— Марто, це вже занадто! Ти тепер за моєю мамою стежиш?
Ярослав поклав телефон переді мною. На екрані була фотографія: я біля ринкового павільйону, навпроти — Ольга Степанівна з блискучою сумкою в руках.
— Звідки це?
— Мама прислала. Каже, ти її перестріла, допитувала про покупки. Ще й погрожувала щось мені розказати.
— Погрожувала? — я відсунула чашку. — Вона так сказала?
— А що, не було такого?
— Я пішла по халат. Випадково побачила, як твоя мама купує сумку.
— Для сусідки.
Я на мить заплющила очі.
— Уже для сусідки?
— Марто, говори нормально.
— Добре. Нормально. Позавчора ти переказав їй майже все, що в тебе залишилося із зарплати. На дорогу сумку із салону. А сьогодні вона торгувалася на базарі за річ, яка коштує в рази менше.
— Ти ціну бачила?
— Я стояла за два кроки. Чула, скільки просив продавець і скільки вона заплатила.
Ярослав забрав телефон.
— Знаєш, я помічав, що тобі не подобається моя допомога мамі. Але щоб фотографувати її, вистежувати…
— Це не я її фотографувала! Це вона комусь дала нас зняти, щоб першою тобі поскаржитися. Ти хоч мене вислухай.
— Я вже почув.
— Ні. Ти почув маму.
Він відсунув стілець.
— Вона сама мене виростила. Хоч на пенсії може дозволити собі гарну річ?
— Може. Але вона її не купує, Ярославе. Вона бере дешеву, а решту грошей залишає собі.
— Досить.
— А коли мені досить? Коли я знову почую, що на мої черевики немає грошей?
— Не починай.
Він пішов до кімнати, залишивши мене посеред кухні з недопитим чаєм.
Ще недавно я пішла б за ним. Пояснювала б, добирала слова, доводила, що не ненавиджу його матір.
Того вечора не пішла.
Усе справді почалося з черевиків.
Мої старі промокали. Я сушила їх біля батареї, вкладала всередину папір, а вранці знову взувала. Одного дня знайшла в інтернеті просту зручну пару й показала чоловікові.
— Ось ці хочу замовити. Як тобі?
— Нормальні. Тільки давай наступного місяця.
— Чому?
— Зараз туго.
— Ми ж зарплати отримали.
Ярослав поправив край скатертини.
— Я мамі переказав.
— Знову?
— Їй сумка сподобалася. Хороша, шкіряна. Там знижка була, треба було швидко брати.
— Скільки?
Він назвав суму.
Я навіть телефон опустила.
— Ти серйозно?
— Це річ на роки.
— А мої черевики — до найближчої калюжі.
— Марто…
— Ні, почекай. Минулого місяця було взуття. Перед тим гаманець. Тепер сумка. А я щоразу маю почекати.
— Мама все життя собі відмовляла.
— А тепер маю відмовляти я?
Він насупився.
— Не перекручуй. Я заробляю ці гроші й можу потішити матір.
— А я не заробляю?
— До чого тут ти?
Оце «до чого тут ти» я потім згадувала часто.
Ми обоє працювали. Мали спільну картку: житло, комунальні, продукти, потроху на ремонт. Нібито все чесно.
Тільки коли на тій картці закінчувалися гроші, я купувала мийний засіб зі своєї. Потім хліб. Потім ліки. Потім викликала майстра, бо потік кран.
— Я тобі поверну, — казав Ярослав.
— Та вже не треба.
Мені й на думку не спадало вести домашню бухгалтерію проти власного чоловіка.
Зате мої покупки ми обговорювали ретельно.
— Може, куртка ще послужить?
— У неї рукав протерся.
— Можна якось підлатати? Страховку скоро продовжувати.
А за кілька днів у слухавці лунав задоволений голос свекрухи:
— Синочку, отримала! Ну навіщо ж так багато? Ти мене геть розбалував.
І Ярослав усміхався так, наче зробив найкращу справу у світі.
