— Мамо, ти справді хочеш приїхати?
Я навіть усміхнулася в слухавку:
— А чого ж ні, доню? Роберто вчора поховали. Думаю, побуду трохи вдома. За вами скучила, за малим…
— А жити ти де будеш?
Усмішка так і застигла на обличчі.
— Я думала… у вас. Ненадовго. Поки розберуся, що далі.
Оленка шумно видихнула.
— Мам, ну ти ж знаєш нашу квартиру. В одній кімнаті ми із Сергієм, у другій Сашко. Куди тебе? На кухню?
— Мені й на кухні можна. Я не перебірлива.
— Та справа не в цьому! У нас робота, школа, гуртки. Свій порядок. Нам зараз не до гостей.
Я сиділа на краю ліжка, на якому ще кілька днів тому поправляла подушку старому Роберто. На спинці стільця висів його вовняний светр. Біля лампи лежали окуляри.
— До гостей? — перепитала я.
— Мамо, не чіпляйся до слів. Ти зрозуміла, що я маю на увазі.
— Зрозуміла, доню.
— Ну от. Ти ж там щось знайдеш. Стільки років в Італії…
— Знайду.
Я поклала слухавку раніше, ніж вона встигла попрощатися.
За вікном дощило. Хотілося встати, прибрати зі столу склянку, скласти светр — зробити щось звичне. Але я все сиділа.
Учора біля церкви донька Роберто, Клара, тримала мене за обидві руки.
— Маріє, дякую вам за тата. За всі ці роки.
— Я його не вберегла, — вихопилося в мене.
— Не кажіть так. Йому було вісімдесят дев’ять. Він пішов спокійно. Ви були поруч.
Її брат Марко обійняв мене й додав:
— За цей місяць ми заплатимо повністю. І не поспішайте з речами. Поживіть тут, поки вирішите, що далі.
Тоді я ще думала: додому. Нарешті додому.
Мені шістдесят. П’ятнадцять років на чужині. Може, вже досить? Відпочину, обійму онуків, поїду на могилу до Степана. Навесні подумаю, чи повертатися.
Навіть уявляла, що привезу Сашкові, що покладу в торбу Юриним хлопцям. Як сяду на Оленчиній кухні й скажу:
«Не метушись, доню. Просто чаю налий. Я вже вдома».
А вона запитала, де я житиму.
Я подивилася на свої руки. На великому пальці знову розійшлася тріщина. Вранці заклеїла пластирем, та він відклеївся, коли мила посуд.
Саме цими руками я заробила на ту квартиру.
Не одразу, звісно. Роками.
Коли Степан помер від серця, Юра й Оленка ще вчилися. Фабрику, де я шила, закрили. Прибираннями двох студентів не витягнеш.
— Мамо, може, не їдь? — сказала Оленка перед моїм першим від’їздом.
Я тоді аж притисла її до себе.
— А за навчання чим платити, дитино?
— Не знаю…
— От і я не знаю. Тому й їду.
Восени дві тисячі одинадцятого я сіла в автобус до Неаполя. У сумці — светр, білизна, банка смальцю. У кишені — позичені гроші. Із мови знала два слова: «бонджорно» і «граціє».
Знайома Оксана зустріла мене на вокзалі.
— Не бійся. Усі спочатку такі.
— Які?
— Ніби їх на страту привезли. Ходімо, автобус зараз буде.
Вона взяла триста євро за працевлаштування й привела мене до дев’яносторічної жінки, яка вже не вставала з ліжка.
Першої ночі та кричала до ранку. Я підбігала, подавала воду, поправляла ковдру, а вона відштовхувала мене й кликала давно померлу матір.
Уранці приїхала її донька. Провела пальцем по шафі й показала мені пил.
— Треба краще прибирати.
Я кивнула. Сказати, що за ніч не стулила очей, тоді ще не вміла.
Платили шістсот євро. П’ятдесят я залишала собі, решту відсилала додому.
Одного разу взяла з кошика яблуко. Господиня побачила.
— Це мамине.
Я поклала назад.
Увечері зателефонував Юра:
— Мам, ти поїла?
— Поїла, синку.
— А то в тебе голос якийсь…
— Втомилася трохи. Кажи, що там у вас?
Він збирався одружуватися.
— Без житла ніяк, мамо. Оренда — гроші на вітер. Якби хоч на перший внесок… А далі я сам.
Я знайшла підробіток. У вихідні сусідка на дві години залишалася з моєю підопічною, а я бігла прибирати до лікарки.
