— Невістко, я оплачую свято. Отже, я й вирішую, кому сидіти за столом.
Людмила Іванівна сказала це так буденно, наче йшлося про зайву вазу, а не про мого батька.
Я подивилася на список у її руках.
— Ви викреслили мого тата?
— Галю, не починай.
— Я запитала: ви викреслили мого тата з весілля його онучки?
Свекруха стулила губи.
— І брата. І твою сестру з чоловіком. У нас обмежена кількість місць.
За тиждень до весілля ми зібралися в заміському комплексі узгодити останні деталі. Я приїхала допомогти доньці, а натомість стояла біля стійки розпорядниці й стискала картку з написом «Мама нареченої».
Без імені. Одне місце біля вікна.
— Перевірте, будь ласка, — попросила я дівчину з планшетом. — Може, це стара схема?
Вона розгублено глянула на свекруху.
— Ні, пані Галино. Остаточний список надіслали в понеділок. Пані Людмила сказала, що розсадку погоджено з родиною.
— З якою саме родиною?
— Дівчина тут ні до чого, — втрутилася свекруха. — Не треба її допитувати.
— Я її не допитую. Намагаюся зрозуміти, чому мій батько раптом перестав бути родиною.
Розпорядниця опустила очі й відійшла до іншого краю стійки.
— Тихіше, — промовила Людмила Іванівна. — Тут люди.
— А що їм не можна почути?
— Галю, за кожне місце треба платити. Ти це розумієш?
— Розумію. Я працюю з рахунками щодня. Чотири місця — це не половина ресторану.
— Твій батько після хвороби однаково навряд чи приїде.
— Він хоче приїхати. Ми чекаємо дозволу лікаря.
— То навіщо тримати порожній стілець?
Я на мить заплющила очі.
— Сестра з чоловіком уже купили квитки. Денис обіцяв бути. Їх ви куди пропонуєте подіти?
Свекруха поправила перли на шиї.
— Скажеш, що змінилися обставини.
— Які?
— Господи, Галю… Ну невже треба все пояснювати? Будуть Богданові колеги, мої знайомі. Поважні люди. Твоя рідня з містечка почуватиметься тут незручно.
Я дивилася на неї, чекаючи, що вона хоча б відведе очі.
Не відвела.
— Незручно буде їм чи вам?
— Не перекручуй. Хто платить, той і складає список. Я не збираюся через це сперечатися.
Вона пішла до тераси, залишивши мене з тією карткою в руках.
Богдан стояв біля фуршетного столика. Побачив мене — і відразу дістав телефон.
— Ти знав? — запитала я.
— Про що?
— Не роби цього. Про моїх рідних.
Він повільно видихнув.
— Знав.
— І промовчав?
— Мама взяла на себе ресторан. Вона має право…
— На що? Принижувати мого батька?
— Галю, не треба таких слів.
— А які треба? Допоможи вибрати.
Він озирнувся на залу й заговорив тихіше:
— Давай без сцени. Витрати величезні. Ось, подивися.
На екрані потягнулися стовпчики цифр: церемонія, ведучий, музиканти, квіти, світло.
— Це що?
— Решта кошторису. Ресторан закриває мама, інше — ми. Ось твоя частина.
Я перечитала суму.
— Моя частина? Коли ми про неї домовлялися?
— Ну ми ж батьки нареченої.
— Богдане, ти знаєш, на що в мене відкладені гроші.
— Знаю.
— Тоді чому показуєш мені це?
Він почав крутити обручку. Я добре знала цей рух.
— Може, Микола Петрович трохи зачекає з другим курсом? Місяць, два…
— Ні.
— Ти навіть не дослухала.
— Бо тут немає чого дослуховувати. Лікар сказав: перерву затягувати не можна.
— А донька виходить заміж один раз у житті.
— І батько в мене один.
Богдан насупився.
— Ти зараз усе зводиш до крайнощів.
