— То ти вже все вирішила? А мене просто поставила перед фактом?
Світлана відсунула тарілку. Ложечка дзенькнула об край, але жодна із сестер не поворухнулася.
— Я казала тобі про Хуст ще місяць тому, — відповіла Соломія.
— Ти казала, що думаєш!
— А тепер вирішила.
— Чудово. Ти вирішила, а мені розгрібати.
Соломія поклала серветку на стіл.
— Що саме розгрібати, Світлано?
— Не вдавай, що не розумієш. Бабуся сама себе не догляне. Мама теж не залізна. А ти їдеш на інший кінець країни ліпити свої горщики.
— Не називай так мою роботу.
— А як називати? Справою всього життя, заради якої можна забути про родину?
Соломія встала й підійшла до вікна. За склом дощ розмивав обриси оболонських багатоповерхівок. Вона кілька секунд дивилася вниз, перш ніж відповісти:
— Я ні про кого не забуваю. І бабусю не залишаю без допомоги. Ми ж домовилися про доглядальницю.
— Чужа жінка в хаті — це, по-твоєму, допомога?
— Жінка з досвідом. Яка вчасно дасть ліки, приготує їсти, допоможе помитися. І побуде поруч, поки ви на роботі.
— А вночі? Вночі вона теж сидітиме?
— Ні. Тому я й питаю, як нам організувати решту часу. Можна поговорити без звинувачень?
Світлана гірко всміхнулася.
— Легко тобі говорити. Ти переїдеш, у тебе буде нове життя. А в мене — те саме.
Соломія обернулася.
— Тобі важко. Я бачу. Але чому виходить, що мені не можна нічого змінювати?
— Бо ми родина!
— Я не перестану бути твоєю сестрою, якщо житиму в Хусті.
— Побачимо. Коли тобі три роки тому за оренду майстерні платити не було чим, ти добре пам’ятала, де живе твоя сестра.
Соломія різко вдихнула.
— Ті гроші я повернула.
— Я не про гроші!
— Ні, саме про них. Ти щойно згадала їх, щоб я почувалася винною.
— Я віддала тобі все, що на спальню відкладала!
— Я пам’ятаю. І досі вдячна. Але ти позичила мені гроші, Світлано. Не купила право вирішувати за мене.
Старша сестра зблідла.
— Ось як ти тепер розмовляєш.
— А як мені розмовляти? У мене замовлень на три місяці вперед. У Хусті — приміщення з піччю, яке я можу собі дозволити. Тут половину заробленого з’їдає оренда. Я працюю до ночі, а потім лежу й рахую, чи вистачить на наступний місяць. Ти хоч раз спитала, як я?
Світлана відвела очі.
— У всіх проблеми.
— Знаю. Тому й не прошу тебе їх розв’язувати. Просто не заважай мені спробувати.
Якусь мить було чути тільки дощ.
Тоді Світлана підхопилася так різко, що стілець скреготнув по підлозі.
— Їдь. Тільки коли там залишишся сама, не дзвони мені й не проси поради.
Соломія рушила за нею в передпокій.
— Ти справді хочеш, щоб ми так попрощалися?
Світлана смикнула рукав пальта, у який ніяк не могла потрапити.
— А ти хочеш, щоб я ще й побажала тобі щасливої дороги?
Соломія мовчки подала їй сумку.
— Я хочу, щоб ти не сердилася на мене за те, що я хочу жити своїм життям.
Світлана взялася за ручку дверей.
— Ну от і живи.
Двері зачинилися неголосно. Від цього стало чомусь іще болючіше.
Наступні три дні Соломія пакувала майстерню. Загортала чашки, підписувала коробки, перевіряла списки. Кілька разів брала телефон і відкривала листування із сестрою.
«Може, поговоримо спокійно?»
Повідомлення лишилося без відповіді.
У п’ятницю вранці до під’їзду приїхав білий мікроавтобус. Водій Тарас глянув на коробки й присвиснув:
— Це все ваше?
— Моє. І, будь ласка, обережно з тими, де червоні позначки.
