Оксана знайшла в гостьовій кімнаті зарядку й написала Світлані:
– Ви провід забули. Вислати посилкою?
Відповідь прийшла майже відразу:
– Не треба, у нас таких кілька. Хай у вас лежить, ще приїдемо.
Оксана поклала зарядку в шухляду. Потім зняла із сушарки гостьові рушники й глянула на другий комплект постільної білизни, що чекав біля пральної машини.
П’ять днів промайнули швидко й галасливо. Двоюрідна сестра Павла приїжджала з чоловіком і сином-підлітком подивитися місто. Усіх розмістили в другій кімнаті, навіть розкладне крісло дістали.
Тепер Оксана нарешті повернула робочий стіл на місце й сіла перепочити.
Про приїзд домовилися ще за місяць.
– Ми б на кілька днів, – сказала Світлана Павлові телефоном. – Давно збиралися, але готелі зараз такі дорогі…
Павло поклав слухавку й звернувся до дружини:
– Може, нехай у нас зупиняться? На п’ять днів. Вони ж удень гулятимуть.
– Нехай приїжджають, – погодилася Оксана. – Тільки попередь, що ми обоє працюємо. Щодня їздити з ними містом не зможемо.
– Я скажу.
Світлана запевнила:
– Та нам нічого не потрібно, тільки переночувати. Ми самі собі раду дамо.
Перед приїздом Оксана купила продукти, приготувала вечерю й дістала додаткові рушники. Павло звільнив поличку в передпокої та поїхав зустрічати родичів на вокзал.
– Це вам, – Світлана простягнула Оксані коробку цукерок і набір кухонних серветок. – Ми ненадовго, навіть не помітите.
– Проходьте, не стійте в дверях, – засміялася Оксана.
Сумки зайняли майже весь коридор. Павло переніс їх у кімнату, а дружина покликала всіх до столу.
За вечерею говорили про місто. Павло показав родичам маршрут на телефоні, пояснив, де пересідати.
– А у вихідний можемо разом у парк поїхати, – запропонувала Оксана.
– От і добре, – зраділа Світлана. – Ми так боялися, що вам завадимо.
Перші два дні минули спокійно. Вранці снідали разом, потім господарі йшли на роботу, а гості – гуляти.
– Дивись, тут крупи, тут хліб, – показувала Оксана Світлані. – Яйця й сир у холодильнику. Якщо зголоднієте, не чекайте нас, готуйте.
– Звісно, розберемося.
Та зазвичай гості чекали, поки Оксана повернеться.
У вівторок вона зайшла додому й застала всіх на кухні. Світлана з чоловіком переглядали фотографії.
– Як музей? – запитала Оксана, стягуючи куртку.
– Гарно! Зараз покажу… А вечеря сьогодні яка?
– Рибу зроблю. Хвилин через сорок поїмо.
– Добре. А то ми в місті тільки перекусили.
Павло того вечора затримувався. Оксана почистила овочі, поставила рис і взялася за рибу. Світлана тим часом розповідала про музей і підносила до неї телефон:
– Дивись, яка зала! А це ми біля входу.
Коли Оксана вже діставала тарілки, Світлана озирнулася:
– Тобі допомогти?
– Наріж хліб, будь ласка.
Наступного дня Оксана залишила в холодильнику суп. Увечері зазирнула в каструлю – майже повна.
– Ви не розігрівали?
– Вирішили тебе дочекатися, – усміхнулася Світлана. – Разом же приємніше.
Оксана поставила суп на плиту й розлила по тарілках.
– А ще щось буде? – запитала Світлана.
– Зараз подивлюся.
Вона дістала сир, овочі й запечене м’ясо, що залишилося з учора. Сама вона наїлася б і супом, але гості цілий день ходили містом, і їй не хотілося, щоб хтось залишився голодним.
В останній вечір Оксана вирішила посмажити котлети. Фарш приготувала заздалегідь, а Павло почистив картоплю.
– Ось, готово. Ще щось? – спитав він.
– Поки нічого, дякую.
