— Синочку… Це мені?
Марія Петрівна обережно відгорнула тонкий папір у коробці й торкнулася смарагдового кардигана.
— А кому ж іще? Приміряйте, мамо.
— Та він же дорогущий! Я такі тільки у вітринах бачила.
Іван допоміг їй натягнути рукави, поправив комір.
— От. Тепер до дзеркала.
Вона подивилася на себе й усміхнулася так розгублено, що він теж засміявся.
— Подобається?
— Дуже… Але навіщо стільки витрачати? Мені б і простішого вистачило.
— Мамо, ви все життя так казали: «Мені й простішого вистачить». Досить уже. Хоч тепер носіть гарне.
Марія Петрівна провела долонею по м’якій вовні.
— Ти ж у мене золотий.
Іван задоволено кивнув. Заради цього він і об’їздив три магазини: щоб мама стояла перед дзеркалом, притримувала тремтячими пальцями комір і не могла намилуватися.
Додому він повернувся в чудовому настрої.
— Маринко, а я тобі дещо приніс!
Дружина стояла біля плити. На столі лежав відкритий ноутбук, поруч — Данилів альбом із недомальованим будинком.
— Зараз, тільки вимкну.
Вона витерла руки й узяла невеликий пакет. Усередині були гель для душу з полуничним запахом і шоколадка.
— Це мені?
— Ну не сусідці ж, — усміхнувся Іван. — Ти казала, тиждень важкий. От, вирішив порадувати.
Марина покрутила пляшечку в руках.
— Я полуничного запаху не люблю.
— Та яка різниця? Нормальний гель.
Вона підвела на нього очі.
— Ти хоча б понюхав його, перш ніж купити?
— Марин, ну почалося… Я приніс подарунок, а ти вже шукаєш, до чого причепитися.
— Ні. Я намагаюся зрозуміти, чи ти взагалі думав про мене, коли його брав.
Іван зітхнув і відсунув стілець.
— Стояв біля каси, побачив — купив. Що тут поганого?
— Нічого. Якби ти не називав це турботою.
— А як це називати?
Марина поставила пляшечку на стіл.
— Мамі ти сьогодні кардиган вибирав?
Його обличчя одразу змінилося.
— Ось воно що.
— Що — «ось воно»?
— Тобі знову шкода грошей на маму.
— Мені шкода не грошей, Іване. Мені боляче, що для неї ти шукаєш, приміряєш, обираєш колір. А для мене — «стояв біля каси, побачив».
— Мама сама собі такого не купить! Вона на пенсію живе. А ти можеш купити все, що захочеш.
Марина тихо всміхнулася, але очі залишилися сумними.
— Можу. Тільки я не можу сама собі купити твою увагу.
— Ти зараз серйозно через гель таке говориш?
— Я не через гель.
— А виглядає саме так.
З кімнати визирнув шестирічний Данило.
— Мам, а дах червоним можна?
Марина відразу повернулася до нього.
— Звісно. Зараз прийду, допоможу.
Хлопчик зник за дверима. Вона накрила каструлю кришкою.
— Давай повечеряємо. Я не хочу знову говорити одне й те саме.
— А я не хочу щоразу бути винним, коли роблю щось хороше.
Вона нічого не відповіла.
Наступного ранку Марина поклала перед чоловіком телефон із відкритим банківським застосунком.
— Треба оплатити садочок і комуналку. Цього місяця візьмеш на себе?
Іван глянув на суму.
— А чого так багато?
— Опалення. Плюс Данилові потрібні кросівки: старі вже тиснуть.
— Я зараз не можу. Мамі відклав.
— На що?
— Про всяк випадок. Ліки, обстеження… Мало що.
— На ліки треба, я не сперечаюся. Давай подивимося, скільки саме.
— Що подивимося? Ти хочеш, щоб я перед тобою за кожну гривню звітував?
Марина забрала телефон.
— Ні. Я хочу, щоб ми обоє оплачували наше життя.