— Це ти пропонуєш вибирати між татовим лікуванням і квітами.
— Я пропоную зробити дитині гарне весілля.
— За мій рахунок. Без моєї родини.
Він заблокував телефон.
— Мені треба перевірити коровай.
— Богдане.
— Потім поговоримо.
І пішов.
За двадцять п’ять років я так і не навчилася зупиняти його цим словом — «потім». Воно могло тягнутися днями, місяцями, роками. Особливо коли треба було сказати матері щось неприємне.
На терасі я дістала телефон. Хотіла подзвонити татові, просто почути: «Ну як ти там, доню?» Але що я скажу, якщо він запитає про весілля?
Телефон задзвонив у руці.
— Сестричко, привіт! — озвався Денис. — Ну що, нас уже не пускають у вищий світ?
— Ти звідки знаєш?
— Даринка скинула схему, питала, де краще посадити дідуся. А я дивлюся — дідуся немає. Мене теж. Зручно вийшло.
— Денисе, мені дуже…
— Та не вибачайся ти за них. Я ж не маленький.
Я сперлася ліктями на поручні.
— Тато знає?
— Ні. І не треба йому казати. Він і так через усе переживає.
— Я розберуся.
— От бачиш. Знову ти. Слухай, давай хоч із лікуванням я тобі допоможу.
— Як?
— Перекинь гроші мені. Я тут поруч, усі папери в мене. Сам оплачу центр, усе проконтролюю.
— Місце на наступний курс точно є?
— Галю, я ж сказав: усе під контролем.
— Мені потрібна певна відповідь.
— Є, є. Не нервуй. Ти все життя все тягнеш. Дай й мені побути корисним.
Я помовчала.
— Вранці передзвоню.
— Тільки не затягуй. І не віддавай їм гроші на ті букети. Тато важливіший.
Після розмови я ще якийсь час дивилася на озеро.
«Ти все життя все тягнеш».
Денис казав це зі співчуттям. А я чула інше: «Ти ж старша».
— Ти старша, чому не догледіла?
— Ти старша, могла поступитися.
— Ти старша, не засмучуй маму.
Навіть коли сусідську шибку розбив він, до сусіда ходила я.
Того вечора ми залишилися в готелі при комплексі: вранці в Даринки була пробна зачіска, у молодих — зустріч із ведучим. Я хотіла лягти раніше, але сон не йшов.
Близько першої ночі дзенькнув сімейний чат.
Голосове від Людмили Іванівни.
— Богданчику, синку, я все вирішила. Цих родичів із провінції не кличемо. Нехай твоя дружина оплачує декорації й сидить тихенько. Бо на фоні наших гостей вони виглядатимуть бідно. Ще сорому наберемося.
Я тримала телефон біля вуха, хоча запис уже закінчився.
Потім увімкнула ще раз.
«Нехай твоя дружина…»
Не Галя. Не мама її онучки. Дружина, якій можна виставити рахунок і вказати місце.
У чаті з’явилося коротке: «Не сюди».
Я накинула кофту й вийшла на терасу.
Невдовзі рипнули двері.
— Замерзнете, — сказала пані Олена, мама Даринчиного нареченого.
Вона простягнула мені плед.
— Дякую. Ви теж не спите?
— Після такого повідомлення важко заснути.
Я опустила очі.
— Вибачте, що вам довелося це слухати.
— Ви за що вибачаєтеся?
— Просто… Незручно перед вами.
Олена сіла поруч.
— Галю, мені тридцять років казали в їдальні: цьому покладіть більший шматок, цей начальник, а той переб’ється. Я завжди клала однаково. Не всім подобалося.
Я всміхнулася краєчком губ.
— Людмилі Іванівні точно б не сподобалося.
— Пережила б.
Ми трохи помовчали.
— Не сваріться з нею через мене, — попросила я. — Вам ще стільки спільних свят…
— То краще відразу домовитися, що на тих святах нікого не принижуватимуть.
