— Дивись, Лерочко, які тут вісімнадцять метрів! — Лариса Петрівна широко розчинила двері дальньої кімнати. — Вікно на південь, сонечко. Шафу ми викинемо, диван теж. Поставите ліжко — буде вам спальня.
Валерія переступила поріг із чашкою чаю в руках. На підвіконні стояли фіалки, на стіні висів килим з оленями. Пахло нафталіном і старими книжками.
— А маленьку кімнату, — продовжувала свекруха, — потім під дитячу облаштуєте.
— Гарна кімната, — обережно сказала Валерія. — Але ж у нас є своє житло.
— Та що там за житло? Дві кімнати, тіснота. А тут три! Кухня дванадцять метрів, балкон. Усім місця вистачить.
— А ви де будете?
— У вітальні залишуся. У мене там телевізор, диван. Я вам зовсім не заважатиму.
У вітальні Сергій саме їв пиріг. Він ніби й не слухав, але Валерія помітила: ложка завмерла в його руці.
— Дякую, Ларисо Петрівно. Ми обміркуємо, — сказала вона.
У машині Сергій довго мовчав. А потім промовив, не відводячи очей від дороги:
— Мама ж має рацію. Чого ти одразу: «У нас є квартира»?
— Бо у нас є квартира.
— У тебе є квартира, — поправив він.
Сказав легко, майже жартома. Але Валерія запам’ятала.
Свою двокімнатну біля парку вона купила в двадцять сім, за сім років до знайомства із Сергієм. Узявши іпотеку, вирішила виплатити її якомога швидше.
Шість років вона працювала інженеркою-кошторисницею, а вечорами брала додаткові проєкти. Носила на роботу гречку в контейнері, купувала одяг на розпродажах і жодного разу не поїхала у відпустку. Подруги спершу кликали її в кіно чи кав’ярню, а потім перестали: Валерія майже завжди відмовлялася.
Після останнього платежу вона вийшла з банку з довідкою в руках і хвилин десять стояла на ґанку. Хотілося і сміятися, і плакати. Уперше за багато років вона нікому не була винна за свій дім.
Із Сергієм вона познайомилася через рік. Він працював водієм-експедитором, легко сміявся і вмів розсмішити її, навіть коли вона поверталася з роботи втомлена й похмура.
Через півтора року вони одружилися. Сергій переїхав до неї від матері.
Напередодні весілля вони сиділи на кухні, і він раптом узяв її за руку.
— Лерочко, я знаю, скільки ти в цю квартиру вклала. І ні на що не претендую.
— Сергію, я ж тебе ні про що не питаю.
— А я хочу сказати. Що твоє, то твоє. Берегтиму все, що ти заробила. Чесне слово.
Тоді вона зніяковіла й поцілувала його.
Перший рік минув спокійно. А потім Лариса Петрівна почала приходити частіше. Оглядала кімнати, торкалася штор, заглядала в шафи.
— Хороша квартирка, — казала вона. — Шкода тільки, що в Сергійка свого нічого немає. Живе, як квартирант.
— Мамо, ну годі, — ніяково сміявся Сергій.
— А що я такого сказала? Ви ж сім’я. Значить, і квартира сімейна.
— Квартира моя, Ларисо Петрівно, — відповіла Валерія. — Я купила її до шлюбу.
Свекруха довго дивилася на неї, але промовчала. Принаймні при Валерії більше про квартиру не говорила.
З грошима в родині теж якось непомітно все склалося на користь Сергія. Валерія заробляла сорок сім тисяч п’ятсот гривень, він — близько тридцяти. Комуналку, продукти й більшість домашніх витрат оплачувала вона.
— Сергію, ти обіцяв скинутися, — нагадувала наприкінці місяця.
— Лерочко, наступного разу все віддам. Просто зараз так збіглося.
То він купував спінінг за дев’ять тисяч, то допомагав другу Вітькові з ремонтом машини. То потрібні були ліки матері, то пилосос для неї, то подарунок на ювілей подрузі.
Наступного місяця знову «збігалося».