— А з рештою можна необережно?
Соломія вперше за кілька днів усміхнулася.
— З рештою теж не варто.
— Зрозумів. Веземо як рідне.
Вона простягнула йому термос.
— Тут кава. Ще гаряча.
— О, тепер точно довеземо цілими.
Поки вантажили останні коробки, зателефонувала мама.
— Соломійко, ви вже їдете?
— Зараз будемо. Мамо, я тепло вдяглася, поїла й документи взяла.
— А я хіба тільки про це хотіла спитати?
— Ні, — Соломія притулилася до одвірка. — Про Світлану теж.
Мати помовчала.
— Вона вчора плакала.
Соломія заплющила очі.
— А я після її від’їзду. Тільки тобі не дзвонила.
— Доню…
— Я не хочу сваритися. Справді не хочу. Але й залишатися лише тому, що вона образилася, не можу.
— Я тебе не прошу залишатися. Може, заїхала б на кілька хвилин? Обійнялися б…
Соломія глянула на Тараса. Той уже зачиняв кузов.
— Ми й так запізнюємося. Попереду цілий день дороги. Я їй подзвоню, коли приїду.
— Вона зараз дуже виснажена. Звіти, Богдан у відрядженнях, бабуся ночами кличе…
— Знаю, мамо. Гроші на доглядальницю вже переказала. Нехай вона хоча б цю допомогу прийме. Не треба все тягнути самій.
— Добре. Тільки ти теж не мовчи, якщо буде важко.
У Соломії затремтіли губи.
— Не мовчатиму.
— І напиши, щойно доїдете. Навіть якщо пізно.
— Напишу.
За Львовом дощ змінився мокрим снігом. Соломія стежила за двірниками й раз у раз поглядала на телефон.
— Чекаєте дзвінка? — запитав Тарас.
— Повідомлення.
— Важливого?
Вона кивнула й поклала телефон екраном донизу.
Тарас не став розпитувати.
— Я колись професора перевозив, — озвався він згодом. — Тридцять фікусів узяв. Кажу: «Може, хоч половину залишите?» А він на мене так глянув, наче я запропонував половину родичів висадити.
— Довезли?
— Усіх. Тільки один дорогою облиняв. Професор сказав — від стресу.
Соломія засміялася.
— Сподіваюся, мої вази не облиняють.
— Ваші добре поводяться. Сидять тихенько.
Біля перевалу вона написала сестрі: «Ми вже в горах. Усе добре».
Потім довго дивилася на коротке «прочитано».
У Хуст прибули затемна. Біля хвіртки чекав господар будинку, Ярослав Іванович.
— Нарешті! Ми вже з дружиною виглядали вас. Не змерзли?
— Трохи, — зізналася Соломія.
— То спочатку до хати. У студії опалення ввімкнули, нагорі теж тепло. Борщ на плиті.
— Ми ж іще не розвантажилися…
— Коробки не зголодніють. А ви з дороги.
Соломія хотіла подякувати, але голос раптом зник.
Ярослав Іванович уважно глянув на неї.
— Що, важкий день?
Вона кивнула.
— Нічого. Заходьте. Сьогодні вже нікуди поспішати не треба.
За столом Соломія тримала теплу миску обома руками. Тарас розповідав господарям про дорогу, а вона слухала й поволі відчувала, як відпускає біль між лопатками.
Перед сном зателефонувала мамі.
— Доїхали?
— Так. Тут добре, мамо.
— Ти плачеш?
— Ні. Уже ні.
Майстерню Соломія облаштувала за два тижні. Поставила стелажі, розклала інструменти, перевірила муфельну піч. Першого ранку, коли сіла за гончарний круг, навіть забула поснідати.
Ярослав Іванович постукав у двері й показав на годинник.
— Ви обідати плануєте?
— Зараз. Тільки цю чашку закінчу.
— Ви це годину тому казали.
Вона засміялася:
— Тут якось легше працюється.
— То працюйте. Але суп я все одно приніс.
