Аліса вже майже поставила горнятко з чаєм на стіл, коли почула:
— Леро, ти тільки не хвилюйся. Коли Аліса отримає премію, ми з цим розберемося.
Вона завмерла.
Лера сиділа навпроти брата, ніяково всміхалася й теребила рукав. Судячи з її обличчя, вона чудово знала, про що йдеться.
— Після якої премії? — перепитала Аліса. — І з чим саме ви розберетеся?
Вадим глянув на неї так, ніби запитання було зайвим.
— Ну, тобі ж сьогодні мали виплатити премію. Ми з Лерою говорили про її кредити. Якщо одразу закрити значну частину, їй буде легше щомісяця.
— Стривай. Ви говорили про її кредити і мою премію?
— Алісо, я ж просто…
— Що означає «ми розберемося»?
Лера перестала смикати рукав і швидко глянула на брата.
— Вадиме, ти сказав, що ви зможете допомогти. Тому я й приїхала.
— Я сказав, що ми поговоримо, — пробурмотів він.
— Ні, — Лера насупилася. — Ти сказав, що Аліса отримає велику суму і що вам зараз нічого термінового купувати не треба.
Аліса повільно поставила горнятко на стіл.
— Ти вже пообіцяв мої гроші своїй сестрі?
— Не всю премію! Чого ти одразу заводишся? Я сказав, що ми допоможемо.
— Хто «ми»?
— Ми. Родина.
— Вадиме, це моя премія.
— Я знаю. Але ми взагалі-то чоловік і дружина.
— А коли ти кілька днів обговорював із Лерою мої гроші, де була твоя дружина? Чому ти в неї не запитав?
— Я думала, ви вже все обговорили, — тихо сказала Лера.
— Ні. Не обговорили.
— Алісо, не дивися на мене так. Я не прийшла й не вимагала в тебе грошей!
— Ти сидиш у мене вдома, і з’ясовується, що ви з моїм чоловіком уже вирішили, скільки з моєї премії піде на твої кредити. Як мені, по-твоєму, на це реагувати?
Лера почервоніла.
— Вадим сам запропонував.
— От із Вадимом я зараз і розмовляю.
До цього вечора Алісі здавалося, що з грошима в їхній сім’ї все просто. Вони обоє працювали, разом оплачували спільні витрати, а залишком кожен розпоряджався сам.
Аліса заробляла більше, проте не дорікала цим чоловікові. І ніколи не забороняла йому допомагати молодшій сестрі.
Лера часто скаржилася братові на кредити. То брала в розстрочку техніку, то купувала дорогий одяг, а потім дивувалася, скільки доводиться віддавати банкам.
— Мені знову майже нічого не залишилося до зарплати, — жалілася вона Вадимові.
Той переказував їй невеликі суми. Аліса про це знала.
— Хочеш допомогти — допомагай, — казала вона. — Це твої гроші.
Одного разу вона все ж запитала:
— Тобі не здається, що це повторюється надто часто? Вона скаржиться на платежі, а потім знову щось купує.
— Вона молода, їй хочеться жити на повну.
— Їй двадцять п’ять, Вадиме.
— Ну а що їй тепер робити? Вона вже в це вляпалася.
— Платити. І наступного разу думати перед покупкою.
— Тобі легко казати. Ти не рахуєш кожну копійку.
— Може, тому й не рахую, що не беру все підряд у кредит?
Вадим образився, але більше не сперечався. Аліса теж не поверталася до цієї теми. Виховувати дорослу жінку вона не збиралася.
Наприкінці року Аліса дізналася, що отримає велику премію, і одразу поділилася з чоловіком своїми планами.
— Частину відкладу, а решту залишу на машину. Моя вже починає мене лякати.
— Давно хотіла поміняти, то міняй, — відповів тоді Вадим.
І ось тепер він стояв перед нею і пояснював, чому гроші потрібніші Лері.
— Машина ж у тебе їздить, — сказав він.
— Поки їздить.