Зрештою Валерія перестала питати. Їй хотілося вірити, що це дрібниці й головне — вони люблять одне одного.
Навесні вона знайшла в поштовій скриньці лист із банку на ім’я Сергія і поклала на стіл. За вечерею він швидко прочитав його та сховав у кишеню.
— Щось важливе? — запитала Валерія.
— Та ні. Реклама.
Через тиждень прийшов другий лист, із червоною смугою. Сергій був у рейсі. Валерія вагалася, але конверт розкрила.
— Сергію, тут про прострочення по кредитці. Двадцять три тисячі п’ятсот гривень! У тебе є кредитка?
У слухавці шуміла дорога.
— Є. Невелика.
— І ти назвав лист рекламою?
— Ну, я не хотів тебе хвилювати. Вітькові з неї позичав, мамі пилосос купив. Я закрию, Лерочко. Просто рейсів зараз мало.
Він не закрив. За місяць із банку почали телефонувати йому, а потім і на домашній номер. Валерія не витримала й погасила борг грошима, які відкладала на відпустку.
Сергій обіймав її того вечора.
— Я поверну. Як премію дадуть, одразу поверну.
— Ти ж розумієш, що я ці гроші не просто так відкладала?
— Розумію. Пробач мені.
Премії того року йому не дали. Про борг він більше не згадував.
За тиждень після вечері у свекрухи Сергій повернувся раніше, ніж зазвичай, і сів навпроти Валерії.
— Я тут подумав. Давай розширятися.
— У якому сенсі?
— Ну, якщо діти з’являться, де ми їх роститимемо? Мама пропонує свою трикімнатну. Продамо твою квартиру, переїдемо до неї, а гроші залишаться нам.
— Нам?
— Звісно! Це ж три мільйони. Подушка безпеки. Можна будинок почати будувати або ще щось придумати.
Валерія відклала виделку.
— Стривай. Я продаю свою квартиру, ми переїжджаємо до мами. А її квартира чия буде?
— Мама переоформить на нас. Я з нею вже говорив.
— Коли? До продажу моєї чи після?
— Потім.
— Сергію, як саме? Дарча? Частки? На кого?
Він скривився.
— Ти чого мене допитуєш?
— Я хочу розуміти, де ми житимемо і кому це належатиме.
— Та розберемося по ходу. Це ж мама, вона не обмане.
У суботу Валерія поїхала до свекрухи сама. Привезла торт, випила чаю, вислухала новини про фіалки й сусідку знизу. Потім запитала:
— Ларисо Петрівно, Сергій сказав, що ви готові переоформити квартиру на нас. Я хотіла уточнити, як ви це бачите.
Чашка з дзенькотом опустилася на блюдце.
— Що означає «як бачу»?
— На кого оформите, коли? Може, частками…
— Лерочко! Я тебе в дім кличу, кімнату віддаю, а ти мені про частки? Не довіряєш?
— Я просто хочу все з’ясувати.
— Я тридцять років у цій квартирі живу і сама знаю, кому що залишити! Сергійко казав, що ти підозріла, а я не вірила.
— То ви з ним уже це обговорювали?
— Не перекручуй мої слова.
Додому Валерія їхала з важкою головою. Конкретної відповіді вона так і не отримала.
Відтоді Сергій заговорював про переїзд щовечора.
— Я оголошення дивився. Такі квартири, як твоя, за три мільйони сто тисяч виставляють.
— А що мама сказала про документи?
— Знову документи! Ти її образила, вона досі переживає.
— Я тільки запитала.
— Могла б хоч подякувати.
Він дедалі пізніше повертався додому, мовчав за вечерею. Одного ранку пішов, навіть не поцілувавши Валерію. Вона помітила це й цілий день не могла зосередитися на роботі.
Якось увечері Валерія побачила у ванній його брудні робочі штани, кинуті в раковину. Переклала їх у кошик.
— Сергійку, ну хоч у кошик клади.
Він зупинився у дверях.
— А що, раковина теж твоя? Теж до шлюбу купила?
— До чого тут раковина?