Невдовзі почали заходити місцеві.
Власниця маленької кав’ярні довго крутила в руках синю чашку.
— Мені б таких двадцять. Тільки щоб кожна трохи інша. Зможете?
— Зможу.
— І блюдця?
— І блюдця.
— Тоді домовились. А то я вас знайшла, а тепер боюся, щоб замовленнями не забрали раніше за мене.
Соломія працювала допізна, але тепер увечері відчувала звичайну втому, а не страх перед завтрашніми рахунками.
Мамі телефонувала щодня. Розмовляла й із бабусею.
— Як там пані Надія? Не ображає тебе? — питала про доглядальницю.
— Вона? Та ми сьогодні пів дня сперечалися.
Соломія напружилася.
— Через що?
— Вона каже, у кросворді «барвінок», а я кажу — букв не вистачає.
— То хто мав рацію?
— Я, звісно. Ти краще скажи, чи їси вчасно.
Тільки зі Світланою розмови не виходило.
На фотографію майстерні сестра не відповіла. На запитання про бабусю написала: «Нормально». У день народження надіслала готову листівку з трояндами.
Соломія набрала: «Мені тебе бракує».
Прочитала. Стерла.
Одного січневого вечора задзвонив Богдан.
— Що сталося? — Соломія відразу відклала пензлик. — Бабуся?
— З бабусею все добре. Вибач, я, мабуть, налякав.
— Тоді що?
Він зітхнув.
— Світлану скоротили. Увесь відділ.
— Коли?
— Два тижні тому.
— Чому мені ніхто не сказав?
— Вона не хотіла.
Соломія мовчала.
— Роботу шукає, — продовжив Богдан. — Але поки нічого. А восени ми взяли кредит на ремонт. Вона розраховувала на премію, я — на свої відрядження. Тепер ні премії, ні тих заробітків. Наступний платіж уже нічим закривати.
— Світлана знає, що ти дзвониш?
— Ні. І, чесно, я не знаю, як їй сказати.
— Ви з банком говорили?
— Говорили. Заяву подали, але швидко це не вирішиться. Я не прошу тебе все за нас оплачувати. Може, позичиш частину? Я поверну.
— Скільки потрібно, щоб ви протрималися три місяці?
Богдан назвав суму й одразу додав:
— Якщо багато, ти скажи. Я розумію, у тебе переїзд, майстерня…
Соломія відкрила банківський застосунок. Порахувала, скільки залишиться після оренди й матеріалів.
— Зможу.
На тому кінці стало тихо.
— Богдане?
— Я тут. Просто… Після того, що вона тобі наговорила…
— Я все пам’ятаю.
— Знаю.
— І мені досі боляче. Але я не хочу, щоб вона ночами сиділа над тими платіжками.
Богдан важко видихнув.
— Вона й без них не спить. Учора застав на кухні. Дивилася фотографії твоєї майстерні. Кажу: «Подзвони їй». А вона: «І що я скажу?»
Соломія потерла перенісся.
— Нехай скаже «привіт». Для початку вистачило б.
— Вона боїться, що ти не захочеш говорити.
— А я вже два місяці думаю те саме.
Вони помовчали.
— Гроші дам у борг, — сказала нарешті Соломія. — Повернете, коли зможете стати на ноги. Але давай через маму.
— Чому?
— Від мене вона зараз не візьме. Почне відмовлятися, сердитися, шукати ще якісь кредити. Скажете, що мама відклала на чорний день.
— Ти певна?
— Ні, — чесно відповіла Соломія. — Не певна. Але іншого способу допомогти їй зараз не бачу.
Наступного ранку мама довго мовчала, вислухавши молодшу доньку.
— Соломійко, а як вона дізнається?
— То дізнається.
— Образиться, що ми приховали.
— Мамо, вона й так на мене ображена.
— А тобі самій не прикро?
Соломія сперлася ліктями на кухонний стіл.
— Прикро. Дуже. Я ж не перестала її любити від того, що ми посварилися.
— Ти собі залишила?