Гості збирали речі. З кімнати долинало:
– Квитки ти поклав?
– Поклав!
– А шкарпетку мою ніхто не бачив?
Оксана переклала першу партію котлет на блюдо й віднесла до столу. Там уже стояли салат, хліб і картопля.
– Починайте. Решту зараз досмажу.
Світлана подивилася на блюдо.
– Усім вистачить?
– Звісно. Ще ціла сковорода смажиться.
Павло розклав картоплю й покликав сина гостей із кімнати. За кілька хвилин Оксана принесла другу порцію й сіла поруч із чоловіком.
– Беріть, поки гарячі.
Павло посунув блюдо до родичів.
– О котрій нам завтра виходити? – запитала Світлана.
– Краще із запасом, – відповів він. – Я вас відвезу.
Після вечері залишилося кілька котлет. Оксана прибрала їх у холодильник, а вранці склала в контейнер разом з овочами. Окремо загорнула хліб.
– Це вам на дорогу. Довго ж їхати.
– Ой, дякую! – Світлана поклала пакет у сумку. Біля дверей обійняла Оксану: – Дякую за все. Так добре відпочили.
Павло повіз родичів на вокзал, а Оксана відчинила вікно в кімнаті, що звільнилася, і зняла постіль.
За кілька днів Павлові зателефонувала мати. Оксана читала на дивані й спочатку не прислухалася. Аж раптом почула:
– Мамо, з грошима у нас усе нормально! Чому ти питаєш?
Вона підвела очі від книжки. Павло відійшов до вікна.
– Стривай. Які порції?
Він довго слухав, потім насупився:
– Це неправда. Я там був.
Закінчивши розмову, кілька секунд стояв із телефоном у руці.
– Що сталося? – запитала Оксана.
Павло сів поруч.
– Світлана мамі розповідала, як вони з’їздили.
– І?
– Сказала, що ми, мабуть, заощаджуємо. Мама вирішила спитати, чи не потрібна нам допомога.
– На чому заощаджуємо?
– На їжі. Світлана сказала, що ти котлети поштучно видавала. Вони з чоловіком порахували – по одній на людину.
Оксана поклала книжку на коліна.
– Ти серйозно?
– Я пояснив мамі про другу порцію.
– А контейнер на дорогу Світлана теж порахувала?
– Не знаю. Мама ж сама там не була, тільки переказує.
Оксана встала й пішла на кухню. На столі лежала привезена Світланою коробка цукерок. Половину з’їли з гостями, решту так ніхто й не чіпав.
Павло підійшов слідом.
– Я Світлані подзвоню.
– Ні. Я сама хочу спитати.
Світлана відповіла не відразу.
– Оксано, привіт! Ми вдома ще одну зарядку знайшли, так що нашу поки залишайте у себе.
– Світлано, я не про зарядку. Ти розповідала, що я котлети поштучно видавала?
На тому кінці запала тиша.
– Хто тобі сказав?
– Павло розмовляв із мамою. Я хочу уточнити в тебе.
– Ну, сказала. Ми тоді з чоловіком перезирнулися: сім штук на п’ятьох. Думаємо, нічого собі порції.
– Я ж одразу пояснила, що решта смажиться!
– Та пам’ятаю я!
– І потім принесла друге блюдо.
– Принесла.
– Тоді навіщо ти розповіла так, ніби я вас обмежувала?
Світлана зітхнула.
– Ой, я просто пожартувала. Не думала, що тобі передадуть.
– А другу порцію згадала?
– Оксано, ну що ти кожне слово розбираєш?
– Тому що нас уже питають, чи не потрібна допомога! Ніби ми гостей недогодовуємо!
– Я такого не казала!
– Ти сказала, що я видавала котлети по одній.
Світлана помовчала.
– Я взагалі сказала, що стіл був звичайний, домашній. Не святковий. Що в цьому такого?
– Ви приїхали на п’ять днів, не на урочистість. Ми з Павлом обоє працювали.
– Та ніхто від тебе нічого не вимагав!