— Я теж витрачаюся. Бензин, машина…
— На якій ти їздиш на роботу й до мами.
— А тебе я ніколи не підвожу?
— Іване, я не про поїздки.
Він уже вдягав куртку.
— У тебе зарплата більша. Невже тобі важко зараз заплатити? Ми ж сім’я.
Марина подивилася йому вслід.
— Саме це я й намагаюся тобі пояснити.
Двері зачинилися раніше, ніж вона договорила.
Такі розмови виникали через продукти, дитячий одяг, зламаний змішувач. І щоразу закінчувалися однаково: Марина могла заплатити сама — отже, мала заплатити сама.
Одного вечора вона не витримала:
— Поясни мені одну річ. Коли треба купити щось додому, ти кажеш: «У тебе є гроші». Коли я витрачаю свої на себе — кажеш: «Могла б економніше». А твоя зарплата куди йде?
— Ти чудово знаєш.
— Знаю. Тому й питаю.
— Мама мене виростила. Вона на двох роботах працювала!
— І я їй за це вдячна. Але я не прошу забрати в неї ліки чи продукти. Я прошу тебе побачити нас із Данилом.
— У Данила все є!
— Бо я це купую.
Іван відсунув тарілку.
— От навіщо ти мене принижуєш?
Марина втомлено притиснула пальці до скронь.
— Я не хочу тебе принижувати. Я хочу бути твоєю дружиною, а не людиною, яка оплачує все, на що тобі шкода грошей.
— На тебе шкода? Та ти сама собі такі креми купуєш, що мама на ці гроші тиждень живе!
— На свої гроші. Після продуктів, комуналки й дитячих витрат.
— Знову рахуєш.
— А хто має рахувати? Ти ж не хочеш.
Він підвівся.
— Знаєш, я думав, ти добріша.
Марина довго дивилася на порожній стілець навпроти.
Ця фраза боліла найдужче. Варто було їй заговорити про себе — і вона ставала недоброю, заздрісною, черствою.
Поступово Марина замовкла.
Перестала скидати чоловікові посилання на вистави. Перестала нагадувати про річницю знайомства. Якщо затримувалася на роботі, просила забрати Данила свою подругу: Іван міг саме везти маму в магазин або бути зайнятим.
Якось він помітив на столі два квитки.
— Кудись ідеш?
— У театр.
— З ким?
— З Олею.
— А мене не покликала?
Марина застібнула сережку.
— Я кликала тебе минулого місяця.
— У мене тоді справи були.
— Я пам’ятаю.
Він хотів щось додати, але вона вже взяла сумку.
Іванові навіть здавалося, що вдома стало спокійніше. Дружина більше не дорікала. Не починала розмов про гроші. Не запитувала, чому він знову нічого не узгодив із нею.
Він не помітив, що вона перестала не лише сваритися — вона перестала чекати.
За тиждень до Марининого дня народження Іван поклав перед нею конверт.
— Тримай. Заздалегідь, щоб устигла вибрати.
У конверті лежав сертифікат на три тисячі гривень у магазин косметики й побутової хімії.
— Там усе є, — пояснив він. — Візьмеш собі щось. Чи для дому корисне. Я ж у ваших баночках не розбираюся.
Марина мовчала.
Два дні тому він довго показував їй новий телефон для матері — майже за сорок тисяч.
«Я все порівняв, — розповідав тоді. — Тут і екран більший, і камера краща. Їй буде зручно».
— Ти в телефонах для мами розібрався, — сказала Марина.
Іван напружився.
— Тільки не починай знову.
— Я ще нічого не почала.
— У неї старий уже мережу не ловив.
— Можна було купити простіший.
— Можна! Але я захотів зробити їй приємно. Маю право?
Марина повільно кивнула.
— Маєш.
Він чекав продовження. Звичної суперечки, сліз, бодай докору.
Але вона лише поклала сертифікат назад у конверт.
— Дякую.
Того вечора Марина забронювала двотижневу поїздку до моря для себе й Данила.
