— Ти тепер тут гостя, Марто. Звикай.
Ярина стояла на новому ґанку й дивилася на неї згори вниз.
— І не роби таких очей. Твої грядки вже ніхто не поверне. Ми тепер тут живемо.
Марта ще трималася за хвіртку. Пальці затерпли на холодному засуві.
— Де смородина?
— Що?
— Кущі. Уздовж стежки. Де вони?
Ярина нетерпляче зітхнула:
— Викорчували. Там тепер нормальний заїзд, сама бачиш.
Марта бачила. Сірий бетон тягнувся майже до яблунь. Не було ні полуниць, ні вузької доріжки, якою бабуся ходила до колодязя. Тільки біля паркана залишилася клаптикова смужка землі.
За спиною тихо грюкнули дверцята сірого позашляховика. Кремезний бородатий чоловік дістав її валізу й запитально глянув на Марту.
— Поки тут залиште, будь ласка.
— А це кого ти привезла? — Ярина примружилася. — Водія? Нехай за парканом чекає, нам тут ще машини не вистачало. Богдане! Вийди, дружина приїхала!
Марта почула човгання капців.
— Мартусю! — Богдан розвів руки, але обійняти не наважився. — Чого ж не подзвонила з вокзалу? Я б зустрів.
— Ти й коли я їхала, не провів.
— Ну починається… У мене тоді спина прихопила, ти ж пам’ятаєш.
Вона пам’ятала.
Майже рік тому він так само стояв у дверях орендованої квартири й тримався за поперек.
— Я там не витримаю, Марто. На тих ваших складах треба здоров’я мати.
— А в мене воно залізне?
— Ну ти ж інакша. Витриваліша. А я тут за дачею догляну. Не можемо ж усе покинути.
— Богдане, тільки не занедбай. Бабуся ті кущі…
— Та знаю я! Щосуботи їздитиму. І поллю, і покошу. Не хвилюйся.
Вона поїхала. Спала на другому ярусі ліжка в кімнаті з трьома жінками, брала зайві зміни, рахувала гроші до наступної зарплати. Хотіла свій дім. Без чужого господаря, який телефонує й каже, що з наступного місяця оренда дорожча.
— Ну що ти стала біля хвіртки? — Богдан смикнувся до валізи. — Заходь.
— Зараз.
З-за будинку вийшов Мирослав, Яринин чоловік. Витер долоні об комбінезон, клацнув рулеткою.
— Приїхала господиня! Оцінюй роботу.
Ярина скоса глянула на нього, але він не помітив.
— Он веранда. Тепла підлога, склопакети. А там лазня. Не якась будка — парна, душова, кімната відпочинку.
— Замість сараю?
— А навіщо той сарай? Дві гнилі дошки й іржаві сапи.
— Там були дідусеві інструменти.
— Нормальне залишив, не переживай. Я не дурний, добру сокиру не викину.
Марта повільно перевела погляд на дерев’яну будівлю.
— І свердловину зробили?
— Зробили! — Мирослав аж усміхнувся. — Тепер воду відрами тягати не треба.
— А колодязь?
— Стоїть твій колодязь, — втрутилася Ярина. — Чого ти за кожну дрібницю чіпляєшся? Подивися краще, як гарно стало.
Марта піднялася на одну сходинку й провела долонею по поручню.
— Дорого, мабуть.
Ярина одразу пожвавішала:
— Ой, не питай. Машину продали. Усе, що відкладали, витягли. Ще й кредит довелося взяти.
— На вас?
— А на кого ж?
— Ярино… — Богдан кашлянув.
— Що? Нехай знає. Ми ж не з повітря це зробили.
Марта повернулася до чоловіка:
— Ти знав про кредит?
— Ну знав. Але ж вони для себе старалися. Тобто… для всіх нас.
— Для себе, — повторила Марта. — На моїй землі.
Ярина схрестила руки на грудях.
— Знову починаєш: моє, моє… Ми тепер родина. Усе тут переробили, гроші вклали, жити перебралися.