— До того, що ти постійно нагадуєш: я тут ніхто. Живу в тебе.
— Я тобі про штани сказала.
— Бо ти жадібна, Леро! За свої метри трясешся більше, ніж за сім’ю.
Валерія розгублено глянула на нього.
— Я ж не просила тебе за них платити. Навіть твій борг по кредитці закрила.
— Тепер усе життя мені це пригадуватимеш?
— А ти хоч раз згадав сам? Сергію, я цю квартиру шість років виплачувала. Ти знаєш, як я жила.
— Знаю. І що?
Він пішов у кімнату й увімкнув телевізор так голосно, що Валерія здригнулася.
Тієї ночі вона довго лежала без сну. Згадувала ґанок банку, довідку в руках і полегшення від думки, що тепер у неї є дім. Місце, де можна зачинити двері й почуватися в безпеці.
Через три дні Сергій поклав телефон на кухонний стіл.
— Усе, Леро. Давай вирішувати. Я більше так не можу.
— Я теж не можу.
— Тоді продай квартиру. Мамину оформимо на нас. Район хороший, метрів більше. Мама тебе любить, що б ти собі не думала.
Валерія помовчала.
— Добре. Спочатку мама оформляє квартиру на нас. Реєструємо право власності. А потім я виставляю свою на продаж.
Сергій відкинувся на спинку стільця.
— Ти знущаєшся? Мама на таке не піде.
— Чому? Ти ж сказав, що вона погодилася.
— Вона переоформить потім. Колись. Не може ж вона одразу все віддати. Це її квартира.
— А моя — моя.
— Вона тебе зареєструє! Цього мало?
— Реєстрація місця проживання не робить мене власницею.
— Знову починаєш!
— Тоді підемо до нотаріуса. Нехай мама хоча б письмово підтвердить, що подарує нам квартиру або частки після продажу моєї. І коли саме.
Сергій різко засміявся.
— Матір рідну до нотаріуса тягнути? Щоб вона доводила невістці, що не обмане? Я навіть обговорювати це не буду.
Він вийшов на балкон. Валерія ще трохи посиділа, потім узяла телефон і замовила витяг із реєстру нерухомості.
Адресу квартири свекрухи вона знала напам’ять: три роки возила туди продукти майже щовихідних.
Наступного дня в обідню перерву відкрила документ. Єдиною власницею була Лариса Петрівна. Жодних часток чи обтяжень.
Валерія й не чекала побачити там своє ім’я. Але сухі рядки ще раз нагадали: якщо вона продасть квартиру й переїде, у неї не буде нічого, крім чужих обіцянок.
У середу їй зателефонували з незнайомого номера. Валерія саме стояла в черзі в аптеці.
— Валеріє Андріївно? Це Ірина, рієлторка з агенції «Квадрат». Ваш Сергій Миколайович приходив до нас щодо продажу квартири. Хотіла дещо уточнити у вас як у власниці.
Валерія вийшла з черги.
— Якого продажу?
— Перепрошую, він сказав, що ви в курсі. Просив, щоб розрахунок із покупцем ішов на його особистий рахунок. Ми завжди перевіряємо такі речі безпосередньо у власника.
— На його рахунок? А навіщо?
Ірина зам’ялася.
— Він говорив про лізинг. Збирається купувати бус для вантажоперевезень. Казав, що потрібен великий перший внесок. Я подумала, ви разом вирішили.
Валерія притисла телефон до вуха.
— Ні. Ми нічого такого не вирішували.
— Ой… Вибачте, будь ласка.
— Я не продаватиму квартиру. Прошу, не займайтеся цим.
— Звісно. Я відзначу, що ви відмовилися.
До аптеки Валерія так і не повернулася.
Увечері вона сиділа на кухні, коли Сергій зайшов додому. Побачивши її обличчя, він завмер у передпокої з одним черевиком у руці.
— Що сталося?
— Мені дзвонила Ірина з «Квадрата».
Він повільно поставив черевик на полицю.
— І що?
— Ти ходив до рієлторів. Сказав, що гроші за мою квартиру мають перерахувати тобі. На бус.