— У мами смак, — любив він повторювати. — Вона дешевого не носитиме.
Якось я не втрималася:
— А мені можна?
— Що можна?
— Дешевого не носити.
— Ти знову порівнюєш себе з літньою жінкою?
— Я порівнюю наші витрати.
— Нам ще все життя заробляти. А їй коли жити?
Тоді я замовкла. Змагатися з материнськими «найкращими роками, відданими синові», було неможливо.
Хоча тітка Галина, рідна сестра свекрухи, якось за чаєм здивовано підняла брови:
— Оля все життя собі відмовляла? Хто тобі таке сказав?
Я кивнула на кімнату, де сидів Ярослав.
Тітка тільки зітхнула:
— Ну, нехай. Не буду я.
Я теж не стала розпитувати. Тепер думаю — дарма.
На ринок того дня я пішла по теплий халат. У торговому центрі подивилася на ціни й вийшла: після чергової маминої обновки витрачати стільки на себе було незручно.
Ольгу Степанівну впізнала зі спини. Світле пальто, високі чоботи. Вона стояла біля сумок і сперечалася з продавцем.
— Та який це новий завіз? Минулого разу такі самі висіли.
— Ви на фурнітуру подивіться!
— Я дивлюся. І на шов дивлюся. Ось тут уже нитка вилізла. Скиньте, я ж постійно у вас беру.
Продавець махнув рукою:
— Забирайте вже. Тільки нікому не кажіть, за скільки віддав.
— Домовилися.
Вона розрахувалася кількома купюрами й саме ховала сумку в чорний пакет, коли я підійшла.
— Добрий день.
Свекруха здригнулася.
— Марточко! А ти тут чого?
— По халат. А ви?
— Та шарфик шукаю.
Я глянула на пакет.
— Шарфик із ручками?
— Це сусідка попросила. Їй треба було щось недороге.
Продавець за її спиною засміявся:
— Заходьте ще! Я вам гаманець під цю сумочку підберу.
Свекруха стиснула ручки пакета.
— Дякую, ми поспішаємо.
— Ольго Степанівно, а та сумка із салону де?
— Яка?
— На яку Ярослав позавчора гроші переказав.
Вона озирнулася.
— Ходімо. Не будемо тут стояти.
Під навісом біля закритого кіоску її голос став тихим і сердитим:
— Навіщо ти мене перед людьми виставляєш?
— Я запитала, де сумка.
— Ось вона! Задоволена?
Я подивилася на пакет, потім на неї.
— То все-таки ваша.
— Марто, ну не маленька ж ти. Навіщо платити за назву? Ніхто тієї різниці не помітить.
— А навіщо тоді просити гроші, наче ви за назву платите?
Вона помовчала.
— Я відкладаю.
— Решту?
— А що мені робити? Пенсія маленька. Сьогодні здорова, завтра ляжу — кому потрібна буду?
— Синові. Якому ви можете чесно сказати, що вам потрібні заощадження.
— Чесно! — вона скривилася. — Скажеш: дай на чорний день — дасть трохи. А покажеш красиву річ, він сам радий купити.
— Тобто ви навмисне показуєте йому фотографії дорогих речей?
— Не кричи.
— Я не кричу.
— Ти говориш так, ніби я в нього краду.
— Він думає, що купує вам подарунки. А ми потім відкладаємо ремонт. Я ходжу в мокрому взутті. Ви це розумієте?
Свекруха відвела очі.
— Ну купіть тобі ті черевики.
— За що? Він усе вам віддав.
Вона раптом узяла мене за руку.
— Марточко, не кажи йому. Прошу. Він так пишається, що може мене забезпечити. Ти хочеш його принизити?
— Я хочу, щоб мене перестали робити винною.
— Я більше не буду. Чуєш? У мене всього вистачає. Більше ні копійки зайвої не попрошу.
— Ви обіцяєте?
— Обіцяю.
Саме цю розмову, як з’ясувалося вже вдома, вона встигла подати Ярославові як мій напад.