— Уже перебралися?
— Минулого тижня. Оренду здали. Навіщо нам дві оселі оплачувати?
Марта дивилася на Богдана.
— А ти мені сказати не хотів?
— Ти ж працювала. Навіщо тебе зайвий раз нервувати?
— Тобто ти знав, що я нервуватиму.
— Марто, ну не перекручуй.
— Я питаю просто. Ти дозволив їм тут оселитися?
Мирослав розвів руками:
— Богдан сказав: робіть, я з дружиною поговорю.
— Ти так сказав?
— Та я ж не думав, що ти проти вигод! — Богдан заговорив швидше. — Хто б тобі таке зробив? Сама б ще десять років збиралася.
— А запитати?
— Ну от зараз і говоримо!
Марта опустила руку з поручня.
— Ні. Зараз ви мені повідомляєте.
На кілька секунд стало тихо. З будинку потягнуло смаженою картоплею.
— Добре, — Ярина махнула рукою. — Не будемо стояти голодні. З дороги людина втомилася, от і чіпляється до всього.
— Я не до всього чіпляюся. Я намагаюся зрозуміти, куди приїхала.
— До рідні приїхала! — Богдан навіть усміхнувся, ніби знайшов правильну відповідь. — Ми ж із тобою в місті житимемо. А вони тут. Усім добре.
— Тобі — добре?
— І тобі буде. Не треба більше спину на тих грядках гнути.
— Я любила ті грядки.
— Та що там любити? — не витримала Ярина. — Земля під нігтями, комарі, відра. Ягоди на базарі купиш.
— Бабуся мені ті кущі садила. Казала: «Оцей ряд твій. Приїдеш — буде що дітям показати».
Богдан відвів очі.
Мирослав перестав клацати рулеткою.
Тільки Ярина знизала плечима:
— Ну вибач, ми ж не знали, що ти через кожен кущ плакатимеш.
Марта подивилася на відчинені двері.
— А сервант де?
— Який ще сервант?
— Дубовий. У великій кімнаті.
— А, той… Розібрали. Він пів стіни займав. У нас там тепер ліжко.
— Де він?
— За лазнею складений. На мангал піде.
Марта ступила назад, наче сходинка під ногою провалилася.
— На мангал?
— Марто, він старий! — Ярина вже дратувалася. — Не можна все життя мотлох берегти.
— Його дідусь зробив. Власними руками.
— Ну я ж не знала!
— А спитати ти не могла?
Ярина відкрила рота, та Марта не дала їй відповісти:
— Альбоми де?
— Під сходами. У мішку. Разом із рушниками й доріжками. Нічого з ними не сталося.
— У мішку…
— А куди я мала їх діти? Ми прибирали.
Марта сіла на нижню сходинку. Ноги раптом стали важкими.
Богдан присів поруч, спробував узяти її за руку.
— Мартусю, ну годі. Ми ж не чужі. Не будеш ти через стару шафу з родиною сваритися?
Вона відсунула долоню.
— Скажи мені чесно. Ти бачив, як його розбирали?
— Бачив.
— І нічого не сказав?
— А що я мав сказати? Там справді місця не було.
Марта кивнула. Не йому — собі.
— Зрозуміло.
Ярина, відчувши, що найгірше начебто минуло, заговорила м’якше:
— Ти не думай, ми вас не виганяємо. На веранді диван поставимо. Приїжджайте на вихідні.
Марта підняла очі.
— На веранді?
— Там тепло. Гарно буде. Тільки телефонуйте заздалегідь, добре? Бо ми теж спокій любимо. Не треба серед дня несподівано з’являтися.
Богдан удав, що не почув.
— Ходімо вже їсти, — сказав він. — Поговоримо за столом, як люди.
— І водія відпусти! — гукнула Ярина. — Чого він там ходить?
Бородатий чоловік тим часом оглядав лазню. Торкнувся бруса, зазирнув до приміщення з обладнанням, повернувся до двору.
— Чоловіче! — Мирослав рушив до нього. — Ти щось шукаєш?
