Дощ зарядив ще з обіду. Люда постояла на ґанку, подивилася на залиті грядки й зітхнула:
— Ну все. Попрацювала.
За парканом грюкнули дверцята машини.
— Людо! — гукнула сусідка Люба. — Ми додому їдемо. Поїхали з нами!
— Я ж до неділі хотіла лишитися.
— І що ти тут робитимеш? Дощ рахуватимеш?
Люда ще раз глянула на небо.
— Зачекайте десять хвилин. Я швидко!
О п’ятій вона вже відчиняла двері своєї квартири. У передпокої стояли жіночі туфлі, а зі спальні долинав сміх.
Люда завмерла. Потім голосно зачинила за собою двері.
Із кімнати вийшов Гена.
— Людо? — Він кліпнув і глянув на годинник. — А чого ти так рано? Я ж тебе завтра чекав.
За його спиною біля вікна стояла незнайома жінка років тридцяти п’яти, у сірому костюмі. Вона стримано кивнула.
— Дощ пішов, — сказала Люда. — Сусіди підвезли. А це хто?
— Це… Ми ж про обмін думали, пам’ятаєш? От я й запросив людину з агенції. Світлана Миколаївна, оцінювачка.
— Доброго дня, — жінка зробила крок уперед. — Вибачте, що прийшла за вашої відсутності. Квартира у вас гарна, вікна на південь. За таку у вашому районі пристойно просять.
— Дякую, — сухо відповіла Люда. — Ми подумаємо.
Коли гостя пішла, Люда поставила чайник і сіла навпроти чоловіка.
— Гено, ми ж тільки говорили про обмін. Навіщо ти когось викликав?
— Та я просто дізнатися хотів.
— Без мене?
— Ну, ти на дачі, а в мене час випав. Людо, не починай.
Він заговорив про роботу, про виконроба, який знову наплутав із матеріалами. Люда слухала, підливала чай і потроху заспокоїлася. Зрештою, про обмін вони справді розмовляли.
— До речі, я днями до Наді поїду, — сказала вона. — Заночую в неї. Впораєшся тут сам?
— А чого б і ні? Їдь, побудь із сестрою.
Перед сном Люда зайшла до спальні й помітила крихти на підлозі.
— Гено! Ти знову тут їв?
— Та я обережно!
— Бачу, як обережно.
Вона принесла віник із совком і нахилилася підмести біля ліжка. Там, біля ніжки, лежав жіночий слідок.
Люда підняла його двома пальцями. Вона таких не носила.
— Гено, а тут хтось був? — гукнула вона з кімнати.
— У сенсі?
— У прямому. Жінки тут були?
Гена з’явився у дверях.
— Окрім Світлани Миколаївни — нікого. А що?
Він дивився просто на неї. Люда стиснула слідок у долоні.
— Та нічого. Крихти он під ліжком.
Показати знахідку їй дуже хотілося. Та Гена неодмінно почав би виправдовуватися, а потім вони б посварилися. Вона вирішила поки що промовчати й придивитися до нього.
Наступного дня Гена поводився майже як завжди. Тільки щоразу, коли дзвонив телефон, здригався, дивився на екран і виходив з кімнати.
Увечері він із телефоном зачинився на балконі. Люда зайшла на кухню налити чаю і почула його голос крізь прочинені двері.
— Та не переживай ти, кошеня. Пронесло ж. Вона нічого не зрозуміла, повірила, що ти оцінювачка.
Люда завмерла з чашкою в руці.
— Я теж сумую, — продовжував Гена. — Слухай, вона післязавтра до сестри їде, з ночівлею. Приходь годин до шостої, у нас буде час… Ага. І я тебе. Цілую.
Люда тихо поставила чашку.
— Ось тобі й оцінювачка, — прошепотіла вона.
Коли Гена повернувся, вона не сказала йому ні слова.
Через день Люда, як і збиралася, склала сумку.
— Наді щось передати? — запитала вона.
— Та ні. Передавай привіт.
Він навіть поцілував її на прощання.
Вийшовши з під’їзду, Люда пішла не на зупинку, а в сусідній двір. Сіла на лавку й стала чекати. У кишені пальта лежав знайдений під ліжком слідок.
Вона згадувала прожиті з Геною роки, дітей, які давно мали власні сім’ї, онуків. І те, як останнім часом чоловік начебто був поруч, але дедалі частіше відвертався, коли вона хотіла з ним поговорити.
Близько сьомої Люда повернулася. Відчинила двері своїм ключем і безшумно зайшла.
У передпокої стояли ті самі жіночі туфлі. Двері спальні були щільно зачинені, а звідти чувся знайомий сміх.
Люда глянула на комірчину. Там стояли дачні граблі.
Вона схопила їх і рішуче відчинила спальню.
Гена і «оцінювачка» сиділи на ліжку, не зовсім одягнені. На тумбочці стояли келихи з червоним вином і тарілка з їжею.
Обидва підхопилися.
— Людо! — Гена витріщився на граблі. — Ти що? Це не те, що…
— Не те? — Люда глянула на нього, потім на жінку. — Оцінювачка, значить?
Світлана мовчала, притиснувши до грудей покривало.
Люда вийняла з кишені слідок і простягнула їй.
— Ви минулого разу впустили.
— Д… дякую, — пробелькотіла та.
— І як ви їх тільки носите? У мене від таких ноги болять.
Світлана схопила свою сукню. Гена потягнувся до штанів.
— А це ви що робите? — запитала Люда.
— Одягаємося, — ледь чутно відповіла Світлана.
— На вулиці одягнетеся.
— Що? — Гена розгублено кліпнув. — Людо, ну дай хоч штани натягнути!
— Ану геть із моєї квартири! Тут вам не готель!
Вона підняла граблі й рушила на них. Гена зі Світланою, хапаючи речі, задкували до дверей.
— Людо, не треба! Що за цирк? — заверещав чоловік.
— Це я в тебе хотіла запитати! Геть!
Світлана вискочила на сходи першою — у сукні, яку встигла натягнути, з туфлями в руках. За нею вилетів Гена в майці й трусах, притискаючи до себе штани та сорочку. Люда йшла слідом із граблями.
На подвір’ї стояв теплий серпневий вечір. На лавках сиділи сусіди, біля майданчика гуляли мами з дітьми, підлітки стояли купкою біля під’їзду.
— Ого! — свиснув один із хлопців. — Це що у нас, адюльтер?
— Схоже на те, — зареготав другий.
— А хто з ким? — озвалася дівчина.
— Та он же солодка парочка! Знімай давай!
Двір був закритий з усіх боків будинками, тож кожне слово розносилося далеко. У вікнах з’явилися сусіди.
Гена заметушився й спробував сісти на лавку.
— Тільки не тут! — обурилася одна з бабусь. — Іди звідси!
Він кинувся до дитячого майданчика.
— Чоловіче, ви що? Тут діти! — гукнула молода мама.
Під улюлюкання підлітків Гена врешті забіг назад у під’їзд. Світлана шмигнула за ним.
За кілька хвилин вони вийшли вже одягнені й, ні на кого не дивлячись, рушили до зупинки.
— Речі твої я тобі на роботу надішлю! — крикнула Гені вслід Люда.
Хтось на лавці заплескав. За ним підхопили й інші.
Люда мовчки повернулася до під’їзду.
Удома вона склала чоловікові речі й наступного дня відправила кур’єром йому на роботу. А потім подала на розлучення.
Через місяць їх розлучили. Подальшою долею колишнього Люда не цікавилася. Багато честі.