— Та спить вона, Карино. Я ж не просто так чекав, поки засне. Хіба я настільки дурний, щоб при ній тобі дзвонити?
Яна розплющила очі. Годинник на тумбочці показував 00:47. Сергій говорив тихо, але в нічній тиші з кухні долітало кожне слово.
— Перекажу я тобі гроші. Скільки можна повторювати? Дев’яносто тисяч залишилося, правильно?
Яна сіла на ліжку. Вранці чоловік казав, що ці гроші підуть на інструмент і ремонт їхнього робочого фургона.
— Тільки машину одразу на себе оформляй, — продовжив Сергій. — Мені тут, удома, зайві запитання ні до чого.
Яна спустила ноги на холодну підлогу.
— Ні, зараз іти я не збираюся. У Михайлика за два тижні день народження! Ти пропонуєш влаштувати хлопцю свято, коли татова валіза стоятиме біля дверей?
Він замовк, слухаючи співрозмовницю.
— Карино, не починай. Я ж сказав: після дня народження поговорю з Яною. Вона нормально заробляє, квартира є. Не пропаде.
Яна вийшла зі спальні й клацнула вимикачем на кухні.
Сергій аж підстрибнув.
— Яно?!
— Закінчив розмову?
— Ти чого вискочила?
— Я питаю: закінчив? Чи ще щось хочеш обговорити зі своєю подругою?
— Я тобі потім усе поясню.
— Ні. Зараз. Так ось який у тебе ремонт фургона? Карина?
Сергій відвів телефон від вуха.
— Не клади слухавку! — Яна підійшла до столу. — Ти щойно вирішував, коли підеш від мене. Продовжуй. Мені цікаво, що там далі.
— Тихіше. Михайлик спить.
— Тепер ти згадав про сина? А коли збирався переказувати іншій жінці наші гроші, він тобі не заважав?
Сергій натиснув відбій.
— Вони не спільні, — пробурмотів він.
— Що?
— Я їх заробив!
— А продукти в холодильнику самі з’являються? Комуналку хто оплачує? Куртку Михайлику хто купив? Твої гроші — твої, а мої спільні, так? Щоб ти міг Карину обдаровувати?
— Знову починається…
— Ні, Сергію. Щойно все закінчилося.
Він повільно опустився на стілець.
— Ти не до кінця зрозуміла.
Яна гірко всміхнулася.
— Давай перевіримо. Жінка на ім’я Карина чекає від тебе дев’яносто тисяч. Ти кажеш їй оформити машину на себе. А сам збираєшся піти від мене після Михайликового дня народження. Де я помилилася?
— У нас із нею все складно…
— Та невже?
— Яно, не заводься.
— Я ще навіть не починала!
— Розбудиш дитину. Давай зранку поговоримо.
— Скільки?
— Що?
— Скільки ти їй уже віддав?
— Я не мушу перед тобою звітувати.
— Тоді я сама подивлюся.
Яна схопила телефон.
— Що ти там зібралася дивитися?
— Наш накопичувальний рахунок.
— Яно!
— Замовкни.
Вона відкрила банківський додаток. Останні місяці майже не перевіряла заощаджень: відкладали на заміну старої машини, а Сергій повторював, що поспішати не варто.
На рахунку було значно менше, ніж мало бути.
— Ми ж двісті десять тисяч зібрали, — прошепотіла Яна. — Де решта?
— Частина пішла на роботу.
— Куди саме?
— Інструмент, витратні матеріали…
— Покажи покупки.
— Зараз? Уночі?
— Так, зараз!
— Ти себе чуєш?
— Чудово чую. Гроші де?
Сергій підвівся.
— Сто двадцять тисяч я позичив Карині.
— Позичив?
— Саме так.
— А дев’яносто, що залишилися, теж збирався їй позичити?
— Вона машину хоче купити.
— Я три роки їжджу на нашій розвалюсі. У неї взимку багажник через раз відчиняється! А Карині ти машину купуєш?
— Я ж сказав: це мої гроші.
— Ще раз так скажеш…
У дитячій щось зашурхотіло. Обоє замовкли.