— Дивлюся.
— Тут приватна територія взагалі-то.
Чоловік спокійно перевів погляд на Марту.
— Пані Марто, з водою все гаразд. І лазня добротна, як ви й казали. Тільки вантажівка вже під’їжджає. Можна ворота відчиняти?
Ярина завмерла.
— Яка вантажівка?
Марта підвелася.
— Богдане, це Орест. Новий власник садиби.
Рулетка вислизнула з Мирославової руки й ударилася об бетон.
Ніхто не нахилився її підняти.
— Що? — Богдан нервово всміхнувся. — Мартусю, ти хоч попереджай, коли жартуєш.
— Я не жартую.
Ярина перевела погляд із неї на Ореста.
— Який ще власник? Ти хто такий?
— Покупець. Сьогодні завершили оформлення.
— Оформлення чого?!
— Будинку й ділянки, — відповіла Марта.
Богдан схопив її за лікоть.
— Відійдімо.
— Говори тут.
— Марто, не роби цирку перед чужою людиною.
Вона подивилася на його руку. Він відпустив.
— Ти продала дачу? — запитав уже тихіше.
— Так.
— Бабусину?
Марта зблідла.
— Коли сервант розбирали, ти про бабусю не згадав.
— Та до чого тут сервант!
— До того, Богдане, що від мого дому ви залишили мені мішок під сходами.
Ярина раптом метнулася до брата:
— Стривай. Ти ж казав, вона все знає!
— Я казав, що поговорю…
— Ні! Ти сказав: «Не бійтеся вкладатися, це наша дача»!
Мирослав повільно підняв рулетку.
— Богдане. Ти сказав, що ви обоє згодні.
— Ну я думав, вона оцінить!
— Ти думав?! — Ярина схопилася за голову. — Ми машину продали!
Марта дивилася на чоловіка. Тепер він не намагався пояснити їй, чому знищив її сад. Тепер намагався врятувати себе від сестри.
— Ти ж по відео все бачила! — випалив він до Марти. — Чого мовчала?
— Я спочатку не зрозуміла, що дивлюся на власне подвір’я.
— Але потім зрозуміла!
— Так. Ти пам’ятаєш, що я запитала?
Богдан стиснув губи.
— Пам’ятаєш?
— Ну…
— «А мене ви спитати не хотіли?» А ти засміявся. Сказав: «Побурчиш і подякуєш».
Мирослав повільно обернувся до нього.
— Ти нам сказав, що вона рада.
— Та я хотів як краще!
— Кому? — запитала Марта.
Він не відповів.
Орест відійшов до хвіртки, дістав телефон, коротко попросив водія зачекати біля воріт.
— І давно ти це задумала? — Богдан уже не дивився їй в очі.
— Орест ще навесні питав, чи не продаватиму ділянку. Йому потрібне місце неподалік річки. Тоді я відмовила.
— А тепер погодилася, — прошепотів він.
— Тепер погодилася.
Ярина рвучко повернулася до Марти:
— І ти отак узяла наші гроші собі в кишеню?
— Я продала свою спадщину.
— З нашою лазнею! З нашим опаленням!
— Ви не могли витратити на мою землю стільки грошей, навіть не поговоривши зі мною.
— Ми з твоїм чоловіком говорили!
— От із ним і поговоріть ще раз.
— Та ти не мала права! — Ярина зірвалася на крик. — Богдане, скажи! Ви ж у шлюбі!
Богдан мовчав.
— Скажи їй!
Марта відповіла замість нього:
— Ця садиба дісталася мені до нашого весілля. Богдан це знав. І нотаріус усі документи перевірив.
Ярина дивилася на брата, ніби вперше його бачила.
— Ти знав?
— Я не думав, що до такого дійде…
— Я тебе питаю: ти знав, що вона може продати без тебе?
— Ярино, не зараз.
— А коли?! Коли нам наступний платіж у банку прийде?
Мирослав потер обличчя долонями, потім підійшов до Ореста.
— Послухайте. Нам треба розібратися. Я тут власними руками все робив.