Після тієї кухонної сварки я вирішила почекати. Не повірила свекрусі до кінця, але хотіла дати їй можливість зупинитися.
Кілька тижнів вона справді нічого не просила.
Одного вечора Ярослав навіть здивувався:
— Мамі запропонував щось до зими купити, а вона відмовилася. Каже, шафа повна.
— Може, й справді повна.
— Я все одно трохи перекинув. Хай на каву сходить.
Я кивнула. Проти кави я ніколи не була.
Потім зламався холодильник.
Принаймні так сказала Ольга Степанівна.
— Зовсім не працює, — пояснював Ярослав, роззуваючись у передпокої. — Продукти доведеться викидати.
— Майстра викликала?
— Каже, компресор згорів. Новий уже вибрала.
Він назвав ціну — мою місячну зарплату.
— Давай спочатку перевіримо, чи можна відремонтувати.
— Мама вже перевірила.
— Хто дивився?
— Марто, я звідки знаю?
— Може, попросимо номер майстра?
Він випростався.
— Ти серйозно? Людина без холодильника сидить, а ми їй перевірку влаштовуватимемо?
— Після історії з сумкою — так.
— Знову сумка! Ти взагалі колись це забудеш?
— Коли перестануть зникати наші гроші.
Наступного ранку я сама подзвонила свекрусі.
— Доброго дня. Ярослав сказав про холодильник. Що майстер говорить?
— Купувати новий. Уже модель вибрала.
— А висновок чи чек за діагностику є? Може, там гарантія на деталі…
— Тобі навіщо?
— Хочу зрозуміти, що зламалося.
— Ти хочеш мене на брехні зловити.
Я притиснула телефон щільніше.
— Ви ж обіцяли.
— У мене холодильник не працює! Що ти причепилася до мене зі своїми обіцянками?
Увечері Ярослав переказав гроші. З накопичень на ремонт.
— Ми знову залишилися без нічого, — сказала я.
— Не без нічого. Із цілою кухнею й повним холодильником. На відміну від мами.
Я більше не сперечалася.
На її день народження ми поїхали в суботу. Я несла торт і ще в передпокої почула знайоме гудіння.
Старий холодильник стояв на своєму місці.
Я відчинила дверцята. Усередині — салати, холодець, каструля з голубцями. Усе холодне.
— Він працює? — запитала я.
Ольга Степанівна поспішила до мене.
— Та сусід зайшов. Дріт якийсь поправив. Сама не знаю.
— А компресор?
— Може, той майстер помилився. Я ж не розбираюся.
Ярослав стояв у дверях кухні.
— Добре, що полагодили, — сказав він.
— Добре, — погодилася я. — А гроші на новий?
Свекруха застигла з рушником у руках.
— Що гроші?
— Тисячі, які Ярослав вам переказав.
— Я хотіла віддати. Ви ще зайти не встигли, а ти вже…
— То віддайте, — сказала я. — Нам за сантехніку платити.
Вона повільно сіла на табуретку.
— Ярославчику… За що вона мене так ненавидить?
— Мамо…
— На ринку при людях допитувала. Тепер на день народження прийшла рахувати мої гроші.
— Це не ваші гроші, — вирвалося в мене. — Їх дали на холодильник.
— Марто, тихіше, — різко сказав чоловік.
Із кімнати визирнула гостя, відразу відступила назад.
Свекруха прикрила очі долонею.
— Я поверну. До копійки. Не знала, що за кожну крихту доведеться звітувати.
— Нічого не треба повертати, — Ярослав підійшов до неї. — Мамо, заспокойся.
Я дивилася на нього.
Він навіть не запитав, чому вона сама не сказала про ремонт. Чому дозволяла йому турбуватися, поки гроші лежали в неї.
— Вийди на хвилину, — кинув він мені.
У коридорі говорив пошепки, але від того було ще прикріше:
— Тобі обов’язково було при гостях?
— Я запитала на кухні.
— Ти бачила, до чого її довела?
— А до чого мене довели, ти бачиш?
— Не треба зараз про себе.
