— Ти чула? Віктор Маріїн у райцентрі квартиру винайняв. Із тією своєю живе, з Маринкою.
Марія міцніше стиснула ручки сумок під ногами. Голос Галини вона впізнала відразу.
— Та бачила я їх, — озвалася Оксана. — Він аж сяє. Куртка нова, підстрижений. А вона — молоденька, на підборах…
— А Марія зовсім здала. Учора біля магазину зустріла — аж страшно. Хустка та стара, руки потріскані…
Марія перестала дихати.
— Воно, звісно, негарно, що сім’ю кинув, — вела далі Галина. — Але кому хочеться біля старої баби сидіти, коли поруч така жінка?
Автобус підкинуло на вибоїні. У сумці дзенькнули банки.
Марія притиснула їх коліном, наче зараз найважливіше було не розбити капусту.
Їй було сорок сім.
Вона хотіла обернутися. Сказати: «Я тут. Я все чую». Хотіла запитати Галину, чи пам’ятає та, як Марія три ночі приходила до її матері робити уколи, бо старенька боялася чужих медсестер.
Але тільки натягнула хустку нижче й витерла щоку рукавицею.
Сьогодні вона встала о четвертій. Насипала картоплю, переклала яйця, перевірила кришки на банках. Потім двадцять хвилин несла три сумки до зупинки. Лівий чобіт знову промок, пальці на нозі заніміли ще дорогою.
І ось тепер вона сиділа в темному автобусі й слухала, чому її, виявляється, можна було покинути.
Ще рік тому Марія не уявляла себе за базарним прилавком.
— Двадцять п’ять років стажу, — розгублено повторила вона завідувачеві, коли повідомили про закриття амбулаторії. — А людям куди ходити?
— До райцентру. Так вирішили.
— Бабі Насті теж до райцентру? Вона до хвіртки ледве доходить.
— Маріє, я нічого не можу вдіяти.
У міських лікарнях їй відповідали майже однаково:
— Залиште номер. Якщо щось з’явиться, зателефонуємо.
Вона залишала. Чекала. Перевіряла, чи не вимкнувся телефон.
Ніхто не дзвонив.
Тоді Марія докупила курей, засадила весь город і дістала з комори дві великі діжки.
— Будемо капусту квасити, — сказала Вікторові.
— Скільки ж її треба?
— Стільки, щоб було за що жити.
Він знизав плечима й пішов до телевізора.
А в травні, коли вона наливала йому борщ, став біля кухонного вікна.
— Маріє, я йду.
Вона обернулася з ополоником у руці.
— Куди?
— Не куди. Від тебе. У мене є інша.
Крапля борщу впала на скатертину. Марія дивилася на ту червону пляму, ніяк не могла відвести очей.
— Давно?
— Яка вже різниця?
— Для тебе, може, й ніякої.
— Не починай.
Вона обережно поклала ополоник на тарілку.
— А що мені починати, Вітю? Вечерю гріти? Сорочку тобі на завтра прасувати? Ти скажи, я ж не знаю, як у нас тепер заведено.
— От знову ти про своє! Сорочки, борщі, кури, банки. У нас давно нічого немає.
— А ці двадцять років — що було?
— Ми змінилися.
— Ти змінився. А я ще вчора не знала.
Віктор нарешті повернувся.
— Подивися на себе, Маріє. У кого ти перетворилася? А мені ще жити хочеться.
Вона відступила від нього, ніби він замахнувся.
— То я тобі жити заважала?
— Не перекручуй.
— Я питала, чи купити собі куртку. Пам’ятаєш, що ти сказав? «Ця ще добра, нам гуму на машину треба».
— Ну почалося…
— А тепер ти цією курткою мене дорікаєш?
Він не відповів. Пішов збирати речі.
Марія стояла в дверях спальні й дивилася, як швидко він складає сорочки. Жодного разу не перепитав, де що лежить.
— А Максимові що скажеш?
— Він дорослий. Зрозуміє.
— Ти тільки не кажи йому, що це я тебе жити не пускала.
Валіза клацнула.
Того вечора борщ так і залишився на столі.
Через місяць Віктор повернувся з паперами.
— Треба все оформити. І з хатою вирішити.
— Що вирішити?
— Або мою частину виплачуєш, або продаємо.
Марія спочатку навіть не зрозуміла.
— Ти про цю хату говориш?
— А в нас інша є?
— Це батьківська хата. Моя. Ти сюди з однією сумкою прийшов.
— Дах разом перекривали? Прибудову робили? Чи ти забула?
