— Галино Петрівно, та не забула я про ті двісті вісімдесят гривень! — Людмила Миколаївна відвернулася до вікна, затуляючи слухавку долонею. — Завтра аванс. В обід забіжу.
Продавчиня із зоомагазину говорила так голосно, що було чути навіть крізь гудіння лабораторної шафи.
— Ви ж самі просили рукавичку відкласти! Я тримаю, іншим відмовляю…
— Бо в кота шерсть клаптями лізе. Не собі ж прикрасу замовила… Ні, не треба нікому віддавати. Прийду я. Обіцяю.
Вона поклала телефон біля журналу аналізів і потягнулася до ручки. Пальці не слухалися.
Молоденька практикантка Софійка вдала, що розбирає пробірки. Оксана Борисівна вдавати не стала.
— Людо, ти знову без грошей?
— До завтра перебуду.
— Я не питаю, чи перебудеш. Я питаю: де твоя зарплата?
— Оксано…
— Знову в «спільному казані»?
Людмила Миколаївна притиснула ручку до паперу. Замість цифри вийшла жирна крапка.
— Дітям на утеплювач не вистачало. Роман дзвонив. Треба було терміново.
— А тобі котячу щітку купити не терміново? Змішувач полагодити? Поїсти нормально?
— Я нормально їм.
Оксана мовчки глянула на її обід: два шматочки хліба й варене яйце в пластиковому контейнері.
— Вони будуються, — тихіше повторила Людмила. — Зараз усім важко.
— Чомусь усім важко за твій рахунок.
Цей «спільний казан» Роман вигадав одразу після весілля.
— Ми тепер одна родина, — казав він тоді, обіймаючи Дарину за плечі. — Навіщо ділити: ваше, наше? Разом швидше на ноги станемо.
Людмилі ті слова сподобалися. Після смерті чоловіка вона дев’ять років тягнула доньку сама, і їй так хотілося нарешті почути оте «разом».
Спочатку разом справили весілля в дорогому ресторані. Її депозиту вистачило майже на все.
— Мам, у Роми батьки люди поважні, — переконувала Дарина. — Не можемо ж ми в якійсь забігайлівці гостей приймати.
— А ванна твоя? — питала тоді Оксана.
— Ванна почекає.
Почекали й зуби. Замість коронок поставила дешевший міст.
Потім зятеві знадобилася машина.
— Людмило Миколаївно, це ж не забаганка, — пояснював Роман. — Я постачальник, мені весь день їздити. Кредит тільки на вас можуть дати: у вас стаж, офіційна зарплата. А платитимемо разом.
Кредит оформили на неї. Платіж щомісяця знімали з її картки. «Разом» знову якось не склалося.
А два роки тому з’явився будинок.
Роман розстеляв на столі креслення, тицяв пальцем у кімнати:
— Ось ваша, на першому поверсі. Вікна на схід. Вранці сонечко, краса! А тут теплицю поставимо. Ви ж у нас помідорна королева.
— Справді теплицю? — усміхалася вона.
— Та хоч дві!
Дарина сміялася:
— Мамо, тільки не засади нам увесь двір своїм «Воловим серцем»!
Людмила вже бачила себе на ґанку з чашкою чаю. Бачила рівні рядочки помідорів, доньку поруч, колись — маленьких онуків.
Заради тієї картинки продала батьківську однокімнатну квартиру у Смілі.
Коли переказувала гроші Романові, касирка перепитала:
— Усю суму?
— Усю.
Розписки не попросила. Як це — просити розписку у своїх?
— Ти сама на будівництві коли була? — повернула її до розмови Оксана.
— Восени. Дах тоді накривали.
— А взимку?
— Роман не возив. Дорогу замело, холодно. Каже: «Навіщо вам там мерзнути? Я сам».
Оксана зняла окуляри.