— Леро, ти все не так зрозуміла.
— Поясни, як треба.
Сергій зайшов на кухню і сів. Світло вмикати не став, тільки лампа над плитою освітлювала його обличчя.
— Я хотів власну справу. Десять років кермо кручу на чужого дядька. Хлопці на таких бусах по сімдесят п’ять тисяч на місяць мають. Я б за рік гроші в сім’ю повернув.
— Чому ти мені не сказав?
— Бо ти б не погодилася.
— Тому ти вирішив, що я продам квартиру, не знаючи, куди підуть гроші?
— Ми ж сім’я! Яка різниця, на чиєму вони рахунку?
— Для тебе різниці немає? Квартира залишиться мамина, гроші будуть твої, машина теж. А в мене що?
— У тебе буде чоловік, який нарешті нормально заробляє!
— А якщо ні? Якщо твоя справа не піде або ми розлучимося? У мене не буде ні квартири, ні грошей. Тільки реєстрація в мами, яка й чути не хоче про документи. Ти це розумів?
Сергій стиснув руки на столі й опустив очі.
— Розумів, — сказала Валерія. — Тому й не говорив про бус.
— Я ж для нас старався.
— Для нас? Сергію, ти ходив за моєю спиною продавати мій дім!
Він смикнув плечем, але нічого не відповів.
— Ти пам’ятаєш, що казав перед весіллям? «Що твоє, то твоє. Я берегтиму».
— Ну не починай…
— А я пам’ятаю. Я тобі повірила.
Валерія раптом побачила перед собою свою стару зимову куртку, контейнер із гречкою, вечори над кошторисами. Усе це вона витримала заради квартири, яку чоловік уже встиг пообіцяти рієлторці.
— Я не продаватиму квартиру, — сказала вона. — Ні заради твоєї машини, ні заради маминих планів.
Сергій підвів голову.
— Тоді розлучаємося.
Раніше він уже кидав ці слова під час сварок. Валерія лякалася, просила не гарячкувати, шукала, де поступитися. Зараз він теж чекав.
— Добре, — сказала вона.
— Що «добре»?
— Збирай речі. Сьогодні їдь до мами. Там кімната велика, сонячна.
Він дивився на неї, не рухаючись.
— Ти серйозно?
— Так. Сумки на антресолях.
Сергій різко підвівся, стілець заскреготів по підлозі. Він грюкав дверцятами шаф, жбурляв речі в сумку, потім комусь зателефонував.
— Так, мамо. Виганяє. Уявляєш?
Валерія сиділа на кухні, поклавши руки на стіл. Вони тремтіли, і вона стиснула пальці.
За сорок хвилин Сергій стояв у передпокої з двома сумками й пакетом.
— Пошкодуєш. За тиждень сама мені зателефонуєш.
— Ключі залиш, будь ласка.
Він кинув зв’язку на тумбочку. Вона зісковзнула й упала на підлогу. Сергій не нахилився, просто вийшов і грюкнув дверима.
Валерія підняла ключі, замкнула обидва замки й накинула ланцюжок. Потім притулилася до дверей спиною і стояла, поки серце потроху не заспокоїлося.
Наступними днями Сергій писав часто.
«Мама приголомшена тим, що ти зробила».
Потім:
«Давай забудемо. Я погарячкував».
«Не треба нічого продавати, добре?»
«Я приїду в суботу».
А коли Валерія не відповіла:
«Через свої квадратні метри ти зруйнувала нашу родину!»
Лариса Петрівна зателефонувала лише раз.
— Валеріє, що ти виробляєш? Сергійко третю ніч у мене не спить! Ти виставила чоловіка на вулицю!
— Він у вас, Ларисо Петрівно. Не на вулиці.
— Я ж тебе до себе кликала!
— Зареєструватися. А квартиру нікому переоформлювати не збиралися.
— Та як ти можеш…
— До побачення.
Через два тижні свекруха приїхала сама, рано-вранці в суботу. У руках тримала торт, під пахвою — пластикову папку.
