— Галино Петрівно, а скільки ночей людина може майже не спати й не звалитися?
Я відклала ручку.
— Ану сядь.
— Та я тільки спитати…
— Галю, сядь, будь ласка. Бо ти зараз і без моєї відповіді впадеш.
Вона слухняно опустилася на стілець. Під очима — темні кола, губи бліді. Руки сховала під коліна, та я встигла помітити поколоті пальці.
— Покажи.
— То дурниці.
— Дурниці я сама впізнаю. Що ти робиш ночами?
Галя подала мені руки й винувато всміхнулася.
— Не можу сказати. Слово дала.
— А спати собі слова не давала?
Вона опустила очі.
— Ще трохи треба потерпіти.
— Ні, дитино. Відпочити треба. Що б ти там не задумала, своїм здоров’ям за це не плати.
Вона кивнула, але так, що я відразу зрозуміла: не послухається.
Того жовтневого ранку я ще не знала, заради чого Галя доводить себе до такого стану. Якби знала — сама б пішла їй допомагати.
Дмитро Кравчук овдовів навесні минулого року. Марійка згасла за кілька місяців. Я ходила до неї до останнього, і досі пам’ятаю, як вона ловила мене за рукав:
— Петрівно… ви на дітей поглядайте. Добре?
— Ти ще сама на них надивишся.
Вона тільки відверталася до вікна.
Залишилося в Дмитра троє. Іванка — старшокласниця, Ромчик — четвертокласник, а Даринка ще й коси собі заплести не вміла.
Чоловік крутився в господарстві на техніці від ранку до темряви. Якось зустріла його біля двору: в одній руці торба з хлібом, другою Даринку тримає, а та сонна, плаче.
— Що ж ти її з собою тягаєш?
— А куди подіти, Петрівно? Сусідка сьогодні до лікаря поїхала.
— Іванка?
— На уроках. Не можу ж я її зі школи забрати.
Він потер долонею обличчя.
— Я все думаю: ще трошки, налагодиться. А воно ніяк.
Галя тоді працювала в нашій бібліотеці. Тиха, тридцятирічна, сама з сусіднього села. Даринка першою до неї дорогу знайшла.
— А можна я тут посиджу?
— Можна. Книжку тобі дати?
— Зайчика.
— Про зайчика?
— Ні. Щоб на картинці був. Мама мені такого читала.
Галя не стала нічого розпитувати. Знайшла книжку, посадила дівчинку біля себе, а коли та заснула над сторінками, вкрила своєю кофтиною.
Потім Дмитро прийшов забирати малу й довго стояв у дверях.
— Вибачте. Вона вам заважає, мабуть.
— Не заважає.
— Я їй казав, щоб не ходила…
— Дмитре, нехай приходить.
Згодом у бібліотеці оселився й Ромчик — зі своїм читанням, кривими літерами та вічним:
— А навіщо мені це?
— Щоб самому прочитати, що в договорі написано, коли мотоцикл купуватимеш.
— У мене буде мотоцикл?
— Якщо навчишся читати й заробляти.
Він засміявся. Після материної смерті я вперше почула, як той хлопець сміється.
А там Галя почала й до них заходити. То Даринку приведе, то суп зварить, то сорочки випере.
— Ви не мусите, — ніяковів Дмитро.
— Знаю.
— Я ж не за тим…
— Дмитре, я вже картоплю почистила. Дайте каструлю.
У вересні вони розписалися. Без весілля, без музики. Галя перебралася до Кравчуків із двома сумками та горщиком герані.
І село загуло.
— На все готове прийшла.
Я саме стояла в черзі по хліб і не втрималася:
— На що готове? На трьох дітей, борги після лікування й чоловіка, який себе від утоми не пам’ятає?
Жінка біля прилавка підібгала губи.
— А ви звідки знаєте, що в неї на думці?
— Не знаю. Як і ви.
Та найболючіше Галю зустріло не біля крамниці.
Ганна Іванівна, Марійчина мати, навіть вітатися з нею не хотіла. Усе життя кравчинею пропрацювала, пів району в неї одягалося. Дочку єдину поховала — і наче сама закам’яніла.