— Твою Дарину минулої п’ятниці бачила. Із салону виходила, з пакунками. Гарна така. Не схожа на людину, яка останнє за утеплювач віддала.
— Вона з клієнтами працює. Мусить мати вигляд.
— А ти, виходить, не мусиш?
Людмила нахилилася над журналом.
— Давай працювати, Оксано. Прошу тебе.
У суботу вона нарешті викупила рукавичку для Мурчика, вичесала рудого кота, полила розсаду й почала пакувати лотки у великі господарські сумки.
Телефон задзвонив, коли вона застібала плащ.
— Мам, ти скоро? — Дарина говорила на ходу. — Приїдь раніше, добре? Я на манікюр записана, нічого не встигаю. Треба рулет зробити, салати…
— Ти ж казала, свати на другу.
— Ну так, але поки все приготуємо. Ти ж у мене швиденько.
— Розсаду привезу. Роман казав, уже можна до будинку відвезти.
— Привозь, мам. Тільки не спізнюйся.
Діти орендували простору квартиру в новобудові. Переїхати до матері, щоб заощаджувати, Роман не захотів.
— У вашому дворі машину ніде поставити. Та й нам, молодим, окремо треба.
Зате ключ Людмилі дали.
— Раптом затримаємося, а собаку погодувати треба, — пояснила Дарина. — І якщо вже приїдеш, можеш трохи прибрати? У мене ж робота.
Вона приїздила двічі на тиждень.
Того дня Людмила відчинила двері тихенько: не хотіла налякати шпіца. Поставила розсаду на килимок і вже взялася за ґудзики плаща, коли почула Романів голос.
— Рієлтор каже, така квартира в центрі за два тижні піде. Цегляний будинок, стелі високі. Нам вистачить.
— А теща погодиться? — запитав Петро Геннадійович. — Вона ж там пів життя прожила.
— Тату, ну ти наче мами не знаєш! — засміялася Дарина. — Скажемо, що підрядник гроші вимагає. Газ, септик, штрафи… Вона сама побіжить продавати.
Людмила перестала розстібати плащ.
— Головне, не наобіцяйте їй зайвого, — озвалася Тамара Львівна. — Будинок оформляємо, як домовилися?
— На тебе, мамо, — відповів Роман. — Ділянка твоя, будинок теж твій. Навіщо нам ті частки?
— Правильно. Потім почнуться претензії: я вклала, мені належить…
— Та мама не така, — легко сказала Дарина. — Ми її до тітки Валі в село зареєструємо. А житиме з нами. За городом дивитиметься, потім дитину няньчитиме. Куди вона дінеться?
Хтось дзенькнув ложечкою об чашку.
— Ви з її грошима за смілянську квартиру обережніше, — буркнув сват. — Я думав, розписку попросить.
— Та яку розписку! — пирхнув Роман. — Ми ж одна родина.
Людмила дивилася на себе в дзеркало: старий плащ, сумка біля ніг, зелені листочки розсади.
«Куди вона дінеться?»
Саме це не давало вдихнути.
Не будинок на сваху. Не гроші. А веселий голос доньки, яка вже вирішила, де мати житиме, працюватиме й доживатиме.
Людмила обережно відчинила вхідні двері й грюкнула ними.
— А ось і я! Діти, ви вдома?
На кухні стихло.
За мить у коридор вибігла Дарина.
— Мамусю! Ну нарешті! — цьомкнула в щоку. — Ой, скільки ти всього привезла. Ромчику, забереш потім розсаду в село?
— Звісно, — з’явився зять. — Людмило Миколаївно, проходьте. Зараз якраз ваша допомога потрібна.
Вона помила руки, пов’язала фартух.
— Мамо, цибулю дрібніше поріж. І рулет тугіше, бо в мене розлазиться.
— Добре.
— Людочко, вам перець передати? — запитала сваха.
— Передайте.