Я відступила на крок.
— Звісно. Про мене ж ніколи не треба.
Додому ми повернулися раніше. У машині не сказали одне одному ні слова.
А ввечері Ярослав оголосив:
— Усе. Мою зарплату більше на спільну картку не переказуватиму.
— Добре.
Він, здається, чекав іншої відповіді.
— Тобто?
— Моя теж залишатиметься в мене.
— Але спільні витрати ніхто не скасовував.
— Не скасовував. Складемо список і поділимо.
— Ти збираєшся зі мною до копійки рахувати?
— Так. Бо коли я не рахувала, на твої подарунки вистачало, а на моє взуття — ні.
Наступного ранку я відкрила окремий рахунок.
Ми записали виплату за житло, комунальні, продукти, побутові потреби. Поділили навпіл.
Перший місяць Ярослав ще тримався. Другого попросив:
— Заплатиш цього разу комуналку? Я пізніше віддам.
— Чому тобі не вистачає?
— Мамі трохи переказав.
— На що?
— Обстеження. Препарати.
— У якого лікаря була?
Він важко видихнув.
— Почалося.
— Я запитала.
— Я не допитую матір.
— А мене просиш покрити витрати.
— Тобі шкода на нашу квартиру?
— На нашу квартиру я свою частину вже дала.
Він дивився на мене так, ніби я порушила якусь важливу сімейну домовленість. Хоча вперше за довгий час я якраз її дотримувалася.
— Раніше ти такою не була, — сказав він.
— Раніше я думала, що ти мене чуєш.
Виявилося, без моїх непомітних покупок допомагати мамі стало значно важче.
Пральний порошок закінчувався. Лампочки перегорали. М’ясо й овочі не з’являлися в холодильнику самі собою.
— Ми стільки на це витрачаємо? — якось здивувався Ярослав, дивлячись на чеки.
— Ми завжди стільки витрачали.
— А чому я не помічав?
Я не відповіла.
Потім у нього з’явилася кредитна картка.
Я дізналася випадково: його телефон лежав біля мого, засвітився екран із нагадуванням про платіж. Сума боргу була такою, що я спочатку вирішила — неправильно прочитала.
— Ярославе, що це?
Він глянув і відразу забрав телефон.
— Мої справи.
— Кілька твоїх зарплат — це твої справи?
— Мамі коронки треба було ставити. Терміново.
— Вона сказала, що терміново?
— А хто ще мав сказати?
— Ти знаєш, у якій клініці?
— Марто!
— Знаєш чи ні?
— Я не зобов’язаний вимагати в неї довідку!
— А сказати дружині, що береш такий кредит, зобов’язаний?
— Я сам його закрию.
— Ти вчора просив мене купити продукти до кінця місяця.
Він ударив долонею по столу — не сильно, але чашка дзенькнула.
— Ти змушуєш мене вибирати між тобою й мамою!
Я здригнулася, а тоді дуже тихо сказала:
— Ні. Я прошу не оплачувати цей вибір моєю зарплатою.
Він пішов курити на балкон, хоча давно намагався кинути. Я залишилася прибирати зі столу.
Ми ще жили разом, розмовляли про роботу, питали, чи купити хліба. Але я вже ловила себе на тому, що не хочу нічого йому розповідати.
Правда прийшла до нас із тіткою Галиною.
Вона приїхала у справах і зайшла на чай. Сиділа на дивані, тримаючи на колінах чорну сумку з великою позолоченою пряжкою.
Я придивилася до шва біля ремінця.
— Нова сумка, тітко Галино?
— Олина, — усміхнулася вона. — Вона собі іншу взяла, а цю мені поступилася.
— Подарувала?
— Ну що ти. Дорога ж річ. Я їй заплатила. Не повну ціну, звісно.
Ярослав підняв голову.
— Скільки?
Тітка назвала суму.
— Половину пенсії віддала, — додала, погладивши сумку. — Зате фірмова. Оля сказала, ще онукам залишиться.
Чоловік повільно поставив чашку.