— Ну от. А в Лери щомісяця відсотки набігають.
— По кредитах, які взяла Лера.
— Яка різниця, хто їх взяв, якщо можна допомогти близькій людині?
— Величезна. Особливо коли допомагати ти вирішив моїми грошима.
— Я все поверну, — втрутилася Лера. — Якщо тобі це так принципово.
— З чого?
— У сенсі?
— Ти кажеш, що майже вся зарплата йде на платежі. З чого ти повернеш мені велику суму?
— Я не казала, що зовсім не справляюся.
— Тоді навіщо тобі моя премія?
— Та не просила я в тебе премію! — спалахнула Лера. — Це Вадим запропонував!
— Та годі вам обом! — Вадим підвівся. — Я хотів нормально розв’язати проблему. У тебе, Алісо, з’являються додаткові гроші. У Лери — величезна переплата. Закриємо частину кредитів, і вона далі впорається сама.
— Ти знову пояснюєш, чому мої гроші треба витратити так, як придумав ти.
— Тому що так розумніше!
— Для кого?
— Для сім’ї!
— Лерині кредити — не наші сімейні витрати.
— Вона моя сестра.
— І ти можеш допомагати їй своїми грошима. Я ніколи не була проти.
— А в тебе, значить, усе окремо?
— У нас є спільні рахунки. Ми їх оплачуємо разом. А рештою кожен розпоряджається сам. Так було весь час, Вадиме. Чи тебе це влаштовувало лише тоді, коли ти витрачав свій залишок?
Він відвів погляд.
— Не щодня надходить така сума. Можна було б один раз вчинити по-людськи.
— Тобто якщо я не оплачу Лерині покупки, то вчиню не по-людськи?
— Я не це сказав.
Лера різко відсунула чашку.
— Знаєте що? Не треба мені нічого. Не збираюся сидіти тут, поки мене виставляють жебрачкою.
— Леро, справа не в цьому, — сказала Аліса. — Ви поділили мою премію без мене.
— Я нічого не ділила!
— Ти знала, яку суму Вадим збирався тобі дати?
Лера помовчала.
— Знала. Він сам її назвав.
— От і все.
— Та годі вже! — Вадим повернувся до сестри. — Я сказав, що все вирішу.
Аліса коротко всміхнулася.
— Ось. Навіть зараз. Ти все вирішиш. За мене.
— Алісо, ну чого ти так уперлася? Ти й без цієї премії чудово жила. Машину можна поміняти пізніше, накопичення теж почекають. А Лера щомісяця віддає гроші банку!
— А моя премія, виходить, сама з’явилася? Я її не заробила?
— Я такого не казав.
— Але поводишся так, ніби мої плани нічого не варті. Ніби я можу зачекати, а ти тим часом розпорядишся моїми грошима.
— Ти ж можеш собі дозволити допомогти!
— Можу. Але не зобов’язана. І ти не мав права обіцяти це замість мене.
— Я тебе не змушую!
— Ти запросив Леру додому й сказав, що гроші будуть. А тепер я маю відмовити їй при тобі й вислухати, що я чиню не по-людськи. Це не тиск?
— Я думав, ти погодишся, — нарешті сказав Вадим.
— Тому вирішив не питати?
— Я хотів спочатку зрозуміти, скільки їй треба.
— А потім поставити мене перед фактом?
— Та ніякий це не факт!
— Добре. Тоді скажи Лері зараз, що ти не міг їй нічого обіцяти, бо це не твої гроші.
Вадим повернувся до сестри. Та сиділа нерухомо й дивилася на нього.
— Навіщо ти змушуєш мене її принижувати? — запитав він.
Аліса кілька секунд мовчала.
— Тебе більше хвилює, як ти виглядатимеш перед Лерою, ніж те, що ти зробив зі мною.
— Знову перекручуєш!
Вона взяла телефон і вийшла з кухні. Вадим пішов слідом.
— Куди ти?
— Нікуди.
— Що ти робиш?
— Те, що треба було зробити одразу.
