Святослав підчепив виделкою третю котлету просто зі сковороди й відсунув двома пальцями магазинний чек.
— Давай одразу домовимось, Любашо. Ти купуєш продукти, а я відкладаю на машину.
Люба завмерла біля плити з лопаткою в руці.
— Перепрошую? Я вчора після роботи дві сумки притягла. Попросила тебе половину скинути, а ти мені що відповідаєш?
— Та не починай зранку, — Святослав поморщився. — Якщо я зарплату на ковбасу й порошок витрачатиму, то до зими машини не куплю. Ціни бачила?
— Бачила. Я ж за них плачу.
Любі було сорок шість. Вона працювала бухгалтеркою на ткацькому комбінаті й добре знала ціну грошам. Три роки тому взяла в іпотеку двокімнатну квартиру. Донька вже жила зі своєю сім’єю в сусідній області, тож усі платежі Люба тягнула сама.
Святослава вона зустріла вісім місяців тому. Сорокавосьмирічний постачальник із будівельної бази здавався господарським і щедрим: то курку гриль принесе, то мандаринів купить.
А пів року тому попросився пожити в Люби тиждень. Мовляв, у його матері, Стефанії Кузьмівни, труби міняють.
За тижнем минув місяць, потім другий. У шафі оселилася Славкова дублянка, на антресолі — коробки з рибальськими блешнями. Спочатку він давав гроші на господарство, але останні три місяці Люба від нього нічого не бачила.
А місяць тому ще й позичив чималу суму на коронку в стоматолога.
Люба поставила лопатку й сіла навпроти.
— Ти три місяці ні копійки додому не приносиш. Я думала, в тебе труднощі на роботі. А ти, виходить, на машину складав?
— Відкладав на свою ціль, так, — Святослав випростався. — Мені сорок вісім, я старший постачальник. Усі мужики у дворі на іномарках, один я в маршрутці штовхаюсь.
— І до чого тут моя зарплата?
— Ми ж не чужі люди. Підтримай мене. Ти все одно готуєш. Яка різниця — на одного чи на двох?
— Велика, Славо. Мені раніше курки на тиждень вистачало, а ти вчора пів кіло буженини за раз з’їв.
— Ой, ну не дрібнися! Куплю машину — тебе ж возитиму. На озеро поїдемо, по гриби…
— Я тебе годую щодня, а ти мене, може, колись на озеро звозиш?
— Ну чого «може»? Звісно, звожу!
Люба придивилася до нього.
— А коронка де?
— Яка ще коронка?
— Та, на яку ти в мене гроші позичив. Ти досі на лівий бік жуєш.
Святослав опустив очі до столу.
— Лікар сказав, що спочатку ясна треба підлікувати. Гроші лежать, чекають. Віддам із премії, не смикай мене.
Він підвівся, взувся і взяв із полиці біля дзеркала нову шкіряну обкладинку для автодокументів. Купив заздалегідь, хоча машини ще не мав.
— Все, побіг. Не дуйся, — цмокнув він Любу в щоку. — Ти після роботи реберець свинячих візьми, потушкуй із картоплею. Мама ввечері зазирне.
— Твоя мама? Ти мене хоч спитав?
— Та вона ненадовго! Ми після обіду з нею машини подивимось, а потім разом повечеряємо. Бувай!
Двері зачинилися раніше, ніж Люба встигла відповісти.
В обідню перерву вона відкрила банківський застосунок і взялася рахувати. З появою Святослава витрати на продукти зросли майже втричі. За воду й електрику теж набігало чимало: Славко любив поніжитися у ванні.
Люба згадала старшу табельницю із сусіднього цеху. Та три роки годувала кавалера, поки він усі зароблені гроші вкладав у лазню в селі. А коли добудував, привіз туди іншу жінку.
Після роботи Люба пройшла повз м’ясні вітрини. Купила собі йогурт і булочку з маком. Булочку з’їла дорогою додому, а вдома дістала з комода графік іпотечних платежів і комунальні квитанції.
Близько сьомої задзвонили у двері.
— Приймай гостей! — весело вигукнула Стефанія Кузьмівна, заходячи першою. На ній була ошатна блузка, під пахвою — лакована сумочка. — Ох і набігалися ми зі Славочкою! Але машину знайшли — красуня! Срібляста, салон чистенький…
Святослав поставив на тумбу пластиковий лоток із холодцем.
— Оце до реберець, — пояснила мати. — А чим у тебе пахне? Щось я не…
Славко вже зазирнув на кухню. Торкнувся холодної конфорки, відкрив хлібницю.
— Любо, а вечеря де?
— Я сьогодні не готувала.
— Як не готувала? Я ж просив реберця купити!
Люба поклала перед ним стос паперів.
— Сплати.
— Що сплатити?
— Твою частину за проживання.
Святослав витріщився на неї.
— Це ще що за макулатура?
— Платіж банку і комунальні. Ти сьогодні сказав, що відкладаєш на машину, а продукти купую я. Так не піде. Давай ділити витрати навпіл. За цей місяць і за п’ять попередніх.
