Будильник задзеленчав о пів на сьому. Євгенія вимкнула його раніше, ніж він устиг розбудити Романа.
Чоловік спав, уткнувшись обличчям у подушку. Учора він пів дня просидів перед телевізором, а вона повернулася з роботи майже о десятій.
На кухні Євгенія поставила каву й почала готувати сніданок. Попереду був важкий день: звіти, звірки, зустрічі, а незабаром ще й податкова перевірка. У дзеркалі перед виходом із ванної вона помітила темні кола під очима.
Роман з’явився на кухні хвилин за двадцять, сонний і розпатланий.
— Доброго ранку, — позіхнув він.
— Доброго. Кава готова.
Він налив собі горнятко й сів за стіл із телефоном. Євгенія доїдала бутерброд, подумки складаючи список справ.
У їхній родині вона завжди заробляла більше. Роман працював менеджером у невеликій фірмі й приносив небагато, але Євгенія ніколи не дорікала йому цим. На життя вистачало: комунальні платили вчасно, холодильник був повний, раз на рік їздили до моря.
Роман раптом відклав телефон.
— Слухай, ти пам’ятаєш мого дядька Віктора?
— Якого Віктора?
— Двоюрідного брата мого батька. Ми його на якомусь весіллі бачили. Давно вже.
— Здається, пам’ятаю. А що?
— Та нічого. Згадав просто. Ніхто з ним давно не спілкувався.
Євгенія хотіла перепитати, але подивилася на годинник і поспішила збиратися.
Увечері вона повернулася виснажена. Роман сидів на дивані перед телевізором.
— Романе, вечеря є? — запитала вона, знімаючи туфлі.
— Ні. Я думав, ти щось принесеш.
— А я думала, ти вдома.
Він нарешті глянув на неї.
— Ну, можемо щось замовити.
Євгенія зазирнула в холодильник.
— Не треба. Зроблю яєчню.
Сваритися їй не хотілося. Вони повечеряли мовчки: Роман дивився серіал, а вона переглядала робочу пошту.
Наступного дня він зателефонував їй в офіс.
— Євгеніє, ти не повіриш!
— Що сталося?
— Мені з нотаріальної контори дзвонили. Дядько Віктор помер.
— Ой… Як же так?
— Не знаю подробиць. Але послухай: я його єдиний спадкоємець! Там кілька мільйонів на рахунку!
Євгенія зупинилася посеред коридору.
— Скільки?
— Кілька мільйонів! Точну суму скажуть, коли приїду. Ти розумієш?
— Зачекай. А звідки в нього такі гроші?
— Звідки я знаю? Може, бізнес мав, може, збирав. Яка різниця? Євгеніє, тепер вони наші!
— Романе, спочатку все перевір. Може, в нього борги були.
— Та які борги? Нотаріус же подзвонив! Завтра поїду, все з’ясую.
Після розмови Євгенія довго дивилася на телефон. Сума здавалася неймовірною. Можна було б купити квартиру, здавати її або відкрити власну справу. Та звістка була надто несподіваною, щоб одразу їй повірити.
Наступного дня Роман повернувся від нотаріуса сяючи.
— Чотири з половиною мільйони! — оголосив він із порога. — Уявляєш? Жодних боргів, усе чисто!
Дядько був самотній і бездітний, інших спадкоємців не знайшлося. Після оформлення всіх документів гроші мали перейти Романові.
Він підхопив дружину на руки й закружляв по кімнаті.
— Ми багаті! Тепер можна жити як люди!
— Романе, постав мене, будь ласка.
— Ти чого? Ти ж рада?
— Рада, звісно. Але нам треба подумати, що робити з грошима.
— А що тут думати? Жити й радіти!
— Можна купити квартиру й здавати. Або відкрити справу. Ти ж колись хотів щось своє.
Роман відпустив її й відійшов до вікна.
— Я все життя ходив на роботу за копійки, терпів начальників. А тепер хочу відпочити. Хоч трохи пожити для себе.
— Я не проти, щоб ти відпочив. Але гроші не нескінченні.
— Євгеніє, ну чому ти не можеш просто порадіти разом зі мною?
Вона не знайшла, що відповісти. Може, й справді зарано тривожиться?
За тиждень Роман прийшов додому й повідомив:
— Я звільнився.
— Що?
— Заяву написав. Ще два тижні відпрацюю — і все.
— Ти навіть не поговорив зі мною?
— А навіщо? У нас чотири з половиною мільйони. На роки вистачить.
— А потім?
— Потім побачимо. Може, знайду щось цікавіше. Може, справою своєю займуся.