Валерія відчинила двері, не знімаючи ланцюжка.
— Лерочко, впусти. Я не сваритися, поговорити хочу.
Валерія вагалася, але впустила.
На кухні Лариса Петрівна поклала папку на стіл і розгладила долонею.
— Я подумала. Ти маєш рацію: нині без паперів нікому вірити не можна. Я навіть до юриста ходила.
— І що він сказав?
— Ось. Ти продаєш квартиру, ви переїжджаєте, а я відразу оформлю Сергійкові третину своєї квартири. Нотаріально.
Валерія розгорнула папку. На зразку договору дарування в графі «обдарований» було вписано ім’я Сергія.
— А мені?
— А тобі навіщо? Ти ж його дружина. Де чоловік, там і ти.
— Подарована частка належатиме тільки йому. Навіть якщо ми одружені.
— Ну ось знову! Ти все до копійки обраховуєш.
— Я шість років рахувала кожну копійку на цю квартиру. Звикла.
Валерія закрила папку й посунула свекрусі.
— Ви пропонуєте мені продати власне житло, а натомість отримати реєстрацію у вас. Третина буде Сергієва, решта — ваша. Правильно?
— Ми ж сім’я!
— Ні, Ларисо Петрівно. Я не погоджуся.
Свекруха підвелася, забрала папку. Торт залишився на столі.
У передпокої вона обернулася:
— Залишишся зовсім одна. Кому ти будеш потрібна зі своїми метрами?
Валерія нічого не відповіла. Зачинила за нею двері, а торт віднесла сусідці з третього поверху, до якої приїхали онуки.
Сергій і далі був певен, що дружина охолоне. Так і сказав їхньому спільному знайомому: днів за десять усе налагодиться, у них завжди так.
Валерія нічого не передала у відповідь. Через тиждень вона почала в «Дії» оформлювати спільну заяву про розірвання шлюбу. Коли Сергієві надійшло запрошення підтвердити її, він зателефонував.
— Валеріє, ти справді це робиш?
— Справді.
— Через одну розмову?
— Через те, що ти робив у мене за спиною. Ходив до рієлторів, домовлявся про гроші за мою квартиру. А мене називав жадібною.
— Я не хотів тебе образити.
— Знаю. Ти хотів бус.
Він помовчав.
— Гаразд. Якщо ти так вирішила, я підтверджу.
Дітей у них не було, спільного майна — майже теж. Валерія відвезла Ларисі Петрівні мікрохвильовку разом з останнім пакетом Сергієвих речей і залишила біля порога. Дзвонити не стала.
До РАЦСу вони прийшли за попереднім записом на початку грудня. Сергій був у новій куртці, схудлий і пом’ятий. Співробітниця оформила розірвання шлюбу й видала їм документи.
На ґанку Сергій закурив.
— Знаєш, даремно ти так. Мама б усе переписала. Справді. Може, не одразу.
— Коли?
Він випустив дим убік і відвів очі.
— Ну… потім. Колись.
Валерія кивнула, застебнула куртку й попрощалася. Та сама відповідь, яку вона вже стільки разів чула, більше не викликала в ній злості.
Сергій залишився жити в матері, у дальній кімнаті з килимом. Бус він так і не купив: грошей на перший внесок не знайшов. Спільні знайомі казали, що Лариса Петрівна скаржиться подругам: син сидить у неї на шиї, а невістка виявилася хитрою й підступною.
Увечері Валерія повернулася додому, зняла черевики й пройшла квартирою, не вмикаючи світла. На кухні було тихо. Тут вона колись їла гречку з контейнера й рахувала місяці до останнього платежу.
Вона відкрила шухляду тумбочки в передпокої. Там лежали документи на квартиру, довідка про закриття іпотеки та зв’язка ключів, яку Сергій кинув на підлогу.
Валерія потримала ключі на долоні й поклала назад, під довідку. Викидати не стала.
Через місяць вона поміняла личинки в обох замках. Стара зв’язка так і залишилася в шухляді, а обидва нові комплекти Валерія повісила на один брелок і носила в сумці.