, — сьогодні до нас привели пса, який боїться власного хвоста. А його хазяїн боявся ще дужче.
Невдовзі головний лікар викликав її до кабінету.
— Наталіє Андріївно, я йду на пенсію. Хочу, щоб клінікою завідували ви.
— Я? А ви певні?
— Певний. Ви хороший лікар і чесна людина. Подумайте.
Наталка подумала й погодилася. За місяць вона стала завідувачкою.
Якось до клініки прийшла літня жінка з худим старим котом.
— Лікарю, допоможіть, будь ласка. Я його на вулиці підібрала. Грошей у мене небагато, але я заплачу. Скільки треба.
Наталка обережно оглянула кота.
— У нього зуби хворі. Полікуємо й погодуємо. Грошей не треба, це буде за рахунок клініки.
— Справді? А я вже думала, що мені робити…
— Ви залишите його собі? Чи господарів шукатимемо?
— Залишу. Куди ж він без мене?
Кіт зашипів, коли Наталка взяла його на руки, але невдовзі затих.
— От і добре, — погладила вона його. — Будеш удома.
Того вечора Наталка поверталася через парк. Біля лавки зупинилася. Тут у них із Максимом було перше побачення.
Він тоді приніс каву й ніяковів:
— Я не знав, яку ти любиш.
— Із молоком, без цукру, — засміялася вона.
Він запам’ятав. І тоді їй здавалося, що це дуже важливо.
Наталка постояла біля лавки й пішла далі. Максим справді вмів бути уважним. Але коли настав час вибирати, він знову озирнувся на матір.
Удома Наталка сіла на підвіконня з чашкою чаю. На фотографії бабуся тримала торт.
— Я впоралася, бабусю. Сама, як ти й учила.
Вона помовчала.
— Тільки ти не казала, що буде так боляче.
За вікном загорілися ліхтарі.
— Я не шкодую, що була з Максимом. Але більше нікому не дозволю вирішувати за мене, як мені жити у своєму домі.
Вона допила чай і пішла спати. Завтра знову рано на роботу.
Через рік до клініки зателефонувала жінка. Її голос Наталка не відразу впізнала.
— Наталко? Це Маргарита Станіславівна. Ти можеш говорити?
— Можу.
— Я хотіла сказати… Я тоді була неправа. І щодо квартири, і щодо твоєї бабусі. І щодо тебе. Не мала я так поводитися. Пробач, якщо зможеш.
Наталка мовчала.
— Я розумію, якщо не пробачиш, — додала Маргарита.
— Я вас прощаю. Не тому, що забула. Просто не хочу більше носити це в собі.
— Дякую тобі.
— І ще… Ви виховали Максима так, що він увесь час чекав вашого схвалення. Але він уже дорослий. Йому самому з цим жити й самому вирішувати, що робити далі.
— Знаю, — тихо відповіла Маргарита. — Тепер знаю.
Після розмови Наталка ще трохи посиділа в кабінеті. Той скандал не зруйнував їхній шлюб за один вечір. Він лише показав те, чого вона довго не хотіла бачити.
Увечері вона зачинила кабінет і пішла додому. У парку падав легкий сніг, кружляючи у світлі ліхтарів.
Вдома на стіні висіли бабусині фотографії. Наталка ввімкнула чайник, торкнулася рамки й усміхнулася.
Вона була вдома.