Премія вже надійшла. Аліса відкрила банківський додаток і переказала всю суму на окремий накопичувальний рахунок. Перевірила переказ і поклала телефон.
— Готово.
— Що готово?
— Премія на окремому рахунку. Спільні витрати ми, як і раніше, оплачуємо разом. А гроші, які залишаються після цього, — особисті. Без обіцянок родичам і без «ми вирішили» за іншу людину.
— Ти через одну сварку влаштовуєш фінансове розлучення?
— Я закріплюю те, як ми й так жили. Тільки раніше я думала, що ти це розумієш.
— Дріб’язковість якась.
— Називай як хочеш.
У дверях з’явилася Лера із сумкою.
— Я піду. Мені цей спектакль не потрібен.
Вадим провів її, а повернувшись, сказав:
— Ти її принизила.
— Я відмовилася дати їй гроші.
— Можна було не влаштовувати все це при ній.
— А обіцяти мої гроші при ній можна було?
Вадим нічого не відповів. Того вечора вони більше майже не розмовляли.
Наступного дня він знову заговорив про Леру. Потім ще раз, через кілька днів. Нагадував про відсотки, про допомогу рідним, про те, що Аліса заробляє більше.
— Для тебе ця сума не така вже й критична.
— Вадиме, якщо ти хочеш допомагати сестрі, допомагай. Своїми грошима.
За тиждень він запитав обережніше:
— Може, хоча б невелику частину?
— Ні.
— Ти навіть не хочеш дізнатися, скільки їй зараз залишилося?
— Ні. Бо тоді ти знову вирішиш, що питання лише в сумі.
— Добре, я неправильно зробив, що одразу сказав Лері. Визнаю. Але навіщо тепер карати її за мою помилку?
— Я її не караю. Я просто не плачу за неї.
Вадим потер обличчя долонями.
— Гаразд. Я сам їй допоможу.
— Допомагай.
— І ти навіть не скажеш, що це нерозумно?
— Ти доросла людина. Гроші, які залишаються після наших спільних витрат, — твої.
— О, як шляхетно!
— Ти зараз сердишся, бо я не забороняю тобі витрачати власні гроші?
Він промовчав.
Вадим справді почав надсилати Лері більше. Аліса не питала скільки й не перевіряла переказів. Свою частку спільних витрат вона сплачувала вчасно, але більше не додавала грошей понад це.
Спочатку Вадим якось давав собі раду. Потім перекази сестрі стали регулярними, а борги Лери нікуди не зникали.
Через кілька місяців він уперше не вніс свою частину на спільні витрати.
— Я додам пізніше, — сказав він.
— Коли?
— Після зарплати.
— Вона ж була вчора.
— Ну, за кілька днів. Зараз не вистачає.
— Через Леру?
Вадим роздратовано глянув на неї.
— Ти чудово знаєш чому.
— Знаю. Я питаю, що ти збираєшся робити.
— Раніше ти б просто докинула, і все.
— Раніше ти не віддавав стільки, що тобі не вистачало на наші обов’язкові витрати.
— Це тимчасово.
— Тоді знайди, звідки взяти свою частку.
Вадим знайшов. Але наступного місяця все повторилося.
— Алісо, у тебе ж є гроші!
— Є.
— То чому не можеш покрити те, чого не вистачає?
— Тому що це твоя частка.
— Ми взагалі родина чи сусіди?
— Коли ти обіцяв Лері мою премію, ти теж говорив про родину.
— Ти тепер пів року мені це згадуватимеш?
— Якщо ти пів року робитимеш те саме, можливо.
Поступово вони сперечалися вже не тільки через Леру.
— У шлюбі неправильно так ділити гроші, — сказав Вадим якось увечері.
— Тебе все влаштовувало, поки кожен міг витрачати свій залишок. Ти жодного разу не пропонував об’єднати все.
— Бо раніше не було такої ситуації.
— Саме так. Поки тобі не знадобилися мої гроші.