Іван зайшов у кімнату, коли вона перевіряла квитки.
— Що це?
— Ми з Данилом їдемо на море. У мене відпустка за тиждень.
— Удвох?
— Так.
— А я?
Вона повернула до нього ноутбук.
— Ти ж казав, що цього літа на відпочинок грошей немає.
— Я казав, що треба подумати!
— Я подумала. І оплатила.
Він коротко засміявся.
— Образилася? Марин, ну годі. Сертифікат їй не такий подарували…
Вона закрила ноутбук.
— Я не хочу сваритися.
— А я хочу зрозуміти, чому моя дружина вирішує все без мене!
Марина подивилася на нього так пильно, що він на мить відвів очі.
— Справді хочеш?
— Не перекручуй.
— Ти купуєш дорогі речі, відкладаєш гроші, вирішуєш, що я можу оплатити сама. Без мене. А тепер раптом згадав, що в нас спільні рішення?
— Це інше!
— Для тебе — так.
За кілька днів Іван застав її біля відкритої валізи. Марина складала дитячі футболки.
— Ти таки їдеш?
— Я ж сказала.
— Я думав, ти заспокоїшся.
Вона розправила рукав маленької сорочки.
— Я вже заспокоїлася, Іване.
Саме від цього спокою йому стало страшно.
— Ти руйнуєш сім’ю через подарунок? Серйозно?
— Ні.
— А через що тоді? Я працюю, додому приходжу, не п’ю, не гуляю! Чого тобі бракує?
Марина поклала сорочку у валізу й підвелася.
— Тебе. Мені давно бракує тебе.
— Я ось, перед тобою!
— Коли мені важко, ти кажеш: «Ти впораєшся». Коли я прошу допомогти з витратами: «Ти ж заробляєш». Коли хочу уваги: «Купи собі сама». Скажи, для чого ми разом?
Іван розгублено розвів руками.
— У всіх бувають проблеми…
— Я не прошу, щоб ти перестав любити маму.
— А виглядає саме так!
— Ні. Послухай мене хоч зараз. Я не хочу з нею змагатися. Я хочу, щоб поруч із тобою для мене теж було місце.
Він мовчав.
— Ти хороший син, Іване. Але зі мною ти вже давно живеш як сусід. І ще ображаєшся, що сусідці чогось не вистачає.
— То скажи прямо: тобі мало грошей?
Марина заплющила очі.
Потім тихо відповіла:
— Мені мало любові. А ти знову почув про гроші.
Вона застебнула валізу.
Перед від’їздом Данило обійняв батька за шию.
— Я мушлю тобі привезу.
— Велику?
— Яку знайду.
Іван притиснув сина міцніше.
— Дзвони мені, добре?
— Добре.
Марина стояла біля дверей.
— Я напишу, коли доїдемо.
Він хотів сказати щось таке, після чого вона поставить валізу й залишиться. Але в голові крутилися лише образи.
— Гарно відпочити, — вимовив він сухо.
— Дякую.
Увечері Іван сидів на дивані й тримав у руках конверт із сертифікатом. Марина залишила його на кухонному столі.
Він набрав маму.
— Уявляєш? Поїхала. З дитиною. Сама все вирішила.
— Нічого, синку. Перебіситься.
— Я ж нічого такого не зробив.
— Звісно, не зробив. Хіба ти поганий чоловік? Все в дім, усе для рідних.
Він слухав і кивав.
Після відпустки Марина повернулася лише по речі.
— Я знайшла квартиру, — сказала вона. — Недалеко від роботи й Данилової школи.
Іван повільно опустив пакет, який тримав у руці.
— Ти це всерйоз?
— Так.
— І навіть спробувати не хочеш?
Марина довго дивилася на нього.
— Я пробувала. Ти тоді казав, що я влаштовую скандали.
Розлучилися вони за кілька місяців. Без гучних сцен і тривалих суперечок про майно. Марина забрала свої та синові речі, домовилася про аліменти й зустрічі Данила з батьком. Більше вона нічого не просила.