— Бачу. Зроблено добре.
— То, може, домовимося? Ми ж не можемо просто…
Він замовк.
Орест не підвищував голосу:
— Я розумію, що у вас біда. Але я заплатив погоджену суму, оформив купівлю й сьогодні маю завезти речі. Ваші сімейні домовленості я вирішити не можу.
За воротами загуркотіла вантажівка.
Ярина вчепилася в поручень.
— Я не піду. У мене там ліжко застелене. Вечеря на плиті. Куди я піду?
Марта відвернулася. Від цих слів їй стало боляче — не за Ярину навіть, а за те, як легко та вимовляла: «У мене». Тут, на її ґанку.
— Особисті речі забирайте всі, — сказав Орест. — Хлопці допоможуть винести важке. Тільки без пошкоджень будинку, прошу.
— А бойлер? — різко спитав Мирослав.
— Обладнання, з яким я купував будинок, залишається. Якщо маєте претензії — вирішуйте їх законним шляхом.
Мирослав глянув на Богдана.
— Чув? Законним. А ми на слово повірили.
Марта пройшла повз них до будинку.
У великій кімнаті стояло чуже ліжко з блискучим покривалом. На місці серванта темнів прямокутник старих шпалер.
Вона зупинилася лише на мить.
Під сходами лежав чорний мішок. Марта розв’язала його просто на підлозі. Зверху були зім’яті рушники, нижче — альбоми.
Перший вона відкрила навмання.
Бабуся стояла біля смородини й затуляла очі від сонця. Поруч маленька Марта тримала емальоване горнятко з ягодами.
— Ну що ти… — прошепотіла вона й провела пальцем по краю фотографії. — Заберу я вас. Не залишу.
За спиною рипнула підлога.
Ярина стояла у дверях.
— Ти хоч розумієш, що з нами зробила?
Марта закрила альбом.
— А ти розумієш, що зробила зі мною?
— Ми ж тут не чуже захоплювали. Богдан дозволив.
— Тоді чому ти зустріла мене словами, що я тепер гостя?
Ярина опустила очі.
З двору гукнув Мирослав:
— Ярино! Коробки шукай!
Вона пішла, не відповівши.
Марта склала альбоми назад, обережно загорнула їх у рушник і винесла мішок надвір.
Уже біля хвіртки Орест підійшов до неї.
— Важке? Допомогти?
— Ні. Це я сама.
Він кивнув, потім тихо додав:
— Те, що залишилося від серванта, я не палитиму. Подивлюся, може, вдасться щось зібрати. Якщо захочете забрати — зателефоную.
Марта кілька секунд не могла вимовити слова.
— Дякую.
Біля ґанку Мирослав ставив коробку на коробку. Богдан стояв осторонь із курткою під пахвою.
— Допоможеш чи дивитимешся? — кинув йому швагер.
— У мене спина…
Мирослав випростався.
— А в Марти, виходить, не боліла? Рік на заробітках?
Богдан почервонів.
— Не починай і ти.
— Я ще навіть не починав.
Ярина вискочила з каструлею в руках.
— Куди ми все це повеземо? Мирославе, у нас же машини немає!
— Знайдемо перевізника.
— За які гроші?
— Не знаю, Ярино! Я зараз нічого не знаю. Постав каструлю й не стій посеред дверей.
Богдан побачив, що Марта бере валізу, й поспішив до неї.
— Мартусю, зачекай. Давай хоч ми з тобою нормально поговоримо.
Вона зупинилася.
— Я слухаю.
Він озирнувся на сестру, понизив голос:
— Вони самі винні. Треба було дочекатися тебе, а не бігти поперед усіх. Я їм казав…
— Не треба.
— Що?
— Не бреши мені ще й зараз.
Богдан потер шию.
— Ну добре. Винний. Хотів допомогти сестрі. Перестарався. Але ж тепер усе продано, чого далі сваритися?
Марта мовчала.