Саме на цю сумку взимку йому не вистачило грошей. Він позичав у знайомого, бо мати запевняла: остання, відкладуть тільки до вечора.
— Вона сказала, де купувала? — запитав він.
— У салоні якомусь. Через постачальника. Ти ж їй допоміг, хіба не пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
Я дістала телефон. Після історії на ринку я поверталася туди й сфотографувала ятку — сама не знаю, на що тоді сподівалася.
На знімку збоку висіли такі самі чорні сумки.
— Ось така? — показала я.
Тітка нахилилася.
— Схожа. А що?
Ярослав простягнув руку:
— Тітко Галино, залиште її мені на пару днів. Я хочу дещо перевірити.
— Та беріть. Тільки не загубіть.
Коли за нею зачинилися двері, ми довго мовчали.
Потім він запитав:
— Що саме мама сказала тобі на ринку?
Я глянула на нього.
— Ти тепер хочеш почути?
Він опустив очі.
— Так.
Я розповіла. Про дешеві речі, про фотографії з інтернету, про заощадження. Про обіцянку більше не вигадувати причин.
Він слухав, не перебиваючи.
— Може, тільки із сумками так? — нарешті озвався.
— Не знаю.
— Холодильник же могли полагодити.
— Могли. Але вона тобі не сказала.
Він потер обличчя долонями.
— Я маю перевірити.
— Перевір.
Наступного дня ми зайшли до майстерні з ремонту сумок.
Майстер покрутив тітчину покупку, відігнув підкладку.
— Що вас цікавить?
— Це оригінал? — запитав Ярослав.
Чоловік глянув на нього уважніше.
— Ви дорого заплатили?
— Дорого.
— Співчуваю. Звичайний замінник. Фурнітура дешева. На ринку таких повно.
Він назвав приблизну ціну.
Ярослав кивнув, подякував і вийшов. Мені довелося наздоганяти його надворі.
Біля стіни він уже набирав матір.
— Мамо, чорну сумку, яку ти продала тітці Галині, де купувала?
У слухавці щось відповіли.
— Ні. Послухай мене. Я зараз із майстерні. Це дешева підробка.
Пауза.
— У якому салоні тебе обдурили? Назви. Я поїду.
Він слухав, стиснувши губи.
— Чому ти знову про Марту? Я сам тримаю цю сумку. Сам чув, що сказав майстер.
Свекруха говорила так голосно, що я розібрала:
— Через чужу жінку рідній матері не віриш!
Ярослав заплющив очі.
— Поверни тітці гроші.
Розмова обірвалася.
За хвилину прийшло повідомлення. Він показав мені екран:
«Не чекала такого ножа в спину. Повірив чужій людині, а не матері, яка життя на тебе поклала».
— Чужій, — повторив він.
Я нічого не сказала.
— Вона й раніше тебе так називала?
— Коли я заперечувала проти чергового переказу.
— Чому ти мені не казала?
Я подивилася йому просто в очі.
Він відвернувся першим.
Того ж вечора Ярослав вирішив їхати до матері.
— Я не хочу, — сказала я.
— Будь ласка, поїдь.
— Навіщо? Щоб знову стояти в коридорі й слухати, як я її довела?
— Ні.
Він помовчав.
— Я боюся, що вона почне плакати, а я знову… Поїдь зі мною.
Ольга Степанівна відчинила не одразу.
— Що? Перевіряти прийшли?
— Поговорити, — відповів Ярослав.
— Без дружини вже нікуди?
Він пропустив мене вперед.
На кухні гудів старий холодильник.
— Мамо, де гроші, які я переказував?
— Витратила.
— На що?
— На життя. На себе. Тепер і цього не можна?
— Покажи пальто, яке ми купували. Взуття. Гаманець.
— Щось роздала. Щось не ношу.
— Кому роздала?
— Господи, Ярославе! Ти шафи обшукуватимеш?
Він сів на край стільця.
— Марта каже, ти відкладаєш.
Свекруха глянула на мене з такою злістю, що я мимоволі випрямилася.
