— Вам для рідних онуків ковбаси шкода?!
Ганна Петрівна здригнулася й поставила чашку на стіл. Надія стояла на порозі кухні — розпашіла, у розстебнутому пальті.
— Що сталося? Де діти?
— Унизу, з Вірою Степанівною. Я попросила її п’ять хвилин посидіти. Ви мені краще поясніть: самі ковбасу їсте, а їм — кашу на воді?
Свекруха глянула на тарілку біля чашки. На ній лежали три тоненькі кружальця.
— Надіє, зніми пальто й не кричи.
— А як мені говорити? Оленка щойно сказала: «Бабуся нам ковбаски не дала. Сказала, що нам не можна, а сама їла». Це правда?
— Я не дала. Але…
— То що тут пояснювати?!
— Хоча б те, чим я годувала твоїх дітей.
Надія вперлася долонями в край столу.
— Я не про меню питаю. Вони попросили шматочок. Діти, Ганно Петрівно! Не чужі люди з вулиці!
— Я пам’ятаю, хто вони мені.
Від цієї тихої відповіді Надія на мить замовкла. Та одразу знову кивнула на тарілку:
— Тоді як ви могли?
Ганна Петрівна відсунула стілець.
— Сідай. Тільки домовмося: ти запитала — тепер дай мені відповісти.
Ще в четвер Надія говорила з нею зовсім інакше.
— Ганно Петрівно, ви нас урятуєте? — просила вона телефоном, затиснувши слухавку плечем і гортаючи робочі папери. — Мені в суботу в офіс, Сергієві на об’єкт. Можна малих до вас із п’ятниці до неділі?
— А Сергій допізна буде?
— Та хто його знає. Я теж зі звітами сидітиму. Вони ж за вами скучили.
Ганна Петрівна лежала на дивані з тонометром поруч. Голова боліла так, що навіть світло довелося вимкнути.
— Привозь, — сказала після короткої паузи. — Тільки в неділю забери не пізно. Я надвечір уже втомлююся.
— Звісно! Дякую вам!
Після розмови бабуся ще трохи полежала, потім повільно підвелася й пішла перевіряти запаси.
У морозилці знайшлися дві курячі ніжки та шматочок масла. На полиці — крупи, картопля, кілька морквин. Вистачить на суп і кашу. Молока треба докупити.
Вона відкрила гаманець, перерахувала гроші й поклала назад.
Триста двадцять гривень. До пенсії — ще понад тиждень.
У п’ятницю Надія привезла дітей уже затемна.
— Бабусю! — Максимко вчепився їй у коліна. — Ми в тебе спатимемо дві ночі?
— Дві, козаче. Проходь, руки помиємо.
— Тут банани, печиво, йогурти, — Надія простягнула пакет. — Максимкові светр поклала зверху. Оленко, допомагай бабусі, чуєш?
— Чую!
Знизу засигналило таксі.
— Ой, я побігла. Якщо що — дзвоніть!
— Надійко, зачекай…
— Щось забула?
Ганна Петрівна глянула на дітей, які вже стягували черевики.
— Та ні. Їдь обережно.
Двері зачинилися.
— Бабусю, а що на вечерю? — спитав Максимко.
— Зараз супчик погрію.
— А казка буде?
— І казка буде.
У суботу вона зварила рисову кашу на молоці, поклала дітям останнє масло. На обід — суп із куркою та домашньою локшиною.
— Мені оцю ніжку! — Максимко потягнувся до тарілки.
— Не хапай, гаряча, — зупинила його Оленка. — Бабусю, а тобі?
— Мені бульйону досить. Їжте, поки тепле.
Потім вони гуляли у дворі, шукали під мокрим листям каштани, вдома будували вежу з коробок. Увечері Ганна Петрівна читала їм уголос, а коли Максимко заснув у неї під боком, ще довго не ворушилася — боялася розбудити.
Лише в неділю, прибравши після дитячого обіду, вона дістала з холодильника згорток.