Вона різала, солила, витирала стіл. Коли ніж ковзнув по пальцю, Дарина озирнулася:
— Ой, мам, тільки на м’ясо не капни. Пластир у ванній.
Людмила постояла над умивальником, притискаючи серветку до порізу.
— Зараз, — сказала вона своєму відображенню. — Тільки не зараз.
За столом Роман дочекався чаю.
— Людмило Миколаївно, нам треба серйозно поговорити.
Вона поставила чашку.
— Слухаю.
— З будинком біда. Якщо котельню не зробимо й фасад не закриємо, восени все відсиріє. Пліснява піде. Стільки грошей пропаде…
— І що ж робити?
Дарина нахилилася до неї.
— Мам, давай твою квартиру продамо.
— Мою?
— Ну а чого ти так дивишся? Ти сама у двох кімнатах. Ми оренду платимо. Продамо, закінчимо будинок, закриємо кредит за машину. Уявляєш, у тебе вся зарплата залишатиметься!
— І житимемо разом, — додав Роман. — Як планували.
Тамара Львівна схвально кивнула.
— У вашому віці самій уже важко. А там природа, родина поруч.
— Мені п’ятдесят два, Тамаро Львівно.
— Та я ж не про роки, Людочко. Про турботу.
Людмила провела пальцем по ручці чашки.
— А на роботу мені звідти як добиратися?
— Я возитиму! — відразу відгукнувся Роман. — До дверей лабораторії.
— Щодня?
— Ну звісно. Про що розмова!
— А покупці…
— Є покупці. Артур усе зробить.
Він сказав це надто швидко. Дарина торкнула його ліктем.
Людмила опустила очі.
— Дайте мені два тижні. На роботі атестація. І документи на квартиру треба перевірити, старі рахунки звірити.
Роман полегшено відкинувся на стільці.
— Та без проблем! Два тижні зачекаємо. Золота ви людина!
У передпокої, коли донька вийшла її проводити, Людмила все ж запитала:
— Даринко, а частка в будинку в мене буде?
— Звісно.
— Я ж останнє житло віддам. Смілянська квартира вже там. Я не хочу ні з чим залишитися.
Дарина поправила їй комір.
— Мамусю, ти чого? На трьох поділимо. По третині.
— А ділянка на кому?
— На нас із Ромою. На кому ж іще?
Людмила дивилася доньці в очі.
Та не відвела погляду.
— Я ж твоя дитина, мам. Невже ти думаєш, що я тебе обдурю?
Людмила кивнула.
— Ні. Більше я нічого не думаю.
У неділю ввечері вона зателефонувала Оксані.
— Можеш мене два дні підмінити? Відгули візьму.
— Що сталося?
— Ти мала рацію.
На тому кінці запала тиша.
— Людо?
— Вони хочуть мою квартиру продати. Будинок на сваху оформляють. Я все чула.
— Господи… Ти де зараз?
— Удома.
— Я приїду.
— Не треба, пізно вже.
— Чайник постав. За пів години буду.
Оксана прийшла з пирогом, але чай так і вистиг.
— А Дарина? — обережно запитала вона.
Людмила довго м’яла паперову серветку.
— Дарина сказала: «Куди вона дінеться».
Оксана пересіла ближче.
— Поплач, Людо.
— Я не можу. Як почну — не знаю, коли зупинюся.
— Тоді спочатку зробимо те, що треба. Є в мене адвокат. Племіннику допоміг. Запиши номер.
У понеділок Людмила першою прийшла до банку.
— Мені потрібні виписки за чотири роки. Усі перекази. І довідка про залишок автокредиту.
Працівниця уважно переглянула документи.
— За автокредитом залишок нульовий.
— Не може бути. У мене щомісяця гроші знімають.
— Кредит погашено у грудні.
— Дівчино, подивіться ще раз. Двадцять четвертого числа. Кожного місяця.
Та відкрила історію операцій.