Він прийняв її мовчання за згоду й заговорив жвавіше:
— Гроші в тебе є. Заробила добре, за дачу отримала. Нарешті квартиру купимо. Ти ж цього хотіла.
— Хотіла.
— Ну от! То їдьмо до міста. Я зараз перевзуюся.
— Я квартиру вже підібрала, Богдане.
Він аж видихнув:
— Серйозно? От молодець. А де? Далеко від центру?
— У новому будинку. Світла. З великою кухнею.
— Ти ж знаєш, я завжди хотів…
— Завтра забираю ключі.
— То сьогодні ще на орендовану? Нічого. Переночуємо, а завтра…
— Я поїду сама.
Богдан замовк.
З будинку долинув дзенькіт посуду й сердите Мирославове: «Обережніше!»
— Ти зараз про що? — спитав чоловік.
— Про те, що разом ми більше не житимемо.
— Через дачу?
Марта похитала головою.
— Через те, що ти стояв поруч, коли мене робили чужою в моєму домі. І тобі було зручно.
— Я ж не знав, що Ярина таке скаже!
— А коли сказала — ти промовчав.
— Марто, я розгубився.
— Ти не розгубився. Ти вечеряти мене покликав.
Він провів долонею по обличчю.
— Ну пробач. Чуєш? Пробач. Скільки ми років разом, невже отак перекреслиш?
У Марти затремтіло підборіддя. Вона міцніше стиснула ручку валізи.
— Я той рік рахувала до твого дзвінка години. Хотіла почути: «Як ти? Не важко?» А ти питав, коли я гроші перешлю.
— Нам же треба було жити.
— Мені теж, Богдане.
Він стояв зовсім близько, але вона вже не відчувала потреби щось йому доводити.
— І куди мені тепер? — спитав він.
Марта глянула на коробки біля ґанку.
— Допоможи сестрі. Ви ж родина.
— У них самих нічого немає.
— Разом щось придумаєте.
До узбіччя під’їхало замовлене авто. Водій відчинив багажник.
— Речі свої з орендованої квартири забереш до вихідних, — сказала Марта. — Я все складу.
Богдан знову потягнувся до її рукава.
— Я приїду. Поговоримо ще. Ти зараз втомлена, з дороги…
Вона обережно вивільнила руку.
— Тільки заздалегідь зателефонуй, добре?
Він упізнав ці слова. Глянув на неї й опустив руку.
Марта поставила мішок з альбомами на заднє сидіння, поруч із собою. Валізу водій поклав у багажник.
Коли машина рушила, вона не обернулася. Тільки вже за поворотом дістала з кишені хустинку й притиснула до очей.
За кілька тижнів у її новій квартирі пахло кавою, деревом і свіжовипраними шторами. Бабусині рушники більше не лежали в мішку. Для альбомів Марта звільнила цілу полицю.
Заяву на розлучення вона подала, щойно розклала основні речі.
Богдан оселився із сестрою та швагром у тісній кімнаті на околиці. Тепер він працював більше, ніж раніше: Ярина щомісяця нагадувала йому про кредит за веранду й лазню.
Одного вечора зателефонував.
— Вона майже всю зарплату в мене забирає.
Марта стояла біля вікна й поливала маленький вазон.
— Це вам треба між собою вирішувати.
— Тобі легко казати. Ти тепер у своїй квартирі.
— Так, — відповіла вона після паузи. — У своїй.
Більше він того вечора не знайшов що сказати.
А згодом прийшло повідомлення від Ореста.
На світлині посеред бетонного майданчика стояв накритий човен. Біля паркана темніла свіжа земля, а з неї тягнулися тоненькі гілочки молодих кущів.
«Посадив смородину. Сусідка допомогла вибрати сорти. Сказала, ваша бабуся чорну особливо любила. Як заплодоносить — запрошую по ягоди».
Марта збільшила фотографію.
Довго дивилася на рівний ряд саджанців, потім написала:
«Дякую. Вона завжди садила їх саме там».
І вперше від дня повернення згадала бабусин двір без того гострого болю, від якого перехоплювало подих.