— Ви її погано знаєте.
— Можливо. Зате своїх дітей я знаю добре.
Вранці Богдан пив каву біля вікна. Я сіла навпроти.
— Ти прослухав мамине повідомлення?
Він поставив чашку.
— Прослухав.
— І що скажеш?
— Вона втомилася.
Я навіть не відразу знайшла відповідь.
— Втомилася називати мою родину бідною?
— Не чіпляйся до слів.
— До чого мені чіплятися, Богдане? До того, що мене посадили окремо від чоловіка? До рахунку, про який я дізналася вчора? Чи до того, що ти пропонуєш відкласти лікування мого батька?
— Я прошу тебе не роздмухувати це за тиждень до весілля.
— А я прошу перестати робити вигляд, що нічого не сталося.
Він потер долонею обличчя.
— Є ще дещо.
— Кажи.
— Мама обіцяла дітям гроші на перший внесок за квартиру.
— Знаю.
— Якщо ти зараз відмовишся від витрат і почнеш вимагати… Вона може передумати.
Я дивилася на нього.
— Це вона так сказала?
Богдан промовчав.
— Сказала? — повторила я.
— Так.
Я відсунула від себе чашку, до якої навіть не торкнулася.
— Тобто я маю забрати гроші в хворого батька, проковтнути образу, а вона за це дозволить доньці отримати обіцяне?
— Вони вже внесли завдаток за квартиру.
— І ти приніс мені цю умову?
— Я хочу, щоб у Даринки було житло.
— Я теж. Але чому платою за нього має бути моя покірність?
— Будь мудрішою. Промовчи один раз.
— Один?
Він відвів погляд.
Я підвелася.
— Куди ти?
— До доньки.
Даринка сиділа в коридорі біля кімнати для примірок. Щойно побачила мене, сховала телефон, але заплаканих очей сховати не могла.
— Мамо…
— Ти чого, сонечко?
— Я все чула. І в чаті, і зараз… Ви голосно говорили.
Вона підвелася й обійняла мене так міцно, що я ледь стрималася.
— Пробач мені.
— Тобі нема за що.
— Є. Я бачила ту схему. Подумала, це помилка, написала бабусі, а вона сказала, що з тобою все погоджено. Я мала запитати тебе.
— Ти не могла знати.
— Могла. Треба було не вірити їй на слово.
Я витерла сльозу з її щоки.
— Послухай…
— Ні, мамо, ти послухай. Давай скасуємо ресторан. Розпишемося, підемо в кафе. Я вже говорила з нареченим, він згоден. Мені не потрібні квіти ціною дідусевого лікування.
— Лікування я оплачу.
— А решту?
— На решту моїх грошей не вистачить. І я не збираюся вдавати, що вистачить.
Даринка кивнула.
— Тоді ми сьогодні переглянемо все зайве. Це наше весілля. Ми самі теж маємо щось вирішувати.
Я вперше за ці два дні відчула, що можу нормально вдихнути.
— Ти ж так мріяла про нього.
— Я мріяла, щоб ви всі були поруч. А не щоб ти плакала десь на терасі.
— Я не плакала.
— Мамо.
Я притиснула її до себе.
— Добре. Тоді вирішуємо разом. А мені треба з’їздити до дідуся.
— Щось сталося?
— Хочу особисто перевірити документи в центрі. До суботи повернуся.
Увечері я виїхала. Дорогою зупинилася на заправці, випила кави й написала братові: «Завтра буду в центрі».
Він одразу подзвонив.
— Навіщо тобі їхати? Я ж усе владнаю.
— Заодно тата побачу.
— Він уранці на процедурах.
— Почекаю.
— Галю, ти мені не довіряєш?
Я подивилася крізь лобове скло на освітлену трасу.
— Денисе, я хочу побачити документи. До завтра.
О восьмій ранку адміністраторка центру вже розкладала переді мною папери.
— Договір оформлений на вас, пані Галино.
