У неділю Оксана поставила біля кухонного столу дві коробки. Ніна Павлівна аж повеселішала.
Цілий тиждень вона нагадувала про обіцяні банки: Ользі більше лечо, Світлані — соусу, та й собі пару не забути.
— Нарешті! — свекруха потягнулася до верхньої коробки.
— Зачекайте. Ольга зі Світланою зараз прийдуть, тоді й відкриємо.
Сергій мовчки повісив куртку й пройшов на кухню. Дорогою він кілька разів повторив дружині:
— Тільки, будь ласка, не кричи.
— Я й не збираюся.
Оксана справді не збиралася. Їй уже набридло чути: «Ну чого ти починаєш?» Варто було лише сказати, що їй щось не подобається.
Ніна Павлівна рідко просила прямо. Частіше вирішувала за всіх, а потім дивувалася, чому хтось невдоволений.
На Оксанин день народження родина зібралася у них удома. Коли гості почали розходитися, Оксана зайшла на кухню по посуд і побачила, як свекруха розкладає по контейнерах котлети, салат і пиріг.
— Пиріг, будь ласка, залиште. Я завтра мамі обіцяла відвезти.
— Та там ще половина. Ользі вранці на роботу, їй стане в пригоді.
Ольга в цей час одягала пальто в передпокої. Нічого з собою вона не просила.
Оксана відкрила контейнер і переклала частину пирога назад на тарілку.
— Якщо Ользі потрібно, я сама їй дам. Але спочатку варто було запитати.
Ніна Павлівна стиснула губи, та промовчала. А коли за нею зачинилися двері, Сергій зітхнув:
— Могла б і не сперечатися через шматок пирога.
— Сергію, справа не в пирозі. Мені не подобається, коли за мене вирішують, що можна забрати з нашого дому.
— Мама звикла, що в нас усе спільне.
— А я не звикла, що в мене не питають.
Він нічого не відповів.
За місяць Ніна Павлівна попросила невістку спекти два пироги до сімейного столу у Світлани.
— Добре, — погодилася Оксана. — Але після роботи по магазинах я не поїду. Привезіть продукти заздалегідь.
Свекруха приїхала з борошном і пачкою масла.
— А яйця? Начинка? Сметана? — Оксана заглянула в пакет.
— Я думала, у тебе все є. Усього ж два пироги.
— Але пироги потрібні не мені.
— Ой, та я ж не прошу щодня!
Ніна Павлівна образилася, Сергій пішов до магазину, а Оксана спекла пироги.
Наступного дня у сімейному чаті Світлана написала: «Мамо, дякую за пироги! Дуже смачні».
Ніна Павлівна поставила під повідомленням сердечко й не сказала, хто їх пік.
Оксана показала листування чоловікові.
— Бачиш?
Сергій знизав плечима:
— Світлана просто не знає, хто випікав.
— Саме так. І твоя мама не поспішає їй розповісти.
Для Сергія кожен такий випадок був надто дрібним, щоб сваритися з рідними. А Оксана дедалі частіше ловила себе на думці, що її часом і речами в цій сім’ї можна розпоряджатися без запитань — доки вона сама не скаже «ні».
Того літа вона вирішила зробити невеликий запас на зиму. Дачі вони не мали, овочі купували в магазині.
За три вечори Оксана закрутила тридцять чотири банки: огірки, лечо й томатний соус. Сергій мив банки, носив пакети з овочами, а потім переставляв закрутки на стелаж у коморі.
— Дивись, яка краса, — сказала Оксана, підписуючи кришки маркером.
— Тепер узимку будемо як люди, — усміхнувся Сергій.
Більшість покупок Оксана оплатила карткою. Витрати вони з чоловіком до копійки не ділили: Сергій просто переказав їй частину суми.
Наприкінці серпня комунальники попередили, що вдень прийде майстер перевірити стояк після ремонту поверхом вище. Ні Оксана, ні Сергій не могли відпроситися з роботи.
— Мамо, можеш посидіти в нас годину? — попросив Сергій. — Ключ я тобі передам.
— Звісно. Що ж, я синові не допоможу?