— Ось. Регулярний переказ. Назва — «Погашення автокредиту». Але отримувач не банк. Ковальчук Роман Петрович.
Людмила вчепилася пальцями в край столу.
— А хто це налаштував?
— Із вашого застосунку. Двадцятого грудня, о двадцять другій п’ятнадцять.
Того вечора Роман просив її телефон.
«Мій сів, треба кур’єру передзвонити».
— Ще щось? — запитала вона.
Працівниця вагалася.
— Ви просили перевірити кредитну історію. У квітні була заявка на споживчий кредит. Відхилена.
— Я не подавала.
— Вона надійшла через ваш застосунок.
Вісімнадцятого квітня Людмила мила у доньки вікна. Телефон лежав на зарядці в коридорі. Паролем був день народження Дарини.
— Води вам принести? — тихо запитала дівчина.
— Так. Будь ласка.
Людмила зробила ковток і поставила склянку.
— А потім перевипустіть картку. Видаліть цей переказ. Завершіть усі чужі сеанси, допоможіть змінити доступ. Щоб ніхто, крім мене.
— Добре.
— І роздрукуйте все. Навіть те, що здається неважливим.
Адвокат Ілля Матвійович вислухав її, не перебиваючи.
Лише коли вона замовкла, запитав:
— Ви зараз хочете повернути гроші чи насамперед убезпечити квартиру?
— І те, й інше. Це можливо?
— З квартирою простіше: нічого не підписуйте. З грошима розбиратимемося за кожним переказом окремо.
— Я їм вірила.
— Це не заборонено, Людмило Миколаївно.
Вона вперше за ранок підвела на нього очі.
— А почуваюся так, ніби сама винна.
— Вас переконували допомагати родині. Тепер перевіримо, що можна довести документами.
Він розклав банківські виписки.
— Ось кошти від продажу спадкової квартири. Ось переказ зятеві. Договір був?
— Ні. Він сказав: на фундамент.
— Листування залишилося?
— Здається, так. Він реквізити надсилав і писав, що бригада чекає.
— Збережемо. Це важливо.
— А зарплата? Я майже все їм віддавала.
— Повернення добровільної допомоги довести складніше. Але великі перекази зятеві, гроші на будівництво, оці платежі під виглядом кредиту — усе перевіримо. Гарантувати результат я не буду. Підстави для позову є.
Людмила дістала аркуш з адресою.
— А будинок можна перевірити? Вони кажуть, ще сира коробка.
За кілька хвилин адвокат повернув до неї монітор.
На фотографії була світла кухня. Великі вікна. Камін. На терасі — плетені крісла.
— Це він? — запитав Ілля Матвійович.
— Він.
— Будинок введено в експлуатацію у грудні. Власниця — Тамара Львівна. Ось оголошення про оренду. Тридцять тисяч на місяць.
Людмила нахилилася до екрана.
— Там і штори вже є…
— Що?
— Нічого. Я думала, ми з Даринкою разом вибиратимемо.
Вона відвернулася до вікна. Адвокат мовчав.
Потім вона запитала:
— А машина?
Дані про автомобіль теж перевірили. Кросовер продали невдовзі після погашення кредиту.
— Він досі на білій машині їздить, — сказала Людмила.
— Можливо, службова. Це ще треба з’ясувати.
— Отже, будинок готовий. Машину продано. А я завтра мала б знову переказати їм гроші.
— Не переказуйте.
— Не буду.
Вона зібрала в долоню зім’яту серветку й поклала до сумки.
— Готуйте позов. І скажіть, як зробити, щоб він усе не сховав, поки ми судитимемося.
— Подамо заяву про забезпечення позову. Проситимемо арешт коштів і майна в межах вимог. Рішення ухвалюватиме суд.
— Робіть.
Наступні дні Людмила ходила на роботу, збирала документи, відповідала на запитання адвоката. Щовечора її тягло взяти телефон і набрати доньку.
«Ну скажи хоч тепер правду».