За три роки зібрали на Юрину двокімнатну квартиру. Не нову, зате свою, без кредитів.
На фотографії син тримав ключі й усміхався.
— Мам, ти найкраща! Приїдеш — будеш як королева.
Я плакала над тим знімком. Від щастя.
А за кілька місяців подзвонила Оленка.
— Значить, Юрі квартира, а мені нічого?
— Доню, ти про що?
— Ми із Сергієм теж хочемо разом жити. Чи я маю в його батьків тулитися?
— Я ж не відмовляю. Тільки щойно за Юрину розрахувалися…
— Ти завжди його більше любила.
— Не кажи такого.
— А що мені думати?
Я притиснула долоню до очей.
— Буде й тобі квартира. Дай мені час.
На той час я вже трохи говорила італійською. Перебралася на північ, де платили більше. Спочатку доглядала літнє подружжя, потім потрапила до Роберто.
Ще чотири роки — і ключі вже тримала Оленка.
— Мамусю, яка кухня! Ти тільки подивись!
— Бачу, доню. Гарна.
— Приїжджай швидше. Ми тут такий стіл поставимо, всі помістимося!
Я запам’ятала це: «всі помістимося».
Після другої квартири вирішила відкладати для себе. Спину підлікувати, зуби зробити. Хоч трохи назбирати, щоб не боятися старості.
Але Юрі знадобилася машина.
— Без неї на роботі ніяк, мам. А моя вже розсипається.
Додала йому грошей.
Оленка дізналася.
— А нам Сашка взимку маршрутками возити нормально?
Допомогла й їм.
Потім ламався холодильник. Дуло з балкона. Дітям треба було на море. Юрі не вистачало на бізнес.
— Віддам, мам. Це точно.
— Як зможеш, синку.
Я не записувала. Не хотіла, щоб рідні діти почувалися боржниками.
А моя хата в селі стояла порожня.
Поки була жива сусідка Галя, ще хтось відмикав двері, провітрював, дивився, чи не тече зі стелі. Коли її не стало, я почала просити дітей.
— Юро, з’їзди на вихідних. Хоч глянь, що там із дахом.
— Мам, я за тиждень так намотуюся, що у вихідні з ліжка вставати не хочу.
— Я гроші на майстрів дам. Тобі тільки домовитися.
— Та встигнемо! Ти ж іще працюєш.
Оленка заспокоювала:
— Навіщо тобі те село? Приїдеш — у нас житимеш.
— Постійно я вам заважатиму.
— Ой, починається! Своїй дитині заважатимеш?
Я тоді засміялася. І повірила.
Тепер, після нашої розмови, мені було соромно телефонувати Юрі. Наче я вже напрошувалася.
Та все ж умилася, заварила чай і набрала сина.
— Мам, привіт! — У слухавці лунали музика й сміх. — Ми тут у кума на дні народження. Щось сталося?
— Роберто помер, синку.
— Ого… Співчуваю. А ти як? Роботу вже знайшла?
— Ще ні.
— Погано.
— Я хотіла додому приїхати. На місяць-два. Перезимувати, а навесні вже до хати взятися.
Музика стихла. Почулися кроки, рипнули двері.
— Мам, чого ж ти раніше не сказала?
— Про що?
— Що все так серйозно.
— Йому було вісімдесят дев’ять. Уранці поснідав, в обід заснув і не прокинувся. Що я мала сказати раніше?
— Та добре, не заводься. Просто в нас самій тісноті кінець. Хлопці в одній кімнаті, ми з Ірою в другій.
— Я ненадовго.
— Ти так кажеш, але сама ж мучитимешся. Малі галасують, уроки, телевізор… Іра після роботи втомлена.
— Я тихо буду.
Вимовила — і прикусила губу. Наче дитина, яка просить дозволу залишитися.
Юра цього, здається, не почув.
— А в село зараз узагалі не можна. Там холоднеча. Опалення невідомо в якому стані. Захворієш — що тоді?
— То що мені робити?
— Шукати місце. Ти ж там усіх знаєш.
— Юро, я втомилася.
Він помовчав.
— Розумію, мам. Але зараз справді невчасно.
— А коли буде вчасно?
— Ну навесні подумаємо. Ти ж у нас сильна, щось придумаєш. Ой, мене кличуть. Усе, цілую!
— Синку…
Та він уже поклав слухавку.
Чай вистиг. Я відсунула чашку й витягла з валізи конверт.
Двісті сорок євро.
Два тижні тому відіслала по п’ятсот кожному. Оленці — на зимові речі для малого й стоматолога. Юрі — на страховку та гуму.