Ніна Павлівна дочекалася майстра, зателефонувала Сергієві й увечері повернула ключ. Оксані й на думку не спало перевірити комору.
А за два дні вона пішла по огірки й завмерла біля стелажа.
— Сергію! Ти щось брав із комори?
Він зазирнув за нею.
— Одну банку в неділю. А що?
Оксана ще раз перерахувала.
— Шість банок лечо, чотири соуси й чотири огірків зникли.
— Чотирнадцять?
— Чотирнадцять. Самі ж вони не пішли!
Сергій одразу набрав матір і ввімкнув гучний зв’язок.
— Мамо, ти брала в нас банки?
— Так, трохи взяла. Дівчаткам віддала.
— Трохи? Їх чотирнадцять!
— Я не рахувала. У вас там ціла полиця стояла.
Оксана притисла долоню до чола.
— Мамо, — голос Сергія став твердішим, — ти могла спитати?
— А чого питати? Я ж Ользі зі Світланою віддала, не чужим людям.
— Але це наші банки.
— Сергію, не починай.
Виявилося, поки Ніна Павлівна чекала майстра, вона зазирнула в комору. Побачила закрутки, склала частину у дві господарські сумки й за два заходи віднесла до машини.
Коли Сергій поклав слухавку, Оксана спитала:
— І що тепер?
— Я з нею ще раз поговорю.
— Не треба. Побачимо, що буде далі.
Далі сталося майже те, чого Оксана й чекала.
Ольга виклала в сімейному чаті фотографію вечері й запитала, хто робив лечо.
«Оксана», — відповіла Ніна Павлівна. А за хвилину додала: «Якщо ще закриватиме, я візьму для вас обох».
Світлана написала: «Мені тоді більше томатного соусу!»
Оксана подивилася на екран, але відповідати в загальному чаті не стала.
Вранці зателефонувала свекруха.
— Дівчаткам сподобалося. Ти коли ще робитимеш?
— Ми цього не обговорювали.
— То зроби ще банок двадцять, поки овочі нормальні. Олі — лечо, Світлані — соус. І мені пару баночок.
— А продукти?
— Купиш, як завжди. Потім розберемося.
— Потім?
— Ну Оксано, що ти перепитуєш? Купиш і зробиш.
Оксана відкрила додаток магазину й підняла серпневі чеки. Овочі, олія, цукор, оцет, спеції та кришки — тільки те, що точно пішло на заготівлі, — обійшлися трохи дорожче за чотири тисячі гривень. І це без трьох вечорів її роботи.
Вона повернулася до розмови:
— Добре. У неділю привезу банки.
— Двадцять?
— Двадцять.
— Тільки Світлані соусу побільше. Їй дуже сподобався!
Коли розмова закінчилася, Сергій подивився на дружину.
— Ти правда знову закручуватимеш?
— Я сказала, що привезу банки. Більше нічого.
Він не одразу зрозумів, потім усміхнувся. Та майже відразу посерйознішав:
— Тільки без цирку.
— Як піде, — відповіла Оксана.
У коморі стояли чисті порожні банки з минулих років. Оксана вибрала двадцять цілих, ще раз вимила й поставила сушитися на рушник. Сергій знайшов дві міцні коробки та переклав банки, щоб не побилися в машині.
Оксана роздрукувала чеки. Окремо написала список продуктів, які приблизно знадобляться на нову порцію.
Сергій переглянув суми.
— Я знав, що ти багато купила, але не думав, що стільки пішло саме на закрутки.
— Ти хоча б бачив пакети. А твоя мама нічого не купувала. Їй, мабуть, здається, що все саме з’явилося.
Сергій поклав папери на стіл.
— Так. Я теж не одразу задумався.
До неділі Ніна Павлівна вже повідомила дочкам, що Оксана приготувала нову партію. Тож, побачивши коробки біля столу, Світлана усміхнулася:
— Це нам?
— Вам. Подивіться.
Оксана відкрила верхню коробку. Усередині стояли порожні банки.
Світлана засміялася:
— Це що, жарт?
Ніна Павлівна не сміялася.
— А де повні?
Оксана дістала чеки й поклала поруч список.