— Я нічого не забула, Вікторе.
— От і добре. Половина моя. Не хочеш по-доброму — підемо до суду.
Після його від’їзду Марія довго не могла втримати чашку: так тремтіли руки. А ввечері підскочив тиск.
Коли подзвонив Максим, вона змусила себе сісти рівно.
— Мамо, ти чого так дихаєш?
— Картоплю носила. Захекалася.
— Знову сама тягаєш? Я ж казав, приїду на вихідні.
— Та там небагато. Ти краще скажи, як навчання.
— Мамо…
— Що?
— Ти мені правду кажеш?
Вона притиснула долоню до рота. Помовчала.
— Скучила просто, сину.
— Я теж. Приїду, чуєш?
— Чую. Пиріжків тобі напечу.
Про батькові погрози вона тоді не сказала.
***
На автостанції Марія вийшла, не озираючись. Підхопила сумки й пішла до ринку. Сльози ще пекли очі, а треба було торгувати, рахувати, не помилятися зі здачею.
— Марійко, ти чого бліда? — запитала сусідка по прилавку.
— Не виспалася.
— Чаю налити?
— Потім. Дякую.
Вона розстелила клейонку, виставила банки, розклала яйця. Руки слухалися погано.
Покупчиня взяла яблуко, покрутила.
— Солодкі?
— Солодкі. Скуштуйте, я розріжу.
— А дешевше віддасте?
Марія вже хотіла погодитися, та глянула на свої червоні пальці.
— Ні. Вони добрі. І ціна чесна.
Жінка зітхнула, але взяла два кілограми.
До дев’ятої Марія продала небагато. Притупувала на місці, намагаючись зігріти мокру ногу, коли почула знайомий голос:
— Доброго ранку, пані Маріє! Не всі яблука розібрали без мене?
Перед прилавком стояв Павло, її постійний покупець. Приходив майже щосуботи, ніколи не торгувався, завжди вітався так, наче справді був радий її бачити.
— Ще є, пане Павле. І капуста свіжа.
— Капусту беру всю.
— Як усю?
— Отак. У банках не залишайте.
Вона мимоволі всміхнулася.
— Ви її самі їсте чи сусідів годуєте?
— Скажімо так: охочих вистачає. І яйця давайте. Картопля теж у вас добра.
— Почекайте, я порахую.
Він глянув, як вона переступає з ноги на ногу.
— Змерзли?
— Трохи.
— Давайте сумки. Я до машини віднесу.
— Вони важкі.
— Бачу. Тому й кажу: давайте.
Повернувшись, Павло поклав гроші на прилавок.
Марія перерахувала.
— Тут зайві двісті.
— За капусту мало берете.
— У нас ціна домовлена.
— Тоді вважайте, що це аванс на наступну суботу.
Вона подивилася на нього уважніше.
— Думаєте, я не запам’ятаю?
— Сподіваюся, запам’ятаєте. І гарної капусти мені залишите.
Коли він пішов, Марія знову перелічила виручку. Вистачало на чоботи. Не на дешеві, які за місяць потечуть. На справжні, теплі.
У взуттєвому магазині вона довго розглядала цінники.
— Вам який розмір? — підійшла продавчиня.
— Тридцять восьмий. Тільки щоб не слизькі. Мені до автобуса далеко ходити.
— Спробуйте ці.
Марія взула чоботи й завмерла. Усередині було сухо й м’яко. Вона ступила кілька кроків, повернулася.
— Тиснуть? — запитала дівчина.
— Ні. Навпаки.
— Можете в них і піти.
Марія глянула на ціну.
Дві тисячі.
Уже хотіла сказати: «Я ще подумаю». Потім подивилася на старий чобіт біля крісла — зі стоптаним каблуком і темною мокрою плямою.
— Беру, — сказала вона. — І піду в них.
Біля перукарні Марія зупинилася так раптово, що чоловік позаду ледь не наштовхнувся на неї.
За склом жінка сміялася, поки майстриня вкладала їй волосся.
Марія торкнулася своєї хустки.
До автобуса було ще півтори години.
— Добрий день… У вас можна підстригтися?
— Можна. Проходьте.
У кріслі перед великим дзеркалом вона раптом розгубилася.
— Може, просто кінчики…
Майстриня розпустила її хвіст.
— А чого вам хочеться?
Марія мовчала.
— Не як звикли, — м’яко уточнила жінка. — Як хочеться?
— Щоб на себе дивитися не було сумно, — вирвалося в Марії.