Іванці повторювала:
— Мама в тебе одна. Чуєш? Одна.
— Я знаю, бабусю.
— То й не горнися до чужої.
Іванка не горнулася.
Наприкінці вересня я зайшла до Кравчуків оглянути застуджену Даринку. Галя саме наливала узвар.
— Іванко, сідай. Тобі теж налила.
Дівчина глянула на горнятко й відсунула його.
— Я з маминого п’ю.
— Добре, зараз знайду.
— Воно на верхній полиці. Ви ж переставили.
Галя завмерла.
— Я тільки мила посуд…
— Не треба чіпати мамині речі.
— Іванко, — озвалася я.
— Що? Я ж чемно кажу.
Вона підвела очі на Галю.
— Ви татові дружина. Я не заважаю. Але нам ви чужа людина.
У кухні стало так тихо, що чути було, як на плиті здригнулася кришка.
— Я зрозуміла, — відповіла Галя.
Іванка пішла до своєї кімнати. А Галя дістала біле горнятко із синіми волошками, налила узвару й поставила на стіл.
— Не носи їй, — тихо сказала я. — Нехай сама вийде.
— Він гарячий. Хай трохи вистигне.
Я дивилася на неї й не знала, що сказати.
— Тобі ж боляче.
— Їй теж, Галино Петрівно.
Зі світлиці дивилася Марійка — з великого портрета у дерев’яній рамці. Рушник довкола був рівненько розправлений.
Дмитро пізніше розповів мені, що саме Галя попросила повісити портрет там.
— Я думав у спальні залишити, — зізнався він. — Щоб їй… ну, не було важко.
— А вона?
— Сказала: «Дітям не треба ховати маму від мене».
Того вечора ми з Галею ще сиділи на кухні, коли за перегородкою заговорила Даринка:
— Іванко, а ти на бал підеш?
— Не знаю.
— А сукня?
Старша довго мовчала.
— Мама хотіла пошити. Пам’ятаєш вишневу тканину?
— Ту, що гладенька?
— Угу. Вона казала: «Тільки трохи одужаю, і ти в мене будеш найгарніша».
— А тепер хто пошиє?
— Ніхто, Даринко. Спи.
— А бабуся?
— Бабуся вже погано бачить.
Почулося шарудіння ковдри, а тоді — зовсім тихе схлипування.
Галя відвернулася. Я торкнулася її руки.
— Не бери все так близько…
Вона похитала головою:
— Вона ж не через сукню плаче.
Грошей у Кравчуків тоді ледве вистачало на найнеобхідніше. Дмитрові затримували зарплату, зимове взуття дітям купували по черзі. Про кравчиню чи міську крамницю й мови не було.
А за кілька днів Галя взяла зі скрині вишневу тканину й понесла до Ганни Іванівни.
Про ту розмову вони потім обидві мені розповідали — кожна по-своєму.
— Чого прийшла? — зустріла її господиня.
— Допомоги попросити.
— У мене?
Галя розгорнула тканину на столі.
— Іванці сукню треба пошити.
Ганна Іванівна одразу притиснула сувій до себе.
— Не чіпай. Це Марійка купувала.
— Я знаю.
— То навіщо принесла?
— Бо вона для Іванки купувала. Не для скрині.
Стара кравчиня підвела на неї очі.
— Шити вмієш?
— Штори підрубувала. Ще спідницю раз укорочувала…
— Штори! — Ганна Іванівна аж відсахнулася. — Та ти хоч знаєш, що це за тканина? Зіпсуєш — назад не пришиєш!
— Тому до вас і прийшла. Навчіть.
— Я голки не бачу!
— Я бачитиму. Ви скажете, що робити.
— Знайшла собі забавку…
— Це не забавка.
Галя замовкла, а тоді попросила:
— Нехай вона хоч у цій сукні піде. Будь ласка.
Ганна Іванівна довго гладила край тканини.
— Мірки є?
— Є. З її святкової сукні зняла.
— Неточні будуть.
— Тоді підправимо.
— «Підправимо»… Сідай уже. Тільки спершу на клапті покажеш, що ти там умієш.
Так почалися ті ночі.