Ковбасу принесла сусідка.
— Візьми, Ганю. Донька передала, мені самій багато.
— Не треба, Віро, лиши собі.
— Бери, кажу. Ти ж після хвороби ледве ходиш. Лікар що сказав?
— Що харчуватися треба краще.
— От і не сперечайся. І не живи самими крупами.
Ганна Петрівна берегла гостинець: відрізала потроху, решту загортала й ховала на полицю. Не тому, що вважала ковбасу ліками. Просто іншого м’ясного в неї майже не залишилося.
Вона саме поклала два тоненькі кружальця на хліб, коли на кухню забігла Оленка.
— Бабусю, це ковбаска?
— Так, сонечко.
— А нам даси? Максимко теж любить.
Бабуся опустила очі на згорток.
— Оленко… Вона копчена, солона. Вам краще такої не треба.
— А ти їси.
— Мені після хвороби сили потрібні. Лікар сказав, що треба краще їсти.
Оленка насупилася.
— А нам сили не потрібні?
Ганна Петрівна розгублено поправила папір.
— Ви ж курочку їли. І суп. Ходімо краще, дочитаємо про того ведмедика.
— Я тільки спитала, — тихо сказала дівчинка й вийшла.
Бабуся залишилася стояти біля столу з хлібом у руці. Покликати? Відрізати? Роздати — і не думати?
Вона вже взяла ніж, але знову поклала його.
До пенсії треба було якось дожити.
Коли Надія в неділю забрала дітей, Оленка згадала саме цю розмову.
— Мамо, бабуся їла ковбасу, а нам не дала.
— Як це — не дала?
— Сказала, нам не можна. А сама їла.
— А вас чим годувала?
— Кашею, — озвався Максимко.
— Увесь час?
— І супом, — додала Оленка. — Але ковбаску не дала.
Надія вже майже не почула про суп. Зупинилася біля під’їзду, міцніше стиснула ручку дитячого рюкзака.
На лавці сиділа Віра Степанівна.
— Побудете з ними хвилинку? Я дещо нагорі забула.
І, не чекаючи дитячих запитань, пішла назад.
Тепер вона сиділа навпроти свекрухи, схрестивши руки.
— Я слухаю.
— Учора була молочна каша, курячий суп, гречка. Яблука їм запекла. Сьогодні — вівсянка й овочевий суп. Оленка двічі добавки попросила.
— Я не кажу, що ви зовсім їх не годували…
— Щойно казала.
Надія стиснула губи.
— Добре. Не так висловилася. Але ж могли дати по шматочку. Вони образилися.
— Могла, — погодилася Ганна Петрівна.
Надія здивовано підвела очі.
— То чому?
Свекруха помовчала. Потім підтягнула до себе край хустки.
— Бо пошкодувала залишитися зовсім без нічого.
— Що значить — без нічого?
— Те й значить. Курку я дітям зварила. Масло в кашу поклала. Молоко купила. Залишилися картопля, крупи й оце.
Вона торкнулася тарілки.
— Та ви ж можете піти в магазин…
І замовкла, не договоривши.
Ганна Петрівна дивилася на неї без докору. Від цього стало ще незручніше.
— У мене немає на що, Надіє.
На кухні загув холодильник.
— Зовсім? — уже тихіше спитала невістка.
— Трохи є. Треба розтягнути до пенсії.
— А пенсія?
— Наприкінці тижня.
— Але ж Сергій привозив вам гроші…
— На ліки. Я їх і купила. Чеки в шухляді, якщо хочеш подивитися.
— Навіщо мені чеки?
— Не знаю. Ти сьогодні так питаєш, наче я мушу довести, що не об’їла твоїх дітей.
Надія відвела погляд.
Ганна Петрівна втомлено потерла чоло.
— Після хвороби я погано відновлююся. Встану різко — темно в очах. Лікар каже: м’ясо треба, рибу, сир. А я виходжу з аптеки й рахую, на що ще вистачить.