— Ось що пішло на минулу партію. А тут приблизно те, що знадобиться на двадцять нових банок. Тара є. Продукти купите й приготуєте самі.
Свекруха схопила перший чек.
— Ти навмисне все підрахувала?
— Чеки збереглися в додатку. Я вибрала ті, де покупки для заготівель.
— І що, тепер із рідних гроші братимеш?
— За минулі банки я грошей не прошу. Я пояснюю, чому не буду за власний кошт робити нову партію.
Ольга перестала розглядати коробку.
— Стривай. Мамо, ти ж сказала, що Оксана сама дала ті банки.
Ніна Павлівна відвела погляд.
— Я сказала, що в них багато.
— Ти сказала, що їм стільки не потрібно, — втрутилася Світлана. — Я тому й взяла.
Обидві подивилися на Оксану.
— Я дізналася за два дні, — сказала вона. — Коли не дорахувалася чотирнадцяти банок.
Ольга обережно поставила порожню банку назад у коробку.
— Мамо, ти без дозволу їх взяла?
— Господи, знову це «без дозволу»! Я ж рідним віддала!
— Це не відповідь, — тихо сказала Світлана.
Ніна Павлівна повернулася до сина:
— Сергію, ти сидітимеш і слухатимеш, як із мене невідомо що роблять через огірки?
Сергій узяв зі столу чек, глянув на нього й поклав назад.
— Мамо, річ не в огірках. Тебе пустили у квартиру, щоб ти майстра дочекалася. А ти взяла чотирнадцять банок, нікого не спитавши. Потім ще двадцять замовила.
— Замовила! Скажеш теж. Попросила невістку!
— Попросити — це коли можна сказати й «ні». А ти вже дівчатам пообіцяла.
Ніна Павлівна сплеснула руками.
— Раніше в сім’ї ніхто не рахував!
— Я теж не рахую шматки за столом, — відповіла Оксана. — Але купити купу овочів, витратити три вечори, а потім побачити напівпорожню полицю… Мені було прикро. І я не хочу, щоб так повторилося.
— Можна подумати, тебе змушували!
— У мене чотири банки ще закриті, — сказала Ольга. — Я завтра завезу.
— Не обов’язково, — Оксана похитала головою. — Я не за поверненням приїхала. Залиште, якщо вже взяли. Я хочу тільки, щоб наступного разу мене спитали.
Світлана трохи помовчала.
— Мені теж більше нічого не треба. Якщо захочу, сама спробую зробити.
— От і добре, — відрізала Ніна Павлівна. — Значить, взагалі нічого не треба. Забирай свої порожні банки.
Оксана притримала кришку коробки.
— Ні. Я їх привезла для вас. Хочете заготівлі — банки вже є. Купіть продукти, зберіться утрьох і приготуйте. Рецепт я надішлю.
Кілька секунд ніхто не говорив.
Потім Світлана спитала:
— Правда надішлеш?
— Звичайно.
На цьому історія не закінчилася. Ніна Павлівна ще не раз згадувала синові закрутки.
— Тепер, виходить, за кожну картоплину звітувати?
— Мамо, не перебільшуй, — відповідав Сергій. — Треба було просто спитати.
Колишньої підтримки вона від нього вже не отримувала. А Ольга якось сказала матері:
— Я б теж обурилася, якби в мене з квартири продукти забрали без дозволу.
Через два дні Ольга таки привезла чотири закриті банки. Оксана взяла дві, а решту попросила залишити собі.
Світлана написала їй окремо й попросила рецепт соусу. Оксана сфотографувала сторінку зі свого зошита й надіслала. Більше до цієї теми вони не поверталися.
Восени Ніна Павлівна знову прийшла до них на сімейну вечерю. Коли гості поїли, на кухні залишилося кілька шматків пирога. Свекруха дістала контейнер, зупинилася й запитала:
— Оксано, можна один шматок узяти для Світлани?
— Можна. Тільки два залиште нам на завтра.
Ніна Павлівна поклала один шматок у контейнер і закрила кришку.
А двадцять порожніх банок так і залишилися в неї в комірчині.