Галя вкладала дітей, прибирала кухню й казала Дмитрові:
— Я ненадовго. Треба за порадою зайти.
— Знову?
— Треба.
— Провести?
— Ні, ти відпочинь. І до Даринки прислухайся, вона кашляла.
Чоловік засинав, не дочекавшись її. А вдосвіта вона вже вставала до корови, готувала сніданок, збирала дітей і бігла в бібліотеку.
Правда відкрилася мені, коли Ганна Іванівна одного пізнього вечора покликала через тиск.
Заходжу — а Галя за столом. На колінах вишнева тканина, губа прикушена, у пальцях голка.
— Стягнула, — бурчить Ганна Іванівна. — Бачиш, як морщиться?
— Бачу.
— Розпускай.
— Я вже втретє…
— То втретє й розпусти. Хіба ж дитина винна, що ти поспішаєш?
Галя потягнулася до ножиць. І тут помітила мене.
— Галино Петрівно…
Я глянула на сукню. Потім — на її руки.
— То ось яке в тебе слово.
— Тільки Іванці не кажіть.
— А Дмитро знає?
— Ні. Він не втримається, розповість.
Ганна Іванівна сердито поправила окуляри.
— Знімай пальто, Петрівно. І не стій, наче лихо побачила.
— Лихо я вже бачу. Вона ледве сидить.
— Кажу їй: іди додому. Не йде.
— Бо ви кажете, що криво!
— А що, брехати тобі?
Галя раптом тихо засміялася. Уперше за весь вечір.
Я оглянула Ганну Іванівну, дала їй належні ліки, а тоді взяла Галині руки.
— На сьогодні досить.
— Тут зовсім трохи…
— Галю.
Ганна Іванівна відібрала в неї голку.
— Чула? Досить. Завтра прийдеш.
У сінях Галя затримала мене за рукав.
— Нехай Іванка думає, що бабуся шила.
— Чому?
— Бо як дізнається про мене — може не вдягнути.
— І тобі не буде прикро?
Вона ковтнула.
— Буде. Але не настільки, щоб через це сукню в шафі залишити.
Я стала навідуватися частіше. І щоразу бачила щось нове.
Спершу Ганна Іванівна тільки поправляла:
— Не тягни нитку. Легше. Тканину відчувати треба.
Потім почала ставити перед Галею чай.
— Пий.
— Зараз дош…
— Зараз пий. Уже холодними пальцями шиєш.
Одного разу я застала їх над рукавом.
— Не виходить, — прошепотіла Галя. — Я, мабуть, не зможу.
— Дай сюди.
Ганна Іванівна взяла тканину, піднесла до лампи, примружилася. Посиділа так, а потім повільно поклала назад.
— Покажи мені на пальцях, де складка.
Галя підвела її руку до шва.
— Ось тут.
— Ага… Тепер чую. Тут забагато взяла. На пів пальця відпусти.
За кілька хвилин рукав ліг як треба.
— Вийшло, — видихнула Галя.
— А ти що думала? — буркнула стара. І посміхнулася.
Пізніше вона дістала зі скриньки потертий мідний наперсток.
— На.
— Це ваш?
— Марійчин. Вчилася з ним.
Галя не простягла руки.
— Я не можу…
— Можеш. Їй уже не треба. А ти пальці геть поколола.
Галя взяла наперсток обережно, двома пальцями.
— Я берегтиму.
— Ти користуйся. Для того він і є.
Того вечора Ганна Іванівна вперше заговорила про дочку не уривками й не крізь стиснуті зуби.
— Вона малою під столом сиділа. Я крою, а вона обрізки збирає. Кажу: «Вилазь, бо наступлю». А вона: «Не можна, у мене робота».
Галя всміхнулася.
— Ляльок одягала?
— Усіх. Навіть Ромчикового ведмедя потім у штани вбрала… Ти б бачила ті штани.
Сміх обірвався. Ганна Іванівна потерла перенісся.
— Я все думала: от прийдеш ти в хату, й почнуть її речі прибирати. Спершу горнятко, потім світлини. А тоді й говорити про неї перестануть.
— Не перестануть.