— Чому ти постійно кажеш «мої», «твої»?
— Бо ти показав, що без цього ми розуміємо домовленість по-різному.
Вони все рідше кричали. Натомість кожен новий платіж приносив напружене мовчання, а потім — ту саму розмову.
Одного дня Вадим сів навпроти Аліси й сказав:
— Давай тимчасово зменшимо мою частку у спільних витратах.
— Чому?
— Мені зараз важко.
— Через Леру?
— Так. Їй самій важко виплачувати кредити.
— І ти пропонуєш мені платити більше, щоб ти міг віддавати більше їй?
— Не назавжди. На кілька місяців.
— Ні.
— Ти навіть не подумала.
— Подумала ще того вечора, коли ти пообіцяв їй мою премію. Відповідь та сама.
— Господи, яка ж ти принципова! У тебе зарплата вища.
— І що?
— Ти можеш платити більше.
— Можу. Але тоді я все одно оплачуватиму Лерині кредити. Ти віддаси їй свої гроші, а я внесу різницю за тебе. Чим це відрізняється від того, що ти хотів зробити з премією?
Вадим замовк, а потім зло сказав:
— Треба було просто не розповідати тобі, що я їй допомагаю.
— Треба було не обіцяти те, чого ти не можеш потягнути.
— Тобто кинути сестру?
— Перестати вдавати, що ти зобов’язаний оплачувати всі її покупки.
— Ти її ненавидиш.
— Мені байдуже, що вона купує, доки за це не намагаються змусити платити мене.
Вадим продовжував допомагати сестрі й сам почав влазити в борги. Він уже не міг легко відступити: пообіцяв Лері витягнути її, а тепер не хотів визнавати, що не розрахував власних можливостей.
Одного вечора він знову повернувся до старої розмови.
— Якби ти тоді віддала хоча б частину премії, нічого цього не сталося б.
Аліса подивилася на нього. За пів року вона стільки разів чула ці слова, що вже не відчула навіть злості — тільки втому.
— Знаєш, — тихо сказала вона, — ми даремно намагаємося зберегти те, чого вже немає.
— Що зберегти?
— Наш шлюб.
Вадим насупився.
— Ти зараз серйозно?
— Так.
— Через гроші?
— Не через гроші. А через те, що ти досі вважаєш нормальним вирішувати за мене, як мені ними розпоряджатися. Минуло пів року, а ти все повторюєш одне й те саме.
— А ти так і не зрозуміла, що рідним іноді потрібна допомога?
— Ти допомагав. Я тобі не забороняла. Але ти не розрахував свої можливості.
— Тому що ти відмовилася мені допомогти!
— От саме. Тобі. Ти сам заліз у борги, намагаючись виконати обіцянку, яку спочатку дав за мій рахунок.
Цього разу суперечка швидко скінчилася. Обоє надто втомилися повертатися до неї знову.
Приблизно через сім місяців після того вечора на кухні Аліса й Вадим розлучилися. Несподіваного примирення не сталося.
Аліса зберегла премію. Частину залишила на накопичувальному рахунку, а на решту купила нову машину, як і планувала.
Коли вона вперше сіла за кермо, то згадала, як Вадим казав: стара машина ще їздить, нова почекає. Як пропонував відкласти її плани, бо Лері потрібніше.
Тепер їй не треба було ні з ким сперечатися через це рішення.
Лера своїх боргів так і не погасила. Вадим більше не міг регулярно надсилати їй великі суми: йому самому довелося розбиратися з власними зобов’язаннями. Сестра стала звертатися до нього рідше й почала шукати чоловіка, який узяв би її кредити на себе.
Вадим залишився без дружини й з боргами, які набрав, намагаючись виконати обіцянку, дану за чужий рахунок.
Аліса домоглася того, чого хотіла ще першого вечора: її грошима більше ніхто не розпоряджався без її згоди. Тільки тоді, стоячи з горнятком чаю в руках, вона ще не знала, що ціна цього рішення — її шлюб.