Наприкінці тижня Клара мала принести розрахунок. На якийсь час вистачить. А далі?
Наступного ранку я відкрила записник.
— Галю, привіт. Це Марія. Мій Роберто помер. Може, чула про якусь роботу?
— Ой, співчуваю… Ні, Марійко, зараз глухо. Їдь додому на свята, відпочинь.
— Ясно. Дякую.
Наступний номер.
— Оксано, може, на підміну кудись? Я й до лежачих піду.
— Сама по годинах бігаю. Немає нічого. А ти чого додому не їдеш? Діти ж у тебе там.
— Є діти.
— Ну от. Перезимуєш у них.
Я дивилася у вікно й мовчала.
— Маріє, ти чуєш?
— Чую. Дякую тобі.
Так минуло кілька днів. Двадцять дзвінків. Обіцянки передзвонити. Поради повернутися додому.
Клара принесла тисячу двісті євро.
— Тут трохи більше, — сказала вона. — Від нас із братом.
— Не треба було.
— Треба. Візьміть.
Вона затрималася біля дверей.
— Маріє… У неділю рієлтор фотографуватиме будинок. Ми з вами говорили…
— Пам’ятаю. У суботу звільню кімнату.
— Ви вже знайшли, куди?
Я поправила край скатертини.
— Шукаю.
У п’ятницю зібрала дві старі дорожні сумки. Одяг, ліки від тиску, альбом, планшет. На дні знайшла Сашків малюнок, який Оленка колись передала автобусом. Будиночок, сонце й троє людей біля дерева.
Склала обережно, щоб не зім’яти.
Потім вийшла на вулицю. Не могла більше дивитися на ті сумки.
Біля церкви Санта-Марія сіла на кам’яну лавку. Поруч молода жінка поправляла ковдру у візочку. Дідусь притримував двері своєму собаці, щоб той не заплутався в повідку.
Я дістала телефон. Відкрила Оленчин номер. Закрила.
І заплакала.
Спершу тихо, а потім так, що не могла вдихнути. Закрила обличчя руками, зігнулася.
— Вам зле? Викликати когось?
Я підняла голову. Біля мене стояла жінка у світлій куртці, з пакетом продуктів.
— Ні… Дякую.
— Ви українка?
Я кивнула.
Вона сіла поруч.
— Я Світлана. А вас як звати?
— Марія.
— Маріє, ви тільки дихайте. Не поспішайте. Ось, візьміть серветку.
— Незручно як… Люди ходять.
— Нехай ходять. Що сталося?
— Роботу втратила.
— Доглядали когось?
— Вісім років. Завтра маю виїхати.
— А є куди?
Я похитала головою.
Вона не відвела очей, не почала квапливо прощатися. Поставила пакет собі під ноги й сказала:
— Розкажіть.
І я розповіла. Усе. Навіть те, чого не могла вимовити вголос сама собі.
— Дві квартири, Світлано… Я ж не попрікаю. Хотіла, щоб їм легше було. Але невже мені на кілька тижнів місця немає?
Вона мовчки подала ще одну серветку.
— Може, сама винна, — прошепотіла я. — Усе казала: не хвилюйтеся, впораюся. От вони й думають, що я завжди впораюся.
— Ви зараз не винних шукайте. Вам переночувати десь треба й роботу знайти.
— Я всіх обдзвонила.
— Мене ще ні.
Я глянула на неї.
Світлана вже діставала телефон.
— У моєї сеньйори є сестра, Елена. Місяць тому чоловіка поховала. Сама в будинку, дуже здала. Діти шукають жінку з проживанням.
Я боялася навіть поворухнутися.
— Але ж ви мене не знаєте.
— Поговоримо, познайомимося. Рекомендацію від колишніх господарів дасте?
— Клара дасть. Звичайно.
— От і добре. Решту на співбесіді з’ясують.
— А якщо не візьмуть?
— Тоді далі шукатимемо.
— Мені завтра вже треба піти…
Світлана торкнулася моєї руки.
— На лавці не залишитеся. У моєї сеньйори є вільна кімната. Я попрошу, щоб дозволила вам побути кілька днів.
Я схопила її за пальці.
— Чому ви це робите?
Вона на мить розгубилася.
— Та бо ви тут сидите, Маріє. І вам погано.
Потім подзвонила. Говорила швидко, уточнювала адресу, розпитувала про обов’язки. Передала мені телефон, щоб я сама відповіла на кілька запитань.
Коли розмова закінчилася, я все ще тримала мобільний біля вуха.