– А потім обговорювали так, ніби я щось мала зробити й не зробила!
– Не хочу сваритися через їжу, – сказала Світлана. – Дякую, що прийняли. Давай забудемо.
Після розмови Оксана ще трохи постояла біля вікна. Їй згадалося, як вона поспішала після роботи в магазин, як уранці тихенько діставала посуд, щоб нікого не розбудити. Як перед приїздом питала Павла, що любить їсти Світланин син.
Ніхто не змушував її готувати стільки страв. Вона сама хотіла добре прийняти родичів. А тепер виходило, що весь її клопіт звівся до тих кількох хвилин, поки на столі стояла перша порція котлет.
Коли Оксана повернулася до кімнати, Павло відклав телефон.
– Що сказала?
– Що пожартувала. І не думала, що я дізнаюся.
Він похитав головою.
– Я мамі ще раз поясню. Щоб далі не переказувала.
– Тільки не треба розповідати, скільки я витратила й скільки приготувала.
– Не буду. Скажу, що їжі вистачало і ми обоє приймали гостей.
Оксана сіла поряд.
– Наступного разу я так не хочу.
– Я теж.
– Ти запропонував їм зупинитися. Але потім щовечора готувала я.
Павло помовчав.
– Так. Я думав: продукти купую, зустрів їх, на вокзал відвіз… Наче беру участь. А вечері залишив тобі.
– Мені треба було раніше сказати, що я втомлююся.
– Треба було й мені самому побачити.
Вони домовилися: наступного разу Світлана з сім’єю зупиниться окремо. Зустрітися, провести разом день, показати щось у вихідний – будь ласка. Але знову звільняти кімнату й організовувати побут на п’ятьох вони не хотіли.
Наступного дня Оксані зателефонувала свекруха.
– Ти не ображайся, що я спитала. Я за вас переживала.
– Я розумію. Тільки наступного разу краще одразу уточніть у нас.
– Уточню. Паша мені все пояснив.
Оксана не стала повторювати подробиці вечері. Вони поговорили про інші справи, а після дзвінка вона прибрала привезені Світланою серветки в кухонну шухляду.
Зі Світланою якийсь час обмінювалися лише короткими привітаннями. Та надсилала фотографії сина, Оксана відповідала. Жодна не поверталася до тієї розмови.
Поступово неприємний дзвінок перестав згадуватися щодня. А коли Оксана готувала вечерю, Павло тепер питав не тільки, чи скоро їсти.
– Що зробити? – зазирнув він одного разу на кухню.
– Можеш запіканку закінчити? Рецепт на столі.
– Можу. А ти куди?
– Книжку дочитаю. Якщо не передумаєш.
– Не передумаю. Іди.
Він перевірив рецепт, виставив час, а потім покликав дружину:
– Оксано, до столу!
Вона закрила книжку, залишивши між сторінками закладку. Вечір ще не закінчився, а вечеря вже була готова.
За кілька місяців Світлана написала Павлові:
– Ми знову збираємося до вас у місто. Кімната вільна?
Він показав повідомлення дружині. Оксана прочитала й повернула телефон.
– Відповісти? – запитав Павло.
– Так.
Він написав, що прийняти їх із ночівлею цього разу не зможуть, і запропонував зустрітися в суботу в кафе.
Світлана одразу спитала:
– А до вас хтось інший приїжджає?
– Ні. Просто вам потрібно зупинитися окремо. А побачитися будемо раді.
Наступного дня родичі повідомили, що знайшли готель. Потім Світлана написала Оксані про кафе, яке вони обрали.
Оксана надіслала меню й додала:
– Подивися, чи підходить вам. Кожен оплачує своє замовлення.
За деякий час надійшла відповідь:
– Добре. Нам підходить.
Оксана записала час зустрічі в календар. Цього разу не треба було звільняти кімнату, купувати продукти на п’ять днів і вигадувати кілька вечерь поспіль. Вони просто зустрінуться в кафе, і кожен замовить собі те, що захоче.