У дверях стояв Михайлик і тер очі.
— Мамо, ви чого?
Яна швидко витерла щоку.
— Нічого, синку. Іди спати.
— Ви сваритеся?
— Ми розбираємося з дорослими справами.
Сергій підійшов до хлопчика, поклав руку йому на плече.
— Усе нормально, Михайлику.
Яна різко глянула на чоловіка.
— Не треба зараз робити вигляд, що все нормально.
— Мамо…
— Іди в ліжко, будь ласка. Завтра ж школа.
— Уже сьогодні.
Яна глянула на годинник.
— Тим більше.
Хлопчик не рушив.
— Ви розлучитеся?
Сергій здригнувся.
— З чого ти взяв?
— У Кирила батьки теж уночі сварилися. А потім його тато пішов.
Яна присіла перед сином.
— Ми з татом поговоримо. Тобі не треба зараз це слухати, добре? Вранці я зроблю сирники.
— Точно?
— Точно. Іди, я за хвилинку прийду.
Михайлик повернувся до кімнати. Яна вкрила його, зачекала, поки він заплющить очі, й вийшла. Сергій стояв біля кухонного столу.
— Бачиш, що ти наробила? — прошепотів він.
— Я?
— Можна було до ранку потерпіти.
— Ти говориш із коханкою про те, як кинеш сім’ю, а винна я, бо вибрала незручний час?
— Не називай її коханкою.
— А як називати?
Сергій промовчав.
— Давно це триває?
— Не знаю.
— Рік? Місяць? Учора познайомилися?
— З лютого.
Яна подивилася на календар. Жовтень.
— Вісім місяців?
Вона вхопилася за спинку стільця.
— У березні ти їздив зі мною до мами дах лагодити. У квітні ми обирали Михайлику табір. У травні ти сидів поруч до другої ночі, поки я складала графік на роботі. Пам’ятаєш?
— Яно…
— А в червні ми фарбували веранду. Ти приходив додому, вечеряв зі мною, обговорював відпустку… І весь цей час була вона?
— Я не планував, що так вийде.
— Машину їй теж випадково купуєш?
— У неї стара зовсім розвалюється. Їй на роботу далеко.
— А я пішки ходжу? Телепортуюся?
— Не перекручуй.
— Яка ж маячня!
Сергій насупився.
— Ось тому з тобою неможливо нормально розмовляти.
— А з Кариною можливо?
— Вона хоча б слухати вміє.
— За двісті десять тисяч я теж можу дуже уважно слухати.
— Гроші тут ні до чого.
— Авжеж. Саме тому ви почали нічну розмову з них.
Сергій рушив до дверей.
— Куди?
— Спати.
— У спальню ти сьогодні не підеш.
— Це ще чому?
— Бо я не хочу лежати поруч із тобою.
— Квартира й моя теж.
— Я тебе не виганяю. Диван у кімнаті вільний.
— Годі влаштовувати виставу!
— А вранці покажеш мені всі рухи по рахунку. І поясниш кожну велику суму.
— Не буду.
— Тоді нам більше нема про що говорити.
О сьомій п’ятнадцять задзвенів будильник. Яна майже не спала, але підвелася й пішла готувати сирники. Потім перевірила Михайликову спортивну форму і знайшла під столом другий носок.
Сергій сидів одягнений у кімнаті. На кухню він зайшов, коли син уже снідав.
— Тату, ти сьогодні забереш мене зі школи?
— Звісно.
Сергій глянув на Яну:
— О четвертій?
— У нього секція до п’ятої двадцяти.
— Ти вчора казала до п’ятої.
— Вчора був вівторок. Сьогодні середа.
— Точно.
Михайлик поколупав виделкою сметану.
— А ввечері що буде?
— Уроки, — сказала Яна.
— Я не про уроки.
Сергій зітхнув.
— Ми з мамою просто посварилися.
Яна поставила чашку на стіл.
— Не треба вдавати, що ми посперечалися через немиту тарілку.
— А що я маю йому сказати?
— Поки нічого.
— Ти сама вночі казала…
— Я сказала, що це доросла розмова.