Майстриня зустрілася з нею поглядом у дзеркалі.
— Тоді зробімо легшу стрижку. У вас гарне волосся, просто втомлене. І відтінок можна трохи освіжити. Тільки скажіть, коли вам треба йти.
Вони домовилися про час і ціну. Марія ще раз подумки перерахувала гроші.
— Робіть.
Поки майстриня працювала, Марія сиділа незвично тихо. Не треба було нічого мити, чистити, подавати. Її запитали, чи зручно, чи не гаряча вода, чи хоче вона чаю.
Від цих простих запитань чомусь щеміло в горлі.
— Ну як? — майстриня прибрала накидку.
Марія підняла очі.
Обережно торкнулася коротшого, м’яко вкладеного волосся.
— Це я?
— Ви. Хто ж іще?
Марія засміялася — тихо, трохи недовірливо.
— Давно я себе такою не бачила.
Хустку вона поклала в сумку. До зупинки дійшла швидко, сховавши голову від вітру в комір, і дорогою двічі ловила власне відображення у вітринах.
***
Увечері на подвір’ї загавкав пес.
— Мамо, відчиняй! Я руки повідриваю з цією сумкою!
Марія поспішила до дверей.
Максим зайшов, стягнув кросівки, підняв голову — і застиг.
— Ого.
— Що «ого»?
— А де моя мама?
Вона знітилася.
— Не починай. Трохи підстриглася.
— Трохи? — Він усміхнувся й обійняв її. — Мам, тобі так гарно.
Марія притулилася щокою до його плеча.
— Ти їв?
— Оце вже точно моя мама.
Вона засміялася, а він раптом відійшов до сумки.
— Зачекай. У мене теж дещо є.
— Максиме…
— Ні, спочатку подивися. Сваритимеш потім.
Він витягнув великий пакет. Усередині лежала зимова куртка глибокого смарагдового кольору.
Марія провела долонею по тканині.
— Сину, ти що наробив? Звідки гроші?
— Заробив.
— Ти ж учишся.
— А після пар у майстерні допомагаю. Заодно практикуюся.
— Тобі самому треба…
— Мамо, мені не треба, щоб ти мерзла.
Вона підняла на нього очі.
— Я не хотіла, щоб ти через мене…
— А я не хочу, щоб ти все життя казала: «Мені нічого не треба». Треба тобі. І куртка треба, і чоботи, і відпочити хоч іноді.
Він розгорнув куртку.
— Приміряй. Розмір тітка з магазину допомагала вибрати. Я їй твою фотографію показував.
— Яку ще фотографію?
— Гарну. Не хвилюйся.
Куртка сіла так, ніби її шили на Марію.
Максим задоволено кивнув.
— От. А то «ще поношу». Я ту стару вже бачити не міг.
Марія обійняла його й розплакалася.
— Ну мамо… — він розгублено погладив її по спині. — Не підійшла?
— Дурненький, — прошепотіла вона. — Усе підійшло.
Ті вихідні вони провели разом: Максим нарубав дров, полагодив хвіртку, допоміг нашаткувати капусту.
У неділю, вже перед від’їздом, сів навпроти матері.
— Я знаю, що тато хату хоче ділити.
Марія завмерла.
— Хто тобі сказав?
— Він сам. Думав, я тебе вмовлятиму.
— Максиме, я не хочу, щоб ти між нами…
— А я й не між вами. Я з тобою.
Вона опустила очі.
— Я боялася, що тобі буде боляче.
— Мені боляче, коли ти сама все терпиш і думаєш, що я не помічаю.
Він накрив її руку своєю.
— Пообіцяй, що більше не приховуватимеш.
— Спробую.
— Не «спробую».
Марія зітхнула й кивнула.
— Добре. Обіцяю.
***
Наступної суботи Галина впізнала її не відразу.
— Маріє? Оце ти?
— Доброго ранку.
— Така куртка… Нова?
— Нова.
Оксана посунулася, звільняючи місце.
— Сідай до нас.
Марія похитала головою.
— Дякую, я тут сяду. Сумки зручніше поставити.
Цього разу їй не хотілося ховати обличчя. І пояснювати нічого не хотілося.
На ринку Павло пройшов повз її прилавок, зупинився й повернувся.
— Пані Маріє?
— А ви кого шукаєте?
— Та наче вас. Уже подумав, не приїхали.
Вона засміялася.
— Капуста та сама, не хвилюйтеся.
— За капусту я спокійний. А вам дуже личить.
— Дякую.