— То давай хоча б частину відкладемо або вкладемо. Я допоможу тобі з документами, з бухгалтерією…
— Не хочу я зараз ніякої бухгалтерії! — перебив він. — Хочу спокійно пожити.
— Романе, я не кажу, що ти мусиш завтра шукати нову роботу. Але треба мати план.
— У тебе на все план. А я хочу хоч раз не рахувати кожну копійку.
Розмова нічим не закінчилася. Роман пішов до спальні, а Євгенія ще довго сиділа на кухні, слухаючи, як дощ стукає у вікно.
Невдовзі чоловік купив дорогий кросовер за мільйон дев’ятсот тисяч гривень.
— Майже два мільйони за машину? — перепитала Євгенія. — Наша стара ще їздить.
— Нехай їздить. Ти ж на ній і їздитимеш. А я давно про таку мріяв.
Потім були ресторани. Щовихідних Роман вів дружину в дорогий заклад, замовляв стейки, вино, закуски.
Одного вечора Євгенія побачила рахунок.
— Вісім тисяч? За одну вечерю?
— Ну і що? — Роман дістав картку. — Ми можемо собі дозволити.
— Сьогодні можемо. А завтра?
— Знову ти за своє.
Потім вони полетіли на два тижні до Туреччини. П’ятизірковий готель, басейн, море. Євгенія теж відпочила, але щоразу, коли Роман говорив про наступну поїздку чи нову покупку, вона згадувала ціну путівки — понад сто п’ятдесят тисяч на двох.
Крім машини й подорожі були новий одяг, ґаджети, годинник за триста тисяч. Роман купував усе легко, ніби рахунок неможливо спорожнити.
Одного вечора Євгенія сіла поруч із ним.
— Давай порахуємо, скільки вже витратили.
— Навіщо?
— Щоб знати, скільки залишилося.
— Грошей вистачить.
— Ти впевнений?
Роман роздратовано відклав телефон.
— Євгеніє, я ж не ідіот.
Минув рік. Роман захоплено розповів, що хоче полетіти до Італії.
— Нам це вже не по кишені, — сказала Євгенія.
— По кишені. Я перевіряв.
— Скільки залишилося?
Він помовчав.
— Близько трьохсот тисяч.
— З чотирьох з половиною мільйонів? За рік?
— Ну і що? Ми чудово жили!
— Ми витрачали так, наче гроші ніколи не закінчаться.
— Це я витрачав свої гроші! — раптом підвищив голос Роман. — Мій спадок!
— Ти ж сам казав: «Ми багаті». Ми сім’я, Романе.
— Тоді чому ти весь час ниєш?
Євгенія різко встала й пішла до спальні. Там сіла на ліжко, затулила обличчя руками й довго сиділа, намагаючись заспокоїтися.
До Італії Роман полетів сам. Вона відмовилася, сказавши, що не може залишити роботу. Він образився, але квиток купив лише собі.
Повернувся засмаглий, із сувенірами й фотографіями.
— Дивись, це Флоренція. А тут ми з хлопцями знайшли такий ресторан…
— Гарно, — сказала Євгенія, переглянувши кілька знімків.
Про гроші вона не спитала.
Минуло ще пів року. Роман дедалі рідше подорожував, зате багато часу проводив удома: дивився серіали, грав у комп’ютер, зустрічався з друзями. Євгенія, як і раніше, працювала, а ввечері готувала й прибирала.
Одного разу вона не витримала.
— Романе, може, пошукаєш роботу? Або хоча б підеш на курси, якщо не хочеш повертатися до старої професії?
— Навіщо?
— Тому що гроші закінчуються.
— Ще є.
— Скільки?
— Достатньо.
— Ти так казав і рік тому.
Він відкинувся на спинку дивана.
— Я заслужив право відпочити. Невже це так важко зрозуміти?
— Півтора року, Романе! Ти нічого не хочеш робити. Це вже не відпочинок, це деградація.
Він схопився з дивана.
— Деградація? Ти серйозно?
— А як це назвати? Ти витрачаєш останнє і навіть не думаєш, що буде далі!
— А ти просто скупа! Завжди була скупа. Гроші рахуєш, а жити не вмієш!
Євгенія подивилася на нього й мовчки вийшла з кімнати. Того вечора вони більше не розмовляли.
Згодом розмов узагалі стало мало. Євгенія йшла на роботу, Роман залишався вдома. Вечеряли вони часто окремо. Вона вже думала про розлучення, але щоразу відкладала цю думку: звичка, страх самотності й надія, що чоловік схаменеться, тримали її поруч.