— Чому ви не сказали?
— Коли? У п’ятницю, коли таксі сигналило?
Надія здригнулася.
Свекруха одразу похитала головою:
— Я не дорікаю. Сама тебе не зупинила.
— Ви щось хотіли сказати… Я пам’ятаю.
— Хотіла попросити, щоб наступного разу продуктів дітям привезли. Та ти поспішала. А потім подумала: впораюся.
Надія повільно розчепила руки.
Перед очима постав той маленький пакет: банани, пачка печива, два йогурти. На двох дітей — із п’ятниці до неділі.
— Господи… — прошепотіла вона.
— Я впоралася, Надю. Вони не голодували. Тільки не треба вимагати, щоб я й останнє віддавала, аби довести, що люблю їх.
Голос свекрухи вперше здригнувся.
— Я їх люблю. Дуже. Але я теж хочу їсти.
Надія підняла на неї очі.
— Ганно Петрівно…
— Мені соромно це говорити. У власному домі сиджу й пояснюю, чому з’їла шматок хліба з ковбасою.
— Не треба. Будь ласка, не треба більше пояснювати.
— Ні, я договорю. Бо ти підеш, а я знову залишуся думати, що погана бабуся. Я боюся злягти, Надю. Боюся, що ви потім не знатимете, як між роботою, дітьми й лікарнею розірватися. Поки я ходжу, я хоч можу вам допомогти. А якщо й себе занедбаю…
Вона замовкла, переводячи подих.
Надія потягнулася через стіл і взяла її за руку.
— Ви не мусите заслужити нашу турботу тим, що сидите з дітьми.
Ганна Петрівна нічого не відповіла.
— Чуєте? Не мусите.
У свекрухи затремтіли губи. Вона відвернулася до вікна.
— Я все життя сама, Надійко. Не вмію я просити. Особливо у вас. У вас свої витрати.
— А ми й раді не помічати, — гірко сказала Надія. — Привезли крупу, цукор — і заспокоїлися. Мовляв, мамі багато не треба.
— Сергій допомагає, коли може.
— Я знаю. Але ми ж навіть не запитали, скільки ті ліки коштують. Не подивилися, що у вас у холодильнику.
Вона витерла щоку долонею.
— А я ще влетіла сюди… Ви мене пробачте. За кожне слово. Особливо за жадібність.
Ганна Петрівна погладила її пальці.
— Ти за дітей злякалася.
— Злякалася — то могла спитати. А не кричати на вас.
Свекруха зітхнула.
— І я Оленці погано пояснила. Треба було чесно сказати, що в мене мало. А я почала про те, що їм не можна… Ніби вона не розуміє.
— Вона зрозуміє. Я поговорю з нею.
Надія підвелася, але не пішла до дверей. Обійшла стіл і обняла свекруху.
Спершу та сиділа нерухомо. Потім притулилася чолом до невістчиної руки.
— Тільки не треба мене жаліти, — прошепотіла.
— Не буду. Буду питати, що купити.
— Ви зараз накупите на пів року…
— Ні. На тиждень. А потім знову привеземо.
Ганна Петрівна тихенько засміялася крізь сльози.
— Уперта ти.
— Є в кого вчитися.
Унизу Максимко вже нетерпляче гойдав ногами.
— Мамо, ти довго! Знайшла?
— Що?
— Що забула.
Надія присіла перед дітьми.
— Знайшла. Ходімо, Віро Степанівно, дякую вам.
Сусідка уважно подивилася на неї, потім на вікно третього поверху.
— Ганя як?
— Втомилася. Ми завтра їй подзвонимо.
У маршрутці Оленка притиснулася до матері.
— Ти бабусю сварила?
Надія не стала відвертатися.
— Сварила. І була неправа.
— Через ковбаску?
— Так. Я вас послухала, розсердилася й не розібралася.
— Але вона справді не дала.