Іван залишився в просторій квартирі.
Спочатку навіть відчув полегшення. Ніхто не запитував, скільки він витратив. Не нагадував про рахунки. Не дивився мовчки, коли він повертався від матері з порожнім гаманцем.
— Може, так і краще, — казав він за чаєм у Марії Петрівни.
— Звісно, краще. Нащо тобі жінка, яка рахує, скільки ти на рідну матір витратив? Ти в мене золотий. Вона ще зрозуміє.
Він привозив мамі продукти, купував ліки, вибирав обнови. Вона дякувала, пригощала пирогом, розповідала про сусідів.
А потім дивилася на годинник.
— Синку, ти їдь уже, пізно. Мені ще подрузі подзвонити треба.
І він їхав.
У порожню квартиру.
Якось, відімкнувши двері, машинально гукнув:
— Я вдома!
І завмер із ключами в руці.
Ніхто не відповів. Не вибіг Данило. Не озвалася з кухні Марина. Лише холодильник тихо загув у темряві.
Іван увімкнув світло.
На поличці біля дверей досі лежав маленький синій олівець.
Він підняв його й поклав у шухляду.
Сина він забирав на вихідні, водив у парк, купував морозиво. Та Данило часто поглядав на телефон.
— Ти до мами хочеш? — запитав Іван одного разу.
— Я їй обіцяв подзвонити.
— Ми ж тільки прийшли.
Хлопчик насупився.
— Тату, я просто скажу, що все добре.
Іван віддав йому телефон.
Поки син розповідав Марині про великих качок на озері, він сидів поруч і не знав, куди подіти руки.
Восени вони випадково зустрілися біля школи. Марина тримала Данилову куртку, а хлопчик намагався заштовхати в рюкзак якийсь виріб із картону.
— Давай допоможу, — сказав Іван.
— Я вже сам, — відповів син.
Марина привіталася. Спокійна, гарна, без тієї втомленої складки між бровами, яку Іван так добре пам’ятав.
— Як ти? — запитав він.
— Добре. Дякую.
— Може, кави вип’ємо? Тут неподалік…
Вона глянула на годинник.
— Сьогодні не зможу. У Данила заняття.
Іван кивнув.
— У суботу я його заберу?
— Так. О десятій зручно?
— Зручно.
— Тоді до суботи.
Вона допомогла синові вдягнути куртку, взяла його за руку, і вони пішли. Данило щось жваво розповідав, Марина нахилилася до нього й засміялася.
Іван залишився біля шкільної огорожі.
Колись так вони поверталися додому втрьох. Він ішов поруч і сердився, що Марина знову завела розмову про якісь витрати. Не слухав, відмахувався, чекав, коли вона нарешті замовкне.
Тепер вона не мала чого йому сказати.
Увечері зателефонувала мама.
— Синку, ти чого такий тихий? Сталося щось?
— Марину сьогодні бачив.
— І що? Знову претензії?
Іван потер долонею обличчя.
— Ні, мамо. Жодної.
— Ну от і добре. Живи тепер спокійно.
Він глянув на стілець навпроти.
— Добраніч, мамо. Я завтра подзвоню.
На кухонному столі стояла одна чашка розчинної кави.
Іван сидів перед нею й уперше не згадував ні Маринину зарплату, ні вартість кардигана, ні той сертифікат.
Згадав лише її голос: «Мені давно бракує тебе».
Тоді він стояв за два кроки від неї й доводив, що вона не має права так казати.
А тепер міг витрачати гроші як завгодно. Міг нікому нічого не пояснювати. Міг і далі бути найкращим сином на світі.
Тільки розповісти, як минув день, було нікому.
А як ви вважаєте: чи виправдовує вища зарплата дружини те, що чоловік витрачає більшу частину своїх грошей на дорогі подарунки матері, чи в шлюбі все-таки має бути межа між допомогою батькам і байдужістю до власної сім’ї?