— Залишила. Не хвилюйся.
Мати зітхнула.
— Обидві ви вперті. Тільки кожна по-своєму.
Гроші переказали того ж дня. Увечері Богдан написав: «Платіж закрили. Дякую».
Соломія відповіла: «Нехай шукає роботу спокійно».
І знову відкрила листування із сестрою. Нових повідомлень не було.
Навесні роботи побільшало. Після виставки у Львові надійшли замовлення з кількох міст. Соломія найняла помічницю на пакування й уперше наважилася серйозно порахувати, за скільки років зможе викупити будинок.
Однієї квітневої суботи вона вийшла на веранду з кавою й почула, як біля хвіртки зупинилася машина.
Срібляста. Знайома.
Першим вийшов Богдан. Побачив Соломію, кивнув і відчинив дверцята з іншого боку.
Світлана стояла біля машини з плетеним кошиком у руках.
Соломія поставила чашку просто на сходинку.
Підійшла до хвіртки. Відчинила.
— Привіт.
— Привіт, — відповіла Світлана.
Кілька секунд обидві мовчали.
— Ми не попередили, — сказала старша сестра. — Я хотіла подзвонити… Потім подумала, що знову не наважуся.
— Ви всю ніч їхали?
— Богдан вів. Зупинялися трохи відпочити.
Світлана перехопила кошик, наче той раптом став надто важким.
— Можна до тебе?
Соломія відступила.
— Заходьте. Я каву щойно зварила.
Богдан заніс дорожню сумку й тихо сказав:
— Я поки машину переставлю, щоб проїзду не заважала.
Сестри залишилися на веранді вдвох.
Світлана зняла з кошика вишитий рушник.
— Тут мама паску передала. І мед. А пиріжки я пекла. З вишнями.
Соломія дивилася на знайомі нерівні защипи на тісті. Світлана завжди робила їх саме так — дрібненько, один до одного.
— Ти ж у дорогу збиралася. Коли встигла?
— Увечері.
— Не спала, виходить?
Світлана похитала головою. Потім сіла й міцно стиснула руки.
— Соломіє, я не через пиріжки приїхала.
— Я розумію.
— Ні, дай мені сказати. Бо я дорогою стільки разів це повторювала, а тепер…
Вона відвернулася й ковтнула повітря.
Соломія сіла навпроти.
— Я слухаю.
— Пробач мені. За те, що наговорила. За бабусю. За гроші ті старі… Я знала, що ти все повернула. Просто хотіла тебе зачепити.
Соломія опустила погляд на свої руки.
— Зачепила.
— Знаю.
— Я тоді чекала, що ти хоча б спитаєш, куди я їду. Що там за будинок. Чи не страшно мені самій.
У Світлани потекли сльози.
— А я думала тільки про те, що ти поїдеш і я залишуся. Мені було страшно, а я злилася на тебе.
— Могла так і сказати.
— Могла. Але ж я старша. Я завжди все знаю, усе можу, усіх навчу…
Вона гірко всміхнулася й витерла щоку.
— А потім мене викликали й сказали: «Вашого відділу більше немає». І все. Я сиділа вдома й боялася відкрити пошту. Телефон дзвонив — я здригалася. А тобі навіть написати не могла. Після свого «не проси в мене допомоги».
Соломія простягнула їй серветку.
— Богдан розповів.
— Не все.
Світлана підняла очі.
— Я знаю про гроші.
Соломія завмерла.
— Мама сказала?
— Ні. Я попросила Богдана знайти квитанцію, перевірити суму боргу. А він відкрив переслані мамою документи. Там був і твій переказ.
— Світлано…
— Не треба вигадувати, що я щось не так зрозуміла. Я спитала його прямо. Він уже не став приховувати.
Соломія відкинулася на спинку стільця.
— Я не хотіла тебе принизити.
— Знаю. У тому й річ, що знаю.
Світлана накрила долонею очі.
— Я ж тобі допомогу трирічної давності в обличчя кинула. А ти навіть не хотіла, щоб я дізналася.