Стефанія Кузьмівна вихопила верхній аркуш.
— Це ти серйозно? Квартира чия?
— Моя.
— А кредит хто брав? Ти! З якого дива мій син має його виплачувати? Він тут навіть не зареєстрований!
— А з якого дива я його пів року годую? — Люба забрала в неї аркуш. — Нехай орендує таку квартиру. Побачимо, скільки заплатить.
— Ти мене з квартирантом не рівняй! — Святослав стукнув долонею по столу. — Я тут мужик чи хто? Я тобі розетку лагодив, кран підтягував!
— А їв ти за цей час на путівку до моря.
— Та я ж для нас машину купую!
— Для нас? Тоді вкладаємося порівну. Або поверни мені сьогодні борг за стоматолога. Мені на продукти не вистачає.
Святослав відвів погляд.
— Немає в мене зараз грошей. Пізніше віддам.
— Та чого ти перед нею виправдовуєшся? — втрутилася мати. — Ми годину тому завдаток віддали. Всі гроші склали, і ті, що ти йому давала, теж.
Люба подивилася на Святослава.
— Ти казав, вони лежать. Ти їх на машину віддав?
— Ну а як би я в тебе позичив? — огризнувся він. — Ти за кожну котлету готова вдавитися.
— Син правильно зробив, — заявила Стефанія Кузьмівна. — І машину ми на мене оформляємо. Щоб потім ніхто на наше майно не зазіхав.
— На вас? — тихо перепитала Люба. — На мої гроші?
— Твої гроші він поверне, чула ж! — мати схрестила руки. — Не збіднієш.
Святослав знову відчув себе впевненіше.
— Ти взагалі на себе подивись. Сорок шість років, донька далеко, іпотека на шиї. Думаєш, за тобою черга з женихів стоїть?
— А за тобою, мабуть…
— Та інша була б рада, що поруч непитущий мужик із посадою! — перебив він. — Прибери свої папірці й посмаж нам яєчню. Мати голодна.
Люба сіла на табурет. Гроші, які вона відкладала на відпустку, опинилися в чужій машині. А на власній кухні їй наказували смажити яєчню.
Вона помовчала, потім підвелася й зібрала квитанції.
— Значить так, Славо. Або зараз переказуєш мені свою частину за пів року, або збираєш речі й ідеш.
— Куди я на ніч поїду? — пирхнув він. — У мами у ванній кахель збитий.
Люба вийшла в передпокій. Поклала шкіряну обкладинку в його черевик, зняла з шафи дублянку й витягла сумку з рибальськими коробками.
— Славочко, вона ж серйозно! — Стефанія Кузьмівна поспішила за нею. — Любо, ти що, людину на вулицю виставляєш?
— Він із вами піде. Труби у вас уже пів року як поміняли.
— Ходімо, синку! — мати стиснула ручку сумочки. — Через три дні сама дзвонитиме, проситиметься!
Але Святослав дивився на свою дублянку.
— Любашо, ну чого ти так? Я ж уранці пожартував. Давай завтра сядемо й поговоримо про бюджет.
— Поговориш із мамою в маршрутці.
Люба взяла лоток із холодцем і простягла йому.
— Тримай. Повечеряєте вдома. А гроші за коронку повернеш на картку до п’ятниці.
— А якщо ні? У поліцію побіжиш?
— У понеділок прийду до тебе на базу. І при твоїх колегах запитаю директора, відколи старший постачальник у жінок на зуби позичає, щоб мамі машину купити.
Святослав зблід.
— Ти не посмієш.
— Перевір.
Він підхопив сумку, дублянку й холодець та вийшов слідом за матір’ю. Люба зачинила за ними двері.
За чотири дні Святослав повернув борг до гривні. Мабуть, так не хотів бачити Любу на прохідній своєї бази, що позичив у когось із родичів.
Минуло три місяці. Без Славка продукти перестали зникати з холодильника за один вечір. Люба купила нове осіннє пальто й двічі за літо внесла достроковий платіж за іпотекою.
На початку вересня вона зустріла Святослава біля хлібного. Він схуд, черевце опало, а начищені колись туфлі помітно потерлися.
Від спільних знайомих Люба вже чула, що його «ластівка» заглухла через два тижні після купівлі: зламалася коробка передач. Тепер машина стояла під балконом у Стефанії Кузьмівни. Мати ж годувати сина задарма не стала — забирала половину зарплати на господарство й варила гречку з кабачками.
Побачивши Любу, Святослав заступив їй дорогу й усміхнувся.
— Любашо! А ти все гарнішаєш. Слухай, я багато думав… Погарячкували ми тоді. Мати зайвого наговорила.
— А ти, звісно, мовчав?
— Ну, я теж був не правий. Може, зайду сьогодні з тортиком? Нам же непогано було разом. Та й із машиною зараз біда, порадитися ні з ким…
Люба глянула на нього й усміхнулася.
— З тортиком, Славо, йди до зубного. Раптом ясна вже зажили. А мені чужі машини ремонтувати ніколи — я свою іпотеку закриваю.
Вона обійшла його й пішла алеєю додому.