— Завтра об одинадцятій, — усміхнулася Світлана. — Віддавайте телефон. І ходімо вип’ємо чогось гарячого. Ви ж уся змерзла.
Наступного ранку вона провела мене до будинку Елени.
— Я тут почекаю, — сказала біля хвіртки.
— А продукти? А ваша робота?
— Усе встигаю. Ідіть уже.
Елена сиділа біля вікна. Маленька, сива, у завеликому кардигані. Поруч стояла чашка недопитого чаю.
Її донька розповідала про ліки й режим, а стара раптом запитала:
— Ви вмієте пекти яблучний пиріг?
— Умію.
— Не надто солодкий?
— Я собі теж не дуже солодкий печу.
— Мій чоловік любив із корицею.
— Тоді зробимо з корицею.
Елена опустила очі. Я побачила, як затремтіли її губи, й не стала нічого додавати. Тільки підняла шаль, що сповзла на підлогу, і поклала їй на плечі.
Вона затримала мою руку.
— Нехай Марія залишається, — сказала доньці. — З нею спокійно.
Того ж дня Клара підтвердила мої рекомендації. Ніч із суботи на неділю я провела в кімнаті, про яку домовилася Світлана, а в неділю вже розкладала речі в Елениному домі.
Офіційний контракт. Тисяча триста євро. Дві вільні половини дня на тиждень. Своя тепла кімната.
Я зачинила двері, сіла на ліжко й зателефонувала Світлані.
— Ну що? — одразу запитала вона.
— Тут подушка нова.
— Що?
І я засміялася крізь сльози.
— Подушка, кажу, нова. І рушники поклали. Для мене.
Вона трохи помовчала.
— От і добре, Маріє. Тепер відпочиньте.
До нового місця я звикла швидко. Елена любила, щоб суп був не надто гарячий, газету читали вголос, а на прогулянку брали синю, не сіру хустку.
Іноді вона забувала, що чоловіка вже немає.
— Треба йому залишити пирога.
— Залишимо, — відповідала я.
Потім вона згадувала й плакала. Я сідала поруч. Ми нікуди не поспішали.
Зі Світланою у вихідні пили каву в маленькій кондитерській.
Якось вона помітила, що я кручу телефон у руках.
— Діти?
— Не дзвонять.
— А ви?
— Не можу поки.
Вона кивнула й підсунула мені тарілку з тістечком.
— Їжте. Ви його десять хвилин ложкою мучите.
Через два тижні зателефонувала Оленка.
— Мамусю, привіт! Ну як ти? Кажуть, уже влаштувалася?
— Так. Працюю.
— Ну слава Богу! А я хвилювалася.
Я чекала.
— Хороші люди?
— Хороші.
— Платять нормально?
— Нормально, доню.
Вона пожвавішала:
— Слухай, тут Сашко ноутбук просить. Для навчання. Ми із Сергієм зараз не витягуємо. Може, ти триста-чотириста євро додаси? Якраз до свят.
Я притулилася плечем до віконної рами.
— Ні, Оленко.
— Що — ні?
— Не дам.
— Тобі ще не заплатили? То ми почекаємо.
— Річ не в зарплаті. Я більше не висилатиму вам гроші.
У слухавці щось стукнуло.
— Ти серйозно?
— Так.
— Через те, що ми тебе тоді не прийняли?
Я заплющила очі.
— Мені було дуже боляче, доню.
— Ну вибач! Я ж пояснила: у нас тісно!
— Пам’ятаєш, ти казала, що я можу у вас жити?
— Мало що я казала! Обставини змінюються.
— От і в мене змінилися.
— Мамо, це ж онукові. Не мені!
— У Сашка є мама й тато.
— Оце ти заговорила…
— Послухай мене. Мені шістдесят. У мене болить спина. Я п’ю таблетки від тиску. Якщо завтра не зможу працювати, куди мені йти?
— Знову ти за своє…
— Ні, не перебивай. Коли Роберто помер, у мене було двісті сорок євро. Бо решту я вислала вам. Ви маєте квартири, машини. А я стояла з двома сумками й не знала, де спатиму.
Оленка мовчала.
— Тепер я відкладатиму собі. На лікування. На ремонт хати. На життя, доню.
— Тобто ми тобі вже чужі?
— Ні. Ви мені рідні. Але я теж хочу мати дім, у якому для мене є місце.
Вона заплакала — сердито, уривчасто.
— Ти дуже змінилася. Раніше ти такою не була.
— Знаю.
— Ну й живи для себе!
Зв’язок обірвався.