— Хотіла, щоб ви видихнули. Тільки й усього.
— Я три дні набирала твій номер і скидала. Думала: зараз скажеш мені все, на що я заслужила.
Соломія похитала головою.
— Я хотіла б сказати, що мені тебе бракує.
Світлана підвелася першою. Обійшла стіл, нахилилася до сестри й незграбно обійняла її за плечі.
— І мені, — прошепотіла. — Дуже.
Соломія притиснулася щокою до її пальта. Того самого, у якому Світлана пішла тоді з квартири.
Тепер від нього пахло дорогою й домашньою випічкою.
Коли вони знову сіли, кава вже вистигла.
— Я нову роботу знайшла, — сказала Світлана. — Зарплата поки менша, але люди нормальні. І додому вчасно відпускають.
— Це добре.
— Будемо повертати частинами. Я вже порахувала…
— Домовимося. Не сьогодні.
Світлана кивнула й нерішуче запитала:
— А на доглядальницю ти не сердишся?
Соломія здивовано глянула на неї.
— За що?
— Бабуся тепер каже, що пані Надія борщ смачніше за мене варить.
Соломія пирснула сміхом.
— Мені вона казала, що ти пересолюєш.
— Я не пересолюю! Вона просто…
Світлана замовкла. Потім теж засміялася — крізь сльози, ще трохи невпевнено.
На веранду повернувся Богдан.
— Можна вже до вас?
— Можна, — відповіла Світлана. — Тільки каву доведеться нову варити.
— Це я можу.
Соломія взяла пиріжок і розламала навпіл.
— Тримай, — простягнула сестрі. — Як раніше. Тобі там, де більше тіста.
— А тобі, де вишні. Пам’ятаю.
Вони їли мовчки, і вперше за багато місяців це мовчання нікого не ранило.
Потім Світлана подивилася на двері майстерні.
— Покажеш?
— Ходімо.
Унизу вона довго стояла біля стелажів, обережно торкалася чашок і тарілок.
— Оце ти сама?
Соломія всміхнулася:
— Усе сама. Поки що.
— А можна взяти?
— Звичайно.
Світлана підняла невелику вазу із зеленкуватою глазур’ю.
— Яка гарна… А я ж навіть не подивилася тоді, що ти робиш.
— Тепер дивишся.
На краю столу лежала тріснута невипалена миска.
— А цю викинеш? — запитала Світлана.
— Ні. Розмочу глину, перемну й зроблю щось інше.
— Можна просто наново?
— Поки не випалена — можна. Тільки поспішати не треба.
Світлана обережно поставила вазу на місце.
— Навчиш мене?
— Ліпити?
— Так. Якщо не зіпсую тобі всю глину.
Соломія дістала ще один фартух.
— Зіпсуєш — перемнемо.
За годину Світлана сиділа біля столу з брудними по лікті руками й обурювалася, що її мисочка вперто хилиться на один бік.
— Не тисни так сильно, — підказувала Соломія. — Легше.
— Та я вже ледве торкаюся!
— А тепер повільно поверни.
— Соломіє, вона знову їде!
Обидві засміялися. Богдан визирнув у двері, побачив їх і мовчки підняв телефон, щоб сфотографувати.
Увечері вони повернулися на веранду. Їли пиріжки, телефонували мамі, сперечалися, хто в дитинстві розбив бабусину цукорницю.
— Ти, — наполягала Світлана.
— Зате ти сказала, що це кіт.
— Бо ти плакала!
— А тепер кажеш, що я з дитинства була самостійна.
Світлана усміхнулася й стиснула її руку.
— Була. Просто мені знадобилося багато років, щоб перестати на це сердитися.
За поручнями тихо хиталися квітучі гілки сакури. Соломія дивилася на сестру й більше не шукала слів, які могла б написати їй у повідомленні.
Сьогодні вони нарешті говорили.
А як би ви вчинили на місці Соломії: допомогли б рідній людині після таких образливих слів чи чекали б, доки вона сама попросить про допомогу?