— Я знаю, доню. Ти сказала правду. Просто я не знала всієї правди.
Оленка насупила брови.
— А якої?
— У бабусі залишилося мало продуктів. Вона вам курочку зварила, кашу з маслом, суп. А собі берегла те, що було. Вона після хвороби ще слабенька, їй теж треба добре їсти.
— То треба було купити, — просто сказав Максимко.
Надія пригорнула його ближче.
— Треба було. Нам із татом.
Оленка трохи помовчала.
— Я не хотіла, щоб ти на неї кричала.
— Знаю. Це не твоя провина. Я вже попросила пробачення.
— А ми завтра щось їй купимо?
— Купимо.
— І мандаринки? Вона любить.
— І мандаринки.
Максимко завовтузився в матері під рукою.
— І сир. Щоб не саму кашу.
— І сир, — пообіцяла Надія, ковтнувши клубок у горлі.
Увечері вона дочекалася, поки діти заснуть, і сіла поруч із чоловіком.
— Сергію, треба поговорити про маму.
Він одразу відклав телефон.
— Щось зі здоров’ям?
— І зі здоров’ям. І з грошима.
Надія розповіла про порожній холодильник, ліки, кілька тонких шматочків, які мати розтягувала на дні. Сварку згадала коротко, без подробиць:
— Я ще й образила її сьогодні. Думала, дітям їжі пошкодувала.
Сергій довго мовчав.
— Вона ж каже: «Усе є».
— А ми чуємо те, що нам зручно.
Він опустив голову.
— Я минулого разу питав, чи треба щось. Сказала — ні.
— А холодильник ти відкрив?
— Ні.
— І я не відкрила.
Сергій потер обличчя долонями.
— Завтра після роботи заїду. Спершу в магазин.
— І дізнайся, які саме ліки вона приймає. Не просто гроші залиш — поговори з нею.
— Добре.
— Давай щомісяця окремо відкладати на ліки. А продукти — щоп’ятниці. Щоб вона не чекала, поки ми здогадаємося.
— Давай.
Він потягнувся до телефона, знайшов материн номер і зупинився.
— Пізно вже?
— Подзвони. Вона зрадіє.
Ганна Петрівна відповіла майже одразу.
— Синку? Щось сталося?
Сергій заплющив очі.
— Ні, мамо. Просто хотів почути, як ти.
Наступного дня він завіз їй продукти й довго сидів на кухні. А в п’ятницю вони приїхали всі разом.
Максимко ніс маленький пакет двома руками.
— Це бабусине! Не допомагайте!
Оленка першою подзвонила у двері.
— Бабусю, ми до тебе!
Ганна Петрівна впустила їх і розгублено подивилася на сумки.
— Діти, ну куди стільки? У мене ж тепер усе є!
— Мамо, ми перед магазином список склали, — сказав Сергій. — Тут нічого зайвого.
— А це я вибрала, — Оленка простягнула мандарини. — Тобі.
— Дякую, сонечко.
Максимко поставив свій пакет на підлогу й урочисто дістав сир.
— А це теж тобі. Але можна ми разом?
У Ганни Петрівни заблищали очі.
— Разом, козаче. Звісно, разом.
Надія мовчки обійняла її за плечі й забрала пакет, щоб розкласти покупки.
— Чайник ставити? — запитала свекруха, все ще ніяковіючи.
— Ставте. Ми сьогодні нікуди не поспішаємо.
За столом Оленка розповідала про школу, Максимко доводив, що сам доніс найважчу сумку. Сергій нарізав хліб, Надія діставала пиріг.
Коли всі вже сіли, вона помітила, що Ганна Петрівна знову поклала собі найменше.
Надія не стала нічого казати. Просто підсунула їй ближче тарілку.
Свекруха глянула на неї, трохи повагалася — і взяла ще шматочок.
А як ви вважаєте: літнім батькам варто самим говорити про матеріальні труднощі чи дорослі діти мають помічати їх без нагадувань?