— Брат казав, що переоформив його на себе.
Жінка підняла очі.
— Без вас це неможливо.
— А оплата?
Вона перегорнула аркуш.
— Половина першого курсу. Решта досі не внесена.
У мене похололи пальці.
— Перевірте, будь ласка, ще раз.
Адміністраторка повернула монітор.
— Ось платіж. Інших немає. Ми надсилали нагадування.
— На пошту брата?
— На ту, яку ви вказали.
Я кивнула. Сама вказала. Сама вирішила, що так зручніше.
— А наступний курс?
— Бронювання немає.
— Зовсім?
— На наступний місяць залишилося одне місце. Можемо зараз оформити.
Я зняла сумку з плеча й сіла.
— Оформлюйте. І рахунок за борг теж, будь ласка.
— Вам води принести?
— Так. Дякую.
На стоянці мене вже чекав Денис із пакетом фруктів.
— Ну що ти, сестричко, сама не своя? — почав він. — Я якраз до тата…
— Де гроші?
Він зупинився.
— Які?
— Не змушуй мене повторювати.
Денис поставив пакет на капот.
— Я збирався все повернути.
— Куди ти їх витратив?
— Кредити закрив. Там відсотки такі, ти не уявляєш.
— Уявляю. Не уявляю іншого: як ти взяв на це гроші з татового лікування.
— Його ж лікували! Ніхто його не вигнав.
— А ти вирішив перевірити, скільки ще не виганятимуть?
— Не треба так зі мною розмовляти.
— Як треба? Подякувати, що половину все-таки заніс?
Він стиснув губи.
— Я хотів влаштуватися на роботу й повернути.
— Ти вісім місяців шукаєш.
— Бо не хочу йти куди попало!
Повз нас пройшла жінка з милицями. Денис дочекався, поки вона відійде, й заговорив тихіше:
— Ти приїхала й одразу мене судиш. А я тут біля нього. Ти гроші переказала — і спокійна.
Ці слова боляче влучили. Він знав куди.
— Ти правий, — сказала я. — Я не можу бути тут щодня.
Він трохи розслабив плечі.
— От бачиш…
— Але це не дає тобі права брати його гроші.
— Твої гроші, Галю. У тебе хороша зарплата. Ти ще заробиш.
Я подивилася на брата й раптом дуже виразно почула в його голосі ту саму впевненість, із якою свекруха виставляла мені рахунок.
Я ще зароблю. Я доплачу. Я владнаю.
— Більше на твою картку не надійде ні гривні.
— Добре, самій оплачуй. Тільки батькові не кажи.
— Скажу.
— Навіщо? Щоб у нього тиск підскочив? Ти ж старша, маєш розуміти!
— Я розумію, що він має право знати.
— Галю!
Я взялася за дверну ручку.
— Фрукти занеси. Тільки не кажи йому, що це на останні гроші.
У касі я оплатила борг і наступний курс. На рахунку залишилося на бензин та найнеобхідніше до зарплати.
Адміністраторка простягнула чеки.
— Усе. Місце закріплене.
— Точно?
Вона м’яко всміхнулася.
— Точно, пані Галино.
Я притиснула папери долонею до сумки й лише тоді відчула, як сильно в мене тремтять руки.
Тато сидів біля вікна. Ліва рука лежала на підлокітнику, правою він намагався перегорнути сторінку журналу.
— О, хто до нас! — зрадів він. — Наречену покинула?
— На кілька днів.
— Посварилися?
— Ні, тату. З Даринкою в нас усе добре.
Він уважно подивився на мене.
— А з ким недобре?
Я сіла поруч.
— Треба поговорити. По пунктах.
— Ну давай. Зараз знатиму, що я твій постачальник.
Я всміхнулася, але він відразу прибрав усмішку з обличчя.
— Що сталося, доню?
Я розповіла про оплату. Без крику, без образ на Дениса. Лише те, що дізналася.