— Мало що вона каже.
— Тоді поясни мені сама.
— Я не повинна виправдовуватися перед власною дитиною.
Він уже відкрив рота, але замовк. Я впізнала цей вираз: зараз почне шукати для неї пояснення.
На тумбочці задзвонив телефон.
Свекруха схопила його, скинула виклик. Слідом прийшло повідомлення, й вона поспіхом притиснула екран до себе.
— Хто дзвонив? — запитав Ярослав.
— Ніхто.
— Мамо.
— З банку. Вклад пропонують продовжити. Мені вже й гроші свої мати не можна?
Вона хотіла сховати телефон у кишеню фартуха, але він вислизнув і впав на диван. Ярослав підняв його. На екрані ще світилося повідомлення про нараховані відсотки.
Він прочитав суму й завмер.
— Це відсотки за місяць?
Ольга Степанівна простягнула руку:
— Віддай.
— Скільки в тебе на рахунку?
— Не твоя справа.
— Я взяв кредит, бо ти сказала, що тобі нема за що лікувати зуби.
— Я не просила тебе кредит брати.
— Ти плакала в телефон, мамо.
Вона різко забрала телефон.
— Я все життя працювала. Я маю право відкласти.
— Маєш. Покажи, скільки там моїх грошей.
— Зараз подивишся й заспокоїшся?
Вона розблокувала телефон, кілька разів натиснула на екран і поклала перед ним.
— Дивись. Тут і мої є. Не думай, що тільки твої.
Ярослав дивився на суму.
Я — на нього.
Цих грошей вистачило б, щоб закрити залишок нашого боргу за житло.
Він відкрив історію надходжень. Його ім’я повторювалося знову й знову.
— Це на холодильник, — сказав він, зупинивши палець. — А це… на обстеження?
Свекруха мовчала.
— А ось кредитні. Вони теж тут.
— Я на старість збираю.
— У тебе вже є на старість. А я банку відсотки плачу.
— Ви молоді. Заробите.
Він повільно підняв на неї очі.
— Ми з Мартою сварилися через кожну покупку. Вона не могла черевики собі взяти.
— Знову ті черевики! Вона тобі все життя ними дорікатиме?
— Не вона дорікає. Я кажу.
— У вас дві зарплати!
— І борг за квартиру. І ремонт, який ми третій рік відкладаємо.
— А я сама! Мені на кого розраховувати?
— На мене. Ти могла чесно на мене розраховувати. Навіщо брехала?
Ольга Степанівна випросталася.
— Бо інакше твоя дружина нічого б мені не дала.
— Я нічого вам не забороняла, — тихо сказала я. — Я просила не забирати все.
— Тебе взагалі не питали.
— Не говори з нею так, — перебив Ярослав.
Мати здивовано глянула на нього.
— Що?
— Не говори так із моєю дружиною.
Кілька секунд було чути тільки холодильник.
Потім Ярослав посунув телефон до матері.
— Поверни хоча б те, що взяла на зуби й холодильник. Я закрию кредит.
— Нічого я не повертатиму.
Він ніби не зрозумів:
— Мамо, ці гроші лежать у тебе. А я за них плачу.
— Ти мені їх дав.
— На лікування.
— Матері дав. Добровільно.
Він відкинувся на спинку стільця.
— Ти справді так зробиш?
— А ти справді прийшов забирати в мене останнє?
Ярослав глянув на телефон.
— Останнє?
— Не смій рахувати мої гроші!
— Це я їх заробив.
— Я тебе виростила!
Він замовк.
Ольга Степанівна, відчувши знайому слабину, заговорила швидше:
— Ночами не спала. Хворів — біля тебе сиділа. А тепер вона тобі наговорила, і ти прийшов…
— Досить, мамо.
— Що досить? Правду не хочеш слухати?
— Не чіпай Марту.
— Вона цього й добивалася!
— Не чіпай її! — він підвівся так різко, що стілець відсунувся. — Вона мені правду казала. А я її жадібною називав. Через тебе.
