Вероніка стягнула плащ і повісила його на гачок. Після нічної зміни в диспетчерській таксопарку гуділи ноги, а в голові була одна думка: беруші, ліжко, сон.
— Нікушо, тихіше! — Георгій визирнув із кімнати. — Мама тільки лягла.
— Яка мама?
— Моя. У неї вдома стояк прорвало, поживе поки що в нас.
Вероніка завмерла з сумкою в руці.
— У нас? Ти міг хоч подзвонити?
— Ти на роботі була, зайнята. Я ж не міг маму на вулиці залишити. Вона в нашій спальні лягла, а твої речі я в комірчину переніс.
— Що ти зробив?
— Ну а куди їх було подіти?
Дверцята комори не зачинялися. Зі щілини стирчав рукав її бордової блузки, а на підлозі біля пилососа лежала сукня.
Вероніка подивилася на чоловіка, ніби вперше його побачила. Десять років тому цю двокімнатну квартиру їй залишила тітка. Шість років тому сюди переїхав Георгій — із двома сорочками та звичкою говорити таким тоном, наче він начальник, хоча працював звичайним постачальником на меблевій базі.
— А спати мені де? — запитала вона.
— У залі. Я тобі розкладачку біля лоджії поставив.
— Георгію, у мене спина хвора. Я пів року нічні зміни брала, щоб матрац купити.
— Та пару тижнів якось потерпиш. Мама літня, у неї тиск підскочив. Вогкість, перекриття тече…
— У твоєї мами є дочка. Тетяна за двадцять хвилин їзди живе.
— Ти ж знаєш Тетяну! Вони з матір’ю за пів години пересваряться.
— А зі мною не пересвариться?
— Ти ж відходлива. По-людськи треба.
Вероніка посунула його з дороги й зазирнула до спальні. На новому матраці лежав чужий в’язаний плед. Її креми й маска для сну зникли з тітчиного трельяжа, зате на тумбі стояла пляшечка валеріанки.
З кухні тягнуло хлоркою.
— Мама хіба не спить? — запитала Вероніка.
Георгій не відповів.
На кухні Альбіна Прокопівна стояла біля плити. У великому емальованому тазу кипіли сірі ганчірки. На підвіконні лежала земля, а поряд — вирвана з корінням герань.
— Альбіно Прокопівно, доброго ранку. Ви що зробили з моїми квітами?
— Нарешті прийшла! — Свекруха обернулася. — Смердить твоя герань на всю квартиру. Я в ці горщики цибулю посаджу.
— Я цю герань пів року шукала!
Вероніка вимкнула газ під тазом.
— І навіщо ви ганчірки з хлоркою в моїй кухні варите?
— Бо мені чистота потрібна! І спокій. Я всю ніч через трамваї за вікном не спала. Георгію, синку, підійди!
Чоловік з’явився в дверях.
— Що, мамуль?
— Ти те дзеркало з ящиками в спальні бачив? Викинь його сьогодні. Я на тому місці свій комод під ліки поставлю.
— Зараз зробимо, мамо.
— Нічого ви не зробите! — Вероніка аж випросталася. — Це трельяж моєї тітки. І навіщо вам тут комод, якщо ви на два тижні?
— Та поки що поставимо, — відмахнувся Георгій.
— А мої речі навіщо в комору викинув?
— Мамі ж треба було в шафі місце звільнити.
— А свою половину звільнити не міг?
— У мене там сорочки! Мені на роботу в прасованому їздити треба.
— А мені, значить, можна в м’ятому?
— Нікуш, ну не починай.
— Правильно син каже, — втрутилася Альбіна Прокопівна. — Я його виростила непитущим, господарським. Могла б хоч дякую сказати.
— За що саме?
— Хоч би за кефіром збігала. У мене печія. І готувати мені треба дієтичне, перед роботою встигатимеш.
— Я після нічної зміни. Я хочу спати.
— Не розвалишся! Я в твої роки на заводі працювала і всю сім’ю годувала.
Вероніка сперлася об одвірок. У диспетчерській її змінниця Тома якось пустила зовицю переночувати, поки та ванну ремонтувала. Три роки потім жила на власній канапі, доки не роз’їхалися зі скандалом.