— Справді. І колір цей… Гарно.
Марія відчула, як теплішають щоки.
Поки вона складала товар, Павло запитав:
— А горіхи у вас є? У крамниці питають, ніяк добрих не знайду.
— Є мішок на горищі. Та я його сюди не дотягну.
— Не треба тягти. Мені сьогодні через ваше село їхати. Можу підвезти й горіхи забрати.
Марія повагалася.
— Це вам не гак?
— Ні. А якщо не хочете, щоб підвозив, я й сам за горіхами заїду. Скажете адресу.
Вона глянула на порожні сумки.
— Та чого ж не хочу. Дякую.
У машині було тепло. Павло прикрутив радіо.
— Ви, виходить, усе для магазину берете? А я думала — сім’я велика.
— Покупці апетит мають добрий. Особливо на вашу капусту.
— То ви б сказали, я б більше привозила.
— А ви б іще одну сумку на себе повісили?
Марія всміхнулася.
— Мабуть.
— Отож. Я інше хотів запропонувати. Можу сам до вас заїжджати. Двічі на тиждень, якщо буде що забирати.
Вона повернулася до нього.
— Прямо додому?
— Прямо додому. Вам навіщо на морозі стояти? Домовимося про ціну, про кількість. Спробуємо, а там побачимо.
— Павле, я б дуже хотіла.
Він усміхнувся, не відриваючи погляду від дороги.
— То й добре. Домовилися.
Удома вони зняли з горища мішок горіхів, зважили, розрахувалися.
Марія затрималася біля ґанку.
— Ви чаю не вип’єте?
— А ви не поспішатимете потім мене випроваджувати?
— Ніби ні.
— Тоді вип’ю.
На кухні він помітив фотографію Максима.
— Син?
— Максим. На механіка вчиться.
— Серйозний хлопець.
— На фото серйозний. Удома тільки встигай сміятися.
— Мій теж дорослий уже. Одружився. Дзвонить: «Тату, ти їв?» Дожилися, тепер мене виховує.
— А дружина?
Павло помішав чай.
— Ми давно розлучилися. Вона за кордоном залишилася.
— Вибачте, не треба було питати.
— Чого ж. Це моє життя. Було й таке.
Марія поставила перед ним варення.
— А я ще тільки вчуся сама.
Він не почав розпитувати. Тільки посунув до неї другу чашку.
— Сідайте. Чай вистигне.
І вона сіла.
Спочатку вони говорили про сад, про курей, про його крамницю. Потім — про роботу Марії в амбулаторії.
— Найбільше не кабінету шкода, — сказала вона. — Людей. І досі дзвонять: «Марійко, а глянь, що мені лікар написав». Я читаю, пояснюю. А сама думаю: невже мені більше там місця немає?
— Ви ж не перестали вміти свою роботу.
— Тільки роботи не стало.
— Це не одне й те саме.
Вона замовкла, тримаючи чашку обома руками.
Давно з нею так не розмовляли — не відмахуючись і не чекаючи, коли вона закінчить.
Коли Павло підвівся, за вікном уже темніло.
— Нічого собі я за горіхами заїхав.
— А ви б ще варення скуштували, — усміхнулася Марія.
— Це запрошення на наступний раз?
Вона трохи зніяковіла.
— Можна й так сказати.
***
Відтоді Павло приїжджав у вівторок і п’ятницю.
Забирав яйця, картоплю, капусту. Привозив порожні банки. І щоразу знаходив хвилину побути поруч.
— Хліб вам узяв, ще теплий.
— Павле, я ж не просила.
— Знаю. Собі брав і вам узяв.
Іншим разом почув, як на кухні капає кран.
— Давно так?
— Та вже…
— Зрозуміло. Де у вас інструменти?
— Ви ж по товар приїхали.
— Він у машині, нікуди не втече.
Марія ловила себе на тому, що у вівторок із самого ранку поглядає на годинник. А в п’ятницю чомусь обов’язково пекла пиріг.
Одного разу Павло подзвонив:
— Затримуюся. Машина підвела.
— Надовго?
— Не знаю ще. Я вас попередити, щоб не чекали.
Марія глянула на накритий стіл.
— Я все одно вечеряти збиралася. Приїжджайте, як упораєтеся.
Він помовчав.
— То ви мене чекали?
— Пиріг вистигає, Павле. Не змушуйте мене двічі запрошувати.
Він приїхав за годину — з втомленим обличчям і букетом хризантем.
— На ринку вже квітів не було, у магазин забіг.