— Ти зараз так кажеш.
— Даринка мене щовечора питає про маму. Що я знаю — розповідаю. Чого не знаю — до Дмитра посилаю.
Ганна Іванівна глянула на неї.
— І тебе це не сердить?
— Вона скучає, Ганно Іванівно.
Стара довго мовчала, а потім поклала долоню на Галину руку.
— Не тримай на мене зла.
— Не тримаю.
До мене тим часом і Дмитро прийшов.
— Петрівно, вона не хвора?
— Галя?
— Та хто ж іще? Їсть мало, спить мало. Я питаю — каже, все добре. Може, помилилася, що за мене пішла? Може, не витягує, а зізнатися соромиться?
— Ти їй по господарству допомагай. І відпочивати давай.
— Та я б її взагалі нікуди не пускав увечері. Але ж не прив’яжеш…
Він пом’яв шапку в руках.
— Скажіть їй, що мені можна правду казати. Я ж не чужий.
Я тоді ледве втрималася, щоб усього не розповісти.
А за тиждень до осіннього балу таємниця розкрилася сама.
Іванка полізла до скрині. Хотіла дістати мамину тканину — просто потримати. Переклала рушники, хустки, старі наволочки.
Сувою не було.
— Тату!
Дмитро саме роззувався в сінях.
— Що сталося?
— Де тканина?
— Яка?
— Мамина! Вишнева!
— Може, переклали кудись…
— Хто переклав? Я не чіпала!
Вона висунула шухляду, зачинила, знову відчинила скриню.
— Це вона.
— Іванко, зачекай.
— Що — зачекай? Я просила маминого не чіпати!
— Галя не стала б…
— Ви всі тільки так і кажете! А воно зникає! Спочатку тканина, потім що?!
Дмитро ступив до неї.
— Давай спитаємо, коли повернеться.
— Я до бабусі.
— Надворі дощ. Я проведу…
Та вона вже схопила куртку й вибігла.
Я того вечора сиділа в Ганни Іванівни. Сукня висіла на манекені — майже готова, тільки низ іще належало підшити. Галя перевіряла мереживо на комірці.
Двері розчахнулися.
— Бабусю! Вона мамину тканину забрала! Немає! Я ж казала, що їй не можна…
Іванка урвалася.
Дивилася на сукню. Потім — на Галю.
З мокрого волосся на щоки стікала вода. Галя повільно опустила руку з голкою.
— Іванко…
— Ви… навіщо?
Ганна Іванівна підвелася.
— На бал тобі.
— Я не просила.
— Знаю.
Дівчина глянула на бабусю.
— То це ви пошили?
Та похитала головою.
— Я показувала. А шила Галя.
Іванка перевела погляд на білі смужки пластиру на її пальцях.
— Вона щовечора сюди ходить, — продовжила Ганна Іванівна. — По маминій викрійці робили. Я ту викрійку зберегла.
— Бабусю, не треба, — попросила Галя.
— Треба. Бо це я її навчила тебе чужою називати.
Іванка здригнулася.
— Я… Я не знала.
— Ми й не хотіли, щоб ти знала, — тихо сказала Галя. — Думали, приміряєш у бабусі…
— Чому ви мені не сказали?
Галя не відповіла відразу.
— Боялася, що не захочеш.
Дівчина опустила очі. Постояла нерухомо, потім різко повернулася й вийшла.
— Іванко! — гукнула я.
Та двері вже зачинилися.
Галя поклала шиття на стіл.
— Не треба за нею. Будь ласка.
— Вона ж мокра…
— Дмитро піде назустріч. Я зараз йому подзвоню.
Вона дістала телефон, та пальці не слухалися. Ганна Іванівна взяла його з її рук.
— Давай я.
А Галя сіла й притиснула долоні до колін.
— Може, не мала я права брати ту тканину.
Стара кравчиня підсунула їй стілець ближче до печі.
— Мала. Я дозволила. Це й моя онука.
Наступного вечора Іванка прийшла сама.
Постукала, хоч раніше завжди заходила без стуку. Зняла куртку, повісила рівненько й стала біля манекена.
— Низ ще не підшитий?