Тато довго дивився на журнал.
— А ти йому всі гроші передала?
— Усі.
— І тепер заплатила вдруге?
— Борг закрила. Наступний курс теж.
Він потер чоло.
— Галько…
— Тату, будь ласка, не кажи, що на тебе багато йде.
— Я не це хотів сказати.
Він простягнув праву руку, і я вклала в неї свою.
— Чого ти раніше мовчала?
— Думала, так тобі буде спокійніше.
— А тобі?
Я знизала плечима.
— Звикла.
Він міцніше стиснув мої пальці.
— Це ми тебе привчили. Усе: ти старша та ти старша. А ти ж теж дитиною була.
Я відвернулася до вікна.
— Тату…
— Пам’ятаю той парник. Знав, що Денис розбив. А тебе сварив, бо ти стояла переді мною, а він сховався.
У мене защипало в носі.
— Давно це було.
— А ти досі за нього виходиш.
Я мовчки витерла щоку.
Тато зачекав, поки я заспокоюся, тоді торкнувся мого телефона.
— Покажи краще онучку. Вона мені писала про сукню. Рукави якісь особливі.
Я відкрила фотографію.
— Ось.
Він підніс телефон ближче.
— Ох ти ж… Наша Даринка?
— Наша.
— Треба мені до суботи на ноги ставати.
— Тату, лікар поки не дозволяє такої дороги.
Він опустив телефон.
— Знаю.
— Ми щось придумаємо.
— Тільки не витрачай більше нічого. Чуєш?
— Чую.
До комплексу я повернулася в суботу вранці. Забрала дорогою свою давно оплачену темно-синю сукню й перевдяглася в готелі.
Богдана побачила вже в залі. Він сидів біля матері. Кивнув мені, наче ми були знайомими, які випадково зустрілися на чужому святі.
Я теж кивнула.
— Мамо!
Даринка підхопила мене під руку. Я на мить забула і про Богдана, і про гроші.
— Яка ж ти красива…
— Тільки не плач, бо я теж почну, а мені все намалювали.
Я засміялася крізь сльози.
— Добре. Триматимуся.
— Ходімо. У нас для тебе дещо є.
Стіл біля вікна був довший, ніж на схемі. Моя двоюрідна сестра вже махала мені рукою, а її чоловік підводився назустріч.
— Ви приїхали…
— А куди б ми поділи ті квитки? — усміхнулася сестра й обійняла мене.
Я повернулася до доньки.
— Даринко?
— Олена з чоловіком оплатили додаткові місця. Ми пробували заперечувати, а вони сказали, що тоді самі образяться.
Пані Олена підійшла з іншого боку.
— І правильно сказали.
— Я вам поверну, — тихо промовила я.
— Ви нам краще потім рецепт свого медівника дасте.
— Олено…
— Галю, сьогодні діти одружуються. Давайте хоч ми з вами не будемо рахувати, хто кому що винен.
Я обійняла її.
Поруч із моєю тарілкою стояв планшет на підставці.
— А тепер головний гість, — оголосила Даринка.
На екрані з’явився тато у в’язаній жилетці. Він нахилився до камери.
— Є хто живий? Бо я себе бачу, а вас ні.
— Дідусю! — Даринка засміялася й присіла навпроти.
— О! Тепер бачу. Ану відійди. Ще. Дай сукню роздивитися.
Вона покрутилася.
— Ну як?
— Мереживо гарне. А наречений де? Нехай підійде, я маю йому два слова сказати.
— Тільки не лякай хлопця, — попросила я.
— Я лагідно.
Наречений нахилився до планшета.
— Слухаю вас, Миколо Петровичу.
— Бережи її.
— Буду.
— І маму її теж не ображай. Вона в нас хороша.
Я затулила рот долонею.
Даринка перевернула мою картку й написала ручкою: «Разом із дідусем Миколою».
— Ось, — поставила біля планшета. — Тепер правильно.
