— Синочку, а де мої гроші? Де заощадження, які я роками збирала?!
Таїса Миколаївна штовхнула прочинені двері й увійшла до квартири, навіть не витерши черевиків.
Артем сидів на килимі поруч із донечкою. Від різкого голосу дівчинка випустила кубик і вчепилася йому в рукав.
— Мамо, тихіше. Ти дитину лякаєш.
— А мене хто пожаліє? Я кожну копійку берегла, собі зайвого шматка не дозволяла, а ви…
— Зачекай. — Він підвівся, взявши малу на руки. — Гроші з рахунку зникли?
— Не перебивай матір!
— Я хочу зрозуміти. Ти була в банку? Щось сталося?
Таїса Миколаївна відвела погляд, а тоді махнула рукою на нову шафу в передпокої.
— Бачу, у вас усе є! І ремонт, і техніка. А як я живу — хоч хтось спитав?
Артем кілька секунд мовчав.
— То гроші на місці?
— Не в грошах справа!
— Ти щойно зайшла й запитала, де твої заощадження.
— Бо я для вас їх збирала! Щоб вам було легше! А ви від мене відгородилися!
З кухні вийшла Оксана. Рушник у її руках був скручений так туго, що побіліли пальці.
— Ми ваших грошей не брали, Таїсо Миколаївно. Ви це знаєте.
— А тебе я взагалі не питала!
Мала здригнулася й заплакала. Оксана простягнула до неї руки.
— Іди до мене, сонечко. Нічого, усе добре.
Артем дочекався, поки дружина забере доньку, і тихо запитав:
— Навіщо ти так?
— Як — так? Уже й слова сказати не можна?
— Можна. «Сину, мені самотньо». «Сину, приїдь». Але не «ви вкрали мої гроші».
— Ще вчитимеш мене, як із тобою розмовляти? Я тебе сама на ноги поставила! Батько пішов, а я залишилася! Ти хоч пам’ятаєш, як я ночами біля твого ліжка сиділа?
— Пам’ятаю.
— Ні, не пам’ятаєш! Якби пам’ятав, не стояв би зараз за неї горою!
Оксана зупинилася біля дверей дитячої.
— За мене? А що я вам зробила?
— Забрала сина, от що! Раніше він щодня дзвонив.
— Я й зараз дзвоню, — сказав Артем.
— На дві хвилини! «Мамо, я зайнятий», «мамо, ми вкладаємо малу»… А я, виходить, зайва!
— Ти не зайва. Але я не можу кинути дитину посеред купання, бо ти хочеш поговорити про сусідку.
— Звісно. У матері ж завжди дурниці.
Оксана притиснула доньку до себе.
— Ми не вперше про це говоримо. Можна домовитися, коли зручно телефонувати, коли приходити. Але не можна щоразу ображати нас, якщо щось не по-вашому.
— У мого сина вдома ти мені умов не ставитимеш!
— Це і її дім, мамо.
Таїса Миколаївна різко повернулася до Артема.
— Ага. Ось як ти тепер заговорив.
— Так. Це наш дім. Ми разом платимо за нього кредит. Разом працюємо. І я не дозволю принижувати тут мою дружину.
— Та яка з неї господиня! Люди у дворі все бачать!
Оксана коротко, невесело всміхнулася.
— Люди бачили, як ви сиділи на лавці й розповідали, що я цілими днями лежу. Коли я на останньому місяці вагітності ходила до школи працювати.
— Я такого не казала.
— Казали. Оля чула. І не тільки вона.
— То тепер сусідці вірите, а матері — ні?
Артем опустив очі на мить, потім глянув на дружину.
— Я тоді повірив тобі, мамо. І запитав Оксану, чому вона не може хоч удома щось зробити. Пам’ятаєш?
Оксана мовчки кивнула.
— Я прийшов пізно, побачив немитий посуд і почав дорікати. Навіть не спитав, як вона почувається.
— Я ж тобі добра хотіла…
— А їй тієї ночі було так погано, що ми до лікарні їздили. Ось чого варті твої розмови.
У передпокої стало тихо. Чути було, як мала схлипує, уткнувшись Оксані в плече.
— Ви вже все згадали? — тремтячим голосом спитала Таїса Миколаївна. — Чи ще щось залишилося?
— Ми не хочемо нічого згадувати, — відповіла Оксана. — Я хочу спокійно приготувати вечерю. Нагодувати дитину. Зустріти чоловіка без страху, що він знову почув про мене якусь гидоту.
Свекруха стиснула губи.
Артем відчинив вхідні двері.
— Мамо, на сьогодні досить.
— Ти мене виганяєш?
— Я прошу тебе піти. Поговоримо, коли зможемо говорити без образ.
— А якщо я не прийду більше?
Йому помітно сіпнулася щелепа.
— Я не хочу цього. Але вмовляти тебе залишитися й далі кричати на нас не буду.
Таїса Миколаївна довго дивилася на нього, ніби чекала, що він зараз відступить.