— Георгію, в якому під’їзді у мами стояк прорвало?
— А тобі навіщо?
— Зателефоную в диспетчерську. Дізнаюся, коли полагодять.
— Та там приватна бригада працює. У конторі нічого не знають.
— Приватна бригада міняє стояк у дев’ятиповерхівці?
Георгій відвів очі.
У двері подзвонили. Він кинувся відчиняти, але затримати гостю не встиг. До передпокою зайшла Тетяна з двома коробками. Зверху лежала зимова дублянка.
— Ух, який у вас повільний ліфт! Георгію, спускайся, там таксист ще два баули біля під’їзду залишив. Мамин кришталь і чоботи.
Вероніка подивилася на дублянку. За вікном цвів травневий бузок.
— Тетяно, навіщо мамі зимові речі на два тижні?
— На які два тижні?
Тетяна глянула на брата й пирснула.
— Георгію, ти що їй сказав?
— Таню, мовчи! — гаркнула з кухні Альбіна Прокопівна.
— А що мовчи? Все одно дізнається. Здали ми мамину квартиру на рік. Учора договір підписали, люди вже заїхали.
— Здали? — перепитала Вероніка. — А труба?
— Та яка труба! Мені гроші потрібні: кредитку закрити, страховку на машину продовжити.
— І ви вирішили на рік поселити маму в моїй спальні?
— А куди її? — Тетяна скинула голову. — У мене однокімнатна квартира, особисте життя тільки налагоджується. А вас тут двоє працює, і кімнат дві.
— Тобто мені можна й на розкладачці?
— Ти все одно з роботи не вилазиш. Прийшла, поспала й далі побігла. А мамі тут добре: сквер поруч, поверх невисокий, ти допоможеш.
— Георгію, ти знав?
Чоловік потер підборіддя.
— Ми хотіли тобі сказати.
— Коли? Після того, як трельяж викинете?
— Не кричи, мама нервує.
Альбіна Прокопівна вийшла з кухні.
— Танюша правильно все зробила. Їй гроші потрібніші. А ти, Вероніко, живеш за моїм сином як за кам’яною стіною.
— У моїй квартирі?
— Не дорікай квадратними метрами! Краще коробки розбери.
— Ні. Викликайте таксі й забирайте свої речі. Георгію, у тебе пів години, щоб перевезти маму до сестри.
— Нікуди вона не поїде! — Чоловік почервонів. — Мешканці вже заставу за два місяці віддали. Ніхто їм гроші не повертатиме.
— Це ваші проблеми.
— А щоб ти знала, я ще минулого тижня зробив мамі й Тетяні ключі. Можуть заходити, коли захочуть.
— Ти роздав ключі від моєї квартири?
— Вони мені рідні! І гроші я з твого конверта взяв. За вантажників заплатив, мамі перину з подушками купимо.
— З якого конверта?
— Не вдавай, що не знаєш. Із комода.
Вероніка відчула, як у неї похололи руки. У тому конверті вона відкладала на літній відпочинок біля озера.
— Ти заліз у мої відпускні?
— З получки якось поверну. Один рік без озера переживеш. Здоров’я матері важливіше.
— От безсовісна! — Альбіна Прокопівна схопилася за валеріанку. — Шматком хліба літній людині дорікає!
— Змирися, Ніко, — сказала Тетяна. — Пошумиш і звикнеш. Георгію, ходімо за кришталем, таксист чекає.
— А ти лягай на свою розкладачку, — додав чоловік. — Не ганьби мене перед родиною. Розмова закінчена.
Вероніка сіла на лаву. Після безсонної ночі перед очима пливло. Вона дивилася на рукав своєї блузки, що лежав на брудному колесі пилососа, і чула, як свекруха знову командує:
— Синку, неси кришталь у сервант.
Вероніка встала, відчинила антресоль і стягнула звідти два великі картаті баули.
— Це ще що? — насупився Георгій.