Свекруха зблідла.
Потім показала на двері.
— Ідіть. Обоє. Після такого ноги вашої тут не буде.
Я взяла сумку.
У передпокої вона кинула нам услід:
— І квартиру мою не отримаєш! Так і знай!
Ярослав зупинився, але не повернувся.
— Живи в ній, мамо. Просто більше не дзвони з вигаданими бідами.
— Жінки приходять і йдуть. Мати в тебе одна!
Він озирнувся.
— А дружину ти чомусь досі вважаєш чужою. Хоч вона роками платила за наш дім, поки я ніс гроші тобі.
На вулиці він сів на лавку біля під’їзду.
Я стояла поруч, не знаючи, чи треба його торкнутися.
— Який же я дурень, — сказав він.
— Ярославе…
— Тільки не кажи, що попереджала.
Я втомлено сіла поруч.
— Не скажу.
Він узяв мене за руку. Я не забрала її, але й не стиснула у відповідь.
Ольга Степанівна не розмовляла з нами кілька місяців.
Грошей синові вона не повернула. Тітці Галині віддала — після того, як та сама зателефонувала й пообіцяла розповісти всій родині, як сестра продала їй базарну сумку.
Кредит Ярослав закривав поступово. Перестав переказувати матері, урізав власні витрати, брав додаткову роботу.
Іноді я бачила, як він сидить над банківською випискою, й мені хотілося сказати: «Давай допоможу».
А потім згадувала, як він назвав мої слова жіночими вигадками. Як у коридорі наказав мені не говорити про себе.
Я готувала вечерю, запитувала, чи він поїв. Але борг залишався його.
Коли кредит нарешті був закритий, Ярослав у неділю підсів до мене з кавою.
— Може, знову зробимо спільний бюджет?
Я поставила чашку.
— Ні.
— Чому? Я ж більше мамі не переказую.
— Знаю.
— То в чому проблема?
Я довго дивилася на нього.
— Ти справді думаєш, що все було тільки в переказах?
Він потер перенісся.
— Я вибачився.
— Так.
— Не один раз.
— Я чула.
— Скільки ще ти мене каратимеш?
Мені стало сумно від того, як швидко ми знову опинилися на старому місці.
— Окрема картка — не покарання.
— А що?
— Можливість купити потрібну річ і не просити дозволу.
— Я не забороняв…
Він замовк сам.
— Просив почекати, — сказала я. — Щоразу. А коли я говорила, що мені боляче, ти пояснював, чому мамі важче.
— Я розумію.
— Тоді не проси мене зробити вигляд, що нічого не було.
Він сидів мовчки, крутив чашку.
— Ти мені більше не довіряєш?
— Не так, як раніше.
Цього разу він не образився. Принаймні не сказав цього вголос.
Ми досі разом.
Житло, комунальні й продукти оплачуємо порівну. Рештою кожен розпоряджається сам. Ярослав іноді телефонує матері, вітає зі святами. Про гроші вони більше не говорять.
Нещодавно вона прийшла на його іменини.
У новому пальті й із новою сумочкою. Поставила її на тумбочку так, щоб золотистий напис було добре видно.
— Сама купила, — повідомила, знімаючи рукавички. — Щоб ніхто не казав, ніби я на шиї сиджу.
Я прийняла в неї пальто.
— З пенсії чи із заощаджень?
Вона підібгала губи.
Ярослав, який стояв поруч, опустив очі в розгорнутий блокнот. Зробив вигляд, що саме зараз мусить щось перевірити.
Я нічого більше не сказала. Покликала всіх до столу.
А ті осінні черевики я тоді все-таки купила.
Приміряла в магазині, пройшлася до дзеркала й назад. Продавчиня запитала:
— Зручно?
Я ще раз ступила, відчула під ногами міцну суху підошву.
— Дуже.
Розрахувалася своєю карткою. Не телефонувала, не пояснювала, чому старі вже не годяться. Просто взяла коробку й пішла додому.
Того дня йшов дощ.
А ноги в мене нарешті були сухі.