Одного ранку Роман зайшов на кухню, коли Євгенія смажила яєчню.
— Мені гроші потрібні, — тихо сказав він.
Вона вимкнула плиту.
— А твої?
— Майже закінчилися. На рахунку, мабуть, тисяч тридцять.
— З чотирьох з половиною мільйонів?
Роман кивнув, не підводячи очей.
— Дай мені трохи. Я поверну.
— Як? Ти ж не працюєш.
— Знайду щось. Обіцяю.
Євгенія витерла руки рушником.
— Ні, Романе.
Він підняв голову.
— Що значить — ні?
— Ти витратив свій спадок. Я не збираюся давати тобі гроші замість нього. Шукай роботу.
— Але ми ж родина!
— Так. Я працюю, плачу за квартиру, купую продукти. А ти що робиш?
— Я відпочивав!
— Відпочинок закінчився.
Роман грюкнув дверима ванної. Євгенія повернулася до плити й побачила, що яєчня пригоріла. Довелося викинути її й починати все спочатку.
Відтоді чоловік просив грошей регулярно.
— Дай на бензин.
— Ні.
— Мені з друзями зустрітися треба.
— Романе, я вже відповіла.
Він ображався, називав її скнарою, але роботу шукати не поспішав.
— Немає нічого нормального, — казав він. — Я не хочу знову в ту нудну рутину. Мені й так погано, може, в мене депресія. Дай мені час.
— Якщо тобі настільки погано, давай знайдемо лікаря, — відповіла якось Євгенія.
— Не треба мені лікаря. Просто не тисни.
Дні минали, а Роман продовжував сидіти за комп’ютером або гуляти з приятелями. Вони з Євгенією вже спали в різних кімнатах.
Одного вечора вона повернулася з роботи пізно. Переговори затягнулися, потім були затори. Євгенія скинула туфлі й одразу пішла перевдягатися.
Згадавши, що наступного дня треба купити квіти колезі, вона відкрила гаманець. Тисячі гривень, яку поклала туди вранці, не було.
Євгенія перевірила всі кишені сумки, ще раз перегорнула відділення гаманця. На кухні було чути Романа, але вона нічого йому не сказала.
Уранці поклала в гаманець кілька купюр і залишила сумку в передпокої.
— Романе, я пішла! — гукнула вона.
Вийшла за двері й голосно їх зачинила. Спустилася на поверх нижче, зачекала, а потім тихо повернулася й відчинила квартиру своїм ключем.
За хвилину Роман вийшов із кімнати. Озирнувся, підійшов до сумки й дістав гаманець. Витягнув купюри, сунув у кишеню і, повернувши гаманець на місце, обернувся.
Євгенія стояла за кілька кроків від нього.
— Я… Це не те, що ти думаєш, — пробелькотів він.
— Поклади гроші назад.
— Мені треба було. А ти ж не даєш.
— Тому ти заліз у мій гаманець?
— Я поверну, клянусь!
— Чим повернеш? У тебе немає роботи.
Роман почервонів.
— Ти сама мене довела! Я просив допомоги, а ти відмовляла!
— Я пропонувала допомогти тобі знайти справу, розібратися з документами. Але ти хотів, щоб я давала гроші, поки ти сидиш удома.
— Я втомився! Я маю право на відпочинок!
— Півтора року ти відпочивав. Витратив чотири з половиною мільйони. А тепер крадеш у мене.
— Я не злодій!
— Тоді що ти щойно робив?
Роман відвернувся. Кілька секунд було чути тільки його важке дихання.
— Ти моя дружина. Мусила мене підтримати.
— Я підтримувала. А ти назвав мене скупою, коли я просила зупинитися. Тепер ти живеш на мої гроші й заліз у мою сумку. Я більше не хочу так жити.
— Я твій чоловік!
— Чоловік — це не тільки слово. Я хотіла мати поруч партнера, Романе.
Він ступив до неї.
— Якби ти дала мені грошей, я б не…
— Не вкрав? Це був твій вибір. І звільнитися, і витратити спадок, і взяти гроші з мого гаманця.
Роман замахнувся. Євгенія застигла. Він тримав руку піднятою якусь мить, потім повільно опустив.
— Ти безсердечна, — сказав він. — А я ж усе для тебе робив.
— Що саме? Назви хоч щось.
Він промовчав.
— Збирай речі, — сказала Євгенія.
— Що?
— Збирай речі й іди. У тебе дві години.
— Куди я піду?
— До батьків, до друзів. Винайми кімнату.
— Євгеніє…
— Дві години, Романе.