— Навіщо ж ви ще…
— Хотів.
Марія взяла букет і більше нічого не сказала.
***
У грудні, коли за вікном уперше густо пішов сніг, Павло затримав її руку у своїй.
— Маріє, можна я скажу дещо?
Вона спробувала всміхнутися.
— Ви так серйозно, що я вже хвилююся.
— Я й сам хвилююся.
Він потер великим пальцем її холодні пальці.
— Мені з вами добре. Не тільки чай пити. Мовчати добре. Їхати до вас добре. Я вже ці дні рахую.
Марія опустила очі.
— Я теж.
Павло видихнув.
— Тоді, може… Переїдете до мене? Не завтра, не поквапцем. Просто подумайте. Я хочу з вами жити.
Вона довго мовчала.
— Злякав?
— Ні. Тільки я ще заміжня, Павле. Віктор погрожував розлученням, а заяву так і не подав.
— Подасте ви.
— Ще й хату забрати хоче.
— Знайдемо адвоката. Розберемося.
Марія похитала головою.
— Я не хочу принести вам усі свої клопоти.
— Ви мені не клопіт приносите, Маріє. Ви мені потрібні.
У неї затремтіли губи.
— Мені страшно.
— Знаю.
— Ви не можете знати.
— Може, не так, як вам. Але теж знаю, як воно — потім довго нікому не вірити.
Він не став вимагати відповіді.
— Я зачекаю. А ви поки просто знайте: я не передумав, коли почув про ваші труднощі.
Тієї ночі Марія довго лежала без сну. А вранці взяла телефон і набрала Віктора.
— Щось із Максимом? — запитав він замість привітання.
— Із Максимом усе добре. Я щодо розлучення.
— Що знову?
— Треба оформити. Я подаю заяву.
У слухавці зашурхотіло.
— А я не хочу розлучатися.
Марія повільно сіла.
— Що?
— Не хочу. Я багато думав.
— Пів року думав?
— Ну помилився. Ти ніколи не помилялася?
Вона мовчала.
— Із Мариною не складається, — заговорив він швидше. — Їй то ресторан, то подарунок. Удома вічно безлад. Їсти нема чого. А з тобою ж інакше було.
Марія глянула на чисту плиту, на рушник, який щойно повісила сушитися.
— То ти за мною скучив чи за вечерею?
— Ну навіщо ти так?
— А як?
— Я повернутися хочу. Можна ж спробувати.
Вона чекала, що зараз заболить. Що знову перехопить горло, як у травні.
Але їй тільки захотілося закінчити розмову.
— Ні, Вікторе.
— Не рубай із плеча.
— Я пів року живу без тебе. Це не з плеча.
— Ми двадцять років разом були!
— Були, — тихо погодилася вона. — Я подам заяву. Тебе повідомлять.
— Маріє, ми ще поговоримо.
Він поклав слухавку.
Через три дні біля її хвіртки зупинилася його машина.
Віктор вийшов із трояндами, побачив Марію — і на мить розгубився.
— Ого… Ти підстриглася?
— Підстриглася.
— Тобі гарно.
— Дякую. Чого приїхав?
Він простягнув квіти.
— Миритися.
Марія не взяла.
— Я ж усе сказала телефоном.
— Та телефоном хіба поговориш? Маріє, ну дурень я був. Визнаю. Давай забудемо.
— Я не можу забути, Вікторе.
— То скільки ти мені дорікатимеш?
Вона уважно подивилася на нього.
Він одразу відвів очі.
— Не те сказав. Пробач. Я ж нормально прийшов, із квітами…
— А я нормально відповідаю. Повертатися не треба.
— У тебе хтось є?
Марія не встигла відповісти: на вулицю звернула біла вантажівка.
Павло вийшов із кабіни, привітався й підійшов до неї.
— Усе гаразд?
— Так.
Віктор подивився на нього, тоді на Марію.
— То ось воно що.
— Що саме? — запитала вона.
— Уже й заміну знайшла.
Марія випросталася.
— Не треба.
— Я, значить, винний, а ти…
— Не треба, Вікторе, — повторила вона твердіше. — Я чекала тебе тоді, у травні. Слухала кожну машину під вікном. Потім боялася, що ти хату забереш. А тепер не чекаю й не боюся.
Він зім’яв папір навколо букета.
— А ти хто такий? — кинув Павлові.
— Павло. Ми з Марією разом.
— Вона ще моя дружина.
— Саме тому я й подаю на розлучення, — сказала Марія. — Я хочу жити далі.