Михайлик підвівся.
— Я рюкзак зберу.
Коли він вийшов, Сергій нахилився до Яни.
— Ти спеціально мене при ньому виставляєш?
— Навіть не закінчуй. Я вісім місяців нічого не знала. Ти все зробив сам.
— Увечері заберу частину речей.
— Добре.
Увечері Сергій збирав одяг і робочі речі. Допомогти йому приїхав друг Микола.
— Яно, можна тебе на хвилину? — покликав він її в коридор.
— Можна.
— Я взагалі нічого не знав.
— Про що?
Микола зиркнув у бік кімнати.
— Про цю жінку.
— А Сергій сказав, що житиме в тебе?
— Годину тому подзвонив. Я дозволив тиждень переночувати. Довше ніяк: у мене батько після операції приїхав, та й племінник на вихідні буває.
З кімнати вийшов Сергій із сумкою.
— Миколо, навіщо їй подробиці?
— Бо я не хочу крайнім опинитися.
— Ніхто тебе крайнім не робить.
— Ти вже зробив!
Яна схрестила руки.
— А Карина тебе не приймає?
— Тобі яке діло?
— Вже ніякого. Просто цікаво: збирався піти до неї, а їдеш спати на розкладачку.
— У неї донька.
— Так навіть цікавіше.
— Яно!
— Що? Ти вісім місяців будував нове життя. Де ж воно?
Микола підняв долоні:
— Я у ваші справи не полізу. Сергію, ходімо, бо мені ще до батька.
Через два дні зателефонувала свекруха.
— Яночко, Сергій у тебе?
— Ні.
— А де?
— Запитайте в нього.
— Він сказав, що в Миколи гостює. Ви посварилися?
— Тамаро Петрівно, краще хай він сам розкаже.
— Мені вже розповів. Тепер хочу тебе послухати.
Яна помовчала.
— Ваш син зустрічається з іншою жінкою. Частину наших заощаджень віддав їй, а решту збирався віддати. Хотів піти після Михайликового дня народження. Я почула його розмову.
— Зовсім з глузду з’їхав? Він мені сказав, що просто закохався!
— Тамаро Петрівно…
— У вас дитина росте! Я зараз сама йому подзвоню.
— Головна проблема все ж таки не в грошах.
— Ти розлучатися вирішила?
— Поки вирішила не жити з ним.
— Правильно.
Яна здивовано перепитала:
— Що?
— А ти чекала, що я скажу: «Синочок помилився»?
— Приблизно так.
— Я шістдесят чотири роки прожила. Якщо людина вісім місяців помиляється за розкладом, це вже не помилка.
Через десять хвилин подзвонив Сергій.
— Навіщо ти матері все розповіла?
— Вона запитала.
— Про гроші навіщо?
— А це секрет?
— Тепер вона вимагає, щоб я їх повернув. Ти розумієш, що в мене їх немає?
— Розумію.
— Тоді чого ти хочеш?
— Щоб ти перестав поводитися так, ніби постраждав найбільше.
— Я теж усе втратив!
Яна аж випросталася.
— Втратив? Ти сам знайшов іншу жінку. Сам віддав їй наші гроші. Сам сидів уночі на кухні й казав: «Яна нормально заробляє, не пропаде». А тепер скаржишся мені, що втратив сім’ю?
У слухавці стало тихо.
— Сергію?
Він так і не відповів.
До дня народження Михайлика вони майже не розмовляли, хіба що про сина. Хлопчик сам попросив, щоб тато прийшов на свято. Яна погодилася.
Вдома замовили піцу, запекли картоплю, нарізали овочів. Михайлик із трьома однокласниками майже дві години збирав на підлозі великий конструктор.
— Тату, дивись! — гукнув він. — Це вежа, але тут ще гараж буде.
Сергій присів поруч.
— А я можу допомогти?
— Можеш деталі шукати. Тільки не будуй, ми самі.
Яна віднесла на кухню порожні склянки й на мить сперлася руками об стільницю. Із кімнати долинав сміх сина.
Коли гості розійшлися, Сергій затримався біля дверей.
— Можна поговорити?
— Кажи.