Вона не дзвонила.
Дарина телефонувала сама.
— Мамусю, як довідки?
— Збираю.
— Рома вже вантажників знайшов. Тридцятого зранку приїдуть. Твої меблі поки до свекра в гараж поставимо.
Людмила сіла на стілець.
— Мої речі — в гараж?
— Ну тимчасово! Покупцям же порожню квартиру показувати краще. Не ускладнюй, мам.
— Приїдьте двадцять дев’ятого ввечері. Усі разом. Документи переглянемо.
— І свекрів кликати?
— Обов’язково.
— Добре. Тільки ти не готуй! Ми самі щось купимо.
Після розмови Людмила довго дивилася на телефон.
Потім змінила пароль. Більше він не був пов’язаний із доньчиним днем народження.
Суд задовольнив заяву про забезпечення позову. Адвокат допоміг передати документи виконавцю. Людмила знову й знову перевіряла, чи всі копії лежать у синій папці.
У п’ятницю на нову картку надійшов аванс.
Вона відкрила застосунок і кілька секунд дивилася на всю суму.
У взуттєвій крамниці продавчиня принесла м’які шкіряні туфлі.
— Пройдіться. Не тиснуть?
— Ні.
— Дуже вам пасують.
Людмила машинально почала шукати дешевшу пару на полиці. Тоді зупинилася.
— Беру ці.
Увечері вона запекла форель. Мурчик усівся біля неї й потягнув носом.
— Так, це риба, — сказала вона котові. — Уявляєш? І для тебе трохи буде.
Відрізала собі шматочок, але раптом заплакала. Тихо, без схлипів, просто над тарілкою.
Кіт торкнувся її коліна лапою.
— Нічого, Мурчику. Їж. Це я так.
Напередодні зустрічі вона найняла вантажне таксі й поїхала до будинку.
За воротами зеленів рівний газон. На терасі сиділа молода пара. Жінка підвелася назустріч.
— Ви до когось?
— Я мати Дарини. Мені треба свою розсаду забрати. Роман привозив, у будівельній кабіні залишив.
— А, ті помідори? — озвався чоловік. — Зараз покажу.
Він допоміг відчинити двері побутівки.
Лотки стояли в кутку. Земля пересохла. Кілька стебелець лежали на краях стаканчиків.
Людмила торкнулася зів’ялого листка.
— Не поливали…
— Ми не знали, що тут щось росте, — винувато сказав чоловік. — Нам узагалі заборонили сюди заходити. Тут же хазяйські речі.
— Ви не винні.
— Допомогти винести?
— Допоможіть, будь ласка.
На прощання жінка запитала:
— Ви до дітей переїжджати будете?
Людмила похитала головою.
— Ні. У мене свій дім.
У п’ятницю вона не зняла зі стін фотографій і не спакувала жодної книжки.
Поставила на стіл чайник, чашки й вазочку з бубликами. Синю папку поклала в сервант.
Гості прийшли рівно о сьомій. Роман — у світлому піджаку, Дарина — з коробкою еклерів. За ними свати. І ще один чоловік.
— Це Артур, — бадьоро оголосив Роман. — Вирішили одразу все оформити. Чого час гаяти?
Рієлтор простягнув руку.
— Добрий вечір.
— Добрий. Проходьте.
Тамара Львівна оглянула вітальню.
— А чому речі не зібрані? Завтра ж вантажники.
— Бо вони стоятимуть тут, — відповіла Людмила.
— Що?
Дарина вже потягнулася до пакета з продуктами.
— Мам, де дошка? Я наріжу…
— Не треба. Сідай, Дарино.
Донька завмерла. Мати ніколи так до неї не зверталася.
Роман виклав на стіл папери.
— Отже, покупці готові дати сто тисяч завдатку. Одразу мені на рахунок перекинемо, я за котел внесу. Де документи на квартиру?
Людмила принесла синю папку.