Павло стояв поруч, не перебиваючи. Марія сама взяла його за руку.
Віктор помітив цей рух. Глянув на троянди, ніби не знав, куди їх подіти.
— Ну дивись. Щоб потім не пошкодувала.
— До побачення, Вікторе.
Він постояв ще кілька секунд, тоді повернувся до машини.
Коли та зникла за поворотом, Марія відчула, як затремтіли коліна.
Павло обійняв її.
— Ходімо в хату?
Вона кивнула.
— Я думала, мені легше буде.
— Важко?
— Трохи. Не через те, що він поїхав. Через те, скільки я всього йому дозволяла.
Павло притиснув її ближче.
— Поставимо чайник?
Марія глибоко вдихнула.
— Поставимо.
***
Навесні їх розлучили.
Питання з хатою теж вирішилося. Адвокат уважно переглянув документи й пояснив: успадкований Марією до шлюбу будинок не стає спільним лише тому, що подружжя ремонтувало дах. Для інших вимог потрібні докази й підстави, а не самі погрози.
Віктор ще кілька разів телефонував, сперечався, але до суду щодо будинку так і не звернувся.
Коли все закінчилося, Максим приїхав із тортом.
— Що святкуємо? — усміхнулася Марія.
— Те, що ти нарешті спатимеш нормально.
За столом Павло трохи ніяковів. Максим помітив це першим.
— Ви маму не ображайте, — сказав просто.
— Не збираюся.
— Вона, якщо що, сама не скаже. Скаже, що все добре.
— Максиме…
— А що? Неправда?
Марія хотіла заперечити, але засміялася.
— Уже не завжди.
Павло подивився на неї тепло.
— Я помітив.
Невдовзі Марія переїхала до нього. Батьківську хату залишила: хотіла, щоб вона згодом дісталася Максимові. На вихідні вони приїжджали туди разом, поралися в саду, садили город.
У Павловій крамниці Марія швидко стала своєю.
— А капуста сьогодні є?
— Є.
— І вареників мені відкладіть. Тих, із картоплею.
— Ви ж учора брали.
— То вчора й з’їли.
Вона сміялася, записувала замовлення, пробувала нове. Знову мала роботу, за яку її хвалили. І тепер не мусила вставати о четвертій, щоб нести її на собі до автобуса.
Якось увечері Павло застав її на кухні над великою мискою тіста.
— Це ще що?
— Пироги. На завтра замовили.
— Маріє, уже десята.
— Я швиденько.
Він підійшов, вимив руки.
— Що робити?
— Ти втомився.
— Ти теж. Начинку класти вмію. Показуй.
Вона дивилася, як він незграбно защипує першого пиріжка, й усміхалася.
— Ти його не так тримаєш.
— То навчи. Я здібний.
Улітку вони збиралися в Карпати.
— Крамницю на тиждень залишимо? — недовірливо перепитувала Марія.
— Залишимо.
— А замовлення?
— Попередимо.
— А якщо…
Павло взяв її за плечі.
— Маріє, ти хочеш поїхати?
Вона помовчала.
— Дуже.
— Тоді поїдемо.
***
Одного травневого вечора вони сиділи на веранді. У саду цвіли яблуні, на столі вистигав чай.
Павло помітив її усмішку.
— Про що думаєш?
— Згадала, як ти вперше всю капусту в мене купив.
— Добра була капуста.
— А я думала, у тебе п’ятеро дітей і всі голодні.
Він засміявся.
— Ні. Один. І той уже сам себе годує.
Марія поклала голову йому на плече.
— Мені сорок сім, Павле.
— Знаю.
— А я тільки зараз вчуся казати, чого хочу. Навіть чоботи собі купити боялася.
Він погладив її руку.
— А тепер?
Вона подумала.
— Тепер хочу в Карпати. І щоб завтра ми нікуди не поспішали. Хоч до дев’ятої.
— До дев’ятої можна.
— І каву щоб ти зробив.
— Ого. Ще побажання будуть?
Марія засміялася.
— Будуть. Я просто ще не всі придумала.
Він поцілував її у скроню.
На мить вона знову згадала темний автобус, мокрий чобіт і власні руки, сховані в потертих рукавицях. Тоді їй здавалося, що попереду тільки важкі сумки й страх не впоратися.
Марія подивилася на Павла, на дві чашки, на освітлене кухонне вікно за його спиною.
— Знаєш, — сказала вона тихо, — я тепер додому люблю повертатися.
Він міцніше обійняв її.
— Я теж, Маріє. Я теж.