Потім схопила сумку.
— Ну живіть! Побачимо, як вам буде без матері!
Двері грюкнули так, що донька знову заплакала.
Артем повернув замок і притулився чолом до дверей.
— Господи…
— Артеме.
Він обернувся. Оксана стояла посеред коридору, похитуючи дитину.
— Візьми її, будь ласка. У мене руки тремтять.
Він одразу підійшов.
— Іди до тата, маленька. Усе. Більше ніхто не кричатиме.
Коли донька нарешті заснула, вони сіли на кухні перед холодною вечерею.
— Вибач, — сказав Артем.
— Ти сьогодні нічого поганого не зробив.
— Раніше зробив. Багато. Усе просив тебе потерпіти.
Оксана провела пальцем по краю тарілки.
— Знаєш, чого я боялася найбільше? Не її крику. Що ти знову скажеш: «Ну вона ж мама».
Він накрив її руку своєю.
— Вона моя мама. Але це не означає, що ти повинна мовчки все зносити.
— Я не хочу, щоб ти перестав її любити.
— Не перестану.
— І не прошу вибирати.
— А я й не маю вибирати. Просто більше не робитиму вигляд, що нічого не відбувається.
Оксана вперше за вечір видихнула вільніше.
— Їж. Я зараз підігрію.
— Разом підігріємо.
Через тиждень Артем застав дружину на кухні ще до будильника. Вона стояла біля кавоварки, загорнувшись у його стару кофту.
— Знову погано спала?
— Та ні. Думала.
— Про маму?
Оксана кивнула.
— Вона тобі дзвонила?
— Учора. Запитав, чи потрібні ліки, продукти. Сказала, що нічого їй від мене не треба.
— А ти?
— Сказав, що може подзвонити, якщо знадобиться допомога.
Він дістав дві чашки.
— І все?
— А що я мав сказати?
— Не знаю. Раніше ти після такого їхав до неї.
— Раніше їхав, вибачався, хоча навіть не розумів за що. А потім повертався додому злий і мовчав із тобою.
Оксана глянула на нього.
— Ти помічав?
— Тепер помічаю.
Вона присунула до нього тарілку з бутербродами.
— Мені шкода, що їй самотньо.
— Мені теж. Але я не можу допомогти їй ціною вашого спокою.
З дитячої долинуло нетерпляче лепетання.
— Усе, — усміхнувся Артем. — Начальниця прокинулася. Вимагає сніданок.
Вони збиралися поспіхом: Оксана шукала маленьку шкарпетку, Артем складав доньчині речі в сумку. Малечу мали відвезти до Оксаниної мами, а тоді роз’їхатися на роботу.
Біля під’їзду їх перестріла сусідка Оля.
— Ой, які ви вже великі! — Вона нахилилася до візочка, а потім тихіше звернулася до Оксани: — Як ти?
— Уже краще.
— І добре. А на ті балачки не зважай. Люди давно розібралися, що до чого.
Оксана поправила доньці шапочку.
— Я більше не хочу, щоб хтось у чомусь розбирався. Просто пожити спокійно хочеться.
— То й живи, дитино.
У мами пахло сирниками. Вона забрала внучку й одразу помітила, як Оксана дивиться на годинник.
— Біжіть, не запізнюйтеся. Я сама її нагодую.
— Мам, якщо важко, ми можемо…
— Якщо буде важко, я скажу. Не вигадуй за мене.
Артем усміхнувся:
— От би всі так.
Мама уважно подивилася на нього, але розпитувати не стала.
— Сирники в контейнері. На двох. І не сваріться, кому більше дісталося.
У машині Оксана раптом засміялася.
— Ти чого? — спитав Артем.
— Нічого. Просто добре, коли можна зайти до рідної людини й не чекати, за що тебе зараз сваритимуть.
Він узяв її за руку, перш ніж завести двигун.
— У нас удома теж так буде.
Минув місяць.
Таїса Миколаївна телефонувала рідко. Артем не уникав розмов, але щойно починалися докори, спокійно казав:
— Мамо, я готовий поговорити. Сваритися не буду.
Спершу вона кидала слухавку. Потім почала просто прощатися.
Одного дня, коли Артем затримувався на автосервісі, у двері коротко подзвонили.
Оксана підняла доньку з килима й підійшла до передпокою.
— Хто?
— Це я… Таїса Миколаївна.
Оксана завмерла.
— Артема немає.
— Знаю. Я до тебе.
За дверима помовчали.
— Відчини, будь ласка. Я не сваритися.
Свекруха стояла з невеликою сумкою в руках. Не тиснула на двері, не намагалася зазирнути через плече.
— Можна?
— Заходьте.
Таїса Миколаївна роззулася, поставила черевики біля полиці й нерішуче глянула на онуку.
— Вона мене ще пам’ятає?
— Зараз соромиться. Дайте їй трохи часу.
— Так… Звичайно.
На кухні Оксана посадила малу в стільчик.
— Чаю?
— Якщо можна.