Я опустила телефон. Руки тремтіли. Хотілося передзвонити, сказати: «Не плач, я щось придумаю». Уже навіть відкрила її номер.
А потім поклала телефон у шухляду й пішла варити Елені суп.
За два дні подзвонив Юра.
Розпитав про здоров’я, про нове місце. Я відповідала й чекала, коли він скаже те, заради чого набрав.
— Машина зовсім сиплеться, мам. Навесні міняти треба. Якби ти допомогла трохи…
— Не допоможу, синку.
Він зітхнув.
— Оленка розповідала. Я думав, ви просто посварилися.
— Ми не сварилися. Я сказала, що тепер відкладатиму для себе.
— Тобі там що, на життя не вистачає?
— Зараз вистачає. А коли не працюватиму?
— Ну не починай.
— Юро, ти ж сам сказав: у вас тісно, у хаті холодно. От я й робитиму так, щоб у моїй хаті було тепло.
— Могла б без докорів.
— Я не докоряю. Пояснюю.
Він довго мовчав.
— Твої гроші, твоє право. Просто не думав, що ти станеш такою егоїсткою. Італія тебе зіпсувала.
Я ковтнула клубок у горлі.
— Бережи себе, синку.
Після тієї розмови я вперше не стала рахувати, скільки могла б йому віддати, щоб і собі щось лишилося.
Першу зарплату поклала на власний рахунок.
Другу — теж.
На третій місяць купила добрі черевики. Довго стояла біля каси, перевертала коробку, дивилася на ціну.
— Беріть, — сказала Світлана. — Ви в старих уже боком ходите.
— Дорогі.
— А ноги ваші дешеві?
Я розсміялася й простягнула картку.
Навесні через знайомих знайшла майстрів у райцентрі. Спочатку попросила оглянути хату.
Майстер зателефонував просто з двору:
— Дах треба робити, Маріє Степанівно. Біля димаря давно тече. Опалення теж перевіримо. Але хата міцна.
— Можна жити?
— Як зробимо — будете жити.
— Тоді робіть.
Грошей на все одразу не було. Домовилися поетапно: дах, вікна, вода, опалення. Я надсилала зароблене вже не дітям, а на свій будинок.
Щотижня приходили фотографії.
На одній — світла кімната з новою підлогою. На другій — побілена піч. На третій біля ґанку лежали дошки, а за ними цвіла яблуня, яку посадив Степан.
Я довго збільшувала той знімок.
— Це ваша? — запитала Елена.
— Моя.
— Гарна. Ви повернетеся?
— Повернуся.
— Скоро?
— Ще трохи попрацюю. Треба закінчити ремонт і відкласти.
Вона погладила мою руку.
— Добре, коли є куди.
— Так, — відповіла я. — Дуже добре.
Діти тепер дзвонять рідше. Оленка іноді передає телефон Сашкові, і він розповідає про школу. Я слухаю, сміюся, питаю, чи не забув носити шапку.
Юра одного разу таки поїхав у село. Подзвонив звідти:
— Мам, а тут непогано виходить. Паркан уже майже доробили.
— Бачила фотографії.
— Яблуні цвітуть. Пам’ятаєш, ми під цією стіл ставили?
— Пам’ятаю.
— Можна буде хлопців улітку привезти?
Я затримала подих.
— Можна, синку. Як повернуся — приїжджайте.
— Добре.
Він ще постояв зі мною на зв’язку. Я чула вітер і дзенькіт інструментів у дворі.
— Мам…
— Що?
— Та нічого. Майстрам сказав, щоб хвіртка легко відчинялася. Ти ж важку не любиш.
Я притисла телефон до вуха.
— Дякую.
Не знаю, чи зрозуміли вони все. Може, ще сердяться. Може, думають, що мине час — і мама знову почне надсилати.
Не почне.
Я люблю їх. Чекатиму в гості. Спечу яблучний пиріг, застелю онукам ліжка, дістану Степанові старі вудки, якщо попросять.
Але гроші на своє лікування вже не віддам на чиюсь новішу машину. І не залишу себе з порожнім гаманцем, щоб дорослі діти не відчули незручності.
Учора майстер надіслав нове відео. Пройшов від хвіртки до ґанку, відчинив двері.
— Дивіться, Маріє Степанівно. Тут ще плінтуси доробимо — і можна меблі заносити.
Я передивилася тричі.
Потім написала:
«У маленькій кімнаті біля вікна поки нічого не ставте. Я сама виберу собі крісло».
І вперше за багато років мені не було ніяково від цього «собі».