Вона мовчки відчинила шафу, зняла з вішаків його сорочки й запхала в сумку разом зі штанами та куртками. Зверху полетіли черевики.
— Ти здуріла? Сорочки ж помнуться!
— Мої вже пом’ялися.
Вероніка застебнула баул і виштовхнула його на сходовий майданчик. Слідом витягла коробки та дублянку.
— Обидва дублікати — на тумбу. І мої гроші до останньої гривні.
— Зараз! — пирхнула Тетяна, але відступила до дверей. — Георгій тут чоловік.
— Уже колишній, — сказала Вероніка.
Вона пішла на кухню, обережно взяла таз із гарячою водою та повернулася до передпокою.
— Якщо грошей і ключів зараз не буде на тумбі, я виллю це на ваші речі. А потім подзвоню твоєму директору, Георгію, і розповім, як ти з мого комода гроші береш.
— Ти не посмієш! — Тетяна кинулася до дублянки. — Вона ж дорогуща!
Вероніка нахилила таз над чоловіковим баулом.
— Рахую до трьох. Раз…
— Стій! — Георгій засунув руку в кишеню. — На, забирай!
Він кинув на тумбу зім’яті купюри.
— Там не все, — сказала Вероніка.
— Таню, віддай! — закричав Георгій. — Вона ж зараз усе заллє! У чому я на роботу поїду?
— Ти мені сам їх дав! — огризнулася сестра, але дістала з кишені решту грошей і поклала на тумбу. Поряд дзенькнув ключ.
Альбіна Прокопівна миттю збігала до спальні, схопила плед і валеріанку та повернулася в передпокій.
— Моєї ноги більше в цьому гадюшнику не буде! — Вона жбурнула ключ поруч із Тетяниним. — Ходімо, синку, до Танюші.
— До мене? — Тетяна аж рота роззявила. — Ми так не домовлялися!
— А мене ти питала, коли сюди маму везла? — запитала Вероніка.
Вона поставила таз на майданчику й виставила слідом Георгієві капці.
— Синівський обов’язок виконуй на своїх метрах. Забирай речі й виходь.
— Нікушо, та почекай…
— Ні. Розмова закінчена.
За дверима одразу почалася суперечка.
— У мене й так місця немає! — кричала Тетяна.
— Треба було думати, перш ніж квартиру здавати! — відповідав Георгій.
Вероніка зачинила двері. Перерахувала гроші — усе зійшлося. Потім викликала майстра, щоб змінив замок.
Коли він пішов, вона повернула речі до шафи, прибрала з матраца чуже покривало й нарешті лягла. Проспала до самого вечора.
Минуло два місяці. Вони з Георгієм розлучилися, а Вероніка з’їздила на озеро. Два тижні купалася, гуляла лісом і вперше за довгий час нікуди не поспішала.
Наприкінці липня біля перукарні вона зіткнулася з колишнім чоловіком. Георгій помітно змарнів.
— Нікушо, привіт! — Він поспішив їй назустріч. — Гарно виглядаєш.
— Дякую.
— Ти ж відпочила? Може, поговоримо спокійно?
— Про що?
— Ну, посварилися й вистачить. Ти ж відходлива.
Виявилося, Тетяна відмовилася виселяти квартирантів і повертати заставу. Георгій із матір’ю перебралися до її однокімнатної квартири. Тепер він спав на кухні на тій самій розкладачці.
— Мама з Тетяною весь час сваряться, — поскаржився він. — І в усьому я винен. То грошей мало, то на кухні заважаю.
— А розкладачка як?
— Що?
— Зручна?
Георгій скривився.
— Нікуш, я серйозно. Давай я речі назад перевезу? Ми з мамою тихенько в залі до весни перекантуємося. Я тобі навіть нові квіти куплю.
Вероніка подивилася на нього й розсміялася.
— Бажаю тобі здоров’я, Георгію. Воно тобі з твоїм синівським обов’язком знадобиться.
Вона обійшла його й пішла до свого під’їзду. У холодильнику чекав холодний компот, а на кухні — рум’яні оладки.
А ви пустили б на поріг родичів, які за вашою спиною вирішили розпорядитися вашою квартирою?