Поки закипав чайник, свекруха перебирала ручки сумки. Нарешті підняла голову.
— Я не знаю, як почати.
Оксана сіла навпроти.
— Скажіть як є.
— Я прийшла вибачитися.
Оксана не відповіла відразу.
— За що саме?
Таїса Миколаївна здригнулася, але погляду не відвела.
— За те, що говорила про тебе людям. За те, що приходила й кричала. За гроші…
— Вони ж нікуди не зникали?
— Ні. Усе на рахунку.
— Тоді навіщо?
Свекруха стиснула долоні на колінах.
— Хотіла, щоб Артем відчув себе винним. Щоб почав доводити, що любить мене. Гидко звучить, так?
— Так, — тихо сказала Оксана. — Особливо коли стоїш і не розумієш, у чому тебе звинувачують.
— Знаю.
— Не знаю, чи знаєте. Я потім по хліб ішла й думала: ця сусідка теж чула? А та? Ви поверталися додому, а я тут залишалася.
По щоці Таїси Миколаївни скотилася сльоза. Вона швидко витерла її.
— Я не маю чим виправдатися.
Оксана мовчала. Цього разу вона не поспішала заспокоювати свекруху.
— Коли Артем був малий, — продовжила та, — я все знала. Де він, із ким, що їв, чому сумний. А потім він виріс. Подзвоню — поспішає. Прийду — у вас свої справи. І я злилася на тебе. Ніби це ти мене відсунула.
— Але я вас не відсувала.
— Тепер розумію. Він би й без тебе виріс.
Оксана підвелася вимкнути чайник.
— Я не можу зараз сказати: «Забули, нічого не було». Було. І мені досі боляче.
— Я не прошу забути.
— І довіряти одразу не зможу.
Таїса Миколаївна кивнула.
— Я розумію.
Оксана поставила перед нею чашку.
— Ми хочемо з вами спілкуватися. Але приходьте, будь ласка, за домовленістю. Не ображайте мене. І якщо на щось сердитеся — скажіть нам, а не сусідам.
— Скажу.
— І без погроз, що більше не прийдете.
Свекруха опустила очі.
— Найбільше ж сама цього боялася.
Донечка стукнула ложкою об стільчик. Обидві жінки обернулися.
— А це кому? — Таїса Миколаївна несміливо простягнула долоню.
Мала подивилася на неї й міцніше притиснула ложку до грудей.
— Не віддасть, — сказала Оксана. — Це зараз найцінніше майно в домі.
Свекруха тихо засміялася крізь сльози.
У сумці в неї були яблука. Вона виклала їх на стіл і раптом запитала:
— Можна я їй потру? Чи ви вже поїли?
— Можна. Тертка в нижній шухляді.
Коли ввечері повернувся Артем, у квартирі пахло печеними яблуками. Він зайшов на кухню й зупинився.
Мати сиділа біля дитячого стільчика, Оксана розкладала вечерю.
— Привіт, — обережно сказав він.
— Привіт, синку.
Він перевів погляд на дружину. Та ледь кивнула.
— У нас усе добре. Мий руки, будемо їсти.
Таїса Миколаївна підвелася.
— Артеме, зачекай. Я й перед тобою маю вибачитися.
— Мамо…
— Ні, дай сказати. Я багато чого вам наговорила. І робила так, щоб ти постійно почувався винним. Не треба було.
Він поставив робочу сумку на підлогу.
— Не треба було, мамо.
Вона кивнула, ковтаючи сльози.
— Я спробую інакше.
— Я хочу тобі вірити.
— Знаю. Самих слів мало.
Артем підійшов і обійняв її. Не сказав, що все забуто. Просто обійняв.
За столом спершу говорили обережно. Про роботу, про шкільні зошити, про те, що донечка навчилася діставати речі з нижньої шухляди. Потім мала потягнулася до тата, відпустила край стільця й зробила два непевні кроки.
— Артеме, дивись! — Оксана навіть підвелася.
— Бачу. Іди до мене, маленька. Я тут.
Дівчинка хитнулася й упала йому в руки. Засміялася так голосно, що засміялися всі.
Таїса Миколаївна прикрила рот долонею.
— Ледь не пропустила…
Артем поглянув на неї поверх доньчиної голівки.
— Добре, що не пропустила.
Пізніше, уже в передпокої, мати застебнула пальто й спитала:
— Я в неділю можу подзвонити? Домовимося, може, погуляємо разом?
— Подзвоніть, — відповіла Оксана. — Після денного сну нам буде зручно.
— Добре. Після сну.
Двері цього разу зачинилися тихо.
Артем повернувся до дружини.
— Ти як?
Оксана прислухалася до доньчиного сміху з кімнати.
— Втомилася. Але… мені легше.
Він обійняв її за плечі.
— Дякую, що впустила.
— Я хочу, щоб у нас вийшло, Артеме.
— Я теж.
З кімнати знову долинув нетерплячий поклик. Вони перезирнулися й пішли до доньки разом.