— Не тут.
Вони вийшли на сходовий майданчик.
— Ми з Кариною розійшлися, — сказав він.
— Вітаю.
— Яно, не починай.
— Тоді навіщо розповідаєш?
— Бо я зрозумів, що накоїв.
— За два тижні?
— Я серйозно.
— І я серйозно. Два тижні на розкладачці — і прозрів?
— Справа не в цьому. Я скучив за домом.
— А за мною?
Сергій опустив очі.
— За всім.
— Нарешті чесно. За холодильником, ліжком, чистими сорочками, за Михайликом у сусідній кімнаті.
— За тобою теж.
— Особливо мені подобається це «теж».
— Я можу все виправити.
— Карина гроші повернула?
— Частково.
— Скільки?
— Двадцять п’ять тисяч.
— Зі ста двадцяти?
— Решту вона вже внесла за машину.
— Машина таки існує? І оформлена на неї?
— Так.
Яна похитала головою.
— Ти втратив набагато більше, ніж гроші, Сергію.
— Я поверну тобі свою частину.
— Я подам на розлучення.
Він різко підвів голову.
— Уже вирішила? Заради Михайлика можна хоча б…
— Не смій ховатися за Михайлика. Ти сам збирався піти одразу після його дня народження. Не я придумала цю дату.
Сергій довго мовчав.
— Коли скажемо йому?
— Я вирішу, коли. Але без подробиць про Карину й гроші.
Після розлучення життя Яни не стало раптом легким. Вона так само вставала о пів на сьому, готувала сніданок, їхала на роботу, вислуховувала водіїв і пасажирів, а ввечері перевіряла Михайликові уроки й рахувала гроші до зарплати.
— Мамо, ти ж казала, що в нас є пральний порошок, — якось гукнув син із ванної.
— Думала, є. Запиши, будь ласка, у список.
— Поруч із шинами?
— Так. Тільки шини поки під питанням.
— А порошок ні?
— А порошок ні, — засміялася вона.
За кілька місяців рішення суду набрало чинності. Про витрати на сина Яна й Сергій домовлялися окремо, намагаючись не втягувати Михайлика в суперечки. Гроші Сергій повертав поступово: не одразу, іноді з роздратуванням, але домовлені суми переказував.
Одного вихідного Тамара Петрівна прийшла з контейнером котлет і пачкою Михайликового улюбленого печива.
— Ти тільки не зловтішайся, Яно, — сказала вона, ховаючи усмішку.
— Мені вже подобається початок.
— Сергій розповів, як вони з Кариною розійшлися. Вона сказала, що їй не потрібен чоловік, який приїжджає раз на тиждень і постійно рахує гроші.
— А машина?
— У неї.
— От це мене не дивує.
— Сергій тепер кімнату винаймає.
— Я знаю.
— Він усе сподівається…
— Тамаро Петрівно.
— Мовчу, мовчу.
— Навіть не починайте.
Свекруха зітхнула й пішла до онука.
Яна не відчувала перемоги. Треба було забрати замовлення, подзвонити мамі, поміняти постіль і вирішити, чи купувати літні шини зараз, чи почекати до наступної зарплати.
Телефон подав сигнал. Сергій написав:
«Михайлика забрав. Усе нормально».
Яна відповіла:
«Добре».
За хвилину прийшло ще одне повідомлення:
«Дякую, що не заважаєш мені з ним спілкуватися».
Вона набрала:
«Він тут ні до чого».
Подумала й відправила.
Потім завантажила посуд у посудомийну машину і відчинила вікно. У дворі чоловік намагався запхнути в багажник коробку від телевізора, дві дівчинки ганяли на самокатах, а біля під’їзду жінка сварила таксиста за те, що він зупинився не біля тієї арки.
Іноді перед сном Яна все ще згадувала фразу, почуту тієї ночі на кухні:
«Та спить вона».
Сергій був певен, що дружина нічого не чує і вранці все буде як завжди: сніданок, школа, робота, покупки, сімейні плани.
Але тієї ночі Яна не спала.
І після тієї розмови жити із заплющеними очима вже не збиралася.