Вона забрала сумку й вийшла. Уже в машині помітила, як тремтять руки. Кілька разів глибоко вдихнула й написала подрузі:
«Олю, можна в тебе переночувати?»
Відповідь прийшла майже відразу:
«Звісно. Що сталося?»
«Приїду й розповім».
Ольга зустріла її, налила чаю й мовчки вислухала. Євгенія розповіла про спадщину, машину, подорожі, про ранкову знахідку в гаманці й підняту руку Романа.
— Господи… — Ольга поставила чашку на стіл. — Тобі зараз страшно?
— Уже ні. Хоча коли він замахнувся… Я просто стояла й дивилася на нього.
— Добре, що ти пішла. Побудь у мене стільки, скільки потрібно.
Євгенія кивнула.
— Я все чекала, що він схаменеться.
— Ти дала йому достатньо часу.
Наступного дня Євгенія повернулася додому. Романа не було, речі він забрав. На столі залишив записку: звинувачував її, погрожував, писав, що вона ще пошкодує.
Вона порвала аркуш і викинула. Потім обійшла квартиру. Було чисто й тихо.
Євгенія сіла на диван. Їй здавалося, що після такого рішення має бути страшно або сумно. Натомість вона відчула полегшення.
Вона знайшла номер знайомого юриста.
«Андрію Валерійовичу, доброго дня. Мені потрібна консультація щодо розлучення».
Наступного дня він вислухав її та уточнив:
— Яке майно ви придбали за час шлюбу?
— Квартиру й стару машину я купила ще до шлюбу. А нову машину Роман придбав на спадщину. Ділити, наскільки я розумію, нічого.
— Треба буде перевірити документи, але це полегшує справу. Я допоможу вам підготувати все необхідне.
— Дякую, — сказала Євгенія. — Я хочу якнайшвидше це завершити.
Після того як вона подала документи, Роман почав телефонувати.
— Нам треба зустрітися, — вимагав він. — Ти не можеш отак усе закінчити!
— Я своє рішення не зміню.
— Ти ще пошкодуєш!
Євгенія скидала виклики, а потім заблокувала його номер. Він писав у месенджерах — вона блокувала і там. Приходив до будинку, але вона не відчиняла.
Одного разу він чекав біля під’їзду.
— Євгеніє, стій! Ну поговори зі мною!
Вона пройшла повз, сіла в машину й поїхала. У дзеркалі бачила, як він стоїть посеред двору й щось кричить.
Минали місяці. Євгенія працювала, вечорами читала або дивилася фільми, іноді зустрічалася з Ольгою.
— Не шкодуєш? — якось запитала подруга.
— Ні. Мені вдома спокійно. Я й забула, як це.
Роман писав із незнайомих номерів, надсилав листи. В одному повідомленні пообіцяв змінитися, знайти роботу й просив дозволити йому повернутися.
Євгенія прочитала й видалила його.
Розлучення оформили без зайвих проблем. Роман на майно не претендував.
Незабаром спільна знайома розповіла Євгенії:
— Роман тепер у батьків живе. То кур’єром попрацює, то вантажником, але надовго ніде не затримується.
— Зрозуміло, — відповіла Євгенія.
Вона більше не розпитувала.
Приблизно через пів року після розлучення Євгенія оновила квартиру. Купила світлі меблі, повісила прозорі штори, поставила на підвіконнях квіти.
Ольга, зайшовши в гості, озирнулася й усміхнулася:
— Як тут у тебе гарно стало!
— Я давно цього хотіла, — відповіла Євгенія. — Усе відкладала.
Вона знову почала подорожувати: сама обирала маршрути й готелі, розраховувала бюджет. Побувала в Празі, потім у Барселоні. Поверталася додому відпочилою, із фотографіями та планами на наступну відпустку.
Майже через два роки після розлучення Євгенія випадково побачила Романа біля торговельного центру.
Він ішов назустріч у звичайних джинсах і куртці, втомлений, змарнілий. Спершу не помітив її, а потім підвів очі й зупинився.
Вони кілька секунд дивилися одне на одного.
— Євгеніє… — почав він.
Вона ледь помітно похитала головою і пройшла повз. Не озирнулася.
Удома вона заварила чай і сіла біля вікна. На підвіконні зеленіли квіти, за склом запалювалися вечірні вогні.
Євгенія згадала Романа, його розгублене обличчя. Їй на мить стало цікаво, як він живе. Але запитувати вона не хотіла.
Вона взяла чашку й усміхнулася. Про своє рішення вона не шкодувала.
Життя тривало. Її життя.