Мурчик застрибнув на сусідній стілець.
— Квартиру я не продаватиму.
Роман усміхнувся, ніби не почув.
— Людмило Миколаївно, ми ж домовилися.
— Я передумала.
— Мам, ти серйозно? — Дарина різко поставила чашку. — У нас будівництво стоїть!
— Ні.
— Що — ні?
— Не стоїть.
Роман подався вперед.
— Давайте без цих ігор. Я людям слово дав.
— Тоді поясниш людям, чому дав слово за мене.
— Ви зараз мене підставляєте!
— Я не підписувала зобов’язання продавати свій дім.
Тамара Львівна втрутилася примирливим тоном:
— Людочко, може, ви втомилися? Ми ж хочемо як краще.
— Для кого?
— Для родини.
— Зараз з’ясуємо.
Але Дарина вже не слухала.
— Мамо, ну не можна так! Ми все розрахували. Ми на тебе сподівалися!
— Ви сподівалися на квартиру.
— Знову ти про гроші!
Людмила глянула на доньку.
— Так. Уперше за чотири роки я хочу поговорити про свої гроші.
Роман відкинувся на спинку стільця.
— А потім що? Залишитеся тут сама з котом? До кого підете, коли допомога знадобиться?
Мурчик підвів голову на його голос.
— Не треба мене лякати самотністю, Романе.
— Ніхто не лякає! Просто думати треба. Ми вам кімнату даємо, до себе беремо…
— Кімнату в чиєму будинку?
Запала пауза.
— У нашому, — сказала Дарина.
Людмила розстебнула папку.
— Тоді подивімося.
Вона поклала посеред столу витяг із реєстру й фотографії.
— Будинок оформлений на Тамару Львівну. У грудні його ввели в експлуатацію. Із квітня здаєте. За тридцять тисяч.
Дарина побіліла, але мовчала.
Тамара Львівна потягнулася до паперів.
— Ви не все розумієте…
— Учора я була там. Забрала помідори. Котел працює, газон зелений. Орендарі п’ють каву на моїй майбутній веранді.
— Ми тимчасово здали, щоб витрати покрити, — швидко сказав Роман.
— Які саме витрати ви збиралися покривати моєю квартирою?
— Там ще багато робіт!
Людмила повернула до нього фотографію готової кухні.
— Покажи, де.
Роман не глянув.
Вона дістала наступні документи.
— Автокредит погашений у грудні. Машина продана. А гроші з мене продовжували знімати. На твою картку.
Дарина повільно повернула голову до чоловіка.
— Продана?
— Не починай.
— Ти сказав, вона в ремонті.
— Дарино, потім.
— Якому потім? Ти казав, коробку передач чекають! Ти пів року…
— Замовкни!
— Не кричи на неї в моїй квартирі, — сказала Людмила.
Роман стиснув щелепи.
Петро Геннадійович узяв банківську довідку.
— Ти машину продав? А гроші де?
— У справу хотів вкласти.
— У яку справу?
— Хотів бізнес почати! Вам усе пояснювати треба?
Дарина відсунулася від нього.
— А мене ти спитав?
Людмила поклала на стіл останні аркуші.
— Це копія позову. А це документи щодо арешту коштів у межах моїх вимог. Справою займаються адвокат і виконавець.
Роман схопив телефон. Відкрив застосунок, натиснув ще раз.
— Що ви зробили?
— Звернулася до суду.
— Там же гроші лежать! Я ними користуватися не можу!
— Тепер питання вирішуватиметься за законом.
Він підвівся так різко, що стілець ударився об стіну.
— Ви розумієте, скільки проблем наробили?
Людмила теж підвелася.
— Розумію. Мені в банку пояснили. І спробу взяти на мене ще один кредит показали.
Дарина втупилася в скатертину.
— Мій телефон лежав у вас у коридорі, — продовжила Людмила. — Поки я вікна мила.