Тата вітали, підносили до екрана келихи, запитували, чи добре чути музику. Він вимагав показати озеро й раз у раз просив Даринку повернутися, бо ще не надивився.
Денис так і не приїхав.
Перед тортом до столу підійшла Людмила Іванівна. Спершу оглянула мою сестру з чоловіком, тоді — планшет.
— Це ще що?
— Добрий вечір, Людмило Іванівно, — озвався з екрана тато.
Вона коротко кивнула й подивилася на мене.
— Галю, можна тебе на хвилину?
— Кажіть.
— Не тут.
— Я слухаю.
Свекруха нахилилася ближче.
— Навіщо ця вистава з планшетом? У нас фотограф, гарне оформлення. А тут дроти посеред столу.
Я відсунула келих, щоб татові було краще видно залу.
— Тут мій батько. Він дивиться весілля онучки.
— Потім показали б відео.
— Він хоче бути з нею зараз.
— Я оплатила цю залу.
— Так. І я вам за це вдячна.
Вона трохи випросталася, ніби нарешті почула належну відповідь.
— То май повагу…
— Але планшет залишиться.
Її обличчя застигло.
— Ти мене не зрозуміла?
— Зрозуміла. Ви не хочете бачити тут мою родину. А я хочу.
— Я вирішую, хто…
— Ні, Людмило Іванівно. Не це.
За столом стало тихо. Я не підвищувала голосу, але сестра поклала долоню мені на руку.
— Ви оплатили ресторан, — продовжила я. — Не право вказувати моєму батькові, чи можна йому дивитися на онучку.
— Богдане!
Він підійшов майже відразу. Напевне, весь час стежив за нами.
— Що сталося?
— Подивися, що твоя дружина влаштувала.
Богдан глянув на екран.
— Добрий вечір, Миколо Петровичу.
— Добрий, — відповів тато.
Чоловік знову взявся за обручку.
— Мамо, нехай стоїть. Нікому ж не заважає.
— Тобто я тут уже нічого не вирішую?
— Зараз торт винесуть. Давай сядемо.
— Сама сідай, якщо хочеш, — кинула вона мені й поправилася: — Сідайте. А я поїду. Раз моя присутність більше не потрібна.
— Людмило Іванівно, — тихо промовила Олена, — вас ніхто не виганяє.
— Не треба мене вмовляти.
Вона розвернулася й пішла до виходу.
Богдан затримався біля мене.
— Я проведу її.
— Добре.
Він наче чекав ще якихось слів. Не дочекався й пішов.
На екрані тато кашлянув.
— Галько, може, мені відключитися?
— Ні, тату.
— Я не хочу, щоб через мене…
— Не через тебе. Залишайся. Даринка обіцяла показати, як різатиме торт.
Він трохи помовчав, а тоді кивнув.
— Ну тоді покличте її. Бо мені тут вечерю несуть, а я не можу пропустити головне.
Увечері я вийшла на причал. Музика ще долинала з ресторану, але тут можна було побути в тиші.
Я загорнулася в Оленин плед і сіла на лавку.
Грошей майже не залишилося. Богдан так і не повернувся за наш стіл. Попереду чекали розмови, яких він роками уникав, і я ще не знала, чим вони закінчаться.
Та татові оплатили лікування. Даринка сміялася, коли вони з чоловіком розрізали торт. Сестра обіймала мене не тому, що я щось для неї зробила, а просто тому, що скучила.
Телефон завібрував.
Богдан написав: «Нам треба серйозно поговорити. По пунктах».
Я перечитала. Потім ще раз.
Раніше я одразу зателефонувала б. З’ясовувала, де він, чи не образилася мама, що тепер треба владнати.
Я заблокувала екран і поклала телефон поруч.
Завтра ми поговоримо. Я вислухаю його — і скажу своє.
А зараз можна було ще трохи посидіти біля води. Нікуди не бігти. Нічого не виправляти.