Галя підвела голову.
— Ні. Треба на тобі поміряти.
— То давайте. Бо часу мало.
Ганна Іванівна мовчки дістала шпильки.
За кілька хвилин Іванка вже стояла в сукні, а Галя навколішки підколювала поділ.
— Не крутися, бо вколю.
— Я не кручуся.
— Трохи праве плече опусти. Отак.
— Гарно? — спитала Іванка в бабусі.
Ганна Іванівна кивнула й відвернулася до вікна.
Галя підвелася, розправила складку біля пояса.
— Не тисне?
— Ні.
— Тут можна ще трохи відпустити.
— Не треба. Добре.
Іванка дивилася на Галині руки.
— Боляче?
— Що?
— Пальці.
Галя сховала їх за спину.
— Уже ні.
Дівчина ковтнула, тоді нарешті підвела очі.
— Я вчора… погано про вас сказала.
— Ти не знала.
— Це не значить, що можна було.
Галя мовчала.
— Дякую вам, — ледве чутно сказала Іванка.
— Будь ласка.
Більше вони тоді нічого одна одній не сказали. Та коли Галя знову нахилилася до подолу, Іванка сама підсунула їй стільчик.
— Сядьте. Так зручніше буде.
На осінній бал у клуб зійшлося мало не все село.
Я сиділа недалеко від Ганни Іванівни. Вона раз у раз поправляла найкращу хустку й поглядала на сцену.
— Не хвилюйтеся, — шепнула я.
— Я не хвилююся.
І тут вийшла Іванка.
Ганна Іванівна схопила мене за руку.
— Петрівно… дивись.
У тій вишневій сукні, з прибраним волоссям і трохи схвильованою усмішкою дівчина була така схожа на Марійку, що я не відразу змогла відповісти.
Дмитро сидів поруч із Галею. Коли оголосили танець із батьками, він підвівся, підійшов до доньки й незграбно вклонився.
— Дозволите?
Іванка засміялася.
— Тату, тільки на сукню не наступи.
— Постараюся. Але ти керуй, бо я давно не танцював.
Вони закружляли, обережно, трохи невпевнено. Галя дивилася на них і усміхалася. Вперше за довгий час обличчя в неї було не втомлене.
Після свята молодь збиралася на площу, до осіннього вогнища. Іванка перевзулася в зручні черевички, озирнулася й побачила Галю біля входу до клубу.
— Галю!
Та обернулася.
Дівчина підбігла й простягнула їй туфельки.
— Потримайте, будь ласка. Я зараз сумку в тата заберу.
— Давай.
Іванка вже хотіла бігти, але затрималася.
Швидко нахилилася, поцілувала Галю в щоку й відступила, ніби сама від себе такого не чекала.
— Я недовго.
— Добре, — відповіла Галя.
І стояла з тими туфельками в руках, доки дівчина не загубилася серед однокласників.
Мамою Іванка її не назвала. Ні того вечора, ні згодом. Галя й не чекала.
А за кілька років, коли Іванка зібралася заміж, я знову застала їх за шиттям.
Тільки тепер Галя сама впевнено вела шов, а Ганна Іванівна сиділа поруч у кріслі й тримала на колінах коробочку зі шпильками.
— Тут не затісно? — питала Галя, приміряючи весільне вбрання.
— Нормально.
— Іванко, дихни.
Дівчина видихнула, і всі троє засміялися.
— Казала ж, відпустити треба, — озвалася з крісла Ганна Іванівна.
— Ви ж обіцяли не втручатися, — нагадала Галя.
— Я не втручаюся. Я раджу.
У Кравчуків і досі висять поруч дві світлини. Марійчин портрет під вишитим рушником — і фото з осіннього балу. На ньому Іванка у вишневій сукні стоїть між батьком і Галею.
Якось я побачила, що друга рамка трохи перекосилася.
— Поправлю? — спитала.
— Зараз, — озвалася Іванка.
Сама підвелася, вирівняла рамку й відступила на крок.
— Так добре?
— Добре, дитино.
Вона ще раз глянула на обидві світлини й пішла на кухню.
— Галю, ви чай будете? Я й вам заварю.