Ніхто не відповів.
— Подивися на мене, Дарино.
Донька підняла очі.
— Ти знала?
Її губи здригнулися.
— Ми думали… потім віддали б.
Людмила повільно сіла.
Артур закрив папку.
— Перепрошую. Власниця продаж не підтверджує. Про жодну угоду зараз мови бути не може.
— Та зачекай ти, — кинув Роман.
— Ні. Тут нема чого чекати.
Рієлтор підвівся, але Людмила жестом попросила хвилину.
Вона дивилася тільки на доньку.
— Того дня, коли я розсаду принесла, я прийшла раніше.
Дарина перестала дихати.
— Я чула вашу розмову. Про тітку Валю. Про город. Про те, куди я дінуся.
— Мам…
— А потім запитала тебе в коридорі про частку. Пам’ятаєш, що ти відповіла?
Дарина закрила обличчя долонями.
— Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
— Я хотіла, щоб ти хоч тоді сказала правду.
Тамара Львівна ворухнулася на стільці.
— Ну навіщо тепер ворушити кожне слово…
— Бо це говорили про моє життя.
Людмила повернулася до неї.
— І про житло, яке я оплачувала. Ви можете розпоряджатися своїм будинком. Але моєю квартирою — ні.
Сваха відвела очі.
Дарина опустила руки.
— Мамочко, давай без суду. Будь ласка. Ми тобі повернемо. Потроху.
— Хто — ми? — тихо запитала Людмила.
Донька розгублено глянула на Романа. Той стояв біля вікна з телефоном у руці.
— Я не заберу позов, — сказала мати. — Суми й підстави перевірятиме суд. Що належить повернути — повернете.
— Ти ж розумієш, це мій чоловік…
— Розумію. А ти розуміла, що я твоя мати, коли казала: «Куди вона дінеться»?
Дарина заплакала.
Людмила стиснула руки під столом, щоб не потягнутися до неї, як робила завжди.
— Мені боляче на тебе дивитися, доню. Але від цього я не підпишу квартиру й не відмовлюся від своїх грошей.
У кімнаті було чути, як Мурчик обережно зістрибнув зі стільця.
— На сьогодні все, — сказала Людмила. — Заберіть, будь ласка, пакунки. І вантажників скасуйте. Завтра сюди прийде майстер міняти замки.
— Тобто ти нас виганяєш? — глухо запитала Дарина.
Людмила на мить заплющила очі.
— Так. Зараз я прошу вас піти.
Першим вийшов Артур. Тихо попрощався й зачинив за собою двері.
Петро Геннадійович довго вдягав куртку, ні на кого не дивлячись. Тамара Львівна взяла сумочку й пішла слідом.
Роман мовчки зібрав папери, але копії судових документів Людмила залишила йому.
— Це твоє. З адвокатом прочитаєш.
Він зім’яв аркуші в долоні.
Дарина затрималася біля порога.
— Мам, а я можу тобі подзвонити?
Людмила подивилася на неї. Ще зовсім недавно вона б за саме це запитання пробачила все.
— Сьогодні не дзвони. Мені треба побути самій.
Донька кивнула й вийшла.
Людмила двічі повернула ключ. Притулилася чолом до дверей.
Вона не відчула радості. Тільки втому — таку, що довелося спертися рукою об стіну.
Під ногами потерся Мурчик.
— Зараз, — прошепотіла вона. — Зараз підемо на кухню.
У вітальні на звичному місці стояли батькові книжки. На підвіконні тягнулася до вечірнього світла врятована розсада. На столі холов чай.
Людмила взяла свою чашку, підігріла воду й сіла біля вікна.
Вона залишилася у власному домі. І вперше за багато років їй не треба було виправдовуватися за це.
Як ви вважаєте, чи правильно вчинила мати, звернувшись до суду проти зятя, чи варто було ще раз спробувати домовитися заради єдиної доньки?